Брутальний «продюсер» та нова українська комедія. Кіно дня
Фільм режисера Сергія Вейна «Продюсер» – цілком незалежний, адже профінансований його авторами без участі держави. У комедії знялися Олексій Дурнєв, Даша Астаф’єва, Павло Зібров, Мішель Андраде, Слава Камінська, Санта Дімопулос, Андре Тан та інші зірки й зірочки – як всеукраїнського масштабу, так і околиць.
Стрічка розповідає про молодого і нахабного продюсера (Олексій Дурнєв), який під час затяжної гулянки витрачає виділені на наступний фільм гроші й одного дня опиняється фактично у глухому куті. Якоїсь миті малознайомий чоловік, який представляється знаменитим репером (Василь Кіт), пропонує йому фінансову допомогу, і нещасний продюсер її приймає. Гроші йому слід відвести на знімальний майданчик десь за містом, він туди вирушає разом зі своїми супутниками, проте до цілі добереться дуже нескоро через низку непередбачуваних обставин.
«Продюсер» цілком вписується до лінійки нових українських комедій, які обертаються довкола пригод не зовсім вдатних персонажів, що потрапляють у незручні ситуації. Взагалі, нова комедія по-українськи у нас поки що формується, проте вже зараз вона істотно відрізняється від старої комедії по-українськи, яка існувала у нас в радянські часи.
Можна пригадати її основні віхи, починаючи, скажімо, із фільму «За двома зайцями» (1961) Віктора Іванова, де не вперше, проте доволі виразно йшлося про особливості українського характеру та його можливу ерозію. Українська комедія про це вела мову ще у сталінські часи, коли фільмувалися п’єси Корнійчука на кшталт «В степах України» (1952) з його епічним протистоянням голів колгоспу Часника та Галушки, проте у «Зайцях» ми бачили не стільки актуальний сучасний конфлікт, як певну позачасову універсальну ситуацію вибору, з якою стикатимуться українці усіх наступних поколінь.
Український характер обігравався також у фільмах за участю Штепселя й Тарапуньки, де ідеологічні настанови з викорінення міщанства чи засудження ідеологічних противників демонструвалося через два підходи, з-поміж яких Штепсель утілював цілком універсальний, імперський, а Тарапунька – місцевий, український – з усіма гаданими рисами українця, хитруватого, проте все ж «правильного» та вірного спільній справі комунізму. Тобто українська комедія завжди торкалася суспільних проблем або прямо, у своїх текстах, або опосередковано, як це сталося у дев’яностих роках двадцятого століття, коли фільмувалися картини на кшталт «Відьми» (1990), у яких текст повісті Квітки-Основ’яненка по своєму осучаснювався і на перший план виходив демонічний бік української бюрократії з усіма її примарами.
Сучасна українська комедія цей суспільний запал втратила зовсім, оскільки на перший план вийшли теми суто побутового чи приватного характеру. Починаючи від альманаху «Мудаки. Арабески» (2011), нова українська комедія зосередилася на персонажах, які доволі своєрідно, щоб не сказати – викривлено, сприймають довколишній світ і самих себе у ньому. Скажімо, в «Інфоголіку» (2017) йшлося про молодого чоловіка, настільки засліпленого сучасними технологіями, що він цілком не звертає увагу на власну дружину. Сучасна українська комедія опиняється вже в істотно іншому контексті, ніж комедія радянська, і не тільки через цілковиту зміну соціального життя, а й через зміну способу оповіді про нього.
Теперішні українські кінематографісти запозичують чужі кіноформати й адаптують їх до місцевих умов. Інколи це вдається, інколи не дуже, у першу чергу – через відвертість багатьох оригінальних стрічок, які не завжди лягають на місцевий ґрунт. Прикладами були комедії «Секс і нічого особистого» (2018) та «Зустріч однокласників» (2019), яких масова публіка зустріла доволі стримано.
З іншого боку, деякі українські комедії бачать Україну почасти російськими очима. Прикладом тут є фінансово успішна в нашому прокаті комедія «Скажене весілля» (2018), яка начебто наслідує французьку стрічку, проте розставляє акценти питомо російські з притаманною їм ксенофобією, жартами щодо кавказців, українців чи темношкірих. Цей погляд дивним чином приписується українцям, чия культура не відзначається хоч якоюсь зверхністю до іноземців.
Українська комедія також прагне до автентичності, як у випадку стрічок за участю Михайла Хоми, Дзідзя. І «DZIDZIO Контрабас» (2017), і «DZIDZIO Перший раз» (2018) міцно приписані до Галичини з її особливим укладом життя, традиціями, упередженнями чи забобонами. Головний герой тут – невід’ємна частина соціуму, він ніяк не відділений від місцевих, він транслює те, чим вони живуть, у що вірять і на що сподіваються. І ці комедії поки що – єдині картини в Україні, які торкаються безпосередньо національного життя, не вносячи до нього чогось, йому не притаманного. До цих фільмів можна додати і трагікомедії Аркадія Непиталюка «Кров’янка» та «Припутні», які ведуть мову здебільшого про центральну Україну і претендують на ширші узагальнення.
«Продюсер» – представник іншого типу української комедії, який вирізняється не стільки тематикою (хоча і нею також, оскільки у нас майже не було фільмів про кінопродюсерів), скільки командою людей, які такий фільм створювали. Більшість із них – це люди сучасного українського шоу-бізнесу з усіма його питомими ознаками. Йдеться і про естрадних знаменитостей, і про телеведучих, і про людей, які представляють новітні інтернет-формати, як ось творче угруповання «Чоткий паца». Все це – породження нових часів і нового гумору. Цей гумор виріс почасти з КВНу, з його суцільною несерйозністю та загальною віддаленістю від суспільних процесів.
«Продюсер» почасти складається із такого гумору, до якого додаються елементи сучасної брутальної комедії, у котрій об’єктами жартів стають низові теми на кшталт сексуальної одержимості чи чогось подібного. У цьому сенсі «Продюсер» – цілком сучасна актуальна комедія міжнародного (читай, голлівудського) формату, у якому на перший план виходять неполіткоректні жарти та ризикована у всіх сенсах поведінка персонажів. Такого типу комедія переступає численні суспільні табу в своєму нестримному карнавалі. Цей карнавал в українському фільмі стосується, насамперед, певного «заниження» ґламурних образів зірок шоу-бізнесу, які у фільмі постають у доволі ґротескному і навіть пародійному образі, як, скажімо, Павло Зібров з його іміджем привабливого на всі часи донжуана. Самоіронія вочевидь є найсильнішою складовою цього фільму.
Щодо недоліків, то їх також достатньо багато, зокрема, – слабка впізнаваність українського життя, надуманість цілої низки епізодів та недостатня вмотивованість центральної сюжетної лінії. І в цьому сенсі перед нами – типове українське кіно, у якому сценарій – не найсильніша складова стрічки.
Серед переваг фільму варто також назвати здебільшого літературно вивірену українську мову, яка цілком органічно звучить з вуст навіть російськомовних українських акторів. Тобто «Продюсер» – це ще один крок до українізації вітчизняної комедії, наближення її до більшості українських глядачів.
Ігор Грабович. Київ
