Сьогодні, 21 січня в Києві відкрили барельєф українському державному, військовому і політичному діячеві, організатору українських Збройних сил, Головному отаману військ і флоту Української Народної Республіки, голові Директорії УНР Симону Петлюрі. Напередодні відкриття ми зустрілися з автором барельєфа скульптором Василем Маркушем та поговорили про його роботу.
Василь Маркуш розкриває комп’ютер і гортає фото своїх інших меморіальних робіт – барельєф професійною мовою скульпторів називається просто «дошка». Він показує мені дошку розвіднику Максиму Шаповалу, на якій його обличчя начебто вписано чи то в крила, чи-то в тризуб, по ходу дізнаюсь, що покійний засновник розвідки був віруючим і вдова розвідника хотіла це передати. Бачу меморіальну дошку Володимиру Івасюку, вона така… лірична.
І нарешті відкриваємо знімки роботи, присвяченій Петлюрі.
- У мене із українською історією склалися свої відносини. В якийсь момент відчув, що справи України мені болять, а пам’ятник Петлюрі взагалі хотів зробити ще, коли навчався в інституті. Прочитав Булгакова «Білу гвардію». Попри неоднозначність книжки, образ Петлюри там дуже чіпляє. У Булгакова до нього поважне відношення. А після Революції Гідності я виграв державне замовлення Київської міської держадміністрації на виготовлення меморіальних дощок і в списку барельєфів побачив дошку Петлюрі. Це було і як подарунок, і як відповідальність.
Я почав читати Петлюру. Його листи, статті. В Інтернеті є майже весь його доробок. Я заглибився в цю епоху і зрозумів весь її драматизм. Петлюра був дуже різний… Отаман, лідер та театральний критик. Це цікаво, це показник широти його світогляду. Цікаво було читати його роботи про театр. Він тверезо оцінював усе, що бачив навколо. А вам який Петлюра ближчий?
- Мені він ближчий, як діяч, який отримав гарну релігійну освіту та мріяв про українську автокефалію. Він, власне, представник роду, який дав патріарха Мстислава Скрипника. Чий дід, овдовівши, постригся в ченці й помер уже ієромонахом. Така династія для мене – це як знак якості, гарне “тісто”.
- Так. У кожній видатній постаті кожен із наступних поколінь знайде щось своє. Я дуже важко шукав для себе головне, що хотів би сказати про нього світові. Меморіальна дошка – це ж не просто надпис, це символ. І мені здається, що мені вдалося показати його далекоглядність, його здатність бачити майбутнє. Петлюра з весни 1917-го року говорив про те, що треба творити українську армію. А його соратники казали, що вистачить народної міліції. Розумів, що без армії немає держави. Тому в мене Петлюра – проникливий, але самотній.
Ми хотіли повісити меморіальну дошку на будинок колишньої Колегії Галагана, це на вулиці Володимирській. Петлюра був генеральним секретарем військових справ, а згодом і першим військовим міністром. Там не було йому меморіальної дошки, але цей будинок поставили на реконструкцію, тому справа затягнулася, й нарешті вирішили повісити на вулиці Петлюри.
- Розкажіть про цей барельєф.
- Я в усіх роботах використовую контррельєф, це зворотня форма. В чому суть прийому? Це зворотній бік твоєї сторони, твої помилки. Твої нездійснені мрії. Дошка виглядає пафосно, а до обличчя ніби прикріплений український стяг, нагорі тризуб. Але водночас він виглядає й драматично. Ми хочемо урочистостей, ми возвеличуємо власну історію. Але насправді, сто років тому це була поразка. Розумію, що майбутні перемоги стоять на вчорашніх поразках, але Петлюра, на відміну від інших, добре це розумів… Я б хотів, щоб ви побачили людину, яка добре розуміє суть цієї епохи… Я читав його дискусії з Михайлом Грушевським, полеміку, що існувала в листах і думав: Петлюра виявився геніальним прогнозистом, він розумів – хто головний супротивник державності, бо він відчував небезпеки. Але чомусь Михайлу Грушевському пам’ятник у Києві є, а Петлюрі нема.
Він не носився з ідеєю, що Україна – пуп землі, але неймовірно відчував її. Я почав шукати портрет. Взагалі, над скульптурою люблю працювати з родичами, вони найкраще описують. Я, зазвичай, тиждень ліплю сам героя по фото, потім з родичами працюю. Пам’ятник – це ж не лише ілюстрація. Знайшов його фото. І почав думати. Для мене було принциповим не зробити барельєф в естетиці Росії. Провести в естетичному плані максимальний кордон.
- Що ви маєте на увазі?
- Якщо ти йдеш по Києву і дивишся на наші сучасні пам’ятники, оцінюєш візуальний ряд (будинки, архітектуру, пам’ятники), а потім їдеш до Москви і бачиш те саме, але у збільшеному вигляді – грошей більше. Приїжджаючи сюди, росіяни повинні відчувати, що вони за кордоном. Ніяких вишиванок, мечів, гармат, двох рядів державних нагород. Це все несмак та імітація Росії. Подивіться у нас на пам’ятники Шевченку! Він за кількістю – на другому місці після Будди. Вам вони подобаються? Я знайшов парочку цікавих. А так, понаставили пам’ятників, де Шевченко подібний на Леніна. Він не художник і не поет для нас, його суть для нас не у цьому. Так не можна. Танцюйте від іншого. Мені тринадцятий минало… Що таке Шевченко? Ти один. Ти створюєш мову. Створюєш довкола себе українську ідею.
Україну губить бажання виглядати гарно, ми часто пишаємося тим, що має бути лише декорацією. Так само ми часто хочемо копіювати Росію, у всіх практиках, у тому числі в оборонній війні.
- Це називається – постколоніальний синдром. Це нам також закидають різні вчені. Але при чому тут барельєф?
- З одного боку, він пафосний… З іншого, контррельєфи обличчя – це негатив, який наче дає тінь. І цей негатив наче розповідає, що за пафосом та декларацією української ідеї діячі прикривали свою нездатність щось зробити. Пафос революції не давав оцінити реальність. Реставрація гетьманщини була явно архаїчним кроком, коли світ та Європи горять змінами суспільного укладу. Що таке відродження гетьманщини? В повітрі витало бажання стати сучасними. А тут гетьманщина, козаки – романтизм мігрував в утопію. Петлюру вбивало середовище й у Петлюри не було фігур, співставних із ним. Крім того, що навколо були вороги.
Підтримки не було. В Україні була армія. Її сказали розпустити… Тому я хотів, щоб Петлюра був більш цільний, а навколо на дошці все подрібнене, розгромлене, як розпущена армія…
- Ну, чекайте, дещо йому вдалося. Коли Директорію очолив Петлюра, то в армії приборкали отаманщину, придушили державні заколоти, навели дисципліну, за чим мали наглядати спеціальні інспектори з широкими повноваженнями. Зросла чисельність війська. Але просто з’явилися нові вороги та обставини. Україна була недостатньо сильною.
- Так. Не заперечую: були й об’єктивні обставини. Хоча я переконаний, що ворог бачив його потугу, саме тому його й вбили. На моєму барельєфі Петлюра – і світлий, і сумний... Найбільш недооцінена постать початку нашої державності.
Лана Самохвалова, Київ
Фото: Стаховський Дмитро, Тарасов Володимир