Йокодзуна Іван Боришко – Тайхо Кокі. 1. На березі затоки Терпіння

Йокодзуна Іван Боришко – Тайхо Кокі. 1. На березі затоки Терпіння

Укрінформ
Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту "КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ"

19 січня 2013 р. в одному з госпіталів м. Токіо від шлуночкової тахікардії у віці 72 років помер Тайхо: Кокі (大鵬幸喜; Великий Фенікс; справжнє ім'я: Іван Маркіянович Боришко), японський борець сумо українського походження, 48-й йокодзуна (横綱) Країни Висхідного Сонця, прозваний "великим йокодзуною XX ст". Коли чемпіона чемпіонів ховали, боги не преклоняли коліна: вони йшли перед траурною процесією, щедро розсипаючи сіль. Для будь-якого воїна цей ритуал, сіомакі (塩まき) не просто символ стійкості і чистоти, наміру боротися чесно, налаштованості на поєдинок, вигнання злих духів, але й... запобігання можливого попадання інфекції в рану при травмі.

Їх – і духів, і ран – було в житті Івана Фенікса багато.

Тільки у справжнього йокодзуни на всіх духів і можливі рани є грізна зброя: спокій, ансин (安心) і непохитність, футо (不撓).

Його дух вразив рід самураїв. І у липні 2015 р. (посмертно) наш земляк став першим борцем сумо, правильно сказати – сумоторі (相撲取), який отримав титул Почесного громадянина Японії. Щоб ви перейнялися, що це означає для Країни Ямато, і що подібний титул наліво і направо не роздають, наведу факт.

В Японії всього (!) 21 почесний громадянин, а з числа 800 сумоторі – один-єдиний: Тайхо Кокі, етнічний українець Іван Боришко.

Усі інші – почесні громадяни міст.

* * *

Так вже склалося, що ми, європейці, погано уявляємо, що таке сумо – 相撲, і чому ці два ледь рухливі на подіумі товстуни називаються, дослівно: "ті, що вбивають один одного"? Між тим, цей найдавніший вид національної боротьби зустрічається на стародавніх японських свитках "Ніхонгі" (日本紀; "Аннали Японії"), датованих 720 р., щоправда, під назвою сумаі. Що цікаво, раніше, у V-VII ст., ніяких видів єдиноборств, окрім праформи – тікара курабе (力画; "співвимірювання сил"), просто не існувало. Оскільки ніхто про боротьбу з якимись там встановленими правилами не думав, а всю різноманітність існуючих у зародку шкіл у період Нара позначали одним знаковим поняттям тайдзюцу (体術; "техніка тіла"). Переможця визначали легко: вбив – значить, виграв.

Тільки от сумаі спочатку асоціювалося з ритуалом релігії синто. Донині у деяких монастирях демонструють ритуальну сутичку людини і бога. Саме тому сумаі першим з єдиноборств з'явилося в Імператорському палаці, де перетворилося на важливий державний ритуал.

Через кілька століть вже представники кожної з японських провінцій повинні були брати участь у змаганні при Дворі, демонструючи власні досягнення у мистецтві тайдзюцу. Піймати Бога за бороду – це одне, а от схопити божество, камі (神) за широкий пояс-пов'язку, мавасі (廻し), інколи до 60 см, і спробувати одноосібно панувати у життєвому колі, дохьо (土俵) – це зовсім інше.

Ось чому я хочу сьогодні розповісти про нашого земляка, українця Івана Маркіяновича Боришка. Його життєві рекорди були покращені лише у січні 2015 р. 69-м йокодзуною. І зробив це його прямий вихованець, монгольський гігант Хакухо Рє (白鵬 翔; 192 см, 155 кг, 1985; "Білий Фенікс"; справжнє ім'я: Мунхбатін Давааджаргал). Він виявився рекордсменом за кількістю виграних у вищому дивізіоні сутичок (880) і турнірів (37), і отримав найвище в сумо звання 30 травня 2007 р. у віці 22 років, таким чином опинившись другим монголом і четвертим не-японцем, який став йокодзуною.

Такі люди, як вид: фенікси їхнє життя не мають покидати.

* * *

Завжди кортить почати з давніх часів, бо така Традиція. Першу згадку про сумаі знаходимо у найдавнішому пам'ятнику "Кодзікі" (古事記; "Записи про діяння давнини"), датованому 712 р. Ця хроніка вважається найстарішою з існуючих в японській писемності. Згідно з розказаною легендою, 2600 років тому бог грому і могутнього удару мечем Такемікадзуті-но камі (タケミカヅチ), який пізніше став хранителем Імператорської родини, і доблесний страхітливий бог Мінаката, син правителя Великої країни Такемінаката-но камі (建御名方神) вирішили помірятися силами, тікара курабе, за правилами сумаи. Привід був серйозний: оскаржувалось саме право володіти Японськими островами. Не мало не багато...

За переказами, у першому спарингу перемогу здобув Такемікадзуке. Саме від цього героя давнини веде родовід Його Величність Імператор, Тенно Хейка (天皇陛下). І, схоже, не він один.

Звичайно, амбіції Маркіяна Карповича Боришка (1885-1957), українця родом з села Рунівщина Полтавської губернії (нині Зачепилівський район Харківської області) були більш скромними. Але у 55 років він, виходець із села, що лежить за 150 км від Харкова, став батьком чемпіона японських чемпіонів – 48-го йокодзуни.

Однак, про все по порядку. На Далекий Схід, а потім - на Північний Сахалін з Одеси дев'ятирічний Маркіян відправився у 1894 р. разом з батьком Карпом Максимовичем Боришком і матір'ю Мариною Мойсеївною. У родині, до речі, росло ще четверо дітей: Ніканор, Мотря, Одарка та Марія. Так от, з односельцями, зібравши нехитрий домашній скарб, Боришки погрузилися на пароплав, що димів усіма трубами, приміряли долю вимушених переселенців.

Про чотири хвилі еміграції з Західної України написано чимало, але існувала хвиля і зі Східної України, на Далекий Схід: тема зачекалася своїх дослідників. У 1894 р. переселенці з Полтавської губернії прибули спочатку в село Владимирів. Чому? Там просто безкоштовно роздавали землю. Як на Дикому Заході.

Потім шукачі кращого життя у межах Російської імперії розсипалися по Північному Сахаліну: хтось опинився у Червоному Яру, хтось – в Олександрівську, хтось – у Кіровську.

Як українські землероби від діда-прадіда, Маркіян Карпович Боришко з дружиною і дітьми швидко стали на ноги; вони ж були не москалями, яким все рівно, де мозок пропивати. І у 1910 р. сім'я полтавчан вже володіла 12-ма десятинами орної землі, на якій збирали 110 пудів пшениці, 60 пудів вівса, 50 – жито, картоплю та капусту. Нажили вони собі також трьох коней, двох биків, шістьох телят і вісьмох корів.

* * *

Перелік необхідних професій на новому місці виявився невеликим. Але чубатому рудому Маркіяну, який рано подорослішав, непосиді за природою, подобалися дослідницькі експедиції. З задоволенням допитливий юнак наймався то робітником, то провідником в експедиції Рословцева, П. І. Польового або Пушкарьова. Потім якось саме життя підштовхнуло до думки, слушної за тих умов: та нема місця тепліше, ніж служити в царській армії.

Та відбувся Жовтневий переворот. З'явилися більшовики – заможних селян розкуркулили, всіх постригли під одну гребінку, міцних господарників з України... урівняли у злиднях, а спантеличеному народу світле майбутнє впарили. Правда, не на довго. Оскільки вже 21 квітня 1920 р. японський експедиційний корпус під командуванням полковника Дз.Тамона окупував Північний Сахалін, який став іменуватися префектурою Карафуто (樺太廳), або, за калькою з японської – "Березовим островом".

Вільніше тут дихалося років п'ять. Це правда, повністю винищили цінних хутрових тварин, зникли соболь, видра, лисиця, скоротилося поголів'я білки. Зате при японцях з'явилося 48 газет і 50 журналів.

Між тим, вже у січні 1925 р. після підписаної Конвенції між Японією та СРСР поповзли чутки, що японці повинні передати північну частину Сахаліну СРСР, тобто більшовикам. Тоді ж 40-річний Маркіян Боришко зметикував, що може втратити багато чого, тому у березні 1925 р., передчуваючи насування комунізму, вирішив відправитися з японцями за 50-у паралель, на Південний Сахалін.

Його приклад не був поодиноким випадком. З їхнього села Риковське, подалі від Рад, кинулися сім'ї Беспальченка, Винокурова, Петрова, Макарова та багатьох інших. І. П. Чернишов та його син Степан переселилися на японську половину острова в надії зберегти нажите майно. Багато російських жінок їхало за чоловіками-японцями: Марія Казекіна – з купцем Маруямою Ідзіро, Таїсія Толмачова – з перекладачем Табатою Сакудзо, Марія Караман – з підприємцем Морі. Не скажу, скільки з 5,5 тис. підданих Росії більше повірили Мікадо (帝; "Висока брама"; давній титул імператора Японії), але у першій половині 1925 р. сотні сахалінців посунули щільним обозом за комендантом префектури Карафуто, паном – за 50-у паралель.

* * *

Маркіяна Боришка не зупинив навіть той факт, що до Японії він відправився сам як палець – батьки залишилися в селі Риковське. З ними син більше ніколи не бачився. Через три роки він дізнався про смерть матері Марини Мойсеївної, яку комісари записали в кулачки і антирадянщиці, а про батька син отримав взагалі лише суперечливі відомості.

То казали, що при більшовиках у будинку Карпа Максимовича Боришка облаштували артіль "Прогресс" – шевську майстерню, пов'язану начебто з переселеними німцями з Поволжя. То стверджували: Карпа Боришка розкуркулили і вислали в Удиль Хабаровського краю. Як тепер встановиш, хто говорив правду?

Він залишав суворий край сірячинної правди, де пляшка горілки коштувала 20 копійок. Як там пили, свідчить факт. Навесні 1925 р. в Олександрівську на 3,8 тис. жителів за місяць було продано 10 тис. відер горілки. По 2,5 відра на брата, включно з жінками і немовлятами.

Під час перетину 50-ї паралелі з ним трапився дивний випадок. Спираючись на воза на привалі, Маркіян Карпович оглядав охайне японського селище. Посміхаючись, до нього підійшла незнайома японка і, вклонившись, простягнула високому статному чоловіку з пишними вусами дерев'яний ківш з джерельною водою. Подякувавши, гість так і завмер з посудиною в руках: що йому робити, він не знав.

...Після виходу на подіум сумоторі полоще рот водою.

Воду, тікарамідзу (вода, яка надає силу) у дерев'яному ковші, хісяку (柄杓) йому, як правило, підносить борець, який переміг у попередньому поєдинку. Цей ритуал глибоко символічний. Здавна саме так рікісі не спрагу тамували, а від поганих думок серце очищали. Тепер, за новими правилами, тікарамідзу може подати не тільки переможець, а будь-який боєць, проте, який не програв у попередньому поєдинку, так як це вважається поганою прикметою.

...Читав у деяких, – природно, російських джерелах, – мовляв, прізвище українця було... Барижко, бо він, мовляв, "барыжничал", приторговуючи на Північному Сахаліні контрабандою. Проте до сьогодні половина жителів с. Рунівщина (тепер – Харківська область) мають прізвище саме Боришко, а в подібних гріхах ніколи не були помічені.

* * *

На новому місці змінився Маркіян Карпович; на відміну від Північної частини, тут проживало 190 тисяч жителів. У 20 раз більше, ніж на територіях вище 50-ї паралелі. Довго пам'ятали старожили м. Сікука (пізніше у більшовиків – м. Поронайськ, район озера Турівське) цього ставного доглянутого чоловіка з гарними манерами. Яким його бачили незнайомі люди? Високий, гладко поголений, в костюмі-трійці, неодмінно з тростиною, з красивими пишними вусами, з тих, хто зазвичай, довго стоячи перед великим дзеркалом у передпокої, ідеально зачісують, у даному випадку – кучеряве руде волосся... Правда, мало хто, навіть з сусідів, здогадувався: тростина була не для форсу містечкового денді, а... вимушеною необхідністю. У тривалих пошукових експедиціях, ще в юності, Маркіян Боришко застудив ноги, які викручувало від ревматизму.

Дивлячись на цього широкоплечого красеня-велетня, не встояла одна мініатюрна азіаточка, яка нещодавно переїхала з о. Хоккайдо на Південний Сахалін, вибачте, в префектуру Карафуто. Зі своєю обраницею Маркіян Боришко познайомився у 1928 р., і в почуттях пару не зупинила навіть різниця у віці 18 років. Незабаром вона, 25-річна японка Кіє Ва (Kiyo Naya), яка працювала швачкою у крихітному ательє при магазині в м. Сікука, стала матір'ю Тайхо Кокі.

Молода сім'я була небагатою, але працьовитою.

Тому з часом їх навіть вважали, за місцевими мірками, заможними сусідами. Так, Боришки тримали свою молочну ферму: корови, коні, вівці. Була пекарня. На продаж у спеціальних вольєрах розводили чорнобурих лисиць. Адже вони самі, за українським звичаєм, орали, сіяли, пекли хліб.

Здавалося, живи – не сумуй. Та й 1940-й рік в Країні Висхідного Сонця видався святковим: жителі Ямато відзначали знаменну подію – 2600-річчя заснування Імперії. Саме того року у подружжя народився майбутній богатир, син – Іван, назвав його батько, Кокі – називала сина мати. Молодша в сім'ї дитина з'явилася 29 травня 1940 р. на березі затоки Терпіння Охотського моря – у портовому м. Поронайськ, Південний Сахалін (тоді ще – м. Сікука, префектура Карафуто). До нього у Маркіяна Боришка та Кіє Ва народилися два сини і донька: Масаесі (正義; Володимир; 1928), Кодзі (役所; Костянтин; 1933), Кацу (勝也; Катерина; 1937) і наймолодший – Кокі (昂輝; два ієрогліфа – "щастя" і "радість"; Іван).

Батьком Маркіян Карпович був турботливим. Для великої сім'ї давно на вулиці Східній він збудував просторий рубаний будинок з кінним двором і господарськими коморами, які виросли недалеко від залізничної станції.

Багато жителів слобідки, особливо – з району "канся" (感謝; "вдячні"), де стояли казенні будинки для медиків і вчителів, купували у Боришко-сан і Ва-сан молоко. Сусідам його, ще парне, щоранку розносила працьовита Кацуя, яку народ мило називав Катян (Катруся).

* * *

З повідомлень по радіо і екстрених випусків газет 8 грудня 1941 р. Японія несподівано дізналася про початок війни. Багатьох людських трагедій і сімейних драм було вже не уникнути.

У червні 1943 р. один безробітний японець убив старшого сина Маркіяна Боришка – 15-річного Володимира (Масаесі). Ні, не випадково, не з необережності позбавив життя, а свідомо – намагаючись заволодіти майном успішної сім'ї. Як показало слідство, звів зі світу підлітка душогуб, сунув бездиханне тіло у солом'яний мішок, прив'язав два камені до ніг і втопив покійного у річці.

58-річний батько ледь не збожеволів.

Відтоді стомлене обличчя, видовжене від невиплаканого горя та безсилля, непідстрижені вуса, глибоко насунутий на очі кашкет а ля "дідусь Ленін", порожній погляд видавали у Маркіяні Карповичу старця, одягненого, як козак у зношеному, підбитому вітром одязі.

Більшість авторів стверджують, мовляв, коли 2 лютого 1946 р. Південний Сахалін відійшов СРСР, щасливу сім'ю Боришко просто розірвало. Це не зовсім так. Ще у 1943 р. за підозрою у шпигунстві на користь СРСР японська таємна поліція заарештувала Маркіяна Боришка, інтернував неблагонадійного громадянина у табір в с. Мікінай, префектура Карафуто, де в роки II Світової війни на Сахаліні утримувалися особи слов'янського походження.

Остаточно сім'ю Боришко втоптали мордою в бруд у 1945 р., коли після Великої "ДедыВоевали", 11-25 серпня 1945 рр., провівши блискавичну Южно-Сахалінську операцію, радянські окупанти повернулися на острів, заливши кров'ю префектуру Карафуто. Як куркуля засудити громадянина Боришка вже не було ніяких підстав, тому радянська влада репресувала Маркіяна Карповича як колишнього... білогвардійського офіцера. Це через 18 років?

Українця схопила контррозвідка – СМЕРШ, і, як колишнього білогвардійця, а також фальшивомонетника... – репресувала. Щоправда, за іншими джерелами, у 1945-1948 рр. Маркіян Боришко служив перекладачем з японської в органах контррозвідки СМЕРШ 10-ї повітряної армії, дислокованої у селищі Сокіл.

Однак у 1949 р. за статтею "за антирадянську діяльність" все ж таки загримів у трудовий табір суворого режиму – на "профілактичні" десять років.

С молодой супругой

З молодою дружиною

* * *

2 лютого 1946 р. СРСР безцеремонно анексував Південний Сахалін та Курильські острови, які раніше належали Японії. Указом Президії Верховної Ради СРСР їх включили до складу РРФСР.

Разом з матір'ю, двома братами та сестрою п'ятирічного Івана Боришка репатріювали до Японії. Тому своєю батьківщиною чемпіон чемпіонів все життя називав селище Тесікага (弟子屈町) в повіті Кавакамі округу Кусіро губернаторства Хоккайдо. З батьком ні дружина, ні діти більше не бачилися.

...Є красивий ритуал, яким підсумовують поєдинок двох сумоторі. Перш ніж оголосити перемогу, юсьо (優勝), церемонно гьодзі (行司; головний суддя на подіумі, дохьо) простягає спеціальне віяло, гумбай (軍配), позначаючи Схід (воїн Хігасі) і Захід (воїн Нісі). Згідно з давніми правилами, кожен з борців, рікісі (力士; дослівно – "сильний чоловік") представляв одну з цих двох сторін світу. Потім оголошується ім'я переможця, катінанорі (勝ち名乗り), і щоб ні у кого не залишалося сумнівів, на кращого бійця вказують віялом. Після цього, і мускулом не здригнувшись, переможець приймає дерев'яний ківш, хісяку (柄杓), в якому піднесе воду наступному учаснику турніру.

Ні на Сході, ні на Заході їх не чекали, а життєві негаразди тільки починалися. Коли 42-річна швачка повернулася в рідне село Тесікага, де щільність жителів не перевищує 10 осіб на 1 га, чутки швидко поширилися. Без чоловіка? З чотирма дітьми? Заявиться до батьків? Сім'я строгих селянських правил переселенцям з Сахаліну прихистку не надала. Більше того, батьки відмовилися і від Кіє Ва, і від онуків, коли дізналися, що донька є дружиною не просто "білої мавпи", гайдзина (外人; іноземець), а... "російського шпигуна".

У дитинстві про батька Івану Боришку, точніше, Кокі Ная довелося забути. Через почуття самозбереження. Ніколи про нього мати не згадувала і синам з донькою не розповідала. Кіє Ва справедливо хвилювалася за долю трьох дітей, яких слід було поставити на ноги. Залишивши дім батьків, немов опале кленове листя, що впало в струмок, у пошуках заробітку вони постійно переїжджали від села до села о. Хоккайдо.

Надалі Іван Боришко використовував виключно японське ім'я – Кокі (弘毅; "радість", "щастя"), а прізвище взяв матері – Ва. Як борець сумо, рікісі (力士), він завжди називався вихідцем з суворого о. Хоккайдо, а про Сахалін довгий час не згадував.

- Тільки сміливець може бути чесним з собою; особливо, коли всім навколо важко.

* * *

Якщо є в Японії Сибір, так це о. Хоккайдо – край лютих морозів і суворих мужиків. Невипадково три великих йокодзуни Країни Висхідного Сонця, які у 1960-1980-х рр. безроздільно панували у вищій лізі боротьби сумо, родом були з найпівнічнішого з тисячі японських островів. Це і зрозуміло: природа тут нікому спуску не дає: влітку реєструється в середньому 149 дощових діб, а взимку – 123 снігових дня.

Щоб перемогти злидні, працювати у неповній сім'ї Боришко доводилося всім – навіть найменшому з дітей, Кокі. Коли був підлітком, вже торгував на ринку натто (納豆) – ферментовані соєві боби. Це і справді допомагало матері зводити кінці з кінцями. Байдужих до натто не знайти: сильний аміачний запах і липка в'язка текстура викликають або нестримну любов, або повне неприйняття. І – не тільки на о. Хоккайдо.

У вересні 1956 р. великий, як для свого віку, 16-річний юнак визначився в престижну школу сумо – в Нісеносекі-бея (二所ノ関部屋). Навчальний заклад з'явився ще наприкінці XVIII ст., але у 1932 р. нове дихання в бійцівську стайню вдихнув 32-й йокодзуна Сан'ємон (玉錦 三右衛門; 1903-1938).

Спочатку Іван Боришко виходив на поєдинки під японським ім'ям Кокі Ная. Під усмішки ровесників, полукровка вперто ступав у своє життєве коло, розташоване на глиняному подіумі заввишки 60 см, – дохьо: (土俵), жодним місцевим божествам спуску не давав, а... мовчки перемагав.

Була одна суттєва проблема – фізична кондиція. При зрості 187 см жилавий українець важив 75 кг. Словом, майбутнього в сумо у нього не було.

* * *

- Що таке непохитність?
- Це баланс між хаосом і порядком.
- Як її досягти?
- Треба намалювати ідеальне коло і першим не залишати його.

Першочерговим завданням стало, ні, не набрати вагу – це кожен ледар може зробити, а змістити свій центр тяжіння вниз, щоб добитися максимальної стійкості сумоторі.

У спортивному інтернаті, який являла собою школа, доводилося піднімаються до світанку, протягом п'яти (!) годин голодним виснажливо тренуватися, довго приймати душ і лише потім їсти. За сніданком, який був першим і основним прийомом їжі, а це о 11:00, їсти дозволялося без обмежень, кілька кілограмів. Не повірите, звичайна добова норма для середнього рікісі – 6000-8000 Ккал/день, а на деяких етапах сумоторі дозволялося навіть вживати алкогольні напої.

Щоб закінчити з дивним розпорядком дня японських богатирів, скажу, що після ситного пізнього сніданку борці відправляються на тригодинний... післяобідній сон. Прокинувшись, вони йдуть на легке друге тренування, після якого скромно вечеряють.

Образно кажучи, сумоторі їсть півтора рази на день.

Проживши у такому жорсткому спортивному режимі кілька років, юнак набирає не зайві кілограми, а бойову вагу, отримують не рихлість, а силу, при цьому швидкість деяких йокодзунів під час атаки перевищує 60 км/год.

Поняття weekend у хея немає.

Навпаки, в суботу та неділю наставник проводить посилені тренування, щоб системно привчити біоритми спортсменів до сплеску навантажень наприкінці тижня, коли зазвичай влаштовуються басьо, змагання. Вихідний один – понеділок. Коли навіть теоретично турнірів бути не може.

З певною корекцією на види фізичної діяльності, скажу, як не дивно це звучить: за жорсткістю фізичної підготовки сумо і балет дуже схожі. І там, і там піків творчої форми досягають швидко, але примами залишаються недовго. Якщо говорити про "тих, які вбивають один одного", як буквально перекладається сумо, 相撲, в школи хея після ретельного відбору здатних підлітків приймають після середньої школи, у віці 15-16 років. Після 23 років кандидатури навіть геніїв не розглядають: пізно. І це при тому, що професійним сумо, одзумо (大相撲, "велике сумо") рісікі можуть займатися на арені до 30, максимум – до 35 років.

Далі – інтай (引退), відставка, завершення кар'єри. І немає значення: за власним бажанням, кібо (希望), або за рішенням Асоціації сумо Японії.

Письма от поклонников

Листи від шанувальників

* * *

На першому ж тренуванні Кокі Ная усвідомив прості речі.

Виходячи на змагання, два рікісі (борця) намагаються виштовхнути супротивника з кола діаметром 4,5 м або змусити іншого борця доторкнутися до землі чим-небудь окрім ступнів. Ці картинні з вигляду персонажі, вони – жерці суворого культу сумо. Ні, не мечем, нунчаками або списом – силою духу і... непохитністю.

І якщо ти вийшов у центр Кола і почув команду:
- Нокотта! (残った!; Боріться!), – це коло має залишитися тільки твоїм.

І немає значення, чи були в ньому божества, камі, чи чемпіони, йокодзуни.

Професійна кар'єра юнака розвивалася стрімко, і на початку 1959 р. 19-річного сумоторі перевели в дзюре (十両; "десять ре") – другий елітний дивізіон професійного сумо, куди входять лише 28 обраних рікісі. Переконливі перемоги на календарних турнірах слідували одна за одною.

І у травні 1959 р. перспективному борцю вчитель, ояката (親方), дивлячись на широченний розмах рук, підібрав сікона (四股名; псевдонім):

- Мені здається, підійде Пен (鵬).
- Чому, тренере?
- У стародавніх китайських легендах так називають велику Птицю. Вперше її описав Чжуан-цзи. Відтоді Пен вважається символом свободи, втіленням вищого даоського ідеалу рівності перспектив.
- Добре, – погодився вихованець.

І над Японією злетів Тайхо (大鵬), що японською означає "Великий Фенікс":

- Крила його подібні дощовим хмарам, величина його спини – кілька тисяч лі (1 тис. км). Після перетворення він відлітає в небесний ставок країни Наньмінь (Південний морок), при цьому вітер, що піднімається від помаху крил, підіймає хвилі на три тисячі лі (1,5 тис. км). Без відпочинку він долає 90 тисяч лі (за раз облетіти навколо земної кулі), а відпочивати може один раз на шість місяців.

Думаєте, метафора? Ні. У двох осінніх турнірах 1959 р. – на Акі басьо, у вересні в Токіо – і на Кюсю басьо в листопаді в Фукуоці – Тайхо Кокі виграв, відповідно, друге місце і вперше став чемпіоном Східної ліги.

Дивлячись на розмах його залізних крил, майстер посміхався:
- Точно підходить сікон Пен.

Ёкодзуна с выигранным Гран-при

Йокодзуна з виграним Гран-прі

* * *

Якщо вже говорити, поклавши руку на серце, то у професійному сумо немає безлічі тонкощів і маси необхідних до запам'ятовування дій. У цьому бойовому мистецтві – всього 82 прийоми, поділені на три групи технік: удари, штовхання і захвати з кидками. І п'ять заборон, хігі, які можна вважати власними промахами, за які призначають поразку: не можна торкатися землі, якщо тобі не "допоміг" противник, не можна бити кулаками (ляпаси – будь ласка), смикати за волосся, душити за горло і заламувати пальці.

Далі слідувала, на перший погляд, монотонна, виснажлива робота над трьома складовими успіху у досягненні досконалості: зміцнення тіла, оволодіння технікою, виховання духу. Суворі закони і побут професійного сумо, одзумо ґрунтуються на постулатах середньовічного самурайського кодексу, бусідо (武士道) – шляху воїна.

- Той, хто не осягнув Вчення, не отримає жодної військової перемоги.

Так відбувалося б із звичайним рікісі. Але не з тим, якому вчитель дав знаковий сікон Пен. Чи не тому Тайхо Кокі не йшов від перемоги до перемоги, а летів? На початку 1960 р. українець перейшов у вищий дивізіон японської професійної ліги сумо – макууті (幕内). Поясню.

У вищому дивізіоні, поділеному на п'ять рівнів, цілий рік змагаються 32 кращих борця Країни Висхідного Сонця. Цей "Top 32", в свою чергу, поділено на дві підгрупи, по 16 зірок сумо в кожній.

Подготовка к соревнованиям - игра в шашки го

Підготовка до змагань - гра в шашки го

* * *

Коли треба було перейти на вищий рівень психологічної підготовки, наставник навчив Великого Фенікса нехитрій молитві:

- У мене немає тіла; сміливість стане моїм тілом.
У мене немає очей; спалах блискавки – мої очі.
У мене немає вух; п'ять почуттів – мої вуха.
У мене немає членів; миттєвий рух – мої члени.
У мене немає закону; самозбереження стане моїм законом.

У професійній лізі сумо – макууті цілий рік, раз на два місяці, кращі рікісі Країни Ямато змагаються у шести турнірах – хонбасьо. Вибору у них немає, слід регулярно підтверджувати звання і уточнювати табель про ранги.

У сумо авторитетів немає, і ніхто на лаврах не сміє спочивати.

На такому з шести турнірів на рік кожен з борців повинен провести в дохьо 15 обов'язкових поєдинків з іншими сумоторі. Тут все гранично просто: ти або виграв, або програв. Або заробив одне очко на свою користь, або тобі зарахували нуль, поразку.

- У мене немає стратегій; свобода вбивати і свобода дарувати життя (саккацу, дзідзай) – ось мої стратегії.
У мене немає задумів; випадок – мій задум.
У мене немає чудових властивостей; праведне вчення додасть мені чудові властивості.
У мене немає принципів; пристосовність до всього (рінкекен) – мій принцип.
У мене немає тактики; порожнеча і наповненість (кедзіцу) – ось моя тактика.

У календарному турнірі хонбасьо виграє той, у кого потужніший спокій, ансин (安心) і глибше непохитність, футо (不撓). Згідно з простими арифметичними досягненнями вибудовується рейтинг, а кращий з кращих за результатами перемог – 1:0 або 0:1 – виграє Кубок Імператора (大相撲初場所; Хацу басьо).

...Ти або стоїш на березі затоки Терпіння, або – Великим Терпінням і є.
- У мене немає батьків; моїми батьками стали Небо і Земля.
У мене немає талантів; швидкість духу-розуму (тоі сокуме) – мій талант.
У мене немає зброї; доброзичливість і правота – моя зброя.
У мене немає фортець; незворушний дух (фудосін) – моя фортеця.
У мене немає меча; розчинення духу у Порожнечі (му-сін) – мій меч.

* * *

У себе Тайхо Кокі приходив тільки тоді, коли чув, як гьодзі (головний рефері) кричав:
- Хаккеей! (はっけよい; Продовжити (сутичку)!

(Далі буде)

Олександр Рудяченко. Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-