Михайло Донець. Поцілений у голос

Що трапляється, коли один тиран поїдає іншого? Який людожер виявляється людянішим? Той, що ворог, чи той, що «батько народів»? Рано чи пізно терор будь-якого кольору пожирає себе сам, якщо не подавиться іншим недолюдком. На жаль, історія має власну ротацію символів влади, коли червоні змінюються коричневими. Аби знову… почервоніти. Від вселенської ганьби.

Є дані, що саме 10 липня 1941 р. від рук мерзенних чекістів, у якийсь жахливий спосіб, увірвалося життя унікального оперного співака, народного артиста України Михайла Івановича Донця. Бачу у ваших очах здивування: хто це? Відповідаю: український Шаляпін, якого славетна оперна діва Марія Костянтинівна Заньковецька (1854-1934) називала своїм “синком” і лагідно, ледь помітно дорікала:

- Він не вмів іти на компроміси, завжди був прямим, інколи різким, коли йшлося про долю українського мистецтва.

*   *   *

- Без музики життя було б суцільною помилкою, – вважав Фрідріх Ніцше. І ту несправедливість Господь спробував виправити.

У Києві, на вулиці Московській, у багатодітній робітничій сім'ї 11 (23) січня 1883 р. народився сподіваний хлопчик, якому на долі було написано стати видатним оперним басом, українським Шаляпіним, – Михайло Іванович Донець. Батько, Іван Васильович, походив із безземельних селян містечка Васильків Київської губернії, та пролетарського щастя шукав у місті. Тому після військової служби в саперному батальйоні, що дислокувався в Києві, Іван Донець не повернувся на малу батьківщину, а влаштувався помічником кресляра на київський завод “Арсенал”. Побравшись зі столичною міщанкою Яриною Іванівною, він оселився у підбитому вітром будиночку попід заводськими стінами, на інше житло бракувало коштів.

Попри злидні, подружжя привело на світ п’ятьох доньок та двох синів.

Матеріальна скрута примусила працювати змалку: дівчата Донців гледіли малих дітей, а хлопці – бігали за їжу хлопчиками на побігеньках у приказчиків. Та будь-яке мистецтво життя прагне до того, аби перетворитися на музику. Як згадував сам Михайло Іванович, любов до музики виникла й розвинулася в нього завдяки матері. Бо знала силу-силенну народних пісень Ярина Іванівна. Оскільки про музику слід говорити виключно нотами, чим міг зарадити хлопцеві кмітливий батько?

- Завваживши на мій побожний потяг до співу, він власноручно змайстрував і подарував мені саморобну скрипку. Ота домашня музична закваска і привела мене під благодатне крило провидця з розшуку майбутніх талантів – композитора-педагога Грінченка.

Усе життя оперний співак не забував, а принагідно розповідав, як гарно співали дуетом його батьки. Коли ж Ярина Іванівна захворіла на сухоти, з горя безпорадний Іван Васильович почав заглядати в пляшку. Самі діти щосили допомагали матері, але ненька танула на очах. Якщо музика викликає почуття, яких немає в житті, то природжене милосердя викликає музику, яка має лунати в житті.

*   *   *

Восьми років він народження батьки віддали сина до церковно-парафіяльної школи, де Михайлик вчився добре, хоча й бешкетував. На уроках співу викладач звернув увагу на виразний дискант школярика та показав знахідку відомому в Києві музиканту і хормейстеру Олексію Грінченку. Послухав хлопчика регент, виявив у малого винятковий слух, музичну пам’ять, голос та й прийняв до церковного хору небесної чистоти дискант. Навіть платню додому Михайлик Донець носив: 50 копійок на місяць. Адже, уклавши угоду з тодішньою антрепризою Київської опери, регент оздоблював репертуаром дитячого хору відповідні вистави. У такий спосіб музичний вундеркінд пішов в артисти опери, що прочинила перед ним незвіданий світ вокального мистецтва. Через багато-багато років М.І.Донець стверджував, що, по суті, він уперше познайомився із театром саме зі сцени, а не з партеру.

Замолоду Михайлові Донцю пощастило наживо слухати найкращих маестро епохи.

Подейкують, підліток навіть випадково зустрівся віч-на-віч із самим Петром Іллічем Чайковським (1840-1893), котрий 19 грудня 1890 р. спеціально прибув до Києва. Автор висловив бажання диригувати дитячим хором у власній опері “Пікова дама”, вперше поставленій у Києві артистами оперної антрепризи Іполита Петровича Прянишникова (1847-1921). Не знаю, чи та містична вистава, яка скалічила життя багатьох митців, чи так стали зорі, але доля насипала малому повну жменю нещасть.

Коли Михайлові виповнилося 10 років, від сухот померла мати. Через три роки не стало й батька. Та світ не без добрих людей, бо справжня музика завжди поєднує бажання і реальність. Адміністрація заводу “Арсенал” допомогла сироті влаштуватися до військово-фельдшерської школи. Так державним коштом упродовж чотирьох років Михайло Донець закінчував свої університети. Між іншим, із М.І.Донцем у 1896-1900 рр. навчався селянський син із Єлисаветоградщини, майбутній пролетарський поет Дем’ян Бєдний (1883-1945), щоправда, справжнє прізвище якого було Юхим Придворов.

Для вчорашнього театрального мрійника навколишній світ геть перекинувся догори дриґом, і дзвінкий дискант дорослішав: солдафонські команди, щоденна муштра, брутальність. Наче сонце у віконці, сяяли підлітку поодинокі курсантські спектаклі, у яких Михайло Донець залюбки виконував різноманітні ролі, навіть – жіночі ролі, малював декорації, майстрував бутафорію. I тут удруге посміхнулася йому доля.

*   *   *

За традицією, здебільшого аби підтримати молодших учнів, він продовжував співати у церковному хорі, яким керував перший навчатель музики, регент Олексій Грінченко. Доводилося йому співати й на 20-градусному морозі на вулиці, а за потреби – тимчасово замінювати хормейстера, аби проводити репетиції. Той, хто не отримує насолоду від музики, створений бути слухачем; бо лише той, хто шукає у музиці прихисток, може стати музикантом.

У випускному класі, наприкінці навчання у Київській військово-фельдшерській школі в тамтешньому аматорському театрі поставили “Бедность не порок” Олександра Островського. Роль пропащого картяра Любима Карпича Торцова доручили Михайлу Донцу. На прем’єрі повисідало все шкільне начальство, адміністрація столичного військового госпіталю, запросили відомого режисера й актора Миколу Миколайовича Соловцова (справжнє прізвище – Федоров; 1857-1902). То була, підкреслюю, аматорська вистава учнів, однак проникливого антрепренера і засновника російського драматичного театру у Києві “Соловцов” (1893) 16-річний М.Донцов неабияк зацікавив: темперамент, щирість, правдивість у поведінці персонажа. Після вистави майстер особисто пішов за куліси, аби порадити Михайлові наполегливо вчитися драматичному мистецтву.

Коли юнакові минуло 17 літ, його зарахували до військового госпіталю фельдшером. Платня була мізерною, але Михайло тим не переймався. Щовечора санітар мчав до театру Бергоньє (нині – Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки). Там грали тодішні кумири: Марія Заньковецька, Марко Кропивницький, брати Тобілевичі, показували “Наймичку”, “Мартина Борулю”, “Ой, не ходи, Грицю”, “Хазяїна”.

Так почалося творче змужніння юнака. Усі вільні від служби години Михайло Донець проводив, чи то в драматичній студії Київської музично-драматичної школи М.Лесневич-Носової, де класи драматичного мистецтва він особисто М.М.Соловцов, чи на гальорці Українського народного театру, де спостерігав за корифеями української сцени: Марія Заньковецька, Марко Кропивницький, Микола Садовський, Панас Саксаганський. Подібно теплому весняному дощу, краплина за краплею краса просочується в серце молодого митця, аби його по-справжньому оживити й відкрити світові.

Одного дня Михайло Донець наважився заговорити до педагога. М.М.Соловцов упізнав молодого актора. Розуміючи, що у цього таланта коштів катма, Микола Миколайович запропонував ходити на курси, безкоштовно. Саме засновнику російського драматичного театру в Києві “Соловцов” Михайло Іванович Донець усе життя завдячував ідеальною дикцією, що стала знаковою візитівкою оперного співака. Коли ти навчився на сцені веселити й розраджувати людей без причини, варто зрозуміти, що в партері можуть знаходитися справжні професіонали.

*   *   *

Далі слід було опановувати тонкощі саме вокального ремесла. Відбувши військову повинність, Михайло Донець брав уроки вокалу в найвидатніших київських педагогів, як-то: Катерина Августівна Массіні (власне – Веденяпіна; 1838-1912), Олександра Олександрівна Самтагано-Горбакова (1842-1913), котра вважалася вихованкою італійського майстра вокалу П'єтро Репетто (Pietro Repetto; ?-†1870), та Михайло Васильович Бочаров (1872-1936), який свого часу стажувався в Мілані.

Водночас у 1903-1905 рр. молодий талант набував сценічного досвіду в популярній драматичній трупі Михайла Матвійовича Бородая (1853-1929), отримуючи “ролі зі співом”; той театральний діяч тримав антрепризу в Київській опері. Після смерті М.М.Соловцова в листопаді 1903 р. почалася професійна сценічна діяльність Михайла Донця. Дебютував він у п’єсі “Снігуронька” Олександра Островського, виконавши роль гусляра. Регулярно працюючи на сцені, актор-початківець не припиняв оволодівати мистецтвом вокалу в елітарній музичній школі відомого композитора і педагога Миколи Аполоновича Тутковського (1857-1931), де викладали М.Лисенко, Л.Паращенко, В.Пухальський, С.Короткевич (клас фортепіано), В.Коханський, Д.Бертьє (клас скрипки), О.Сантагано-Горчакова, Н.Нолле, Є.Ряднов, Г.Гандельфі (клас вокального співу).

Але без майстра, котрий розкриє твій голос, поставить дихання та з дня у день відкриватиме тонкощі ремесла, – про оперну сцену годі й мріяти. Таким мудрим дорадником став для молодого співака артист Київської опери Михайло Васильович Бочаров (1872-1936). Прекрасний баритон, а місцями – й бас, також викладав у музичній школі М.А.Тутковського.

До свого нового виховання маестро, вихованець італійського педагога та співака Камілло Єверарді (1825-1899) поставився, як до доброго товариша і схилив до копіткої праці. М.В.Бочаров опановував вокальне мистецтво у Мілані, дебютував у 1900 р. у московському Товаристві російської приватної опери, прикрашав Київську оперу (1901-1903) та гастролював з антрепризами в Москві, Петербургу, Баку, Ростові-на-Дону. Маючи перед очима такий приклад, Михайло Донець і собі захопився ідеєю зробити кар’єру професійного оперного співака. Навіть на службі в госпіталі молодий фельдшер затято виконував арпеджіо, народні пісні, арії.

Із притаманним йому гумором Михайло Іванович Донець пригадував, як до нього прибіг якось захеканий капітан і хрипким голосом почав благати:

- Фельдшере! Своїми співами ви зведете мене в могилу! Помовчіть хоча б хвильку.

На цей час Донець виступає в різних аматорських виставах. Тільки восени 1906 р. нарешті сплив термін обов’язкової служби у Київському військовому шпиталі, і Михайло Донець негайно написав рапорт про відставку.

*   *   *

Щоправда, ще 1905 р. перспективного співака зараховували до Київської опери.

Його дебют на сцені професійного театру виявився настільки успішним, що у 1907-1911 рр. за контрактом співак вже працював у Москві – в чи не найкращому приватному театрi “Опера С.Зиміна”, антрепренера та мецената Сергiя Iвановича Зимiна (1875-1942). Безперечно, з вулиці в елітний оперний клуб Первопрестольної було не потрапити – замовив слово його майстер, бо сам київський баритон М.В.Бочаров уклав контракт із московським антрепренером.

Відкриття нового храму Мельпомени відбулося ще 1 (14) жовтня 1904 р. на сцені московського театру “Акваріум” прем’єрою опери “Майська ніч” (1878) Миколи Римського-Корсакова. Від 1908 р. “Опера С.Зиміна” з аншлагами давала вистави у приміщенні театру Р.Р.Солодовнікова. Та у 1917-у, після Жовтневої революції – внаслідок всезагальної націоналізації – приватна опера 3иміна раптом стала державною, отримавши нову назву – Театр Ради робітничих депутатів.

Спочатку киянину в Москві велося незатишно, було самотньо. Окрім Михайла Васильовича Бочарова, тут він нікого не знав. Із маленьких сходинок, здоланих щодня, складається велика кар’єра. Разом із тим талант сяяв, і це було видно неозброєним оком. Як результат, за перший сезон свого трирічного контракту український бас виконав у різних операх 19 невеличких партій.

Як там не сталося б, але Михайло Іванович Донець повсякчас пригадував:

- Перші дні перебування у Зиміна переконали, що я фактично неук і що моя сценічна та музична підготовка були недостатніми для створення художніх образів… Отже, служба в опері Зиміна заклала музичний театр усієї моєї сценічної діяльності. В атмосфері тієї трупи почав уперше усвідомлювати справжнє покликання мистецтва. Тут у мене виховався художній смак, зміцнювалася сувора артистична дисципліна.

Українець Михайло Донець опанував тонкощі сценічної майстерності, вокальну техніку звуковимови, постановку танців, пластики, гриму і навіть… фехтування.

Приватна опера С.І.Зиміна виявилася справжньою аспірантурою, де ретельно і глибоко розбиралися та аналізувалися вокальні партії під керуванням диригента Еміля Альбертовича Купера (1877-1960), що сам походив із Херсона, тривалий час жив в Одесі і три роки працював у київській антрепризі М.М.Бородая Тут вперше він почав усвідомлювати справжнє завдання мистецтва під художнім керуванням головного режисера “Опери С.Зиміна”, яскравого співака Петра Сергійовича Оленіна (1871-1922), котрий допомагав дебютантам плекати тонкий художній смак.

Ось як свого часу пригадував постать М.І.Донця професор Московської консерваторії Михайло Михайлович Багриновський (1885-1966):

- На той час то була середнього зросту худорлява молода людина із приємним обличчям і великими виразними очима. Коли він починав говорити, то співрозмовника дивувала невідповідність скромної зовнішності з густим, сильним, басовим звуком розмовного голосу. Займатися з ним було неймовірною втіхою, бо Михайла вирізняли музичність, темперамент, кмітливість. Він буквально все ловив на льоту.

*   *   *

Коли сплив трирічний контакт, киянину запропонували подовжити співпрацю з “Оперою С.Зиміна” на більш вигідних матеріальних умовах. Це природно: він перетворився на майстра, зажив слави гарного товариша і надійного партнера. Більшість колег відзначали легку вдачу та яскравий гумор, притаманні українцеві, а ще Михайло Іванович виявився першокласним оповідачем. Часто-густо в антрактах чи у перервах на репетиціях його обступало коло артистів, які слухали дотепні байки М.І.Донця про його фельдшерську практику, любительські вистави.

Настав час, і киянин разом із відомим професором-шевченкознавцем Федором Євгеновичем Коршем (1843-1915), славетним артистом Большого театра Іваном Олексійовичем Алчевським (1876-1917), іншими громадськими діячами заходився організовувати музично-драматичний гурток “Кобзар”. Було створено статут, а проект подано на затвердження московському градоначальнику генерал-майору О.О.Андріанову. Лише 1908 р. справа зрушила з місця, і за участі співаків Антоніни Нежданової, Івана Алчевського та Михайла Донця відбулася урочисте відкриття мистецького осередку українського земляцтва у Москві – “Кобзар”. Відтоді, коли українські театри прибували до Білокам’яної на гастролі, буквально всі корифеї київської сцени: М.К.Заньковецька, М.Л.Кропивницький, П.К.Саксаганський, М.П.Садовський обов’язково виступали на вечорах “Кобзаря”.

Улітку 1913 р. у складі Московської оперної трупи М.І.Донець гастролював у Казані, Самарі, інших містах Росії. Побачивши киянина в ролі Василя Леонтійовича Кочубея з опери "Мазепа" Петра Чайковського, один із музичних оглядачів зазначив:

- У виконанні М.І.Донця Кочубей захоплює, хвилює і зворушує. Особливо мене причарувала сцена у в’язниці. Чудово лунали вокальні переходи від зворушливої покірності долі до безсилого гніву.

На той час рівень виконавської майстерності у Михайла Донця був такий, що українського співака на два сезони, 1911-1913 рр. ангажував московський Большой театр. Саме у Білокам’янiй Михайло Іванович зажив справжньої слави, адже його сценічними партнерами відтоді ставали найбільші зірки оперної сцени: Федір Шаляпін, Леонід Собінов, Іван Алчевський та інші.

*   *   *

Здобувши славу першокласного оперного співака, у 1913 р. за пропозицією антрепренера Михайла Федоровича Багрова (власне – М.Ф.Топор; 1864-1923), котрий тоді очолював російський драматичний театр у Києві “Соловцов”, знаний бас М.І.Донець повернувся в Україну. На Батьківщині він одразу став солістом Київського оперного театру. Столична публіка захоплено вітала талановитого земляка, котрий дебютував у партії мельника в опері “Русалка” Олександра Даргомижського.

Почувши на сцені М.І.Донця, відомий російський диригент італійського походження Йосип Антонович Труффі (власне, Джузеппе Труффі; 1850-1925) зізнався:

- Справжнього мельника досі я бачив лише одного – Шаляпіна. Своїм талантом відтворювати глибину людських переживань Донець наближається до нього.

Цікаво те, що більшість партій, які виконував тоді в Україні М.І.Донець, рахуючи й роль Івана Сусаніна в опері “Життя за царя” Михайла Глінки, – киянин співав… уперше в житті. Як свідчать очевидці, кожна його поява на сцені перетворювалася на мистецьку подію в культурному житті міста. Сторінки київської преси рясніли відгуками на кшталт:

- Взірець божественного натхнення життєвої правди на сцені.

Щоправда, розквіту таланту українського Шаляпіна завадили подальші буремні події. Спочатку вибухнула Перша світова війна, й рафінованого оперного співака мобілізували… до царської армії, де М.І.Донець служив звичайним фельдшером у Київському військовому шпиталі, та лише зрідка з’являвся на столичній сцені. Отак український орфей ХХ століття й жив. Із шостої години ранку до шостої вечора він опікувався пораненими фізично, а надвечір перевдягався, брав у руки ліру, аби виступати на сцені оперного театру… під якимось псевдонімом – Донський, Салтанов, Чернов. Бо начальство київського шпиталю забороняло військовим… виступати. Попри дурні заборони та несусвітні перешкоди, у сезоні 1915-1916 рр. Михайло Іванович побув на оперній сцені царем Борисом.

Кумедний факт: упродовж театральної кар’єри Михайло Іванович проспівав у опері “Борис Годунов” Модеста Мусоргського всі басові партії – Митюху, обох приставів, Пімена, Варлаама. Успіх був величезний, а кожну виставу незмінно супроводжували палкий прийом, овації, нескінченні виклики й численні букети солістові.

*   *   *

Потім настали часи, коли музика перестала облагороджувати звичаї. Після Жовтневого перевороту 1917 р. настала епоха невизначеності. У Києві влада мінялася 14 разів, артисти виїжджали до військових частин, виступали з концертами в жахливих умовах. Як пригадував Михайло Іванович:

- Ледь жива шкапа тягла візок із майданчиком, на якому стояли рештки від піаніно. Дякували нам натурою. Одного разу мені після концерту сказали:

- Ми з вами, товаришу Донець, сьогодні розрахуємось “по-міністерськи”.

І справді – мені видали фунт солі, три коробки сірників і дві голки.

У 1919 р. в Києві відкрився театр музичної драми. Режисер-новатор Лесь Курбас мав ставити в ньому “Тараса Бульбу” Миколи Лисенка і запросив на партію Тараса М.І.Донця. Із радістю погодився Михайло Іванович, нова робота надзвичайно захопила соліста. Тимчасова окупація Києва денікінцями припинила діяльність театру. На ті часи умов для серйозної роботи не було, тож Михайло Іванович організував… артистичний батальйон, який обслуговував частини Червоної армії. У пореволюцiйнi роки соліст Українського державного оперного театру імені Карла Лібкнехта Михайло Донець став одним із найактивніших фундаторів національного оперного театру. Тим часом доля кидала його в різні міста. Київський бас співав у Петроградському Народному домі (1915), Харківській українській опері (1923-1927), в Свердловську (1924-1926), Астрахані (1926), Москві (1929).

Сценічного досвіду митцеві не бракувало, тож 1922 р. він спробував власні сили, як антрепренер, зорганізувавши у Житомирі "Трудовий колектив оперних артистів", у якому виконував обов'язки співака, режисера та художнього керівника. Із власною трупою М.І.Донець гастролював у Чернігові, Умані, Шепетівці, Білій Церкві та інших містах.

За своє творче життя Михайло Донець досконало оволодів 134-ма партіями басового репертуару в 79 операх, трьох оперетах і десяти драмах. Голос виконавця вирізняли густий, сильний, “польотний” голос, красивий теплий тембр, широкий діапазон, рівний у всіх регістрах, майстерне філірування, спів mezza-voce, тонке фразування й оригінальне сценічне трактування кожного образу. Не дивно, що саме йому, солісту Академічного театру опери і балету УРСР Михайлу Івановичу Донцю – першому з-поміж оперних співаків республіки – було присвоєно почесне звання заслуженого артиста, а в 1930 р. – народного артиста України.

*   *   *

Він створив неперевершені образи Івана Карася (“Запорожець за Дунаєм” Гулака-Артемовського), Тараса Бульби (“Тарас Бульба”), Виборного (“Наталка Полтавка”) в операх Лисенка; Захара Беркута (“Золотий обруч” Лятошинського). Серед інших партій: Батько (“Катерина” Аркаса), Артем (“Кармелюк” Костенка), Сатана (“Яблуневий полон” Чижка), Калинчук (“Перекоп” Мельтуса, Рибальченка, Тіца; перше виконання), Сокальський (“Щорс” Лятошинського, перше виконання), Мельник (“Русалка” Даргомижського), Сусанін (“Життя за царя” Глинки), Додон, Салтан (“Золотий півник”, “Казка про царя Салтана” Римського-Корсакова), Кочубей (“Мазепа” Петра Чайковського), Погнер і Генріх (“Нюрнберзькі мейстерзінгери” і “Лоенгрін” Вагнера), Мефістофель (“Фауст” Гуно) та інші.

Михайло Донець багато гастролював. У 1930-х рр. він здійснив великі концертні поїздки Радянським Союзом, зокрема Уралом, Сибіром, Далеким Сходом. З великим успіхом соліст виступав у оперних театрах Харкова, Дніпропетровська, Львова, Ленінграда. 11-21 березня 1936 р. артист брав участь у першій Декаді українського мистецтва в Москві. Окрім того, виконавець записав на грамплатівки ряд українських народних пісень та арій з опер українських композиторів. Зокрема одним із перших вважається запис для етикетки “Грамофон” (Москва, 1908), а класичний репертуар зафіксувала продукція фірми “Грампласттрест” (Київ, 1935, 1937, 1939).

Славився Михайло Іванович своєю гостинністю, хлібосольством. Разом із дружиною, артисткою київської опери Марією Едуардівною Донець-Тессейр (1889-1974) вони радо вітали в своєму домі гостей: артистів, музикантів, художників, письменників. Як тонка натура і злагідна людина, він товаришував з літераторами – Дем’яном Бідним, Максимом Рильським, Остапом Вишнею.

Часто обіймаючи друга на порозі, господар співав поетову, перефразовуючи слова Андрія з опери “Тарас Бульба” Миколи Лисенка:

- Максиме, брате, ми з тобою, немов два явори росли.

Палкий життєлюб, чоловік із багатим життєвим досвідом, Михайло Іванович Донець завжди був у центрі розмов, співав для гостей, сипав жартами.

- Такі люди не забуваються, – не раз згадував Максим Тадейович Рильський.

*   *   *

2 липня 1941 року начальник 1 відділення II відділу III Управління НКВС УРСР лейтенант держбезпеки Пєнкін на основі вивчення зібраних оперативних матеріалів дійшов висновку, що перебування на волі артиста оперного театру М.I.Донця може становити небезпеку для радянської влади і виписав ордер на його арешт і трус за ч. №47. Пізно вночі енкаведисти увірвались у київський будинок по Церковному провулку на Звіринці. Розгублені господарі – оперний співак Михайло Іванович Донець та його дружина, оперна співачка Марія Едуардівна Донець-Тессейр таких гостей не чекали. Господарі розгублено спостерігали, як нишпорки обшукують помешкання, перевертаючи все. Трус і допити тривали по п’ять годин.

Не допомогли Михайлові Івановичу ні державні нагороди, рахуючи й орден Трудового Червоного Прапора (1936), ні клятви у вірності Батьківщині. У слідчій справі №982516, як неспростовні підстави для звинувачення М.І.Донця в контрреволюційно-націоналістичній діяльності й підозрі в шпигунстві, підшиті копії протоколів допитів засуджених у різний час до розстрілу київського економіста Д.В.Каліуха, композитора-диригента В.М.Верховинця-Костіва, директора Київського театру опери і балету I.I.Яновського.

Тричі за час ув’язнення М.І.Донця допитували слідчі, і жодного разу він ні в чому не визнав себе винним. В одному із протоколів навіть зафіксована заява бранця:

- Никакой контрреволюционной работой я никогда не занимался и националистом никогда не был. Я любил и люблю украинскую народную песню и украинскую музыку, и больше никаких националистических увлечений у меня нет.

Слідчі теж не довели злочинної діяльності М.І.Донця. Однак, після 10 липня 1941 р. Михайло Іванович Донець назавжди загубився в тюремних нетрях НКВС УРСР.

*   *   *

За два дні, 12 липня 1941 р. начальник тюремного управління НКВС України капітан держбезпеки Андрій Пилипович Філіппов бадьоро доповів у Москву:

- Із в’язниць Львівської області вибуло за 1-ю категорію 2466 осіб... Всі, хто вибув за 1-ю категорію, поховані в ямах, виритих у підвалах в’язниць, а в місті Злочеве – в саду.

Далі, по Західній Україні, картинка склалася така. У Дрогобицькій області за 1-ю категорією “евакуювали” 1101 людину, у Станіславській – 1000, у Тарнопольській – 674, у Рівненській – 230, у Волинській – 231, в Чернівецькій – 16. Загалом, за вищою мірою покарання упродовж тільки трьох літніх тижнів 1941 р. садисти з НКВС позбавили життя 3424 українців: письменників, композиторів, учителів, священиків, інженерів, працівників кооперації, службовців, правників, гімназистів, студентів, членів товариств “Просвіта” , УНДО, “Сокіл” і ОУН.

Ймовірно, та цифра реально була вдвічі більшою.

*   *   *

Війна змушує ворога харкати кров’ю, а громадянина переконує, що єдиний шлях вижити – це терор. Війна спирається на терор і сама по собі є терором.

Так трапилося і з нами, на початку тієї безглуздої бійні, яку ми чомусь називали Великою Вітчизняною. За наказом №2445/М від 23 червня 1941 р., виданим міністром держбезпеки CРCР В.М.Меркуловим (1895-1953), та циркуляром, продубльованим начальником тюремного управління НКВС УРСР капітаном держбезпеки А.Ф.Філіпповим від 23 червня 1941 р., без вироку суду 10 вересня 1941 р. в київських тюрмах були поголовно знищені всі (!!!) в'язні. Як “елегантно” зазначали в офіційних документах чекісти, ті бранці “вибули за 1-ю категорією”. Аби не залишати по собі різних там “зрадників Батьківщини”, знайшли чекісти гарний синонім до слова “розстріл”.

Ні, до такого середньовічного бузувірства не вдавались ані поляки в 1939 р., ані нацисти у 1944 р. Але в перші дні масового терору українські енкавеесники застосовували звичну більшовицьку практику: заарештованих знищували індивідуально, у спецкамері, пострілом у потилицю. Коли ж Західний фронт почав невпинно наближатися, місцеві кати взялися розстрілювати масово: зганяли в’язнів до підвалів, зачиняли у чималих камерах, а через дверцята для видачі їжі строчили з автоматичної зброї.

В останні дні перед приходом нацистів співробітники держбезпеки УРСР просто шпурляли в переповнені камери гранати. Або: нишком прочиняли двері, із легкою надією заарештовані виходили в коридор, вважаючи, що їх помилували, і саме тієї миті нещасних людей з автоматів убивали.

Уночі тіла страчених вивозили вантажівками та ховали у спецмісцях, які ще й сьогодні поволі відкривають небайдужі дослідники національної історії та… ласі до реліквій “чорні” археологи. Утім, перед самим приходом гітлерівців радянські чекісти, якщо не встигали, то прикопували вбитих на подвір’ях та в підвалах самих українських буцегарень. За кілька місяців розкопки тих жахливих гекатомб стали родючим ґрунтом, на якому щедро буяла нацистська пропаганда.

Заслуговує на окрему історичну розвідку та особливу увагу національних істориків Заліщицька трагедія, що при Совєтах сталася 5 липня 1941 р. на Тернопільщині.

Тоді із тактичних міркувань радянські війська зруйнували залізничний міст через Дністер. Аж раптом невдовзі з обох сторін зупинилися два ешелони із в’язнями: по сім вагонів – кожен, тобто 14 вагонів. І у кожному знаходилося, за скромними оцінками, по 50-70 арештантів, евакуйованих із Чернівецької, Коломийської та Чортківської в’язниць.

Підрозділи НКВС СРСР вирішили проблему “логістики” радикально: вагони із сотнями бранців облили пальним, підпалили та зіштовхнули в річку. Оскільки береги Дністра там дуже стрімкі, ясна річ, не вижив ніхто. Чотирьох виконавців тих жахіть… згодом нагородили орденами і медалями СРСР.

Тим часом сталінська пропаганда “почепила” звірячий злочин на… нацистів. На жаль, і досі той міф блукає офіційною російською історією.

*   *   *

По смерті Сталіна дружина співака М.Е.Донець-Тессейр на особисте звернення до М.С.Хрущова отримала куценьку довідку:

- С санкции врага народа Меркулова М.И.Донец без решения суда был в Киеве расстрелян.

Проте це вимушене зiзнання було зроблено потай. Бо жоден друкований орган в Україні не оприлюднив офiцiйного висновку КДБ СРСР, що на основі перегляду слідчої справи Донця М.I. “нельзя считать установленным факт о его причастности к антисоветской националистической организации и проводимой им антисоветской работе”. Від 1955 р. партія більше вiдкрито не таврувала його “ворогом народу”, проте ставлення до митця залишалося в ідеологів ворожим.

Офіційний висновок КДБ СРСР, на основі перегляду слідчої справи Михайла Донця, лунав досить двозначно:

- Нельзя считать установленным причастность М.И.Донца к антисоветской националистической организации и проводимой им антисоветской работе.

По-справжньому реабілітовано Михайла Донця було тільки 1989 р.

Олександр Рудяченко. Київ

Перше фото: Михайло Донець у ролі Марселя в опері "Гугеноти" Джакомо Мейєрбера