Нікіта Тітов, художник, плакатист
Плакати для мене – не те, на чому я хотів би заробляти, це мій щоденник
30.12.2018 09:30 352
В Укрінформі розпочалася і триватиме до середини січня виставка "Шлях свободи. П’ять років України в плакатах Нікіти Тітова". У вікнах агентства, які виходять на вулицю Богдана Хмельницького, виставлені малюнки, створені автором під враженням останніх подій у країні, й кожен, хто проходить повз, може через цей своєрідний репортаж пригадати для себе все, що сталося в Україні за останні 5 років.

- Нікіто, це ж ваш перший публічний вихід зі своїми роботами на таку велику аудиторію, як то кажуть оф-лайн, до цього ваші плакати набували популярності й поширювалися здебільшого через інтернет?

Плакат – найбільш виразний засіб, завдяки якому можна донести просту, але потужну думку

- Так, я digital-художник, малюю лише на комп’ютері. Мені це більше до вподоби, оскільки дозволяє швидко реалізовувати свої думки, тут не потрібно багато часу як, наприклад, для живопису чи графіки. Комп’ютер дає можливість моментально відреагувати на те, що відбувається в країні.

Я ніколи не був соціальним художником, але Майдан став початком моєї творчості, як плакатиста, це найбільш виразний засіб, завдяки якому можливо донести якусь просту, але потужну думку.

А поява такої виставки для мене доволі несподівана: я мріяв її зробити, але сама пропозиція нещодавно з’явилася – мені написала Ярина Ясиневич з Центру досліджень визвольного руху, що – давай зробимо виставку в Києві, бо в тебе такі плакати, що потрібно, щоб їх люди бачили. І от, спільно з Національним меморіальним комплексом Героїв Небесної Сотні – Музеєм Революції Гідності, Центром досліджень визвольного руху, Українським інститутом національної пам'яті, ми зробили виставку в агентстві Укрінформ.

- Я знаю, що кілька років тому у вас була невелика виставка в одному зі столичних театрів.

- Так, то була моя перша виставка плакату. До мене звернувся директор театру «Золоті ворота» Стас Жирков і говорить: слухай, в тебе багато всього цікавого, давай зробимо якусь колаборацію! Тоді кількість плакатів була меншою, десь порядку 20 штук, але весь театральний сезон, майже цілий рік вони там висіли – і це було доволі цікаво, тому що театр перетворився на таку українську дійсність, – де поряд і сльози, й сміх, і радість, і біль.

- До цього часу вашим першим і масовим глядачем був глядач віртуальний, а зараз, завдяки цим проектам і виставкам, ви «розвіртуалізовуєтеся»?

- Здебільшого так. Моя аудиторія – справді у Фейсбуці й раніше роботи можна було побачити лише там. Але, мій перший глядач – це моє внутрішнє я, адже, я почав викладати плакати сам для себе, просто для того, щоб не забувати, що якась подія мене дуже зачепила, потім побачив відгук, люди почали їх поширювати.

І якщо я раніше думав, що роблю це сам для себе, то потім почав розуміти, що я роблю це ще й для свого глядача. Від мене вже чекають реакції на якусь подію.

На жаль, держава ще не дуже багато робить в цьому напрямку, і якихось пропагандистських робіт, які б її підтримували й говорили про важливі речі, не дуже багато. Тому останнім часом я відчув свою роль у цьому, і поки можу це робити – робитиму. В мене немає замовника чи замовлень, тому я створюю щось лише в той момент, коли щось у мені відбувається.

Такий цікавий момент: багато хто знає мої плакати, але не знають, що це саме моя робота. Іноді я знайомлюся з людьми, а вони кажуть: Боже, так я цю роботу давно знаю, це ти зробив? Але мене це цілком влаштовує, я малюю не заради слави. Це моя своєрідна реакція на теми, повз які не можу пройти, а те, що відбувається далі – зацікавленість у Фейсбуці, мені, звичайно, приємно, я радію, що в нас люди небайдужі й ці теми для них важливі.

- Ваші роботи стосуються виключно теми Майдану, постмайданних подій та війни чи є й інші теми?

- Так, це війна. Є ще кілька плакатів, присвячених Голодомору і Чорнобилю, але це просто ті теми, які я сам би не хотів забувати. Фейсбук і соцмережі чим хороші – тим, що вони й через рік нагадують, через два нагадують, що я згадую просто ту саму думку й ті почуття, які були в мене на той час.

- У вас важка тематика, чи не плануєте говорити своїм плакатом на складні теми ще й у сатиричному ключі?

Дуже хочу, щоб люди більше єдналися, і щоб були теми, які їх не сварять, а поєднують

- Сатири у мене немає. Хоча, зараз у нас суспільство досить поляризоване – є «порохоботи», є «зрадофіли», от я й зробив якось сатиричну роботу на цю тему. Вважаю, що ці крайнощі рубають дерево, яким є держава, країна, – і я проти таких крайнощів. Тож у мене є плакат «Панове, не сваріться, а за країну боріться!». Я дуже хочу, щоб люди більше єдналися, і щоб були теми, які їх не сварять, а поєднують.

- Нікіто, я знаю, що ви родом з Естонії, і вже в дорослому віці переїхали до України?

- У мене є трохи української крові, естонської та російської. Але народився я в естонському місті Їхві й приїхав першого разу надовго в Україну в 3-му класі, потім навчався ще в Естонії, а далі, після 8-го класу, вже постійно мешкав у Харкові.

- Навіть дивно, естонець, який переїхав до Харкова, що зазвичай вважається російськомовним, так гарно розмовляє українською мовою!

- Я багато років жив і працював у Києві, син у мене киянин, українець, йому зараз 10 років і це саме та людина, яка підштовхнула мене до того, щоб я почав розмовляти українською. Це сталося дуже дивно – в сім рочків він сказав: мамо, я буду розмовляти виключно українською мовою. До цього ми були російськомовною родиною, а дитина вирішила і сказала: буду! Він досить швидко почав говорити правильно і гарно, він мій учитель, ми розмовляємо – він підказує мені, як правильно.

А те, що ви здивувалися, що людина з Харкова знає українську, має підґрунтя. Зараз всі активні проукраїнські люди, які там є, одне одного знають і одне за одного тримаються.

Мені свого часу дуже допомогло, що в 2002 році я приїхав до Києва працювати у рекламі. Я тоді познайомився з багатьма людьми, які змінили моє ставлення до України. На моїх очах проходили перший і другий Майдани, і якби я жив не в Києві, а весь той час був у Харкові, то я б, можливо, був би сепаром. Тому що до цих подій, про які я говорю, Україну я ще не сприймав узагалі. Але саме тому, що я бачив, як змінюється Естонія, і як вона швидко рухається в напрямку європейської країни, я пішов на другий Майдан, це було осмислено.

Майдан змінив мене дуже сильно, я став нарешті художником

- Ви були учасником тих подій?

- Я не героїчна особа, але я бачив, і доволі багато бачив. Майдан змінив мене дуже сильно, я захворів на ньому і мені довелося у певний момент повернутися до Харкова, але він змінив моє життя ще й у тому плані, що я став нарешті художником. Раніше я не знав, хто я такий.

Зараз це такий стрибок у майбутнє, і мені цікаво все, що відбувається зі мною, хоча були дуже важкі часи. Є такий Андрій Єрмоленко, це мій хрещений батько в творчості, тому що на якомусь моменті, коли я не знав, що робити і як викарабкатися з певної ситуації, він сказав: чуваче, ти малював, то давай – малюй! І почав мені допомагати, підказувати, опікувався мною, ми разом із ним зробили багато цікавих проектів. Перший наш проект – це театральний арт-проект «Оскар і Рожева пані», який збирає кошти на лікування діток. Єрмоленко був головний художник, а я малював оці дитячі малюночки. Дуже пишаюся, що в цьому проекті я брав участь, це дуже сильна вистава сама по собі, а ще й дуже багато зроблено для допомоги дітям.

- А я навіть припускала, що ви з Єрмоленком конкуренти, а ви – он які друзі, виявилося! Чи можна сказати, що такий вид графічного мистецтва, як плакат, зараз набуває актуальності в Україні й у світі?

- В Україні плакат не дуже розвинений. Окрім Андрія Єрмоленка, є ще Микола Гончаров, дуже класний плакатист, – це ті, кого я знаю. Також бачу іноді плакати інших людей, але їх не так багато.

А щодо конкуренції, то я вам скажу наступне: яка може бути конкуренція в тому, що ти робиш просто заради людей, заради країни, заради того, щоб українці не забували про важливі моменти своєї новітньої історії?

Буває іноді, що я не можу щось зробити, а бачу – в Єрмоленка вже є, одразу думаю: хух, добре.

Плакати для мене – це не та тема, на якій я б хотів заробляти, це для душі. Це мій такий щоденник. От зараз, скоро Новий рік, я подивився на свою виставку, побачив свої плакати у вікнах з вулиці – а вони такі доволі сумні, важкі – й мені захотілося, щоб 2019 рік почався з хороших змін для України, для всіх нас, і щоб я облишив цю тематику.

Любов Базів. Київ

Фото: Данііл Шамкін, Павло Багмут, Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-