Чому когути в сніг не піють

Чому когути в сніг не піють

Блоги
Укрінформ
Чи холодно їм, чи горло бережуть, бо сніг глушить звук – надриватися ж прийдеться...

Є у Костенко вірш "Осінній день" – ви всі ж його пам’ятаєте: осінній день, о синій день, осанна осені, о сум, ота сама... з таким от ассонансом. У мене сьогодні ці слова в голові цілий день крутяться – тільки про зимовий день. Я не Костенко, тому мучити вас тут своєю добіркою задля аналогічного ассонансу не буду, єдине що – свій настрій хочу передати.

Відкрию вам секрет: я завжди знаю, що за вікном – сніг, навіть ще бачачи його. Як? За двома простими штуками. Першу можете перевірити самі: у кімнаті в сніжний ранок не сіро, як грудневого ранку зазвичай у наших широтах, а фіолетово, такий приємний оку колір, коли глипнув непевно раз – і хочеться швидше очі відкривати і бігти до вікна, дивитися на дахи будинків та прибудов, устелені снігом. 

Ну, а друга штука: у сніг чомусь когути не піють. Чи холодно їм, чи що (горло бережуть, бо сніг глушить звук – надриватися ж прийдеться! – Бог їх, словом, знає, що у них там в курячих мізках – але когути мовчать. 

Зате пищать діти! І, не дочікуючись ранкових неділяшних млинців, біжать в сад – бо треба ж устигнути, доки по снігу ще ніхто не ходив. Бо у нашому світі, коли все відкрито і всюди нога людини вже ступила, рідко випадає нагода зробити перший слід! А тут – вона, родімая, нагода! 

І ти теж не допікаєш ті палачінти, і, в’яжучи хустку по-слобожанськи так, як бабусі на стихійних ринках, знаєте? – обв’язавши кінці довкола шиї ("у нас жони кистимани так не носять", сказала мені якось сусідка) – біжиш з хати за ними, заспокоюючи і відпускаючи вже на ходу пса, який не згоден із тим, що то не він побіг перед усіх робити перший слід, – і рветься, як навіжений, не знаючи, що перше робити: лизати мені руки чи бігти. Він вирішує бігти, і я – за ним, на ходу гукаючи дітей. 

Вони роблять сліди на білому полотні чим тільки можна – ногами, колінами, руками в рукавицях – і без них, ангелів, звісно, роблять! А потім біжать обтрушувати дерева й великі кущі від снігу – і пищать, коли сніг падає за шию. І їдять сніг – і на моє двадцять п’яте зауваження: "Я кому казала – не їж сніг! Горло! Соплі! Кашель!!!" син простодушно так приносить мені кавалок снігу на долоні зі словами: "Ма, на, ти сама спробуй, який добрий!" І заспокоюєшся: ну чого це бубоніти, ти ж не баба з ринку, хоча й у хустці, – чистий же сніг! А який смачний!

І ще – ходиш як Шарік з фоторужжом, сад принишклий фотькаєш, дерева в шубах, кущі в кожухах... Любуєшся на світ крізь гілки горіха (ото ніяк не визначусь, чи вони найкраще виглядають, чи сливи), знаходиш ягоди під шапками.

І відійшовши трохи далі від дітей, зауважуєш – яка навкруги ТИША. Вона така відчутна, густа, вона буквально огортає тебе! Благодать, а не тиша!.. Така буває тільки в перший день снігу. І навіть когути не кукурікають, аби її не псувати. Знайте!

Тетяна Когутич

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-