Леонід Биков. Прибулець, що відбув

Молодим складно повірити, яке він мав гучне ім'я! Більшість ролей просто розбиралися на цитати. Пам'ятайте:

- Любіть мистецтво в собі, а не себе у мистецтві, як казав Станіславський!

* * *

Український актор і режисер Леонід Федорович Биков народився 12 грудня 1928 р. на вулиці Свободи, 6, в селі Знам'янка Слов'янського району Донецької області.

У 1929 р. батьки - механізатор Федір Іванович Биков (1898), який пригнав у село перший трактор, і Зінаїда Панкратовна Бикова (1907) з дітьми переїхали в Краматорськ, де жили у Жовтневому селищі, №130. Потім була вул. Спортивна, б. 12, кв. 8, та вул. Молотова, 9. Звідси молодший син бігав у середню школу №6 і ходив на репетиції драмгуртка у місцевий ДК імені Леніна.

Роки Другої світової (коли Україна була окупована німецько-фашистськими військами - ред.) сім'я провела в евакуації в далекому Барнаулі. Те, що таке голод, народ тепер погано уявляє; батько, Федір Іванович Биков – дорослий чоловік, вальцювальник-металург, важив 47 кг.

З дитинства Льоня мріяв про авіацію і двічі вступав до льотного училища. Бажання підкорити небо прийшло з кіно – з легендарних фільмів: "Льотчики" (1935), "Винищувачі" (1939), "Валерій Чкалов" (1941)... Майже всі хлопчики тоді марили про небо. Перший раз 15-річний юнак відвіз документи у м. Ойрот-Туре, куди евакуювали 2-у Ленінградську школу військових льотчиків, та через дописані рочки та маленький зріст хлопця не взяли. Тільки посміхнувся воєнком:

- Рано тобі ще, салаго, спочатку школу закінчи.

Вдруге він спробував уже в Північній Пальмірі у 1945 р., навіть провчився місяць, але з Ленінградської спецшколи льотчиків Леоніда Бикова відрахували... через маленький зріст, а потім учебку розформували. Якщо не можна літати, значить, буду літати на сцені, – вирішив упертюх. Тут теж було не все так просто. У Київський театральний інститут абітурієнта не прийняли, а вступити у 1947 р. вдалося у Харківський театральний.

* * *

До книги “Леонид Быков. Аты-баты..." Наталія Тендора писала про ті роки:

- Учился Леонид Быков увлеченно и вскоре стал сталинским стипендиатом. Уже в студенческие годы он играл, совмещая учебу и работу в театре. По окончании вуза, в 1951 г. выпускника актерского факультета зачислили в труппу Харьковского академического драматического театра имени Т.Г.Шевченко.

Третьекурсника заметил и позвал один из классиков украинского советского театра, выдающийся актер, режиссер и педагог Марьян Крушельницкий (1897-1963). До 1960 гг., пока актер служил в труппе Харьковского государственного академического украинского театра имени Т.Г.Шевченко, он сыграл в 17 пьесах, хотя особенно полюбился зрителям, нет, не Павкой Корчагиным, а потешным… стилягой в комедии “Улица трёх соловьёв, 17”. Счастливым билетом для Леонида Быкова оказался спектакль “Гибель эскадры” по пьесе Александра Корнейчука.

Во время Декады украинского искусства в Москве молодого украинского актера заметили и пригласили на пробы на “Ленфильм”. Это стало полной неожиданностью и открыло талантливому дебютанту новые перспективы.

* * *

Першу кінороль (Сашко) Леонід Биков отримав у 1952 р., коли знявся в драмі "Доля Марини" режисерів Віктора Івченка та Ісаака Шмарука. Там у масовці потонуло безліч непомічених акторів, включаючи Євгена Матвєєва (1932) та Юрія Тимошенка (1919) – майбутню половинку гумористичного дуету "Тарапунька і Штепсель". Наступною роллю, ревнивця і тугодума Петі Мокіна, який сходив "за гасом", молодий актор карикатурно прикрасив комедію "Приборкувачка тигрів" (1954) Олександра Іванівського та Надії Кошеверової; 37 млн глядачів за підсумками першого року прокату.

- Подумаєш, принц знайшовся! А ще матрос називається!

Після Всесоюзної прем'єри фільму 11 березня 1955 р. закоханого морячка (Л. Биков) почали впізнавати на вулицях і мило дражнити:

- Вьется за кормою чайка, кружит пена, / Что ж со мною делаешь ты Лена, Лена? – Якщо пам'ятаєте, саме скромною роллю служительки цирку, Оленки Воронцової у кіно дебютувала Людмила Касаткіна (1925).

- Паршивый тигр, хищник! Дороже ей хорошего человека.

Першу головну роль Леоніда Бикова у 1955 р. обумовила картина "Максим Перепелиця" режисера Анатолія Граніка. Безжурний сільський балагур і український хлопець відразу ж сподобався кіноглядачеві.

- Культурна людина, токар п'ятого розряду, а не знаєш, що нікотин впливає на нерви!

Та й сценарій дуже гарний написав український прозаїк Іван Стаднюк (1920-1994). Хитрість, кмітливість і... наряди поза чергою – у сірячинній армійській стихії "Максима Перепелиці" Леонід Биков, здавалося, почувався як птах у небі. Примітно, що саме у цій розвеселій картині вперше як би мимохідь на екрані з'явилася краса і... міць: Лідія Федосєєва-Шукшина (1938) і новітня стрілецька зброя, АК-47.

* * *

Це сумно згадувати, але можливість зняти комедію про виховання в собі почуття власної гідності, першу режисерську роботу Леонід Федорович отримав не в Україні, а в РРФСР, на "Ленфільмі". У 1964 р. сонячний "Зайчик" став найяскравішим спалахом у радянському кінематографі. За півтори години екранного часу театральний гример Зайчик виліз із шкури незграбного телепня, перетворившись на чарівного чесного добряка. Таких дивакуватих героїв потім увічнить кінодраматургія Василя Шукшина, але ми ж з вами не забуваємо, що першим з перших серед них виявився... український Зайчик – Леонід Биков. Так відкрився новий тип радянського кіногероя – маленька людина з великим серцем, такий собі соціалістичний Гамлет.

Навіть для епохи розвиненого соціалізму Леонід Биков здавався атавізмом, пережитком минулого, одним з небагатьох рано посивілих дідів, які воювали, але якимось дивом вижили.

Це ж помітив і досвідчений кінознавець Сергій Кудрявцев, який написав так:

- Леонидом Быковым, как актером и режиссером, было прозорливо угадано: таким, как Зайчик, надлежащее место исключительно – в героическом прошлом (не случайно, следующие постановки Л.Быкова - “В бой идут одни «старики” и “Аты-баты, шли солдаты…” – были посвящены войне), или – на других планетах (он перед внезапной смертью на 51-м году жизни приступил к съёмкам фантастической комедии “Пришелец” – об инопланетянине и его любви к земной женщине). А вот в современности подобные герои рискуют превратиться в потешных жителей, местных уникумов, людей не от мира сего, почти что блаженных, от которых единственная радость в жизни – быть предметом зубоскальства для сограждан.

* * *

Чи вважав в СРСР він себе ізгоєм, судити не беруся. У 1965 р. Леонід Биков отримав звання заслуженого артиста РРФСР і усе раптом в кар'єрі зупинилося, немов корова язиком злизала. Гідних пропозицій більше не надходило, а в тому, в чому доводилося зніматися, на "Oscar" явно не претендувало. Назву, хіба що, драму "В місті С." (1966) Йосипа Хейфіца, який екранізував оповідання "Іонич" Антона Чехова, де в епізоді актор зіграв візника. І все, і це за чотири роки. Один-єдиний фільм!

Не менш великий майстер, актор Михайло Ульянов (1927-2007), який знімався з Леонідом Биковим у фільмі "Добровольці", колись порівняв українського колегу з жайворонком, який співає у блакитному небі, "раскованно и удивительно искренне свои последние, как оказалось, к великой горести, песни". Після тривалої творчої паузи в еРефії у 1968 р. його покликали на Київську кіностудію імені А. П. Довженка, де затвердили на одну з центральних ролей – Сашко Макаренко – у військовій драмі "Розвідники" режисерів Ігоря Самбірського та Олексія Швачка. Все було по-совковому яскраво.

Картина знімалася у Калінінграді, колишньому Кенігсберзі, а роль Дунаю виконувала річечка Преголя (Прегель). Та й з достовірністю був повний порядок, в кадрі гуркотів радянський танк Т-54, який надійшов на озброєння... у 1946 р.

* * *

На все можна було закрити очі з кількох причин. Перша – добротний матеріал від київського сценариста Євгена Онопрієнка (1925-1997), який за п'ять років написав літературну основу задушевного бойовика "У бій ідуть лише "старі"". Друга – феєрверк акторських індивідуальностей: Олексій Смирнов (1920-1979), Костянтин Степанков (1928-2004), Леонід Биков, Іван Миколайчук (1941-1987)! Третя – у дуеті з Сашком Макаренком (Л. Биков) тиху героїку фронтових буднів розвивав досвідчений розвідник, добряк і мовчун Василь Сігаєв (О. Смирнов; так-так, Фєдя з "Операції И"). Останній зі списом по будівництву не бігав в чому мати народила, а ніби згадував не такі вже й давно минулі дні...

Зрештою, існувала і суб'єктивна причина. Як художній атавізм в епоху розвинутого соціалізму, як пережиток минулого у дивному світлому майбутньому, в військовій тематиці Леонід Биков почувався, як на Батьківщині, де друг є друг, а ворог є ворог, бо між ними – чітка лінія фронту.

Нарешті, Леонід Биков здійснив давню дитячу мрію і під час зйомок освоїв керування літаком; правда, не радянським винищувачем, а... навчально-тренувальним Як-18. Але навіть його чиновники наказали директору фільму замінити, щоб ніякої бойової техніки, ні-ні... Стрічка "Розвідники" не просто сподобалася глядачеві, за підсумками 1969 р. картина опинилася в лідерах (№10) радянського прокату – для кінотеатрів країни було надруковано 1557 копій, загалом стрічку подивилося 35 млн глядачів.

* * *

І біс поплутав тоді: успішному радянському актору навіть здалося, що багато чого змінилося в Радянській Україні. Піддавшись на вмовляння керівництва кіностудії імені А. П. Довженка, у 1969 р. цінний "національний кадр" довірливо перебрався до Києва. Однодумця тут зустріли привітно, словами:

- Понаїхали тут генії! Своїх вистачає! А хто такий Биков?!

Словом, обіцяних пряників ніхто не дав, чим тільки увігнав у глибоку депресію. Заробляти на життя довелося тим, що актор і режисер крапав сюжети для сценок до... сатиричного кіножурналу "Фітіль". У листі до старшого товариша, актора Харківського українського драматичного театру імені Т. Г. Шевченка Миколи Борисенка (1919-2008) він вилив цей біль:

- Здається, я себе втратив. Іншого визначення знайти не можу. Я в простої вже три місяці. Відмовився від п'яти робіт. Вже дуже все погано. Ходжу за зарплатою. Соромно...

Ні, була віддушина, була. Починаючи з кінця 1960-х рр. разом з Євгеном Онопрієнком і Олександром Сацьким (1930-1986) вони виписували сценарій фільму про льотчиків. Кажуть, задум картини з'явився у 1967 р. Саме тоді, ще на "Ленфільмі", Леоніду Бикову запропонували поставити картину... "Хроніка пікіруючого бомбардувальника", за сценарієм Володимира Куніна. Стрічка повинна була розповісти про фронтові будні військових льотчиків. Однак норовливий українець побажав включити в стрічку пісню... "Смуглянка", що було категорично відкинуто кінодраматургом. Тоді замовлення "Ленфільм" віддав зговірливому режисерові Науму Бірману, а в головних ролях з'явилися Олег Даль, Геннадій Сайфулін, Лев Вайнштейн і Олександр Граве.

Утім, від оригінальної ідеї – масова сцена з льотчиками, які співають "Смуглянку", – Леонід Биков не відмовився. Чому він так напружувався, запитаєте? Прототипом Смуглянки був друг дитинства, старший на два роки товариш з Краматорська, справжній бойовий льотчик Віктор (Віка) Щедронов. На тій Війні бешкетний лейтенант загинув, 11 квітня 1944 р. у небі Чехословаччини... Все життя у Зайчика від цього боліло хворе серце: у 1941-му його не взяли на фронт, а Віка пішов... У сцені "У бій ідуть лише "старі"" використані реальні фотографії.

Болісно рухався до глядача фільм "У бій ідуть лише "старі"". Що примітно, чиновники з Держкіно СРСР довго не приймали сценарій, мовляв, якась у вас, товариші, виходить "негероическая история". Щоб остаточно завалити проект і списати все на творчу неспроможність, для зйомок виділили... один-єдиний літак! На щастя, сценарій сподобався одному з консультантів, маршалу авіації, командувачу ВПС СРСР Олександру Покришкіну (1913-1985). Прочитавши машинопис, ас перейнявся симпатією до теми і на весь аркуш поставив резолюцію: "Ось це і є війна!" – і... виділив знімальній групі два бойові винищувачі.

Але ж не міг розвинений соціалізм не обгадити усю малину. Спочатку, ще у 1972 р., Леонід Биков хотів знімати яскравий фільм! Однак кольорова плівка зі складу Київської кіностудії імені А. П. Довженка відпускалася лише на фільми, які прославляли... соціалізм. На Батьківщині Леоніду Федоровичу пояснили:

- Будеш знімати під замовлення, про трактористів – отримаєш колір, а у фільмі про війну обійдешся і че-бе.

* * *

Коли 12 серпня 1974 р. у прокат полетіла картина "У бій ідуть лише "старі"", на екрани країни випурхнула співуча ескадрилья капітана Титаренка (Л. Биков)! Як було душевно і зворушливо, як зачепило за живе ветеранів-фронтовиків, які в залі побачили себе – молодих завзятих переможців. Не без тремтіння в руці актор-фронтовик Олексій Симонов написав:

- Це дивовижна картина. У неї все відразу видно: і всі її численні переваги, і зовсім явні недоліки. Але це потім, коли екран гасне.... А поки на білій тканині розгортається історія "другої співучої", я бачив її відтоді разів шість, щоразу плачу, як дитина, і навіть зараз, коли я просто про це пишу і торкаюся до неї душею, у мене сльози десь поруч.

Правда – вона, як сльоза, очищає... В основі сюжету "У бій ідуть лише "старі"" лежала реальна романтична історія заступника командира ескадрильї 46-го гвардійського авіаційного полку нічних бомбардувальників, Героя, гвардії старшого лейтенанта Надії Попової (1921-2013) і командира авіаційної ескадрильї 163-го гвардійського винищувального авіаційного полку, теж Героя, старшого лейтенанта Семена Харламова (1921-1990). Зустріч ровесників, пікірування пари, чию юність обпалила Війна. При бюджеті у $500 тис. (165 тис. рублів) за підсумками 1974 р. фільм увійшов у п'ятірку лідерів прокату: 44 млн глядачів протягом першого показу.

За трудами праведними воздалося... Послідували численні кінонагороди. Як згадувала старша сестра кінорежисера Луїза Федорівна Бикова, спеціально брат приїхав у рідний Краматорськ на прем'єру "У бій ідуть лише "старі"". Те, що сталося після сеансу, у місті, де він виріс, не забути:

- Льоню несли на руках. Люди щось говорили, сміялися, захоплювалися. А Ганна Тимофіївна Карпач – мама Віктора Щедронова, нашого сусіда і найближчого друга Льоні, – ридала. Звичайно ж, в образі Смуглянки вона впізнала свого Віку на екрані! Не тільки тому, що він – лейтенант Щедронов, навіть не тому, що він розповідав їй, як вони з Льонею одного разу у вагоні поїзда почули мелодію "Смуглянки", яка запала в душу і яку відтоді вони насвистували, поки Вітя не втік на фронт (він був старший за Льоню на два роки). Вона упізнала білозубу неповторну усмішку, погляд незабутніх очей. Це ж треба було знайти такого актора, як Сергій Підгорний, що всі, хто бачив Віку, впізнали миттєво.

Між тим, у 1973 р., ще на знімальному майданчику картини "У бій ідуть лише "старі"", перші дзвоники задзвонили. Не дуже добре почувався режисер, і, як потім діагностували лікарі, мікроінфаркт переніс на ногах.

* * *

Після тріумфу кінофільму "У бій ідуть лише "старі"" масовий глядач відкрив очі чиновникам на талановитого художника – у 1975 р. актору і режисеру Київської кіностудії імені А. П. Довженка Леоніду Бикову присвоїли звання народного артиста України. Толку від цих титулів? За дев'ять років роботи в столиці України йому дали зняти два (!!!) фільми.

Такі не стають дисидентами, але в бій рвуться постійно. У зручній славі Леонід Федорович не всидів, і у 1975 р. вже розпочав зйомки нової, – як виявилося, останньої картини. Зрозуміло, що про війну, не про трактористів же... Добротний сценарій написали Кирило Раппопорт, який прослужив у Радянській Армії у 1943-1956 рр., і фронтовик-доброволець Борис Васильєв ("...А зорі тут тихі").

Картина називалася "Ати-бати, йшли солдати", і потрібна була особистість у головні герої. Володимира Конкіна (1951) молодшим лейтенантом Ігорем Сусліним режисер одразу затвердив, а от з другим персонажем, єфрейтором Віктором Святкіним ніяк не складалося. Спочатку у третій режисерській роботі Л. Ф. Биков зніматися не думав. І на кастинг закапрального пройшло багато кандидатів, але ... все було не те. І тоді хтось із колег вголос позначив:

- Льоню, та це ж твоя роль. Невже ти не бачиш?

Навряд чи хтось більш колоритно зіграв би єфрейтора Святкіна, ніж сам Леонід Биков. Так до майстра прийшла його 24-а роль у кіно. Вирішивши адміністративно-технічні питання, до зйомок приступили одразу ж – у лютому 1976 р. Першої локацією виявився Загорськ (нині – Сергієв Посад). Зима того року у Підмосков'ї видалася лютою. Від морозів страждали і люди, і апаратура. Повернувшись до Києва з експедиції, Леонід Биков зліг з другим інфарктом.

Рідні і друзі сполошилися, і Леоніда Бикова відправили лікуватися до санаторію "Конча-Заспа", де, схоже, і почалося згасання. Тоді з партійного закритого закладу він з гіркотою написав:

- Годинами дивлюся на воду (великий розлив), а жити не хочеться. Це не фраза юнака, який кокетує. Ні. Просто не бачу сенсу. Раніше хотілося дістати клаптик землі, побудувати халупу своїми руками. Десь біля води, у лісі. А зараз навіть цього не хочеться. Перетворююся на щось на зразок робота...

* * *

...Загальновідомо, що за підсумками 1977 р. стрічка "Ати-бати, йшли солдати..." значилася у лідерах прокату (№7), адже її подивилося 35,8 млн глядачів. Великому художнику присвоїли Державну премію Української РСР... якби народ знав, якою ціною далася ця, здавалося, ідеологічно витримана картина про простий комсомольський взвод з 18 солдатів, які зупинили у 1944 р. колону гітлерівських танків.

Це правда, не було ніколи у роботах Леоніда Бикова ні політики, ні пошуків іншого шляху розвитку суспільства, ні критики існуючої влади. Його все життя, по-моєму, турбувало єдине запитання:

- Не – як бути... Не – бути чи не бути... А яким бути?

І відповідав Леонід Федорович своїм третім фільмом на вічне запитання, а під час здачі картини представник комісії Держкіно СРСР раптом... захрапів. Ну, буває: зморило відповідального товариша, ну, за державу вирішив, брат, всхрапнути... Все б нічого... Однак, прокинувшись, почав чиновник з дурними запитаннями приставати:

- А чому у картини така дивна назва? Якась дитяча лічилка...

* * *

Вам неприємно, а уявіть, як творцеві? Але в цьому і була сіль єзуїтської політики СРСР в області культури – дозволити комусь стати народним кумиром і... одразу ж заважати або взагалі заборонити щось робити. Отже, якщо роботи в кіно не передбачалося, Леонід Федорович розглядав деякий час можливість повернутися в театр.

При нагоді про це проговорився Микола Семенович Борисенко, який у 1973 р. став деканом і зав. кафедри Харківського інституту мистецтв:

- Ми листувалися з Леонідом Биковим. Про це знав Володимир Тимофійович Милюха – велика партійна фігура у тодішньому Харкові (заввідділом культури Харківського обкому КПУ - О. Р.). Милюха сказав мені: "Прошу від імені обкому партії передати Леоніду Бикову про те, що ми запрошуємо його стати головним режисером театру імені Т. Г. Шевченка". Це було приблизно у 1977 році. Тоді Льоня був у зеніті слави, з ним рахувалися як з кінорежисером.

Щось його від подібного рішення уберегло... Леонід Биков ніколи не забував, як йому, тоді ще перспективному акторові Харківського українського драматичного театру імені Т. Г. Шевченка, начальство пообіцяло поставити виставу за драматичною поемою "Похідний марш" (1957) Олександра Галича і... поховало цю ідею. Життєвим кредо Леоніда Бикова було і залишалося:

- Краще жити стоячи у Крижополі, ніж на колінах у Харкові!

* * *

Чим далі, тим більше він відчував себе у всій цій галімат'ї... якимось інопланетянином. Після успішних кінофільмів про війну режисер різко вирішив змінити тему і у 1978 р. знімати картину... "Прибулець". Не більше і не менше. От було б цікаво подивитися, як інопланетянин Глоуз звалився на Землю, опинившись у звичайному українському селі, де закохався у самотню жінку. Не скажу, чи слухав Леонід Биков концептуальний альбом "The Rise And Fall Of Ziggy Stardust And The Spiders From Mars" ("Зліт і падіння Зіггі Стардаста і Павуків з Марса"; 1972) британського рок-співака Девіда Боуї (David Bowie: 1947-2016) – але ідеї витають у повітрі.

Насправді, зйомки фільму за повістю "Прибулець-73" Євгена Шатька на Київській кіностудії імені А. П. Довженка так і не розпочалися, лише кастинг відбувся. Суть історії була ось у чому. Колгоспний механізатор Юхим Тишкін з похмілля махнув в іншу галактику на планету – Рюм (ймовірно, від Рюмка (Чарка)):

- Земля – це складно, це дуже складно. І хоча я багато що зрозумів на Землі... Я навіть зрозумів сенс таких архаїчних, рудиментарних явищ, як догідництво і кар'єризм, байдужість і рвацтво, демагогія і дефіцит. Й інших окремих явищ, які вже настільки рідко зустрічаються на Землі...

У той же час інопланетянин з планети Рюм Глоуз опинився на Землі, де в українському селі закохався в дружину Тишкіна – Даша. І супружниця підміну навіть не помітила, оскільки Тишкін і Глоуз виявилися схожими, як дві краплі води. За задумом режисера, у комедійній мелодрамі повинні були зніматися: Леонід Биков (колгоспний механізатор Юхим Тишкін / інопланетянин Глоуз), Галина Польських (Даша), Анаїда Топчиян (інопланетянка Ейлурія), Леонід Бакштаєв (бригадир Гризлов), Георгій Георгіу (високопоставлений інопланетянин), Ігор Дмитрієв (інопланетянин-винахідник Марзух). Що дивно, що навіть змонтовані кінопроби пізніше перетворилися на самостійний короткометражний фільм! І ті веселі пригоди колгоспного механізатора Юхима Тишкіна в іншій Галактиці настільки вразили журі МКФ у Парижі, що їм було віддано Гран-прі – за комбіновані зйомки і лаконічність!

* * *

Як героя однієї бородатої кіносценки, Леоніда Бикова не цікавило: чи є життя на Марсі? Чи є вона там? Оскільки, чим далі, тим більше Зайчика турбувало: чому немає життя тут, на рідній землі? І навесні 1979 р. український режисер написав заповіт. Іменний. Чорним по білому він позначив:

- Я піду найближчим часом, відчуваю, що більше не протяну...

Історія таємнича до містики. Якось раз у квітні 1979 р. редактор Київської кіностудії Емілія Коснічук (1933) поїхала провідати хворого Л. Ф. Бикова. Колеги душевно поговорили про роботу і, проводжаючи гостю, режисер дістав з-під лікарняного халата сірий паперовий пакет і багатозначно промовив:

- Це, будь ласка, подаруйте їм, як-небудь.

На пакеті були вказані адресати:

- Івану Васильовичу Миколайчуку, Миколі Павловичу Мащенку.

Повернувшись на роботу, Емілія Андріївна кинула пакет в шухляду і забула. Далі почалася круговерть: худради, проби, обговорення, редакції. Зізнатися, акторські проби до нового кінофільму "Прибулець" і колеги, і члени худради зустрічали із захопленням, навіть з оплесками. Звичайно, на руках не носили, але слова кривого не прозвучало. У роботі виникла технологічна пауза – і, користуючись моментом, Леонід Биков мотнувся на дачу, а редактор картини Емілія Коснічук вирушила у відрядження.

* * *

Як у цьому світі все взаємопов'язане. Як на планетах Земля і Рюм.

Коли у жовтні 1978 р. у кіноактора Олексія Макаровича Смирнова стався серцевий напад, кінозірка, що рано згасла, більше півроку пролежала у лікарні. Ніхто, окрім Леоніда Бикова, колегу жодного разу не провідав.

Востаннє українець приїхав до друга, соратника по картині "Розвідники" 25 березня 1979 р. Розмовляли два мужики мало, але довго, а на прощання Леонід Биков поплескав по плечу друга і сказав пароль "У бій ідуть лише "старі":

- Будемо жити, Макарович! Будемо жити.

За два тижні Леоніда Федоровича Бикова не стало – 51-річний Зайчик полетів з автомобільної катастрофи. Може, подався на планету Рюм.

* * *

Саме 8 квітня 1979 р. Емілія Андріївна Коснічук знайшла у себе в столі пакет Л. Ф. Бикова, той самий сірий паперовий пакет, який три роки тому вона забула передати. З кореспонденцією в руках редактор Київської кіностудії вибігла в коридор, де натрапила на Івана Миколайчука. Вона і не підозрювала, що в пакеті – заповіт Леоніда Бикова: 8 квітня відкрили лист, а 11-го Леоніда Бикова не стало.

Зайчик просив друга про прості речі:

- ЖОДНИХ оркестрів, Будинку кіно і надгробних промов, бо я встану і піду - вийде конфуз. Нехай хтось один скаже слово «прощай», і все. Не треба цирку, який називають почестями. . Хай хлопці заспівають «Журавлі», «Сірьожку з Малої Бронної...», «Бери шинель» і «Цей День Перемоги». І все. Вони не відмовлять. А потім нехай 2-га ескадрилья вріже «Смуглянку» від початку й до кінця... 

Ви помітили, що режисер я не за дипломом, а за покликом? Навіть власний похорон режисирую. Спасибі й прощайте...

Факт залишається фактом: 11 квітня 1979 р. в автомобільній катастрофі Леонід Федорович Биков загинув. Чому це сталося, – версій існує безліч. Одні переконані, що народного улюбленця вбили. Посилаючись на "Заповіт", інші наполягають, що актор наклав на себе руки. Треті мовчки кивають у бік "компетентних органів", мовляв, аварію... явно підлаштували, таке не раз траплялося, взяти хоча б В'ячеслава Чорновола. В яскравих легендах народ оживляє нездійснені мрії, у немислимі пересуди запаковує, часто – обґрунтовані, страхи, тоді як мовою фактів залишається та сама мова фактів.

* * *

Як все у реальності сталося? Серед тижня, в середу, 11 квітня 1979 р., переживаючи – чи не підтопило дачу, з Києва 51-річний Леонід Биков махнув у село Страхолісся Чорнобильського району. Більш того, давно слід було заплатити за ділянку земельна збір. Їдучи, він попередив рідних: додому повернеться до вечора. Правда, якщо не вирішить по-хазяйськи садити цибулю. У такому випадку – точно на ніч залишиться.

До полудня так і не розпогодилося, а у похмуру погоду возитися з грядками актор не став, та й до Києва хотілося повернутися раніше – може, ще вдома щось встигне зробити. На 46-му кілометрі траси Київ-Мінськ (Іванківське шосе), у двох кілометрах від Димера Київської області політ Зайчика пригальмував трактор МТЗ-50 ("Білорусь"). Чухав він зі швидкістю 20 км/год. За кермом куняв житель селища Кам'янка Вишгородського району Сергій Ковальчук. Злегка накрапав дощик, і біла "Волжана" (ГАЗ-24) Леоніда Бикова, скинувши швидкість від ста до двадцяти, стала в хвіст.

Годинник показував 16:30. По зустрічній смузі рухалися: навантажена скловатою бортова вантажівка ГАЗ-53 однієї з автоколон "Киевводбуду", а за нею – УАЗ-469, за кермом якого сидів водій Красій Іван. Пасажирами їхали директор Димерського лісгоспу Володимир Кислий і головний лісничий Василь Шестопал. Швидку їзду начальство не вітало, УАЗик рухався 60-70 км/год.

Як тільки трактор і вантажівка на зустрічних курсах порівнялися, "Волга" зі столичними номерами КІО 43-00 буквально вистрілила на смугу зустрічного руху. Правим боком вона влетіла у вантажівку! Удар двох помножених швидкостей, звук гуми по мокрому асфальту, хмара дрібного скла над легковиком, скрегіт заліза, людський шок! Більше десяти метрів чотиритонний ГАЗ-53 протягнув перед собою полуторатонную "Волгу", поки не зупинився.

* * *

Від лобового зіткнення вантажівка розірвала праву стійку ГАЗ-24 і передніми колесами понівечила салон. Двері у білій "Волжані" вирвало, і водій бездиханно висів на ремені безпеки. Вискочивши з кабіни, навіть не заглушивши двигун, переляканий водій вантажівки помчав, куди очі дивляться. Коли з потрясінням вдалося впоратися, 23-річний блідий шофер повернувся на місце аварії. Найбільше він переживав, що зараз міліція приїде, а він права вдома забув.

Вибравшись з УАЗика, Володимир Кислий і Василь Шестопал кинулися до "Волги", перерізали ремінь безпеки, обережно дістали водія. Коли потерпілого поклали на траву, по тілу народного артиста УРСР пробігла судома, і він затих. З вуха витекло щось біле, схоже на молоко...

На правах медика старший лісничий Василь Шестопал промацав руку – ні, пульсу вже не було. В багажнику ГАЗ-24 вони знайшли ковдру і накрили покійного в чорній балоновій куртці. Дивно, але навіть тоді ніхто з учасників ДТП не здогадувався, ким є водій спотвореної "Волги".

- Якийсь неголений мужик, але обличчя знайоме.

- Може, десь на стоянці зустрічав?

Особу загиблого встановила оперативно-слідча група Вишгородського РВВС, яка прибула на місце аварії. Вже гортаючи водійські права, інспектор Димерського ДАІ Анатолій Волинець звернув увагу на дві просічки – за порушення правил обгону.

- Не пощастило, – поскаржився страж правопорядку, – Втретє сам себе покарав.

Страшенно не пощастило, скажу я вам. Коли оперативники разом з інспектором ДАІ переносили тіло на борт вантажної машини, щоб відправити покійного до Києва, переламані кістки в ковдрі хрустіли. Описуючи особисті речі, слідчий так і не зміг зняти з пальця обручку, це вдалося лише судмедексперту в морзі.

- Зайчик! Зайчик! Ви що, не чуєте?

- Між іншим, у мене є ім'я і по батькові. Вибачте.

* * *

Коли на дільниці №33, яка межує з ділянкою №49 Байкового кладовища, 13 квітня 1976 р. Л. Ф. Бикова ховали, звичайно, заспівали вистраждану "Смуглянку":

- Я влюбленный и смущенный пред тобой...

Хтось із присутніх на світлій сумній усмішці висловив припущення:

- Если бы смерть Леонида Быкова была женщиной, она, наверное, была бы тронута – встречаем ее песней, как девочку-смуглянку.

А у відповідь пролунало:

- Эх, зря он так поторопился, вечно был такой влюбленный и смущенный.

Олександр Рудяченко. Київ