Людмила Горделадзе, керівник київського кінотеатру «Жовтень»
«Секс і нічого особистого» може поконкурувати зі «Скаженим весіллям»
07.12.2018 10:48 1861

При народженні він отримав ім’я «9-те Держкіно», під час Другої світової – став називатися «Глорія». Його не зруйнували воєнні дії минулого століття, але він ледь не загинув від пожежі у 2014 році. Зараз ми знаємо його як «Жовтень» – легендарний, інтелігентний і сучасний кінотеатр, який вже майже 90 років береже свою історію, обличчя і кінопаству.

Про те, як живеться в сучасних реаліях одному з найповажніших кінотеатрів Києва і України в цілому, ми поговорили з його багаторічним керівником, членом експертної комісії з питань кінематографії Держкіно Людмилою Горделадзе. 

- Пані Людмило, так історично склалося, що доля українського кінематографу і доля столичного кінотеатру «Жовтень» тісно переплетені. Кіномани вважають його кінохрамом, сакральним місцем, але попри те він – модний, сучасний, комфортний. Як вам це вдається, чим ви так приваблюєте до себе глядача?

- Нічого особливого немає, наша приваблива частина – це кіно. Хороше, якісне світове та українське кіно.

Для кінотеатру «Жовтень» високою відвідуваністю є показник у 10 тисяч глядачів, зараз, наприклад, фільм «Богемна рапсодія» йде на цей рекорд.

Але й 3-4 тисячі глядачів – це дуже хороший показник, хоча, поки що не всі українські фільми можуть такі цифри отримати. Найвищі цифри наразі в кінотеатрі «Жовтень» – це «Кіборги» та «Донбас». Також ми маємо високу відвідуваність і по інших картинах – «Брама», «Таємний щоденник Симона Петлюри», «Дике поле».

Наші цифри іноді не збігаються з цифрами, які має Україна в цілому по кінотеатрах, наприклад у нас «Скажене весілля» отримало всього 1800 глядачів, а по країні – воно є рекордсменом за відвідуваністю.

При цьому, фільм «Дике поле» за романом Жадана не мав по кінотеатрах країни великого інтересу, а у нас йде краще від інших українських.

Це я говорю до того, що кінотеатр «Жовтень» має свою власну аудиторію, смаки й уподобання якої ми знаємо. Більше того, я можу похвалитися, що ми самі цю аудиторію й сформували.

- І хто саме ваш глядач?

- Треба просто подивитися фото і відео того шаленого мітингу, що відбувся після пожежі у нашому кінотеатрі. Люди вийшли на площу перед Київською адміністрацією з вимогою «Поверніть кінотеатр «Жовтень» (під час вечірнього кіносеансу 29 жовтня 2014 року невідомі підпалили кінотеатр «Жовтень». Пожежу гасили майже 5 годин – ред.). Обличчя захисників кінотеатру, що є на фото-відеохроніці тих днів, представляють інтелектуальну частину нашої аудиторії, а це, власне, передова частина й українського суспільства, і київської громади.

Щотижня кінотеатр «Жовтень» безкоштовно показує кіно для пенсіонерів

Що стосується віку наших глядачів, то це в основному молоді люди: від 20 до 30 років. Але дуже багато і тих кому 40, 50 років, і навіть значно старших.

Ми також маємо проект безкоштовного відвідування пенсіонерами окремих сеансів, щоп’ятниці у залі «Гегемон». Ми особливо не оголошуємо, який саме фільм буде, але завжди обираємо хороше кіно. Робимо це спільно з Міжнародним благодійним фондом «Let's help», що опікується пенсіонерами й старими людьми в притулках. Фонд спочатку запропонував кінотеатру «Жовтень» проводити такі сеанси в малому залі, але виявилося, що той зал не вмістив усіх, хто прийшов, тому раз на тиждень ми даємо їм зал «Гегемон» на 400 місць, який заповнюється.

- Я знаю, у вас також є цікавий проект, практично – для немовлят і їхніх батьків, коли на перегляд можна прийти просто з грудним малям?

- Так, проект «0+» – це наша фішка, яка вже розійшлася по інших кінотеатрах. Це спеціальний сеанс по вівторках о 10-й годині, на нього запрошуються батьки з грудними дітьми (від 0 років, але є й старші дітки). Дуже приємно, що приходять не тільки мами з малюками, а й татусі.

Цьому проекту – півтора року й він проходить стабільно, жодного пропуску ще не було, фільми з репертуару нашого кінотеатру обирає клуб глядачок-активісток, квиток коштує 60 гривень на дорослого.

Для такого кіносеансу ми створюємо особливу атмосферу: під час перегляду у залі є світло, звук тихіший, ніж звичайно, а перед самим екраном на подіумі для дітей влаштовується ігротека на ковдрі. Крім того, у залі є пеленальні столики, СВЧ-пічка, щоб підігріти молоко чи дитяче харчування та інші допоміжні речі.

Ми вже навіть святкували з тортом річницю проекту «0+» і вважаємо його дуже успішним, маємо на окремих сеансах від 20 до 150 відвідувачів в залежності від інтересу до фільму.

- Саме про кількість відвідувачів на сеанс хочу уточнити. Чи буває так, що на сеанс куплено лише один квиток і ви його скасовуєте?

- Ні, ми покажемо кіно і для єдиного відвідувача. Кінотеатр «Жовтень» уже кілька місяців працює точно за законом про захист прав споживачів, де написано, що, якщо ви оголосили послугу, ви її маєте надати, якщо прийшов один глядач, то ви маєте надати цю послугу одному глядачеві.

- Знаю, що для вас ця тема є дражливою, але все ж… На початку двохтисячних адреса кінотеатру була більше відома, як адреса нічного клубу «Аль Капоне».

- Так. Хоча, там були й інші орендарі, які допомагали кінотеатру вижити, але «кіна», на жаль, не було.

- Як ви повернули цьому культовому місцю його славне ім’я?

- Розумієте, взагалі, все у цьому світі творять люди. Це був 2000-й рік, в Києві кінотеатрів майже не було, був хіба що «Кінопалац», який мав звук Dolby Digital і сучасний екран, але це було пристосоване орендоване приміщення, а не повноцінний кінотеатр. Було ще кілька якихось кінотеатрів, які здавали в оренду свої площі, але кіно не показували.

Так склалися обставини, що тодішня директор кінотеатру «Жовтень» померла й управління культури Київського міськвиконкому, яке знало мене, як активну діячку в царині кіно, запропонувало мені очолити цей кінотеатр.

Я спочатку вагалася, та відповідь треба було давати буквально завтра, і мене взяв азарт – я пішла.

Але, потрапивши в тодішній «Жовтень», я зрозуміла, що там ніякого кіно немає, клуб «Аль Капоне» іноді оплачував якісь сеанси у великому залі, але це була лише формальна сторона, репертуару не було. Так, зал був, але він не опалювався, тому взимку там і мови не йшло про покази.

Було багато некондиційного застарілого обладнання, яке потребувало заміни, тоді нам допомогла влада і виділила близько 300 тисяч гривень. Іншу частину суми я позичила у своїх друзів та партнерів. Усього відкриття нам коштувало 700 тисяч гривень, для 2000 року – це великі кошти. Ми брали обладнання в розстрочку, а що могли – робили власними руками, колектив працював на ремонтах все літо, і у листопаді ми відкрилися з оновленими кріслами, екраном та технікою, і що найважливіше – зі звуковою системою Dolby Digital, яка тоді була дуже коштовна.

І тільки тоді я зрозуміла, що аудиторії у нас – немає, вона вже пішла – і тому ми маємо порожні зали, які фільми не ставили б.

Нам треба було створити нове обличчя кінотеатру та зрозуміти, яка саме аудиторія має бути нашою. Ми почали показувати арт-хаузні фільми, а також цікаві американські та російські, українського ж кіно не було.

Стали робити фестивальні програми спільно з посольствами – проводили фестивалі британського, французького, японського кіно. Також у нас був цікавий «Нічний кіновернісаж «Відкрита зона».

Таким чином, потроху ми себе зарекомендували як кінотеатр, який добре ставиться до смаків глядача та має в своєму репертуарі найкращі фільми.

- Наскільки я пам’ятаю, ви співіснували під одним дахом з нічним клубом до 2004 року, але й після закінчення строку оренди він не сильно квапився повертати площі під кінотеатр?

- Так, нам потрібно було відкривати другий зал, а клуб не бажав іти, навіть деякі можновладці його підтримували, говорили мені, щоб я не примушувала «Аль Капоне» звільняти площі. Була сильна боротьба, наїзди на нас, спроби рейдерського захоплення, далі почалася судова тяганина, а потім ми з колективом кінотеатру, що об’єднаний у ТОВ «Кіноман», прийняли рішення – взяти цей цілісний майновий комплекс в оренду і, таким чином, захистити його від нападів різних організацій, які бажали його перепрофілювати.

Ми стали орендарями і почали розвивати інші зали, перед пожежею 2014 року працювало вже шість кінозалів. Цей підпал був актом вандалізму і спробою знищити кінотеатр. Я не знаю, хто це зробив, але я твердо переконана, що метою було знищення кінотеатру.

На наш захист встали громада і нова влада, яка підтримала відновлення кінотеатру «Жовтень» у тих формах, в яких він працював. Це дуже важливо, адже було вирішено, що після відновлення будівлі буде збережено її зовнішній вигляд, створений за проектом у стилі конструктивізм, нічого не буде добудовано та збережено функцію «кінотеатр».

- Хотіла з приводу назви запитати: я знаю, що є якась цікава історія з приводу її «комуністичності»?

- Формально під закон про декомунізацію слово «жовтень» не підпадає, але такі закиди і поради, справді, були. Коли я прийшла сюди в 2000 році, то приходили люди з «Народного руху» і говорили – а чому б вам не перейменуватися на «Серпень»?

- А під якою назвою кінотеатр було створено?

- Він народився як «9-те Держкіно». Після революції всі кінотеатри в місті були приведені до такої цифрової системи. Потім, під час Другої світової війни кінотеатр працював під назвою «Глорія», про це навіть згадується у документальному романі Анатолія Кузнецова «Бабин яр». Від військових дій кінотеатр не постраждав, він не горів, але був повністю розграбований, тобто – ніякого обладнання не було, і приблизно в 1946-47 році, ми не маємо точних даних, держава його відновила під назвою «Жовтень». Тоді був відновлений кінопоказ в одній залі, яка зараз називається «Гегемон» (за назвою фільму про донецький пролетаріат, яким кінотеатр відкривався в 1931 році – ред.).

- Нинішні назви усіх шести зал кінотеатру «Жовтень» мають власну історію, чи тільки зала «Гегемон»?

- Можна сказати, що більшість мають історію або специфіку: у нас є зала «Солодке життя», за назвою фільму італійського режисера Федеріко Фелліні, залу «Кіноман» названо, як і наше підприємство «Кіноман», яке є оператором цього кінотеатру, «Аншлаг» – невеличкий зал на 50 місць, який майже завжди повний, потім зала «Класік» – де часто відбуваються покази класичного кіно, і ще – зала «Сеанс».

Крім того у нас є конференц-зала на 40 місць, де проводяться прес-конференції, конференції, зустрічі, майстер-класи. Є ще «Галерея кіно», яка може бути експозиційною площею, там ми організовуємо виставки. Саме зараз проходить виставка «Тіні забутих кінотеатрів». Ми задумали її ще до тих сумних подій із закриттям кінотеатру «Кінопанорама» і кінотеатру «Україна», але вона відкрилася вже на хвилі суспільного інтересу до цих подій.

- Я, власне, планувала це питання. Дійсно, кияни з щемом спостерігали за закриттям «Кінопанорами», дехто дивувався, дехто обурювався, та чи можливий був інший розвиток подій, окрім закриття?

Поки що доля кінотеатрів в Україні така: вони продаються, стають приватними, перепрофільовуються

- Західний європейський досвід дає відповіді на ці запитання. Там існує багатоканальна система фінансової підтримки, в тому числі за рахунок державних коштів, таких (старих) кінотеатрів, а ті кінотеатри, які демонструють європейське кіно, активно підтримуються ще й асоціацією «Європа Сінема».

Кінотеатр «Жовтень» теж входив до деяких програм цієї асоціації, нас і зараз запрошують на конференції з обміну досвідом, оскільки ми цілком відповідаємо європейським стандартам у частині кінопоказу, репертуару і роботи з глядачем. Але грантової підтримки ми не маємо, тому що Україна не є членом Європейського Союзу і не є членом асоціації «Єврімаж» (Європейський фонд підтримки спільного кіновиробництва і прокату кінематографічних та аудіовізуальних робіт, створений при Раді Європи, який займається допомогою в створенні копродукції, підтримкою кіно-театрального показу, частковою компенсацією витрат на переклад фільмів у цифровому форматі, а також сприяє в дистрибуції картин – ред.).

Я сподіваюся, що Україна нарешті вступить до асоціації «Єврімаж», і тоді, автоматом, такі кінотеатри, як київські «Київ» і «Жовтень», а також інші старі, аутентичні кінотеатри України, які показують європейські фільми, будуть мати право претендувати на гранти для розвитку, на техніку і на своє існування. Поки що доля подібних закладів в Україні така: вони продаються, стають приватними, перепрофільовуються.

А ті, що не є приватними, і якими опікується громада, наприклад, кінотеатр «Братіслава», теж дуже складно виживають, оскільки не мають фінансових джерел навіть для ремонту.

Взагалі госпрозрахункові кінотеатри з окремими будівлями мають занадто великі для них видатки на обслуговування і комунальні послуги. Раніше ж вони будувалися, як палаци! Наприклад, кінотеатр «Київ» має площу майже 7 тисяч квадратів, але там за проектом тільки 2 кінозали!

Звичайно, мають бути якісь державні рішення щодо спасіння старих кінотеатрів як закладів культури, поки є час, проте, насправді, його вже не так багато.

То «Жовтню» справді пощастило, що він вчасно потрапив до ваших рук і не стоїть зараз в одній сумній компанії з кінотеатрами-ровесниками.

Українське кіно має свій рекордний максимум глядачів – 600 тисяч

- Відродження «Жовтня» – не лише моя заслуга, а київської громади, депутатів і особисто Віталія Володимировича Кличка, який любить кіно і обожнює ходити до кінотеатрів. Для нього та пожежа була особистою драмою, коли він побачив згарище, відразу сказав: ми кінотеатр відновимо. Я запитала: як? Тому що тоді це було абсолютно не зрозуміло. Зрештою нас підтримала і громада, й влада, і кошти знайшлися.

- Пропоную вийти за межі вашого кінокоролівства і поглянути на ситуацію з українським кінематографом у цілому. За офіційною інформацією, в цьому році в державному реєстрі кіновиробників – вже 360 суб’єктів кінематографії. Як пожартував голова Держкіно Пилип Іллєнко, зараз фільми не знімає лише лінивий. У минулому році вийшло в прокат 27 вітчизняних кінокартин, у цьому – їх має бути ледь не удвічі більше. Скажіть, кількість переходить в якість?

Українським фільмам бути рентабельними надзвичайно важко

- Так, вона впливає на зростання аудиторії, яка відвідує українські фільми, але не покриває обов’язкову квоту, яку виставила держава – 15 відсотків сеансів у кінотеатрі має бути українського кіно.

Тобто, держава не вимагає кількості глядачів або суми валового збору по українському кіно, вона вимагає надавати простір, тобто сеанси. А якщо цей сеанс не відвідується, якщо він збитковий для кінотеатру? Про це, держава поки що не думає.

Вже є вітчизняні фільми, які керівники кінотеатрів із задоволенням ставлять, бо знають, що матимуть хорошу відвідуваність

На жаль, український фільм має свій рекордний максимум глядачів за перший місяць-півтора – це 600 тисяч. Звичайно, це рідкість, здебільшого – це 200, 300, 20, 15 тисяч глядачів. Таким чином, українським фільмам бути рентабельними надзвичайно важко.

Хоча, вже є вітчизняні фільми, які керівники кінотеатрів із задоволенням ставлять, бо знають, що матимуть хорошу відвідуваність.

Зараз, наприклад, є феноменальна цифра зборів у понад 50 мільйонів гривень за українське кіно «Скажене весілля». Але, може, хтось ще їхній рекорд поб’є, адже в новорічні свята вийдуть три нові комедії, які теж матимуть високий глядацький рейтинг.

- Це ж світова тенденція, що найбільшу касу збирають саме комедії. Чи не станеться такого, що в нас усі кинуться знімати фільми лише у цьому жанрі?

- Певно, не станеться, але прокатники з великим нетерпінням чекають нових комедійних стрічок, тому що очікують прокатного успіху.

20 грудня має вийти картина «Секс і нічого особистого» – це легка романтична комедія, де нічого не показують, але про все говорять. Вона знята за підтримки держави молодою режисеркою-дебютанткою Ольгою Ряшиною. Я, як член експертної комісії при Держкіно, вже дивилася цю картину, вона дуже смішна і, гадаю, вона буде конкурувати в прокаті зі «Скаженим весіллям».

Із комедійними прем’єрами на Новий рік – дуже щільна ситуація: 27-28 грудня виходить картина Володимира Зеленського «Я, ти, він, вона» – теж молодіжна романтична комедія про «шалене розлучення». Я її теж дивилася і прогнозую, що у неї – значна касова перспектива.

А потім, у перших числах січня стартує ще одна легка комедія-пародія на американську картину зі схожою назвою – «11 дітей з Моршина», режисер Аркадій Непиталюк, продюсер Сергій Лавренюк. Цей фільм підтриманий коштами Міністерства культури, як картина, що має патріотичну спрямованість.

- Дивіться, ви зараз назвали чотири комедії: одна вже довела успіх, іншим ви пророкуєте касу, всі вони підтримані державою, тобто допомога держави на даному етапі є питомо необхідною і виправданою для просування українського кіно?

В Україні зараз діє близько 170 кінотеатрів – це вкрай мало

- Так, вона виправдана, але, на жаль, ми, люди, що працюють в кінопрокаті, вважаємо цей розподіл коштів не зовсім чесним, оскільки виробникам допомагають, а демонстраторам – ні. Саме тому ми маємо вкрай мало майданчиків, зараз в Україні діє близько 170 кінотеатрів і 500 залів. Для порівняння, у Франції – 5 тисяч залів. Нам є куди рухатися і чим займатися, для того, щоб українське кіно, як і кіно інших країн, було в структурі дозвілля, щоб люди на роботі в понеділок обговорювали вчорашню кінопрем’єру.

- Як цього досягти? Адже держава вкладає певні кошти в промоцію українського кіно, а зали, як ви зазначаєте, не заповнені? Від чого залежить глядацький інтерес до картини?

Згодна, що треба писати чесні рецензії, але не можна писати рецензії, які знищують автора і картину

- Ми знаємо, що поки найвища відвідуваність українського фільму – це 600 тисяч глядачів. А що таке 600 тисяч на 40-мільйонну країну? Це навіть не є предметом для розмов на роботі… Якщо наші відвідування будуть сягати мільйона на кожен вітчизняний фільм, ми зможемо сказати, що, по-перше – робимо наше кіно прибутковим, а, по-друге – вихід такої картини вже є фактом суспільного життя. А зараз, ну, хтось щось із критиків десь написав...

Я, безперечно, згодна, що треба писати чесні рецензії, але не можна писати рецензії, які знищують автора і картину. Зараз, справді, українські кінокритики дослухалися до наших меседжів, підтримують вітчизняні фільми, доброзичливо їх аналізують. Але постає головна проблема – замало видань. Сайти культурну тематику не дуже охоче розміщують, а телебачення рекламою вітчизняного кіно взагалі не займається.

- Але ж у квітні минулого року було прийнято закон про підтримку українського кіно, в якому передбачалося, що реклама українських фільмів прирівнюється до соціальної реклами?

- Так, про це написано в законі, але воно не має реалізації. Жодним чином, жоден канал не підтримує і не виконує цю настанову, вони ж усі приватні – і якщо не хочуть, то й не роблять. Тому соціальна реклама на українське кіно зараз не просувається, а сплачувати за його рекламу за розцінками каналів – просто нереально – наші продюсери цього робити не в змозі.

Вважаю, що кращі кінопроекти увійшли до списку відібраних «патріотичних» фільмів

- Ви є членом експертної ради з відбору кінопроектів для надання державної фінансової підтримки на виробництво та розповсюдження фільмів патріотичного спрямування. За результатами другого етапу конкурсного відбору між групою кінематографістів і радою виникла конфліктна ситуація, Гільдія кінорежисерів Національної спілки кінематографістів навіть заяву з цього приводу робила. То чи були реальні підстави для такого обурення, як ви вважаєте?

- Я вважаю, що кращі кінопроекти увійшли до списку відібраних. Незадоволені люди, безумовно, були, але я не побачила в їхніх листах і заявах до уряду серйозного чи розумного зерна.

Я не можу сказати, що при оцінці проектів якось точно виділявся ступінь патріотизму. Насамперед, ми дивилися на якість сценаріїв, якість заявки, якість творчої групи, яка планує бути авторами цього проекту.

Коли запрацює багатоканальна система підтримки українського кіно, «халтурники» не пройдуть

Можливо, комісія й мала якісь вади, але вона працювала чесно, не корупційно, об’єктивно, в дуже стислий термін і в складних умовах.

Було обрано 69 кінопроектів із 99, що пройшли на другий пітчинговий тур конкурсу, тобто 70%. Серед переможців – 30 ігрових фільмів, 30 – неігрових, і 9 – анімація.

Наступного року, коли запрацює й пітчинг Держкіно, й пітчинг Українського культурного фонду, діятиме вже багатоканальна система підтримки українського кіно, і я переконана, що все стане на краще, «халтурники» вже не пройдуть.

- Які фільми чи які жанри, за вашими спостереженнями, краще даються українським кінематографістам?

- Українське кіно тільки починається, потрібно знімати всі жанри. Раніше я думала, що підтримувати державними коштами проекти-копродукцію з іноземними кінематографістами – нераціонально, а потім переглянула свою точку зору, оскільки бачу, що якість копродукційних фільмів – дуже висока, а також це гарна нагода, наприклад, нашим знімальним групам попрацювати з досвідченими іноземними режисерами, продюсерами, набратися досвіду.

- Це ж не лише обмін досвідом, а й розширення глядацької аудиторії?

- Так, картина тоді працює не тільки на локальному ринку в Україні, а й в інших країнах. Ми вже маємо хороший приклад співпраці – фільм «Іній» литовського режисера Шарунаса Бартаса. Це копродукційна литовсько-французько-українсько-польська воєнна драма, яка була висунута минулого року на здобуття премії «Оскар» від Литви. Картина тоді вперше правдиво показала нашу війну, там є і документальна частина, люди, які дійсно воюють, є й актори. Вона була дуже успішна – на жаль, не в Україні, а за кордоном.

Також наша спільна робота зі словацькими кінематографістами «Межа» режисера Петера Беб'яка про контрабанду на кордоні між Україною та Словаччиною, що була теж представлена на здобуття «Оскара» від своєї країни, але в Україні, на жаль, не мала великого касового успіху. В Словаччині вона отримала касу понад 2 мільйони євро – на маленьку Словаччину це дуже великий касовий збір.

А чому в нас «Межа» не мала такого прокатного успіху?

- Тому що в головній ролі знявся їхній популярний актор, наші актори теж є, але на другорядних ролях, і ще – тому, що там була більш прописана словацька канва сюжету – кордон між Україною й Словаччиною, про контрабандистів, картина знята, як екшн. Але у нас вона «не пішла»…

- Українці в головних ролях можуть стати запорукою касового успіху фільму на батьківщині?

Про фільм «Донбас» важко сказати «сподобався», він, скоріше, вражає

- Не завжди. В «Донбасі» у Сергія Лозниці в головних ролях – українські актори, але в Україні він мав менший резонанс, аніж за кордоном!

Картина має успіх і представлена на «Оскар» від України. Вона також знята у ко-продукції й успішно демонструється в Німеччині, Франції, Нідерландах, Румунії та в інших країнах.

Це прорив культурного кордону, тому що люди, які не знають подробиці ані про нашу війну, ані про донецьку історію, будуть дивитися цей фільм – і, можливо, більше зрозуміють – що у нас зараз відбувається.

Про цей фільм важко сказати, що він «сподобався», він, скоріше, може вразити – це важке кіно, яке містить багато меседжів, викликає безліч асоціацій та думок.

Фільм «Донбас» мав порівняно невелику державну підтримку, у його загальному бюджеті Україна – не мажоритарій, а міноритарій, і ми вважаємо, що ці гроші витрачені ефективно, хоч цей фільм і не проходив по штучному розряду «патріотичного кіно».

- Як казав хтось із моїх гостей: будь-яка картина, знята в Україні й про Україну – це патріотичне кіно.

- Це справді так. І голова Держкіно Пилип Іллєнко на цьому неодноразово наполягав. Всі картини, які підтримує держава, – патріотичні.

Любов Базів. Київ
Фото: Павло Багмут, Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-