Михайло Захаревич, гендиректор - художній керівник театру імені І.Франка
Сьогодні контракт з артистами в Україні – це імітація
29.10.2018 09:00 3643

У театрі його вважають послідовником Гната Юри і Сергія Данченка та довіряють – навіть після 26 років у директорському кріслі. Творчі опоненти називають «червоним директором» та все ж визнають його організаторський талант. У владних кабінетах знають, що на нього не діє магія імен, дратуються від його принциповості та бояться пророчої обізнаності.

Про те, як поганий театр може спонукати провінційного актора стати найкращим театральним менеджером країни, як всупереч недолугому вітчизняному законодавству розвивається український театр і як важливо зберігати його традиції, водночас переймаючи новітній світовий досвід, – напередодні 100-річого ювілею Національного драматичного театру імені Івана Франка в інтерв’ю з генеральним директором - художнім керівником Михайлом Захаревичем.

 РЕФОРМИ ПОТРЕБУЮТЬ БЛИЗЬКО 200 УКРАЇНСЬКИХ ТЕАТРІВ

- Михайле Васильовичу, ще раз вітаю вас із обранням на посаду. Ви на початку сезону оголосили про підготовку до ювілею – 100-річчя театру. Вже розповіли про плани. Вони грандіозні. І певно, це далеко не все. З чого будете починати?

 - Одна справа – плани, наміри, зовсім інша – їх втілення. Сьогодні я щасливий, що наші починання знайшли високу підтримку. 9 жовтня вийшов Указ Президента України «Про відзначення 100-річчя Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка». Для нас, франківців, це особлива честь і величезний стимул, який полягає не лише в тому, що ми розробили цікаві неординарні заходи по святкуванню, а, головне в тому, що наша щоденна робота визнана невід’ємною часткою великої кропіткої праці кожного українського патріота на шляху державотворення..

Для театру найголовніше було і лишається його репертуар, нові прем’єри. Давайте про це.

- Сьогодні головний режисер Дмитро Богомазов працює над першопрочитанням в Україні п’єси «Коріолан» Шекспіра (в перекладі Дмитра Павличка). Ця п’єса не має великої сценічної історії, хіба що в рідній авторові Англії. Отже, для свого дебюту в якості головного режисера Дмитро Михайлович обрав серйозний і непростий твір. Події, що відбуваються в п’єсі, не можуть не викликати алюзій із нашими суспільними проблемами. П’єса багатофігурна, насичена гостротою полеміки, динамікою думки і неймовірним емоційним бажанням героїв досконалості світу.

Паралельно із Дмитром Богомазовим тривають репетиції ще двох вистав. У листопаді на Камерній сцені імені Сергія Данченка – прем’єра вистави «Деміург», інсценізація та постановка Олега Ліпцина за творами польського класика ХХ століття Бруно Шульца, яка також є першопрочитанням для українського кону. Режисер Петро Ільченко розпочав роботу над п’єсою канадського сучасного драматурга А. Бушковськи «Сторонні серед нас». Ця п’єса торкається таких надзвичайно складних проблем, як відносини між поколіннями. Цей твір обрано спеціально для корифеїв нашого театру, які не одне десятиліття віддали франківській сцені.

Навесні запланована прем’єра славнозвісної «Лісової пісні» Лесі Українки, над якою працює відомий режисер і сценограф Сергій Маслобойщиков. Для нас цей вибір не є випадковим, адже це вже четверте прочитання твору у франківців. Перше звернення було у 1922 році в постановці одного із засновників театру Євгена Коханенка. В ролі Мавки виступила Поліна Нятко. Взагалі ми час від часу, прискіпливо перечитуючи історію нашого колективу, тим самим намагаємося не втрачати генетичного зв’язку, нашого франківського коду.

Щодо 100-річчя, ми б хотіли, щоб наше свято стало Міжнародним театральним святом. Саме тому виникла ідея у ювілейний рік провести на базі нашого театру Міжнародний театральний фестиваль із запрошенням театрів з Угорщини, Польщі, Литви, Грузії, Румунії, а також наших колег, українських акторів із Національного театру імені Марії Заньковецької, Вінницького академічного театру імені Садовського, Івано-Франківського театру імені Івана Франка та інших з їхніми кращими виставами, і щоб цей фестиваль пройшов як на Основній сцені нашого театру, так і на Камерній сцені. В рамках фестивалю заплановано творчі дискусії, круглі столи і просто спілкування з приводу шляхів розвитку сценічного мистецтва. В свою чергу ми плануємо провести Всеукраїнський гастрольний тур театру по тих містах, де працювали наші славні попередники, починаючи з Вінниці, Черкас, Харкова.

Триває робота над створенням хронікально-документального фільму про історію становлення та розвитку театру. Продовжується активна підготовка до випуску видань щодо діяльності театру, в тому числі із записами кращих вистав під загальною назвою «Шедеври сценічного мистецтва ХХ століття». Заплановано випуск в обіг поштових марок та конвертів та здійснення спецпогашення поштових марок. Запропоновано Національному банку України опрацювати можливість випуску в обіг пам’ятних монет, присвячених 100-річчю театру Франка. Це я назвав лише основні наші плани, до яких можуть додатися будь-які цікаві ідеї, адже ж ми завжди відкриті до спілкування і завжди будемо раді почути і прийняти неординарні пропозиції.

Реформи потребують близько 200 театрів, що на сьогодні є в Україні

- Продовжують точитися розмови щодо театральної реформи. Цікава ваша думка як фахівця, який багато років працює в театрі.

- Реформи потребують близько 200 театрів, які на сьогодні є в Україні. Їх намагалися знищити багато разів, на всіх знакових етапах культурних «революцій»: і у 20-х роках минулого століття, і у 40-і, а потім і в 60-і. Непереливки було театру і в часи перебудови. Але театр наперекір всьому виживав. Адже ж це мистецтво, яке існує тут і зараз, саме цієї миті, і ніщо не може замінити прямого спілкування актора і глядача. У цьому головний сенс театру, і саме це вабить людей до театру. І я хочу сказати, що більшість наших вистав сьогодні йде на аншлагах.

Я роками говорю про те, що при Академії мистецтв України треба створити Інститут театру, який був би лідером із розробки нормативної бази театру – на основі світового досвіду, з урахуванням досвіду нашого театрального мистецтва в минулому та спираючись на потреби сьогодення. При Академії мистецтв є Інститут культурології, який очолює Юрій Богуцький. В Академії також є відділення театрального мистецтва, і на його базі потрібно створити Інститут театрального мистецтва. Можливо, за принципом того, як створили Інститут книги. Така інституція повинна бути.

 Це був би вихід із ситуації.

- При Міністерстві культури є ж якась Громадська рада. Можливо, це її функції…

- Щодо Громадської ради, то вона є, і вона, напевно, необхідна, але варто подумати над конкретним питанням стосовно театральної Інституції.

ХОЧЕТЕ ЯКІСНО НОВЕ ФІНАНСУВАННЯ КУЛЬТУРИ – УХВАЛІТЬ ЗАКОН ПРО МЕЦЕНАТСТВО

- Журнал «Український театр» назвав оновлений Закон «Про театри і театральну справу» не те що недосконалим, а шкідливим для театрального мистецтва.

- Так і є. Я висловив свої думки щодо негативного розвитку внесених змін на засіданні робочої групи і на засіданні Комітету з питань культури і духовності ще до ухвалення нової редакції закону. Моє бачення підтвердилося життям. І театри погодилися зі мною… але вже після того, як закон був прийнятий.

- А що пропонуєте ви?

- Скажімо, якщо змінювати фінансування з державного бюджету, тобто змінювати принципи розподілення дотацій, то потрібно вивчити досвід європейських країн. І у нас є спеціалісти, які цим давно займаються. Взяти, наприклад, кандидатську дисертацію театрознавця Сергія Васильєва з Київського Національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.Карпенка-Карого, в якій він говорить про досвід театру Франції. Або інші наукові роботи. І на це не піде багато часу, треба тільки прорахувати, чи виграє від цього держава і яку реальну допомогу це принесе театрам.

Але для того, щоб цей досвід впровадити, потрібно прийняти ще один закон – закон про меценатство. Тоді меценати зможуть допомогти державі утримувати не лише театри, а й інші галузі культури.

- Скільки років ми вже говоримо про цей закон? Двадцять чи тридцять?

Ми не збільшимо бюджети театрів завдяки тому, що піднімемо ціни на квитки

- Дуже багато. Я навіть його написав був у кінці 90-х років. Цей закон вкрай необхідний, бо він – прямий спосіб покращення фінансового стану галузі. По-перше, закон зменшить навантаження на державний бюджет. По-друге, не зменшить «глядацької зали». Ми не збільшимо бюджети театрів завдяки тому, що піднімемо ціни на квитки, адже глядач, як він не любив би театр, у першу чергу платитиме за «хліб», а не за «видовища».

- І як вам за таких умов вдається зводити фінансовий баланс театру?

- Ми балансуємо на межі можливостей. Наприклад, щороку у вартість квитка закладаємо рівень інфляції. Але не напряму, а через збільшення кількості показів та виїздів. Ми повертаємося до варіанту 80-х років, коли заробляли на виїздах. Але наразі такі «гастролі» замість прибутку, приносять додаткові збитки, адже глядачі в багатьох містах України не мають можливості купити квитки за їх собівартістю. Ми також дотуємо видання дисків із записами наших легендарних вистав, які вже не йдуть на сцені, продовжуючи традиційну для нашого театру просвітницьку місію, прилучаючи широкий загал до кращих здобутків сценічного мистецтва.

Проте, якщо говорити в цілому, ми заробляємо гроші. Я скажу більше, у нас процент зароблених коштів найбільший серед театрів України, ми дуже гарно і економно працюємо, це дає нам змогу оплатити всі комунальні послуги, поставити вистави на двох сценах – у повному обсязі, відповідно задумам режисерів та сценографів, тим самим дбаючи, в першу чергу, про художній рівень вистави. Це дає позитивний результат: до нас іде глядач, більшість спектаклів останніх сезонів є аншлаговими.

Похвалюсь: нещодавно ми отримали «Зірку якості» від Торгової палати. Згідно з фінансово-економічними показниками наш театр удостоєний почесного звання «Краще підприємство України 2017 року». Це ніби статистика, але фінанси пов’язані з якістю вистав.

- Вас обрали гендиректором-художнім керівником. Ви неодноразово висловлювали свою позицію щодо необхідності роз’єднати ці посади. Проте вам це поєднання прекрасно вдається. Чи ви – виняток?

- Мені легко орієнтуватися в цих питаннях, тому що маю акторську освіту (закінчував Харківський національний університет мистецтв ім. І. Котляревського), моїми вчителями були народні артисти України Лесь Сердюк, Валентина Чистякова; маю певні економічні знання і багаторічну практику керівника. Я грав на сцені, ставив вистави, керував театром близько 40 років. Але я ніколи не мав бажання бути генеральним директором-художнім керівником. Проте, на мій погляд, подібне поєднання можливе. Як у випадку, наприклад, художнього керівника, режисера Михайла Резніковича, який багато років працює на посаді генерального директора театру Лесі Українки, і має великий досвід, але це – виняток із правил. Значна більшість директорів не мають мистецької освіти і не можуть бути художніми керівниками. Так само, як і талановитий режисер не завжди може бути директором із базовими економічними знаннями. Тому ці посади потрібно розділити. І взагалі, посаду художнього керівника для початку треба узаконити, тобто внести до переліку професій, які є в довіднику Міністерства соціального захисту. Якщо ми хочемо об’єднати дві посади – генерального директора і художнього керівника – необхідно створити відповідний навчальний курс в інституті.

Зараз значна більшість театрів перейшли на модель Радянського Союзу, коли поряд із генеральним директором - художнім керівником є головний режисер, який фактично виконує функції творчого лідера. Тоді хто такий генеральний директор - художній керівник? Він як був директором, ним і залишився.

НАША КОНТРАКТНА СИСТЕМА МАЄ БУТИ ВІДМІНЕНА КОНСТИТУЦІЙНИМ СУДОМ

- Одним із гострих, суперечливих питань, які вимагають вирішення, є питання контрактів з акторами…

- Сьогодні контракт з артистами в Україні – це імітація. Адже схема така: актора звільняють з роботи примусово і відразу укладають з ним контракт з такими ж умовами праці, що були до контракту. До слова, ця система «трудових взаємин» була ухвалена, на мій погляд, протиправно. Наразі є подання до Конституційного Суду України від 45-ти народних депутатів щодо питання законності переведення акторів, які працювали на постійній основі, на контрактну систему. Я переконаний, що це було зроблено поза законом. Чекаємо рішення суду.

- Ви часто апелюєте до світового досвіду, але чи прийнятний він для нас у плані контрактної системи?

 - Чому ні?! Скажімо, в Польщі є такі театри, де працює, наприклад, 20 основних акторів, решту вони запрошують на певну виставу. Це в прокатному театрі. У репертуарному – актори підписують угоду, є актори штатні, а з тими, кого запрошують, підписують угоду поразово. Ти сьогодні приїздиш, граєш виставу і виїжджаєш, потім знову приїхав, ми сплачуємо проїзд, гонорар, проживання…

- А скільки би ви у своєму театрі залишили акторів за основу?

- Я залишив би усіх. У нас найкраща трупа Європи.

- І брали би ще когось за контрактом?

- Ми і зараз беремо. Якщо у нас немає актора певного амплуа, ми шукаємо і запрошуємо. Частіше це молоді актори. Проводимо конкурси, даємо можливість дебюту, а потім вже вирішуємо, чи підписувати угоду. Зараз ми передивилися 96 людей, і взяли 9 з них. Переважну більшість знаходимо в інших театрах. Наш театр вартий того, щоб поміняти на нього будь-який інший.

- Щодо зірок. Я знаю, ви не назвете прізвищ, аби не образити когось. Але, скажімо, на кого ходить нині глядач, як колись він ходив на Богдана Ступку, Степана Олексенка? Чи сприяє популярності те, що ваші актори знімаються в кіно, серіалах? Он Олександр Печериця знявся в канадському фільмі «Гіркі жнива», нині грає у виставі «Ідіот»…

- Ми завжди йдемо назустріч акторам і їхня зайнятість у кіно, безперечно, впливає і на популяризацію театру, і я навіть певною мірою пишаюся, що наші актори все більше і більше знімаються, чим сприяють відродженню українського кінематографа.

ЗА ЛЮДЬМИ ТЕАТРУ – ІСТОРІЯ, А ДЕХТО ЦЕ НЕ ЗРОЗУМІВ

Як ви думаєте, чи треба час до часу все-таки оновлювати керівництво театру?

- Я вважаю, що доки людина в силі, доки генерує ідеї, творить, вона має працювати. Навіть своїм прикладом вона виховує прийдешнє покоління, і цей часовий зв’язок ніхто не має права обривати. 

Дивіться, якби в кінці 20-х років Гната Юру прибрали з цього театру, то театру би не було. Гнат Петрович зберіг театр, і завдяки йому він існує до сьогодні і буде святкувати своє 100-річчя. Треба підходити індивідуально. Пітера Брука не можна звільняти з театру тільки тому, що він відпрацював п’ять чи десять років. Пітера Штайна теж не можна звільняти.

Данченка не можна було звільняти через десять років роботи в театрі Франка. Тому що період Данченка триває ще й до сьогодні. Він створив мікроклімат. Взагалі, творча людина – це особлива натура. І тут треба дуже тонко і толерантно ставитися до кожного зокрема. В театрі не потрібні декларації, як дехто думає. У нас говорять: «Доводь на сцені». Лише творчість дає можливість розкритися особистості, а керівник повинен цьому сприяти. «Творити треба легко і вільно». Без внутрішньої свободи, індивідуальності мистецтво приречене.

- Чи став кращим театр Франка з приходом Дмитра Богомазова?

- Дуже добре, що до нас прийшов головним режисером Дмитро Богомазов. Толерантна, інтелігентна людина, професійний режисер, який виважено працює з творчим складом. Мені здається, що в нього є майбутнє в цьому театрі. Якби мене спитали, кому би я хотів віддати в руки театр, от саме Богомазову. Щоб він продовжував лінію Данченка, щоб він продовжував лінію того професійного підходу підтримки театру, творення театру. Тому що кожен день треба створювати театр наново, бо кожен день він міняється, він може змінюватися безкінечно. І Богомазов – особистість, яка буде враховувати інтереси кожного працівника театру, не ображаючи і не утискуючи жодного працівника.

- …Таке враження, що ви будуєте кадрову перспективу театру вже сьогодні…

 - Знаєте, я вдячний колективу, що при таємному голосуванні на конкурсних засадах призначення керівника понад 80 відсотків проголосувало за мене. Фактично після 26 років моєї роботи тут. Це зворушує… І я сказав, що це мій останній період роботи в театрі, і через 5 років, якщо дасть Бог дожити, я піду. Але хочу підготувати п’ять потенційних керівників (тобто щоб був один керівник і заступники), і буду просити Міністерство культури надати мені можливість проводити стажування певних людей, які потім зможуть очолити театр.

 - Куди ж ви підете, Михайле Васильовичу, – на сцену?

- Можу й на сцену, я з нею пуповиною зв’язаний. Спочатку захоплювався музикою та співом, потім акторством і режисурою, з часом – життя зв’язалося зі сценою, тільки з іншого боку.

- А чому ви, справді, не дозволяли собі виходити на сцену? Ну, це ж можна було якось пов’язати. У вас багато розкішних фотографій у різних ролях…

- Працювати на сцені, забути про обов’язки директора на три години щодня – це велика розкіш. Тому, коли я перейшов на посаду генерального директора театру, я одразу відмовився від виконання ролей. Це було в Запоріжжі.

- І жодного разу не було спокуси зіграти в театрі або в серіалі? Мабуть, були якісь запрошення? Взагалі, чому вам закортіло стати директором?

- Тому що я працював у театрі, де не було глядачів, і мені не подобалася організація, яка була в тому театрі. Коли я став директором, я вивів той театр в один з кращих в Україні, після чого Мінкультом був переведений у Київ, до театру Франка. 

От приїхав недавно до мене мій колишній колега – народний артист, почесний громадянин Запоріжжя Олександр Гапон, з яким ми десять років чи й більше сиділи поряд у гримерці. Сів на це місце і каже: я не розумію, як з тобою сталися всі оці метаморфози. А я відповідаю: Саша, ти як сидів за столиком, так і сидиш, ти нічого не хотів змінювати у цьому житті, а я хотів щось змінити. Він сказав: ти правий...

Від людей з шоу-бізнесу в політиці – жодної користі ані для мистецтва, ані для політики

Ну, був би я там провідним актором – і що? Зараз мене знають більше як директора, який підняв запорізький театр до рангу кращих.

Щодо спокуси бути на сцені, то вона є. Але керівник повинен бути психологом, розуміти, що якщо виходить на сцену, то і там має бути кращим. А у нас в театрі, звичайно, є кращі актори, ніж я.

НАРОДНИЙ АРТИСТ ОТРИМУЄ ЗАРПЛАТУ 6 ТИСЯЧ, А ЗВАННЯ – ЦЕ МОЖЛИВІСТЬ ДОДАТИ ЩЕ 40%

- А як ви сприймаєте те, що люди з шоу-бізнесу йдуть у політику? Ви могли би голосувати за Вакарчука чи Зеленського?

- Я стільки вже людей з шоу-бізнесу бачив у політиці – жодної користі з того не було ані для мистецтва, ані для політики. Може, для тих людей і була якась користь?.. Тож я категорично проти непрофесійних політиків. Ми бачимо у багатьох вимірах непрофесійний парламент і зараз. Гарний політик – це той, який виробив людяний закон, пролобіював його, щоб за нього колеги проголосували і людям від того стало краще.

- А як ви ставитеся до звань – народний, заслужений… Часто їх роздають несправедливо. І той же народ це бачить і думає: а за які ж заслуги?

- Звання – це рудимент радянської системи. Мовляв, якщо не можемо платити гідну зарплату, то принаймні моральну перевагу надамо. Ви ж знаєте, що в театрах нині мізерна зарплатня. Якщо у нас мінімальна зарплата – 4160, то народний артист у комунальному театрі отримує близько 6 тисяч. Звання «народний» дає можливість підвищити зарплату на 40 відсотків. Навіть заради цього звання потрібне.

Якщо ж говорити про те, що артисти отримали звання за якимось корупційними схемами, то тоді це дуже образливо.

Насправді ж, визначальними мають бути суми гонорарів і любов глядача. У нас якщо останньої вдосталь, то мільйони навіть найкращим і найнароднішим ніхто не пропонує.

ДАНЧЕНКО НЕ ПОЇХАВ НА БРОДВЕЙ, БО НЕ МІГ ЗАЛИШИТИ ТЕАТР У КИЄВІ

- А ви на хорошу роль у кіно, за пару мільйонів, невже би не погодились?

- Я погодився би навіть, якби менше дали. Але не сьогодні, тому що не можу поїхати звідси. Я жартую. Це коли я артистом ще працював, я би, звичайно, погодився.

- Боже, який ви правильний, Михайле Васильовичу!

 - Я не правильний, я нормальний. Я займаюся своєю справою, театром. Я не можу його кинути. Знаєте, колись Данченку, здається у 1987 році, пропонували поставити виставу на Бродвеї, а він сказав: ні, тому що тоді я мінімум місяць буду відсутнім у Києві, значить я приїду на руїни театру. Розумієте? Хоч усі на нього дивилися: мовляв, геть здурів.

- У вас же найбільший драматичний театр в Україні?
- Найбільший.

- Скільки людей у штаті театру Франка, це ж не таємниця?

- 560 осіб на сьогодні, якщо всіх разом. А творчих людей – до 200. Відсоток приблизно такий, як і в інших театрах, але треба враховувати, що у нас чотири різних приміщення, які треба обслуговувати: Камерна сцена імені Сергія Данченка, Основна сцена, цехи на проспекті Науки, гараж на Ямській. Але всі вони – один колектив. І у нас немає перевантаження посадами і людьми, всі виконують свої обов’язки. І всі вони високопрофесійні.

Знаєте, які у нас люди?! Вже третє покоління працює у колі забезпечення вистави на сцені – прекрасні реквізитори, монтувальники, бутафори, столяри, кравчині… От один наш майстер виготовив рояль для «Незрівнянної». Поставили інструмент на сцену. Зіграли виставу. І одна рецензентка навіть написала: нарешті в театрі Франка на сцені з’явився справжній рояль! А там – бутафорський рояль, всередині – синтезатор, на якому нормально грає актор, що закінчив консерваторію.

- Бачите, які професійні у вас люди.

- От є такі люди! І про них ніхто не знає. У нас є скульптори, художники. На сцені ми бачимо актора, не дуже часто навіть режисера. Але тих людей, хто це втілив, їх не знають. Прикладом вірного служіння театрові, за яким стоїть ціла епоха, був зав. реквізиторсько-бутафорським цехом Корнієнков Олександр Олександрович, який зараз на заслуженному відпочинку, але продовжує консультувати своїх молодих колег. 

- Ви говорили про атмосферу в театрі. Ця атмосфера відчувається одразу, коли сюди заходиш – зранку, в обід, увечері, під час вистави. Усі, кого зустрінеш, з тобою вітаються. Це як домівка.

- Тому що у нас одна велика сім’я, і цим треба гордитися. І це не моя заслуга. Це заслуга Гната Юри, потім Сергія Данченка, який на інший рівень підняв спілкування в колективі. Я намагаюся це підтримувати і розвивати.

Валентина Пащенко. Київ

Фото: Шамкін Данііл

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-