Гамлет Зіньковський, художник, майстер стріт-арту
Працюю тільки вдень і з помічником, він же охоронець
27.10.2018 09:30 2797

Художник Гамлет Зіньківський, який став дуже популярним після вересневого замаху на графіті, створені ним на стінах будинків у Харкові та інших містах країни, прославився як майстер стріт-арту не тільки в Україні. Саме Гамлет у 2013 році представляв нашу країну на Венеціанській бієнале, його роботи виставлялися у Німеччині, Франції, Британії, Австрії, Прибалтиці, Польщі, Грузії...

...Чорно-білі тони малюнків, філософські тексти. Думка, яка не потребує кольору. Наприклад, на малюнку – стіл і стілець у промені світла, і напис: "Peace – це коли вдома сидиш". Або малюнок на цегляній стіні: гігантська електролампочка з написом "Для тих, кому не вистачає світла"... А як вам таке: на малюнку – заґратоване вікно і напис: "Вихід"... Гамлет може подобатися чи не подобатися, але не помітити його не можна. Його роботи часом – за межами розуміння, декого вони просто обурюють своєю несхожістю на звичні картини, і тоді вони беруть до рук зброю, вірніше, підсобні знаряддя, і руйнують те, що їх дратує. А Гамлет продовжує творити, причому лівою рукою, що, за повір'ям, є ознакою таланту. Те саме говорить і наука: у шульги по-іншому працює мозок, сильніше розвинена права півкуля, яка відповідає за творчість. З тієї чи іншої причини, незважаючи ні на що, все більше робіт Гамлета з'являється на вулицях Харкова та інших міст країни.

Так хто ж він – Гамлет Зіньковський, який останнім часом підписується не за Шекспіром, а в два слова: "Гам Лет", що сам перекладає, як "Шум часу"?

...Майстерня Гамлета, куди ми прийшли за його запрошенням, – не що інше, як орендована ним трикімнатна квартира біля метро "Академіка Бекетова" у центрі Харкова. Мінімум меблів і максимум свободи, де все зрозуміло: ось стіл, за ним їдять, ось стілець, на ньому сидять, це валізи – вмістилище для сотень робіт, які разом з господарем подорожують виставками. А тут колекція ножиць. За словами Гамлета, він збирає її в різних країнах десять років поспіль, і тут є раритети XVI і наступних століть ("Сам не знаю, чому почав їх збирати, просто захотілося!").

У передпокої – знакові написи: "Не втрачай часу, займайся дурницями!", "Жити треба!". Над дверима до кімнати – справжня вивіска: "вул. Харківська"...

- Гамлете, ви схожі на всіх інших молодих людей нашого часу: порвані джинси, ланцюжки, персні... Так і хочеться запитати, звідки ви такий, яке середовище вас сформувало?

- Я з Харкова. Для мене це особливе місто. Я тут народився і живу вже 32 роки. Я завжди тут буду своїм, ніхто ніколи не скаже, що я чужий. Люди залишаються тут після закінчення інституту. Сюди повертаються ті, хто виїхав. У мене є знайомий бізнесмен із США – він наш, харків'янин, і щороку рветься сюди як у відпустку. Що ще? Батько – художник, мати – журналіст. У дитинстві обожнював бувати у майстерні батька, сам пробував щось малювати, і навіть підлогу підмітати було в радість: заманював запах фарби. З восьми років пішов в ізостудію, в 12-13 років пристойно малював. Після 9 класу вступив до художнього училища, яке згадую, як найкращі роки життя: були хороші педагоги – художники Володимир Старіков, Геннадій Лісничий... Провчився п'ять років і вступив до Харківської державної академії дизайну та мистецтв, на відділення монументального мистецтва...

- Хотілося чогось великого і прекрасного?

- В юності це буває. Хотілося, наприклад, розписувати величні будівлі, починаючи з храмів. Крок до Бога? Я не настільки воцерковлений, щоб дотримуватися постів, але переконаний, що ми пішли не від мавпи і не від бактерії, – хтось всемогутній дав початок нашому розумному життю, і ми повинні це зберегти. У тому числі – в мистецтві. Але саме в академії пережив перше розчарування. Виявилося, розписи храмів дуже канонізовані, там важко створити щось своє. І все ж таки, один раз повернувся до цієї теми: коли у Харкові у 2016 році освячували претензійний храм Жон-Мироносиць, на стіні старої вахтерської будки у дворі розташованого неподалік покинутого тубдиспансеру написав: "Будиночок Бога"... Тобто храми не розписував. Розписувати ж об'єкти простіше – наприклад, ресторани – просто не захотів: адже це тільки заради бабла.

- З академією теж не вийшло?

- Та мене просто вигнали з третього курсу за неуспішність. Я не пручався. Після відрахування все змінив у своєму житті: не стало людей, яких я не поважав, зникли їхні заступницькі поради на фоні перегару. Все кинув і пішов у вуличні художники!

- Вам не видається образливим це словосполучення? Велике мистецтво і раптом вулиця...

- Анітрохи. Якщо у художника є мізки, його важко образити, до того ж він і сам може образити кожного, хто заслужить (сміється). А коли у 2009 році я зі своїми роботами у стилі стріт-арту разом з двадцятьма іншими молодими художниками увійшов в шорт-лист загальнонаціональної премії PinchukArtCentre, заснованої Фондом Пінчука у сфері сучасного мистецтва, я зрозумів – це моє.

- Як народжуються ваші роботи, з чого все починається?

Ви не знайдете у моїх роботах зображення жінки. Мій герой – чоловік

- Буває по-різному. Одного разу мені наснилося: стою біля білої стіни і малюю. Прокинувся – і намалював. Зазвичай гуляю і при цьому спостерігаю, думаю. Буває, щось зачепить на вулиці або в розмові, промайне якась асоціація – виникає образ, і я вже знаю, що це буде... Ще ви не знайдете в моїх роботах зображення жінки. Чому? Просто не хочу. Мій герой – чоловік, я його відчуваю, розумію, міряю по собі: іноді філософ, іноді ні. Як у житті.

- Ваші роботи, чула, добре продаються?

- Коли працюю, я не думаю про покупців. Буває, картина готова через 2-3 дні, а буває, на малюнок витрачаю 80-90 годин життя. Як це оцінити?

- Чи працюєте за замовленням? Наприклад, від влади?

Бути у владі – це значить бути під кимось. Я і у мистецтві цього не сприймаю

- Нещодавно була пропозиція по муралу від одного з депутатів Харківської міськради, мовляв, скажи, скільки треба грошей – і ми надамо все – і людей, і матеріали. Але мурал – це розпис фасадів, я цим не займаюся. Я роблю малюнки на стіні з відповідним текстом, що підходить по духу, щоб змусити людей думати. Та й саме замовлення насторожило. Відмовився. Виявилося, правильно зробив (сміється). Депутат втік, і його вже шукають по кримінальній справі – видно, багато грошей розтратив, а може, щось гірше.

- А самі не хотіли піти у владу? Стати хорошим депутатом. Змінювали б життя на краще.

- Я не політик, і влада мені не потрібна. Для мене бути при владі – це значить бути під кимось. Я і у мистецтві цього не сприймаю. Якщо хтось із моїх колишніх однокурсників починав працювати "під корифея", наприклад, під нині покійного професора кафедри монументального живопису Віктора Гонтарова, до речі, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, все одно у них виходив "недогонтаров". Те саме і у політиці, у владі.

Знадобилося десять років, щоб влада стала мене помічати, хоча мене вже так багато, по всьому місту. З іншого боку, хіба я не змінюю життя своїми малюнками, не змушую людей думати, намагатися стати краще?

- А як же ті, хто знищує ваші роботи? От у Харкові знищили зображення маленького чоловічка на величезній долоні з написом "Здається, я знайшов себе. Не втратити б його". Мешканці будинку розцінили це як шизофренію, а пізніше на зафарбованій стіні з'явилося відоме слово з трьох букв з написом: "Так краще?"

Роботи художника знищують люди, які принципово не хочуть думати

- Гідна відповідь!

- І це не єдиний випадок. У Харкові знищено ваш стріт-арт: перевернутий догори дном пісуар на стіні з написом: "Не фонтан". Керівники розташованого у будинку дитячого клубу написали в мережі, що діти не повинні бачити "такого"... А в Одесі облили фарбою намальованого чоловіка з пальцем біля скроні і написом "Це – мій дім". Потім там теж з'явилося слово з трьох букв...

Не треба чекати, поки хтось змінить твоє життя, почни з себе

- Якщо коротко – роботи знищують люди, які принципово не хочуть думати. Така у них лайняна життєва позиція... Я б не хотів піднімати цю тему, але за хуліганство ніхто не затриманий. Якби вандали понівечили якийсь пам'ятник, їх би шукали, хоча б для того, щоб оштрафувати. Мої роботи офіційного статусу не мають, я – сам по собі, працюю без дозволу і без фінансової підтримки влади.

- Заради справедливості треба зазначити, що влада в Одесі відхрестилися від настінного вандалізму і навіть запросили вас приїхати до Одеси і ще щось намалювати. Харківський мер Геннадій Кернес теж висловився в мережі на вашу підтримку, закликав вас не звертати уваги на вандалів і продовжувати прикрашати місто незвичайними картинами...

За кордоном, наприклад, малюнки на стінах не псують, я в цьому переконався...

- Вже непогано. Свої малюнки я не можу охороняти, а сам... З деякого часу працюю тільки вдень і з помічником, він же – охоронець. Щоб закінчити тему, скажу: не треба чекати, поки хтось змінить твоє життя, почни з себе. За кордоном, наприклад, малюнки на стінах не псують, я в цьому переконався...

У Європі панує суцільний абстракціонізм, це вже просто нецікаво

- Часто буваєте за кордоном?

- Завдяки безвізу – так. Безвіз не оцінить тільки той, хто раніше на собі не випробував всі труднощі оформлення документів. Я побував у десятках країн – і зробив висновки про сучасне мистецтво.

- І що являє в цьому плані Україна? Ми не дуже відстаємо?

Чим більше інструментів у руці художника – тим краще, тим він вільніше

- Навпаки. Україна посідає особливе місце в цьому строю. У Європі панує суцільний абстракціонізм, це вже просто нецікаво. А у нас є на що подивитися. Є й такі художники, як шанований мною – він з Харкова! – народний художник України, віце-президент Національної академії мистецтв України, професор живопису Віктор Сидоренко. Саме він заснував і очолив Інститут проблем сучасного мистецтва, фахівці якого якраз і зайняті підтримкою всього нового. Як художник Віктор Дмитрович сильний, розвивається, неймовірно багато працює, визнаний на міжнародному рівні – в Європі, США... Українські художники не до кінця відірвалися від реалістичної школи, можуть її використовувати як інструмент для створення творів мистецтва. Чим більше інструментів у руці художника – тим краще, тим він вільніше. Це я вже про стріт-арт.

- За кордоном буваєте самі? Для пізнання світу?

- І один, і з другом і партнером по мистецьким проектам Сергієм Петровим – співзасновником арт-студії Bob Basset. У лютому, наприклад, ми взяли участь у міжнародній виставці у Лімі (Перу) на запрошення відомого художника Конрада Флореса: Боб показав шість дивовижних масок, а я – 23 малюнки із серії Black. Публіка оцінила. Тепер готуємо валізи для поїздки у Бразилію.

- Так це не перший ваш спільний проект?

- Працюємо разом з 2016 року, коли показали свою відеоколаборацію Secret Room у Парижі. У минулому вересні відкрилася наша виставка "Предмети" у харківському Центрі сучасного мистецтва "Єрміловцентр", де виставлені і мої ножиці...

- Знаю, знаю: реді-мейд, тобто, можливість побачити незвичайне у звичайних речах. Ще рік тому під час Ночі музеїв у Харкові ви показали першу розписану вами маску роботи Боба у вигляді прямокутного черепа...

Я зробив ілюстрації до книги Жадана – і був щасливий

- Радий, що у нас з Бобом все вийшло.

- Боб – це добре. Кого ви вважаєте своїм другом?

- Справжніх друзів не буває багато. Серед тих, кому зрозумілий я і хто зрозумілий мені, є знакові фігури. Насамперед, це Сергій Жадан. З ним пов'язана ціла історія: я купив його книгу "Тамплієри", яку проілюстрував одеський художник Олександр Ройтбурд, і на вільних місцях намалював свої ілюстрації. Цю книгу побачив видавець Померанцев, показав її Жадану, після чого мене запросили в новий проект "Антени". У підсумку, я зробив ілюстрації до цієї книги і був щасливий.

Мені знайоме це почуття безкорисливого служіння людям

Я поважаю у Сергієві те, що він не кричить про любов до України, він для неї працює: пише книги, музику, організовує свої культурні заходи мало не в зоні конфлікту на Донбасі. Мені теж знайоме це почуття безкорисливого служіння людям: з 2017 року волонтерю на Південному вокзалі. До цього з друзями-волонтерами збирав кошти та одяг для переселенців, допомагав їм у влаштуванні на новому місці. Допомагав і солдатам, які їхали у відпустку через Харків. Знаю, що вони були за Жадана, а не за політиків...

- За вдачею ви, як писав Кіплінг, кіт, що гуляє сам по собі. Ніколи не були членом якої-небудь організації?

- Колись був... Членом молодіжної секції обласного відділення Спілки художників. А сьогодні... вступив би в Союз журналістів. І відразу купив би травмат (сміється). Для захисту від дурнів. Знаєте, скільки зараз зброї на руках? Вистачить для негласної армії. Пам'ятаю, в ломбард на Південному вокзалі солдати несли автомати, пропонували взяти з двома ріжками патронів за 300 баксів... У цьому сенсі слово беззбройного і озброєного журналіста – різні речі. Я людина мирна, ще стільки хочу зробити. Але іноді травмат би не завадив.

Світлана Лігостаєва, Харків
Фото В'ячеслава Мадієвського, Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-