Війна і кохання на фоні килима. Театральна прем'єра

Війна і кохання на фоні килима. Театральна прем'єра

911
Ukrinform
Постановка п'єси «Погані дороги» Наталії Ворожбит стала театральною подією осені

Є така закономірність: коли автор хоче висловитися на тему соціального явища – наприклад, написати соціально-політичну п'єсу – переконливою ця спроба здається тоді, коли заснована на особистому. Навіть на «непристойно» особистому. Інакше – бачиться брехня, калька, загальне місце. Перевірте самі: «смерть одного – трагедія, смерть багатьох – статистика».

П'єса «Погані дороги» написана Наталією Ворожбит, сценаристом «Кіборгів», не для України (як це буває з ключовими українськими проектами, так?), а за запитом Royal Court. Тобто тієї формації, яка «зробила» Сару Кейн, Керілл Черчілл, Марка Равенгілла. Гострі фази, прикордонні стани, кров, кишки і спроби «розколупати» реальність вщент – чи не основний контент RC.

У деякому сенсі цим займається і режисер Тамара Трунова. У лінійці її робіт помітна тенденція: береш представника нової драми (скажімо, Дороту Масловську чи Елдріджа) і перетворюєш цю гіперреальність, яка межує з абсурдом, на справжній сюр і абсурд.

«Погані дороги» – це 6 історій нібито про українську війну. Причому особисто у мене виникає асоціація, що кожна з них – як кукса: коротка, обірвана, холодна. 6 огризків, але так і треба.

Те, що ці 6 частин дійшли з Royal Court на українську Сцену 6 завдяки Тамарі Труновій – безумовно, вже велика перемога.

Перший крок на цій дорозі – оголена нога Оксани Черкашиної, обвита червоним пальто у боковому світлі.

За великою металевою кліткою, огорожею, яка покриває весь «анфас» Сцени 6 (сценограф Юрій Ларіонов), актриса, якавідкриває вечір автобіографічною історією самої Ворожбит, розповідає про те, як вона захотіла військового в АТО. Я, каже, брала у тебе інтерв'ю на Шота Руставелі. Ти весь такий пильний, грубий – «тварина, обкладена зброєю». Я хочу тобі сподобатися. Я йду до церкви, молюся про мир в Україні, але – навіщо брехати? – насправді, я молюся про кохання з тобою. Цікаво, як Марія передала це послання Богу? Напевно, вона сказала так: «Ця жінка хоче болю. Дай їй його».

Під час розповіді з правого входу випливає зграйка білих «хористів»: оточивши Оксану, створивши для неї таку подушку з тіл, вони починають по черзі співати впізнавані треки про кохання. «Ты меня из оков освободил, ты мой солдат», Лобода, совок, червона хризантема, «Настоящий полковник», «Я козачка твоя / мій синьоокий» – російське і українське, попсове і не дуже, що становить будні будь-якого таксиста, словом, реальне і неминуче у всіх маршрутках на Троєщину – все разом.

«Напевно, соромно говорити про любов на війні?» – запитує альтер-его Наташі. Але що поробиш, адже «в ньому є стрижень, несумісний з життям» і «на твою честь на тому березі вибухають снаряди, на твою честь комусь відірвало ногу».

За рамками фронту, цієї території драмвузлів, де усі гостро живі, на неї чекає вегетаріанець з бородою з Києва, а його – грудаста жінка, яка постить на стіну ФБ цитати на кшталт «яка різниця, чи правий чоловік, якщо його жінка плаче».

До цього моменту героїня Черкашиної вже підійнялася на вершину свого військового раю. Сценографічно це довга і слизька гірка з поручнями, приставлена до балкону Сцени 6, на якому – кут совкового готелю «Дворцовий», де у нього в першу ніч не вийшло, шумить китайський телик, бежеві шпалери в розетку і Ісус Христос висить на велюровому килимі.

Будуть ще й інші історії. Наприклад, про вчителя гімназії, який не може перейти блокпост, оскільки йому не вірять. Про школярок, яких гвалтують військові. Про пару, яка везе по дорозі труп, про садиста-абьюзера і про розчавлену курку, за яку «підла письменницька душа» заплатила маркесовським діду з бабою 200 гривень. Тут, у баченні Тамари Трунової, німецький шампунь, солдатський дарунок, розбризкується по чорній сцені як сперма, а старшокласниці читають інструкцію на пластмасовій упаковочці – німецьку, – як скандуючі фашисти.

На територію вистави не відразу, але впевнено починає вриватися улюблений Тамарою Труновою сюрреалізм (та й не тільки): проекцію дороги, що біжить у темряві і супроводжує різні історії, відтіняють фрагменти картин Магрітта, Шагала etc.

Сцена сварки онуки з бабусею на тлі «Давай одружимося» перетворена на апокаліптичну розмову з зомбі: Вікторія Авдєєнко дивиться в бік – в неіснуючий телик – і луною повторює окремі слова. Як ніби виробляє глітч на картинці з війною, домом: «телець», «тричі був одружений», «заможну жінку», «не готові». Це теж малює лінію між «живим» і «мертвим», між реальністю та фейком; навіть не лінію – блокпост.

Але, ніди правди діти, перша історія – з Оксаною Черкашиною – видається найбільш сміливою, найбільш чесною, найбільш філософською. У деякому роді – дає відповідь на всі інші. Розповім, чому.

...Після закінчення більшої половини вистави задаєшся питанням: адже не випадково, що фоном для всіх цих доріг – таких різних доріг і таких різних історій, які проходить твій народ, суспільство стає війна? Ось ці всі банки тушонки поруч з готелем «Дворцовий», ось це кохання на тлі снарядів, ось ця плазма в казармі, де відсутній туалет. Адже ситуація не така, що десь «там» – війна, а десь «тут» – київські бородані та вегетаріанці. Адже якщо десь - війна, то це підточує, як би змінює ступінь реальності всесвіту вегетаріанців.

І тут мене б'є в скроню: у нас всі особисті біографії – кого не візьми, хоч найбільш відглаженого хіпстера – вони всі тут, в Україні, будуть якимись розбалансованими, кривими. «Все не як у людей». П'єш собі смачні коктейлі на Схемі? А бабуся у тебе в цей час сидить під Дніпродзержинськом, дивиться «Кармеліту», закладає старі дерев'яні вікна ганчіркою, щоб взимку не продуло. Прийшов такий модний на Сцену 6? А ввечері тобі стояти в черзі в міській поліклініці, дивитися на рекламу «довідка за 200 гривень» в метро.

Фігура Ісуса на вульгарному килимі на фоні шпалер – адже це про нас. («Я – з покоління людей, які у дитинстві перед сном розглядали килим»). Про якусь тотальну невлаштованість, невміння створити, організувати ціле. Війна – всього лише зручне підґрунтя, паливо, виправдане реальністю, як у п'єсі Керілл Черчілл.

І в цьому не тільки треш, кітч, угар, економічна криза, але і якийсь особливий драматичний злам. Путівка у країну контрастів, країну абсурду. Достатньо сісти в електричку на Заворичі – не потрібно придумувати ніякого екзотичного сеттінга для Royal Court.

Одне слово, якщо прийняти, що Трунова і Ворожбит у спільній роботі пропонують конструкцію українського світу, то це – «вертеп», на який ми заслужили. З усіма його банальностями, убогістю, темрявою і цими раптовими спалахами високої культури (Магрітт), яка увірвалася в низьку – в ліжка, порохи, заправки WOG.

Парадокс, мабуть, у тому, що війна – це життя, тому що там є смерть.

Це вам не про хіпстерів з Шота Руставелі.

Може, занадто готична асоціація, але хай буде: у Данте – чистилище, рай, пекло і він ходив Італією, а тут – «мапа доріг України»; вони різні – ці горизонтальні, плутані українські дороги, але вони майже зрівнялися, перетворилися на місиво. І головне – усі стикаються один в одного – суцільна кільцева, нічого не виводить за межі маленького світу.

Майже нічого. Адже якщо вже і дозволяти собі фантазувати, розвивати цю ідею, то вихід, мабуть, даний на самому початку. Вихід – це ось той піднебесний килимовий Ісус, поруч з яким у нього не вийшло, але «така любов, буду нести її» і «буду просто його нюхати». Це місце, в якому більше немає цитат, нігтів та фейків. Поле, яке дозволяє героїні Черкашиної закохатися так, щоб шкіра нила, а нам, мабуть, видати зі свого соціального тіла непогану виставу. Адже з виставою, чорт забирай, відбувається те саме, що і з нею: у неї – життя на фоні смерті, а тут – життя театру на фоні (і, можливо, саме з причини!) смертей у суспільстві.

Як з цим жити? Думайте самі. А ще краще – сходіть хоч раз на «Погані дороги».

Олена Мигашко, Київ

Фото: Настя Телікова

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>