Олесь Янчук, режисер
Так, я навмисно ідеалізував Петлюру!
15.09.2018 11:28 3312

За тиждень свого життя в українському прокаті історична драма «Таємний щоденник Симона Петлюри» отримала занадто контроверсійні відгуки у пресі, щоб лише по них можна було скласти свої враження про фільм. Вітчизняні кінокритики прискіпливо видивлялися – чи не переграють актори, чи не занадто «будуарні» декорації та чи не перестаралися гримери. Особливо приділялася увага питанню: все ж, це історичний чи художній фільм?

Переглянувши стрічку в кінотеатрі й склавши своє власне враження, я пішла за відповідями на всі питання до її режисера Олеся Янчука.

- Пане Олесь, 6 вересня ваш фільм вийшов «у світ», на широкі вітчизняні екрани. Вже тиждень українці знайомляться з його головними героями: комусь співпереживають, а кимось обурюються, відкривають для себе щось нове, або переосмислюють вже давно відоме, адже тема стрічки –  животрепетна, актуальна і побудована на історичних фактах. Ви, як батько кінострічки, задоволені першими самостійними кроками свого кіно-дитя?

- Я задоволений і як батько, і як мати. Фільм демонструється по всій Україні, 155 кінотеатрів показують його щодня. Всі області дивляться, крім Луганської, щоправда. В Донецькій області він іде – в Маріуполі, в Слов’янську, в Бахмуті.

Мені дуже приємно. Вже є цікаві наслідки кінопрокату: до моєї знайомої звернулася поважна пані – співробітниця однієї з регіональних  бібліотек із питанням: що там за такий фільм показують зараз про Петлюру в Києві? Бо у неї в бібліотеці повибирали всю літературу по Петлюрі й по Українській Народній Республіці. Каже, навіть нема вже чого дати. Так що, отак.

- Цей фільм визначено, як історична драма. А як для себе його визначаєте ви? Тому що кінокритики говорять про певне міксування жанрів. Це художній фільм чи історичний? Напевно, все ж, це ваше художнє бачення історичних подій?

Петлюра десятки років був спаплюжений, розтертий радянською пропагандою, знищений, перетворений на якогось бандита, погромника, антисеміта

- Звичайно, це моє художнє бачення, і я, як творча людина, маю право на свою творчу фантазію. Це абсолютно нормально, тому що все починається з якоїсь ідеї, яку потім ти проживаєш. Це твоє суб’єктивне відчуття, бачення і подання. І це нормально.

Мені закидають, що мій герой певною мірою ідеалізований, я хочу сказати – так! Я це навмисно зробив, тому що він десятки років був спаплюжений, розтертий радянською пропагандою, знищений, перетворений на якогось бандита, погромника, антисеміта, що абсолютно не збігалося з реальністю його життя і його дій.

Я розумів, що цей фільм побачить велика кількість людей, які взагалі нічого не знають про Петлюру, а може – якщо хтось щось чув, то це, знову ж таки – з джерел радянської пропаганди. Та навіть деякі мої знайомі, коли довідувались – про що я знімаю кіно, робили такі здивовані очі: як це? Я говорю: так ви ж нічого не знаєте, тому я й хочу зробити фільм, щоб ви нарешті довідалися, хто такий був Петлюра. І я не бачу жодного злочину в тому, що можливо він в якихось епізодах подається більш експресивно чи у більш позитивному вигляді.

Ви бачили картину? Ви бачили його внутрішнє каяття, його сумніви? Він же не вийшов у нас якимось плакатом, він вийшов живою людиною.

- Я особисто побачила на екрані чоловіка в колосальних сумнівах і мені не завадила в цьому небагата міміка актора. Хоча, кінокритики дорікають, що у головного героя на обличчі маска, за якою не можна зрозуміти його емоції. Але якщо говорити про мене, то я побачила людину, яка багато пережила, переосмислила і зараз нестерпно вагається щодо правильності своїх вчинків і рішень. Я правильно сприйняла ваш режисерський посил?

Коли Петлюру вбили, всі зрозуміли, що вже ніхто, нікуди не повертається

- Я дуже добре знаю українську еміграцію, особливо третьої хвилі, яка була після Другої світової війни. Еміграція – це надскладна річ, вона дуже впливає на людину і змінює її.

Петлюрі було надзвичайно важко, тому що він залишив свою країну, програв запеклу боротьбу, змушений був відійти зі своїм військом за кордони України.

Очевидно, він розумів, що велика частина української еміграції має надію і вірить у повернення. Але в нього ця надія ставала все меншою, особливо після другого зимового походу, коли котовцями були знищені 359 українських вояків.

Його вбивство, фактично, було не просто вбивством самого Петлюри – а вбивством тієї надії на повернення незалежності України. Коли Петлюру вбили, всі зрозуміли, що вже ніхто, нікуди не повертається...

- Під час підготовки до фільму,  напевно, довелося ґрунтовно консультуватися з істориками?

- Так, звичайно. Наш головний консультант – доктор історичних наук, професор Володимир Сергійчук, це просто людина-енциклопедія, він нам дуже багато цікавих фактів запропонував. Ми користувалися його книгами і його усними розповідями. Плюс, разом зі сценаристом Михайлом Шиєвичем ми відвідували Паризьку бібліотеку імені Симона Петлюри, знайомилися з матеріали, в тому числі –  вивчали протоколи з суду по його вбивству.

Мені приємно, що люди тепер спустошують бібліотеки, забираючи літературу про Петлюру і про часи УНР

Це було дуже важко: монографії, сухі архівні матеріали, стенограми виступів, які треба було вивчити і переплавити на сценарій художнього фільму. Тому, коли мені закидають, що коли Болбочана страчували – ми не показали, як зачитують вирок, я відповідаю: так, я читав цей вирок, але я ж не буду 15 хвилин у художньому фільмі читати вирок про Болбочана! Та люди встануть і підуть із зали, розумієте? Ми це зробили коротенько.

Перша версія фільму в нас була три години і 30 хвилин. Але я зрозумів, що такий довгий фільм у варіанті кінопрокату неможливий і непотрібний, тому деякі речі ми узагальнювали або навіть відмовлялися від них – і я вважаю, що це правильно.

Тому що є закони глядацького сприйняття й інтересу до невідомої інформації. Ми ж не екранізували дисертацію на тему «Петлюра – вождь часів УНР», тут трошки інший майданчик, тут не кафедра історії в університеті, тут – художнє кіно для мас, які повинні зацікавитися.

Мені приємно, що люди тепер спустошують бібліотеки, забираючи літературу про Петлюру і про часи УНР.

Ті події переплітаються з сьогоднішніми. Я хотів звернути увагу – будьте пильні, тому що, не дай Боже, ситуація повториться

Навіть після першого показу, коли фільм здавали в Держкіно, 27 березня, кіномеханік, який демонстрував фільм – сам, між іншим, переселенець з Донецької області після подій 2014-го року – сказав мені: ви знаєте, поки тут у вас було обговорення, я вже в Інтернет зайшов і почитав інформацію про Петлюру, мені цікаво, я хочу про це знати.

Наш головний задум – привернути увагу. Тому що ті події, які відбувалися фактично 100 років тому, і сьогоднішні події – переплітаються між собою. Я хотів звернути увагу, що будьте пильні, тому що, не дай Боже, ситуація повториться. І тоді все – тоді знову не стане України, розумієте.

Я не люблю, коли актори грають, я люблю, коли актори живуть

- Спільно маємо цього не допустити.

- Звичайно.

- Чи багато акторів пробувалося на головну роль? Чи складно було знайти тих, хто стовідсотково потрапляв у образ?

- Багато. У нас проби акторів тривали 5 місяців. Було 5 кандидатів на Петлюру, 4 кандидати на Грушевського, 4 – на Винниченка, на Болбочана було 3 кандидати. В нас у картині залучено 20 народних артистів України, але вони всі пройшли проби, без винятку – не тому, що я їм не вірю, а просто хотів переконатися –  чи цей актор з цього фільму, тому що, якщо в театрі є певна дистанція між залою і сценою, то в кіно цього нема.

Я не люблю, коли актори грають, я люблю, коли актори живуть. Тому я старався знайти актора, який по своїй психофізиці був би подібний до персонажу.

Це було не просто, були сумніви, творчі муки вибору. Я дивився, передивлявся, показував людям, яким я довіряю, прислуховувався до їхньої думки. Це –  як через сито просіювати, щоб лишилося тільки чисте борошно без зайвих домішок.

- У яких локаціях знімали? Це ж були і павільйонні зйомки, і натурні в різних містах?

- Ми знімали в Києві, в Київській області, також у Львові й у Парижі.

Правда, у нас Париж ранковий, порожній, але я так і хотів, це підкреслює стан самотності Петлюри. Бо, коли він у шанцях з військовими, коли йде бій, а поруч вибухають снаряди, – там зовсім інший моральний стан.

А тут, бачите, інше життя: всі думки про минуле, каяття, переживання…

У нас були зйомки на реальних паризьких вулицях, але мені все ж довелося збудувати вулицю Расін на кіностудії, тому що на сучасній вулиці Расін ми б не змогли зняти 1926-й рік. Вона перевантажена автами, запаркованими перед рестораном «Bouillon Chartier» вдень і вночі, а з іншого боку невпинно їдуть машини.

Зупинити рух на дорозі у такій країні, як Франція, було б практично неможливо, в Німеччині було б можливо: там німецький порядок, німці дуже точні, пунктуальні, рішучі. У Франції уже вдень люди вино п’ють.

- А як це вирішується? Скільки коштує перекрити вулицю в Парижі для зйомок?

- Якщо ваша група більша, ніж 10 чоловік, є світло, камери на штативі, то треба звернутися до мерії, оформити папери, а потім заплатити за кожний день зйомок по 20 тисяч євро. Якщо ви локальна, маленька група, то не обов’язково.

Тому ми саме так і вчинили: на дозйомки приїхали до Парижу невеликою групою, а для великих сцен побудували на кіностудії прекрасну вулицю Расін і ресторан «Bouillon Chartier», і бруківку зробили, бо там уже сучасній асфальт.

Саме у Парижі в мене народилася думка, ніби мій внутрішній голос підказував: треба Петлюру в сучасне середовище. Але, як це виправдати? І от, я подумав: нехай це буде його дух, який ходить по цій вулиці, – він вільний, він може бути де завгодно, але він часто повертається сюди, де його земне життя припинилося.

Ми зайшли до реального ресторану «Bouillon Chartier», саме була година –  не обід і не вечеря –  десь після 4-ї години дня, навіть ніхто на нас не звернув уваги. І я сказав нашому герою: Сергію, пройдись за вікном – там же всі сучасні автомобілі, люди проходять. І коли він пройшов, я відчув, просто мене, як током вдарило, думаю – все, так буде правильно. Ми кілька дублів зняли і ви бачили на екрані, воно дуже несподівано, правда?

Це моя абсолютна імпровізація, цього в сценарії нема. Як казав Фелліні, сценарій – це валізка в подорож. Тому, коли зараз влаштовують конкурси і надають сценарії дуже розумним експертам, які вирішують долю – бути фільму, чи не бути – я не вважаю, що це правильно.

Сценарій – це, по-перше, кістяк, там немає нервів, судин, по яких тече кров, нервів, які реагують на все. Це все має бути в режисерові та акторах.

Але не тільки в них, а ще й у художниках та операторах, тому що кіно – це, в першу чергу, картинка, і зображення повинно говорити, розумієте?

- Я знаю, що ви працювали над сценарієм майже 6 років, і у вас було кілька його самостійних варіантів.

- Так. Звичайно, це було не кожного дня, це як вино – спочатку воно молоде, потім набирає шарму, сили й аромату – для цього треба час.

Так і сценарій: ми його переписували, у нас було 9 варіантів. Не те, що вони були абсолютно різні, але змінювалася структура, деякі епізоди – наприклад, щоденник не одразу з’явився, ми пізніше вигадали цей хід, враховуючи, що Петлюра свого часу був журналістом.

Тим паче, після нього залишилися записи, якісь думки, промови, і ми вирішили, що можемо створити такий щоденник, який нам допоможе, власне, по структурі сценарію робити флешбеки в минуле і, таким чином, за 2 години екранного часу ми охопили період 10-ти років – з 2018-го по 2027-й рік.

- Критики звернули увагу на непереконливість батальних сцен у фільмі.

- Я дуже просто поясню, чому так – це питання грошей. Хоча, деякі критики, навпаки, – кажуть, що блискуче зняті батальні сцени.

Коли ми подали 1-й бюджет сценарію, тоді ще долар був не 28, а десь так може 20-21, у нас бюджет був – понад 60 мільйонів. Державне агентство з питань кіно, яке нас профінансувало на 50%, надало нам довідку, що хвилина екранного часу історичного фільму може коштувати стільки-то і не більше. Одразу більше 20 мільйонів ми мали зрізати.

Тому, вибачте, у мене просто не було коштів, щоб я «Війну і мир» зробив. Коли Бондарчук знімав «Війну і мир» – вся армія допомагала, держава надавала кошти, які він казав, не було такого, що одна хвилина екранного часу коштує стільки і не більше. Це в якійсь мірі нонсенс, розумієте.

- Ви є головою Спілки кінематографістів України, тож – хочу почути вашу думку щодо роботи Експертної ради з відбору кінопроектів для надання державної підтримки фільмам патріотичного спрямування.

Бо зараз є певна напруга у відносинах цієї ради з певною частиною кінематографічної спільноти. Ви як на цю ситуацію дивитеся?

- Я на це дивлюся з сумною посмішкою – і поясню чому: коли спочатку створювали комісію, яка мала вибирати експертів, котрі читатимуть сценарії, то відносно кіностудії Довженка було написано, що ми не можемо бути в цій комісії, бо у нас буде конфлікт інтересів.

Ми державна кіностудія, яка в цьому році відзначає своє 90-річчя, а нам кажуть – ставайте в чергу на конкурси, і ми стаємо туди, по 12-14 проектів подаємо. Бувало так, що жодний не проходив.

Ми подали на цей останній патріотичний конкурс 6 проектів. Там були прекрасні два художні фільми. Один – за творами Івана Франка. Також був сценарій документального фільму про нашого Степанкова Костя Петровича, і це було б гарно зняти до 90-річчя кіностудії. Нічого не пройшло. Лише одна документальна стрічечка, короткий метр.

Якщо ми – державна національна кіностудія, то де тоді держава, перепрошую? Останній конкурс дістав дуже багато нарікань від наших колег, і ми навіть зібрали розширений секретаріат з цього приводу, де було багато невдоволених. Багато проектів майбутніх фільмів не пройшло, але – коли ми почали вивчати деталі, то довідалися, що в тій комісії було аж два кінематографісти, решта чомусь там були абсолютно не фахові люди. Я перепрошую, що вони розуміються на кінодраматургії?

Не можна такі речі робити. Це якийсь радянський принцип: візьмемо дві колгоспниці, троє робітників, одного інтелігента – і це вже радянський народ. Треба цей пострадянський хвіст рубати під корінь – і тоді буде якийсь прогрес.

У нас залишилося багато пострадянського. А ці рецензії? Шквал критики переконав мене в тому, що є ціла п’ята колона, яка просто мріє, щоб ми знову стали частиною «вєлікой страни».

- Так, я помітила, що негативні відгуки про фільм почали з’являтися ще до його виходу.

- Та не було ще фільму, а вже почалися ті статті! Вони ж дуже сподівалися, що буде страшна реакція з єврейського боку. А її не сталося, в Одесі дуже активна відвідуваність цього фільму.

Нічого не вийшло. Жодного якогось поганого слова від єврейських глядачів я не чув. Навпаки – подяки, що ми не зняли оцих усіх нюансів і не зняли, що було саме так.

Ця проблема у фільмі висвітлена об’єктивно і дуже толерантно. Той же Шварцбурд просто був інструментом у руках системи, яка його силоміць примусила це зробити, використала, а потім викинула. Їм було не зручно його ліквідовувати, бо це було б зовсім явно, то вони його десь засунули: спочатку до Сполучених Штатів, а потім до Південно-Африканської Республіки, де він і дістав серцевий напад.

- Чула експертну думку і, напевно, ви мені її підтвердите, що жоден сучасний український фільм не може бути прибутковим – хіба що комедії, та й то не всі. Ви, коли знімали свій «Щоденник», розуміли, що каси він не збере?

- А в мене й не було такої мети. Я прекрасно знаю, що я не заробив би. Я хотів виконати просвітницьку місію.

Ідеологія, між іншим, – це така річ, в яку треба гроші вкладати, ви не дістанете матеріальний прибуток, але люди стануть іншими. Ми повинні виховувати українців. У нас повинна бути українська нація, а не якісь, вибачте, малороси, яким все байдуже.

Я багато разів переконувався: от, заходиш десь до магазину чи до якогось сервісу, а мені кажуть: «Слушаю вас». Я починаю говорити українською – і мені моментально українською відповідають.

Або одного разу в супермаркеті: чую, що дівчатка-продавчині розмовляють між собою українською, а потім, звертаючись до мене: «Вам пакет бальшой ілі середній?». Я кажу: а що ви зі мною російською розмовляєте, я що – на росіянина схожий? Ви ж щойно так гарно українською говорили. Ну, – говорить, – у нас тут переважно всі покупці російською мовою. Так чому ж ви, кажу, під них підлаштовуєтеся? Говоріть українською до них – вони вам будуть відповідати. Оце те, що вдалося радянській імперії, – випалити наш український дух.

- Я бажаю, щоб глядацька аудиторія «Таємного щоденника Симона Петлюри» зростала і ваша просвітницька місія мала гарні результати… Чи задумувалися вже про плани на майбутнє? Що далі плануєте знімати?

- Я хочу тепер комедію зняти. Про весь цей абсурд, який сьогодні є. Поки не буду знімати історичне кіно, хочу трошки переключитися, тому що, бачите, подяки все одно немає. Хоча, я знімав не заради подяки, а для людей – а їм подобається. Це головне.

Любов Базів. Київ 

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>