Юлія і лакей. Готика в стінах театру
Під самий кінець літа, коли дині на ятках понуро підгнивали, квартири скакали в ціні, а вчорашні школярі готувались до бурхливого Дня знань, театр «Золоті Ворота» випустив виставу за пряно-тваринною, натуралістською п'єсою Августа Стріндберга «Фрекен Жюлі».
Ім'я Івана Уривського, режисера вистави, дуже тісно пов'язане з роботами в театрі Стаса Жиркова. Власне, «Золоті Ворота» – це і є той майданчик, який запустив режисерську кар'єру випускника КНУКіМ: все почалося з пілотного проекту в рамках лабораторії Open Mind, «Дяді Вані» з реплікою на адресу сценографа Данила Лідера, а продовжилося постановками «Украденого щастя» й «Олесі».
Але про ландшафти зів'ялого літа згадано не дарма. Вистави Уривського мені, як професійному глядачеві, пам'ятаються приблизно такими ж, як ось ці переспілі дині в антуражі дерев'яних візків і яскравих українських хусток: це завжди якесь тяжіння до пластики й ніжного містицизму, до алегоричного, до дерева, яке колишеться в театральному диму, і свічок, які висвітлюють густоту любовної драми («Тіні забутих предків», «Одруження»; Гоголь, Франко, Купрін тощо). Що важливо: тут немає заявок на «нові форми», є добре засвоєний інтерпретаційний театр – під пару молодому Някрошюсу.
Можливо, багатьом здається, що матеріал, який вибирає Уривський, – це така драматургія, яку можна просто взяти й зіграти в костюмах на сцені. Ось просто прийти, вбратися в сукню, повісити абстрактний місяць у манкій темряві задника, – і буде тобі формений Стріндберг або Чехов. Однак саме з цією драматургією (межі 19-20 століття) так чинити аж ніяк не можна.
П'єса «Фрекен Жюлі», натхненна романами братів Гонкурів, – стиснута до однієї кухні історія «падіння», короткого роману аристократки і лакея; показова «істерія» на Іванову ніч. Тут немає звичного поділу на акти, особливої вибірковості щодо реплік, які потрапляють у діалоги. Зрозуміти, про що насправді ця історія, вичленувати з неї якусь очевидну істину – складно. Щоб дійти такої думки – не обов'язково довго вчитуватися в п'єсу. Достатньо почитати гучну, манифестовну передмову самого автора. «Для середнього класу», – пише Стріндберг – «слово «характер» стало рівноцінне поняттю «автомат»: тобто характером почали називати індивіда з назавжди застиглими природними якостями...». Це хибне уявлення про «непорушність душі», на думку драматурга, було перенесене на сцену. Саме тому своїх персонажів Стріндберг робить «безхарактерними» – об'ємними, суперечливими, які не завжди діють логічно.
Інша річ: характерів, може, й немає, а штампи-традиції в постановці все-таки є. У любовному трикутнику «Фрекен Жюлі (аристократка) – Жан (лакей) – Христина (кухарка)» фрекен часто зображують як фатальну красуню на зорі висхідного фемінізму (між пропащою жінкою в пір'ї та БДСМ-пані), Жана – як недооціненого мустанга і вилицюватого альфа-самця, Христину – як тупуватую, налиту життєвими соками інженю. І навіть симпатична вистава Молодого театру (Сергій Корнієнко, 2015 рік), в якому Юлія і Жан на кухні брутально місили тісто (так передали на сцені секс) пропонувала приблизно таку саму розтяжку за типажами.
Тому страшенно приємно, коли бачиш, наскільки радикально Уривський відмовляється від подібного трактування. Тут спершу куховарка (Інна Скорина-Калаба) в якомусь закапелку пекла (панська кухня – це просто темрява сцени ЗВ), погрюкуючи каструлею, розмахуючи ганчіркою, торочить про негаразди в графському домі, а потім – у глибині, наче закликаний диявол, з'являється Юлія (Віталіна Біблів), гранд-дама на тоненьких нестійких підборах, із сірим хутром вбитої тварини на комірі, з божевільним поглядом, нетиповою зовнішністю, явно нездоровою істеричної посмішкою. Складається враження, що для Віталіни Біблів це така підготовка до ролі Річарда III; такий собі жорстокий цар у спідниці.
Одразу ж вмикається тема про соціальні «низи» й «верхи»; у п'єсі вона розкривається на матеріалі фрейдистського приниження/домінування. Підкріплюючи слова кухарки про те, що слуги скачуть навколо пані, як собаки, Юлія бере палицю, вимащує рот червоною рідиною з каструлі, підходить до Жана і простягає йому «кістку». Водночас вона висолоплює вимащений язик і чекає, поки червона крапля впаде з куточка рота.
Взагалі, все в цій виставі дано такими окремими, крупними мазками. До того ж, страшно заримованими! Від цього скромна, що йде в режимі чорного економ-блекбоксу вистава справляє враження цілого космосу, як на картинах Босха: тут кожна деталь з'являється не один раз, розростається до символа, розвивається, щось означає.
Наприклад, велика монета, кинута Жаном на стіл як «подяка» за проведену ніч, перетворюється на дерев'яне колесо, яке таким же характерним рухом наприкінці розкручує фрекен (це при тому, що спочатку в колесо замість однієї з перекладин клали Христину!). Подумки це коло можна з'єднати з лопатями вентилятора-молоха, що дає велику тінь. А ще – величезну тінь залишає сама фрекен, коли Жан розповідає свій сон про «першу перекладину» (соціальної драбини, звісно ж) і в паніці водить ганчіркою по стіні: світло змінюється, і ти розумієш, що він натирав силует самої Юлії, який потім мовчки сохне протягом усієї вистави.
А оцініть, наприклад, такий ряд образів.
Переспавши з лакеєм, фрекен вперше з'являється на сцені в білому. На ній безформна ангельська ряса-сорочка. Вона балансує з закритими очима на одній нозі, в правій руці – цеглина, в лівій – пір'їна. Цеглина переважує, світло гасне, і вона вмить перетворюється на горбате чудовисько, яке нагадує химеру з якогось Собору Паризької Богоматері.
Коли наприкінці обидва коханці зважуються на втечу і Жан вбиває птицю фрекен, забороняючи брати її з собою, в лопатях вентилятора крутиться все те саме пір'я, що, як ми пам'ятаємо, в пластичній замальовці «не переважило». А ще сама фрекен протягом вистави бігає з мокрим подолом білої сорочки, розмахуючи ним, наче крилами.
Але найприємніше – звісно, не гра знаків самих по собі, а гра в рамках концепції. «Фрекен Юлія» на «Золотих воротах» – про дихотомію «верху» й «низу», про світи-перевертні. Такою самою мірою, якою й про непереборну прірву між чорним (пальто, шкіра, земля) і білим (мокра ряса, квіти, біле перо), «раєм» і «пеклом», брудом і мрією. Саме тому все у виставі подано дуже «полярно» – багато гострого, контрастного, готичного.
«Ну слава богу, що не про печальне кохання», – думається мені в перших сценах. А Стріндберг додає: «У тому, що моя трагедія справляє на багатьох трагічне враження, винні ці самі багато хто».
Олена Мигашко, Київ.
Фото: Аня Бобирєва
