Грабовський. Із бенкету людожерності

Грабовський. Із бенкету людожерності

842
Ukrinform
Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту “КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ”

На якісь кволі та м’якотілі сучасність перетворила деякі слова.

Ось, наприклад, що ви уявляєте, коли чуєте словосполучення "український інтелігент"? Якийсь огрядний дядько у вишиванці, який сходами на другий поверх зійти не може без спітнілого чола та підступної задишки? Чи: самодостатня підтоптана молодичка в етнічному одязі від дизайнерки Любки Чернікової або Олександри Цимбали, котра розпатякує про ген культури? Або: на блошиному базарі короткозорий президент із числа колишніх, хто за інерцією підторговує раритетами та іншою нашою культурною спадщиною?

Виявляється, були інші… Повірте, були.

Є нагода сьогодні уповісти про самобутнього представника української інтелігенції - Павла Грабовського, хто за жахливих умов самодержавної Російської імперії вів особисту боротьбу за національне визволення України. Ні більше, ні менше. За соціальне роз`ярмлення свого народу він поклав життя, а нам, більшості з нас, здається: лише створив милий образ ліричного героя - борця за утвердження справедливого ладу.

Пам’ятаєте, завчені на пам'ять, з дитинства рядки, його “Швачки”:

- Рученьки терпнуть, злипаються віченьки... / Боже, чи довго тягти? / З раннього ранку до пізньої ніченьки / Голкою денно верти. / Кров висисає оте остогиджене, / Прокляте нишком шиття, / Що паненя, вередливе, зманіжене, / Вишвирне геть на сміття. / Де воно знатиме, що то за доленька / Відшук черствого шматка, / Як за роботою вільна неволенька / Груди ураз дотика.

Нащо? Заради чого? Хто тобі лікар?

***

Як і кожного із нас, мати сповила його не як героя, а як лагідне беззахисне немовля. І, співаючи сумних пісень, породілля гойдала на щастя кохану дитину, намагаючись щосили, по-материнськи відвести усілякі біди та розвіяти неґаразди.

Майбутній український поет, публіцист, перекладач Павло Арсенович Грабовський так і народився 30 серпня (11 вересня) 1864 р. у селі Пушкарному на Слобожанщині (тепер - Грабовське Краснопільського району Сумської області). Сталося це на Краснопільщині у в бідній родині. Батько-пономар єдиного на селі Храму Святих Апостолів Петра і Павла Арсеній Андрійович Грабовський помер від сухот геть рано, залишивши п’ятьох дітей на руках у згорьованої вдовиці Ксенії Грабовської.

Тож до неньки дитина горнулася, як до надійної заступниці знедолених українців Діви Марії, і годі дивуватися, що знайшовся вірш Павла Грабовського “До матері”:

- Мамо-голубко! Прийди, подивися. / Сина від мук захисти! / Болі зі споду душі піднялися, / Що вже несила нести. / Мамо-голубко! Горюєш ти, бачу, / Стогнеш сама у журбі; / Хай я в неволі конаю та плачу, - / Важче незмірно тобі. / Бачіті більше тебе я не буду; / Не дорікай, а прости; / Та від людського неправого суду / Сина свого захисти!

Якщо озирнутися довкола, що око вибере із виднокола?

Хоч їхній хутір у 1688 р. заснували працьовиті артилеристи-пушкарі сумського полковника А.Г.Кондратьєва, ясна річ, із прилиплими до них московськими боярськими дітьми, присланими за царевим указом для охорони від бусурман південних кордонів Московського царства, - давно тут усе занепало.

Від середини XVII ст. тутешній краєвид прикрашала і чисті селянські душі рятувала церква Різдва Пресвятої Богородиці, але до 1830 р. дерев’яна споруда зруйнувалася до непридатності, а 470 парафіян перейшли до молодого Петропавлівського храму. Однак, у другій половині 1860-х рр. і ту церкву не пожалів час.

Бажали селяни поставити новий, кам’яний, храм, і громадою 1872 р. нову споруду збудували та знову освятили в ім’я… Різдва Пресвятої Богородиці.

Ось і вся історія малої батьківщини Павла Грабовського, ось і всі тамтешні осередки культури.

***

І мати простелили рушник, наче долю, бо допитливий підліток міг і захиріти в глухому селі. Вибирати не доводилося. Стежка паламарчукові, сину бідного сільського титаря стелилася та, яку батько вторували.

Отой самобутній представник української інтелігенції рушив навчатися: спочатку - до місцевої церковнопарафіяльної школи, затим - в духовному повітовому училищі Охтирська бурса (1874-1879), а затим - у Харківській духовній семінарії (1879-1882), де швидко збайдужів до богослов’я та мертвої латини, а ґрунтовно знайомився з художньою класикою, таємно виявляв велику цікавість до політичної літератури, прагнув долучитися до обговорення актуальних суспільних проблем.

Великий вплив на формування громадської свідомості літератора справили поезії Тараса Шевченка та роман “Що робити?” (1863) Миколи Чернишевського.

Тоді діялося не так, як сьогодні: почвалав до бібліотеки чи наґуґлив та й читаєш…

Скажу одне: примірники демократичного часопису “Современник” за 1863 р., які містили текст прозового “Що робити?”, з обігу царська цензура вилучила. Упродовж більш як сорока років той роман ходив з-поміж розумного читача або у нелегальних рукописних зшитках, або у п’ятьох іноземних перевиданнях (1867-1898).

Хтось із богобоязних бурсаків нашептав поліції, мовляв, Павло Грабовський знається з харківським осередком народників-терористів із організації “Чорний переділ” та поширює заборонену літературу у студентському колі. Для царської Росії зв'язок із народниками дорівнював одному із найбільших смертельних гріхів.

Бо 1 березня 1881 керовані революціонеркою-народницею Софією Перовською (1853-1881) терористи вбили Олександра II. На жаль, очікуваного революційного вибуху в країні не сталося. За вироком особливої наради Сенату 3 (15) квітня 1881 р. її разом з іншими організаторами страти царя: Андрієм Желябовим, Тимофієм Михайловим, Миколою Кибальчичем і Миколою Рисаковим - у м.Санкт-Петербурзі на ешафоті під барабанний дріб скарали на карк.

***

Під час трусу в келіях Харківської духовної семінарії в 1882 р. у третьокурсника Павла Грабовського виявили заборонену літературу та лотерейні квитки, що розповсюджувалися задля збирання коштів на користь … політичних в’язнів.

То були другий і третій смертельні гріхи – і кари єгипетські від місцевих держиморд не забарилися. Хоча подібні речі випливали із самої природи українства, Як пізніше в автобіографії пригадував літератор:

- Трохи не кожен бурсак двох останніх класів мав собі товсті зшитки, куди заносив - відки лиш траплялось - усякі українські твори: пісні, байки, вірші сатиричні тощо. Були, крім того, в бурсі деякі дуже дотепні оповідачі, що навезли до нас із сіл у пам’ятку багато усного українського матеріалу. Наш бурсацький хор співав переважно українські пісні і співав їх чимало...

Не все було так етнографічно, траплялася й революційна література. Після того, як Павло Грабовський відмовився давати будь-які пояснення, юнака виключили з бурси та помістили під варту. Пізніше саможертовний поет зізнавався:

- Мені хотілось піти на муки за народ. І те бажання цілком опанувало мною. Се була якась невідхильна потреба серця.

Серед революційно налаштованої молоді другий рік ходила пророча оповідка, що довельми надихала. Начебто, коли наступного за стратою квітневого дня 1881 р., о дев’ятій годині ранку, покійних революціонерів на дровнях у супроводі пристава Агафонова привезли на Преображенське православне кладовище, що на станції Обухове, сталася знакова пригода. Ледь-но трунарі узялися грубі ящики з тілами страчених народників спускати у землю, як одна, нашвидкуруч змайстрована і поквецана в чорну фарбу труна на очах розчеріпилася, а біла стружка в головах і тирса просипалися на землю. Із домовини ледь не вислизнуло тіло Софії Перовської, вбраної в ту саму тікову сукню та ватяну кофту, в тій страдницю повісили.

Ідею змінити у тюрмі народів життя на краще царатові вбити було не сила. Здавалося, навіть після смерті Софія Перовська боротьби не припиняє, а залучає нових і нових послідовників. Це так було на неї схоже, це так надихало.

Навіть у день страти другої після декабристів великої п’ятірки звільнення Росії від царату погода видалася лелітня: небо чисте, сонце сліпуче, весна щедра, а вулицями Північної Пальміри блукала повна ростепіль.

І нехай життя відміряло останні хвилини, а 27-річну революціонерку везли до шибениці, своєю презирливою посмішкою вона виказувати повну зневагу до катів. В останню хвилину в народниці заговорив інстинкт самозбереження, і Софія Перовська демонструвала повну… любов до життя. Коли на шию жінці накинули зашморг, а залучені до виконання страти арештанти взялися висмикувати з-під страдниці східці, вона настільки сильно вчепилася ногами за бильця сходів, що два дужих чолов’яги насилу її відірвали .

Деякий час, наче величезний маятник, померла революціонерка гойдалася на тонкій мотузці над ешафотом, відміряючи час близької помсти. З-під накинутого на неї лантуха-балахона раз-ураз миготіли стрункі жіночі ноги. Той жах тривав доти, поки хтось із богобоязних арештантів не здогадався зупинити тіло та припинив моторошне хитання.

***

Павло Грабовський
Павло Грабовський
Перебуваючи під гласним наглядом поліції, до квітня 1885 р. Павло Грабовський мешкав у рідному селі Пушкарному, безнадійно намагаючись знайти роботу приватного вчителя на Краснопільщині чи навіть на всій Слобожанщині.

Коли жандармський нагляд нарешті зняли, а нишпорок з-під вікон прибрали, 22-річний літератор перебрався до Харкова, де від 1885 р. працював коректором місцевої газети “Южный край”. Наче лантух порвало, і він багато писав: вірші, прозу, публіцистику, яку подавав до губернських видань.

Вже тоді у перших віршованих творах російською мовою, у першій поемі українською мовою “Вчителька” Павло Грабовський змалював безпросвітній морок, що вкрив українські села, мракобісся попів, тяжке життя сільської вчительки. Тавруючи зло й насильство, він ставав на захист знедолених і скривджених.

Перед очима з боку на бік хиталася нездоланна Софія Перовська.

Природно, що у губернському місті Харкові революційна діяльність посилилася, а невдовзі юнак перетворився на одного з керівників місцевого осередку “Група революційних народників”.

Що справді важливо знати… На Слобожанщині то був не один-єдиний підпільний осередок. Бо у 1885 р. серед української інтеліґенції м. Херсона також оформився гурток ліберальних народників на чолі з киянином, українським етнографом, фольклористом і громадським діячем Олександром Русовим (1847-1914). Активною учасницею тієї демократичної ланки була відома українська письменниця Дніпрова Чайка (власне: Людмила Василевська; 1861-1927).

Отже, від 1885 р. Павло Грабовський не був ліриком, замкненим у башті зі слонячої кістки, а відлагоджував і відлагоджував такі потрібні новій українській інтеліґенції зв’язки. І лише деякі з них були революційно-демократичними, бо інші мали виразні ознаки культурно-освітніх, спрямованих на широких українських загал.

***

Починаючи від років навчання на старших курсах харківської духовної семінарії, молодий літератор вперто займався самоосвітою, вправлявся в краснім письменстві, відшліфовував власний творчий почерк. І в тому була не самоціль, не навчання заради навчання, не мета заради мети, в чітко поставлені перед собою цілі. У поезії “До Русі-України” автор писав про сокровенне:

- Бaжaв би я, мій рідний крaю, / Щоб ти нa волю здобувaвсь, / Дaвно сподівaного рaю / Від себе влaсне сподівaвсь. / Щоб велич простого нaродa / Зaпaнувaлa нa Русі, / Щоб чaрівнa селянськa вродa / Рослa в кохaнні тa крaсі. / Щоб Русь порізненa устaлa / З-під віковічного ярмa / І квітом повним розцвітaлa / У згоді з ближніми всімa!

Вірю, не лише я, а багацько українців керується давнім народним прислів’ям:

- Тоді Бог дасть ,як сам зробиш.

Попри зняття гласного нагляду поліції, “всевидяче око” жандармського управління пильності не втрачало, а коректора із поля зору не губило. Аби не мати в Харкові неблагодійних елементів, 25 листопада 1885 р. Павла Грабовського загребли до війська та одягли у форму солдата.

Однак, місце дислокації піхотного батальйону - м.Валки, за 40 верст від Харкова - дозволяло підтримувати зв’язків із… підпільною народницькою організацією.

Довго терпіти офіцерське свавілля та ганебну муштру він не зміг. 1886 р. трапився інцидент, коли підлеглому урвався терпець і український інтелігент виговорив усе, що він думає про командира. То сприйняли як образу офіцера. І за порушення військового статуту із ґауптвахти відправили світ за очі - до Туркестанського військового округу, утвореного лише 11 років тому.

Відтоді за політичним неслухом пильнували повсякчас, до самої смерті. Засланий на край землі, він більше ніколи не побачив матері, навіть не зміг прибути на її похорон. У хвилини розпуки зі самого сердечного споду повставали глибокі проникливі вірші:

- Плаче небо, вкрите хмарами, / Що над нами восени / Без кінця пливуть отарами / Із сумної сторони. / Темний гай додолу хилиться, / Буйне листя опада; / Різва пташка не осмілиться / В поле вилетіть з гнізда. / Тільки галич перелякана / Скиглить, зграями шуга; / З жалібного її каркання / На душі росте нудьга. / Сльози осені журливої, / Що минули ясні дні, / Се - плач долі нещасливої, / Що судилася мені.

***

Хвилі звичайної людської слабості швидко минали, а непоступливість у досягненні поставленої меті лише міцніла. Годі й дивуватися, що дорогою в м. Оренбург жандармерія розкрила участь П. А. Грабовського у поширенні політичної літератури, зокрема - в розповсюдженні гнівних відозв народників. Ні, його не вигартували з криці. Як і будь який інший справжній заступник народу, свідомий українофіл, усе життя Павло Грабовський носив у собі сумніви і то була доля типового українського інтеліґента. Ніяких суперечностей у тому нема:

- Симпатії та ідеї тягли мене на село, а натура пхала в город з його здобутками цивілізаційними.

По прибутті до Туркестанського військового округу пропагандиста з України заарештовували, повернули до… Харкова для дізнання, де на початку 1888 р. засудили до п’ять років поселень у Сибіру та етапували до Московської пересильної в’язниці - Бутирки. То було знакове місце для політичних в’язнів Російської імперії, звідки починалася дорога в небуття.

Надія
Надія Сигида

Перебуваючи у буцегарні на Новослобідській вулиці, Павло Грабовський познайомився з російською революціонеркою-народницею Надією Костянтинівною Сигидою (Малоксіяно; 1862-1889), котра в його житті й літературній творчості стала яскравим світанком. На жаль, бути разом їм судилося швидкоплинних чотири місяці. Старшу на два роки товаришку, грекиню за походженням, відправили до жіночої в’язниці на Кару. То було пекло на землі, облаштоване жінкам російськими жандармами. Після чергового тілесного покарання ув’язненої, української народоволки Єлизавети Ковальської Надія Сигида заступилася за посестру. Тоді фізично покарали і її, що у буцегарні спричинило справжній бунт, відомий як Карійська трагедія у Забайкаллі.

Протестуючи проти адміністративного свавілля, Надія, росіянка з Дону, разом із трьома революціонерками-українками, а саме: Марія Калюжна з м.Лебедина Харківської губернії, Марія Ковалевська із м.Катеринослава, і Надія Смирницька з Київської губернії, - трагічно загинули 8 листопада 1889 р., свідомо прийнявши смертельну дозу морфію.

Назавжди у власній пам’яті Павло Грабовський зберіг образ своєї музи, посестри по свободі, колишньої вчительки з м.Таганрогу.

У вигляді прекрасної жінки, мужньої революціонерки, вірного товариша, вона надихала його все подальше життя. Їй, молодій одруженій жінці, чоловіка якої, Якима Сигиду 1885 р. заслали на довічну каторгу на о.Сахалін, - було присвячено 18 яскравих мініатюр. Зокрема, у вірші “До Н.К.С. автор щиро зізнавався:

- Такої певної, святої, / Такої рідної, як ти, / Такої щирої, простої, - / Вже більше, мабуть, не знайти. / Таку не часто скинеш оком, / Такою тільки що марить… / А раз зустрінеш ненароком - / Навіки долю озарить! /

У вірші “До Н.К.С. 2” йшлося про поневіряння згубленного щастя:

- Зранку в холодну могилу / Ти жертвою часу лягла; / Без жалю загублено силу... / А в мене пак гадка жила: / Що повівом навіть не скине / На тебе пануюче зло, / Що смерть над тобою залине / Отрутою повне жало!

Мав час, як-то кажуть, каратися, мучитися, але не каятися.

Отож, у той період постали поезії, окремі з яких у зміненому й переробленому вигляді увійшли до першої збірки. Була також за ґратами написана і поема “Текінка”. У цей час 24-річний поет створив низку віршів російською мовою, як-то: “Друзьям” (серед політичних засланців поширювався у списках), “Из путевых заметок”, поему “По Сибири. Из живых впечатлений” (1888, не завершена).

***

Глибоко шануючи та свідомо розуміючи жертовність інших, а тим паче - коханих, як він міг полишити боротьбу?

Коли бранця етапом приставили до місця відбування покарання - у м. Балаганськ Іркутської губернії, на свавілля місцевої адміністрації по відношенню до політичних засланців він заплющувати очі не зміг: совість є совість. Та й виразно перед очима бовваніло побите обличчя Надії Сигиди, розчахнута труна Софії Перовської.

Отож, із приводу звірячої розправи 22 березня 1889 р. над ув’язненими Павло Грабовський та його нові товариші по неволі написали відомий протест “Заява російського уряду”. Йшлося так званий Монастиревський бунт - криваво придушений виступ політичних засланців в м. Якутську. Тоді шістьох бранців було вбито, рахуючи й батька майбутнього більшовика Подбельського, а трьох - Альберта. Гаусмана (?-1889), Миколу Зотова (1862-1889), Льва Когана-Бернштейна (1862-1889) - показово скарано на карк. Зокрема важкопораненого у перестрілці Л. М. Когана-Бернштейна, ланцюгами прикутого до бильця, 7 серпня 1889 р. винесли в палати, передали із ліжком катові та повісили. Письмова прокламація щодо Монастиревського бунту, підписана і Павлом Грабовським, набула широкого розголосу у зарубіжній пресі та спричинила третій арешт українського літератора.

Як наслідок, 1891 р. за постановою Іркутського губернського суду підсудного позбавили усіх громадянських прав і дали чотири роки каторжних робіт, хоча 1892 р. за рішенням Сенату каторгу замінили на посилання-поселення в “найдальші місця Східного Сибіру”: вироком передбачалося вислати нескореного українця у м. Вілюйськ Якутській області. Льодяної ночі душу гріла Надія:

- Не зітхай так безнадійно, / Скорбних уст не замикай, / Рук не складуй ще подвійно, / З лану битви не тікай, / Глянь на луг - не вся травиця / Ще потоптана упрах; / Глянь на люди - чесні лиця / Ще не всі обвіяв страх. / Ще великі перепони / Злу поставлено кругом, / Не безкарно рвуться стони / Під ворожим батогом. / Встануть мученики-браття, / Встануть сестри, як живі... / За годиною прокляття, / Мук, кайданів та крові,

***

Що нас не зламує, робить нас незламними. Час перебування в Іркутській губернській в’язниці (серпень 1889 р. - березень 1892 р.) став переломним для літературної творчості Павла Грабовського. Думки ж не заґратити…

Тут літератор створив оригінальну поему “Бурятка” (1891), а також спробував творчі сили в іншій царині, переклавши українською мовою першу главу “Євгенія Онєгіна” Олександра Пушкіна, фрагменти “Фауста” Ґете, низку віршів бранця Петропавлівської фортеці, народовольця Петра Якубовича і таке інше.

Грабовський, Франко
Грабовський, Франко

Знаючи, що в Лівобережній Україні діє ганебний Емський указ про заборону друку книжок українською мовою, дедалі глибше автор почав цікавитися літературним життям Галичини. Незабаром почалося листуватися з непохитним Каменярем, майбутнім очільником Русько-Української Радикальної партії Іваном Франком (1856-1915). Спільну мову два самовіддані просвітники українського народу швидко знайшли, і за намовою львівського адресата бранець узявся надсилати власні вірші у галицькі часописи. Ось так перші поезії ув’язненого українця з’явилися друком у свіжому числі народовської газети “Зоря” за 1890 р.

Від кінця 1893 до кінця 1896 р. Павлу Грабовському довелося нидіти у м. Вілюйську, інших населених пунктах Вілюйського повіту Якутській області. Щоб було зрозуміло: до 1902 р. поселення перебувало під адміністративним правлінням окружного поліцейського управління на чолі з справником. Тільки із січня 1902 г. міським господарством став завідувати цивільний староста, обираний з числа купецького і міщанського стану.

У чорта на куличках Павло Грабовський часу не марнував, а, використовуючи спогади тутешніх бранців, створив нарис-життєпис “Микола Гаврилович Чернишевський” про автора роману “Що робити?”, надрукований у львівському часописі “Житє і слово” (1895), редагованому Іваном Франком.

Взагалі, у роки заслання літератор створив чимало яскравих нарисів про видатних громадських діячів та літераторів: “Михайло Ларіонович Михайлов”, “Порфир Кореницький”, “Споминки про д-ра В. Александрова”, “Т.Шевченко в Нижнім Новгороді”, “Московські переклади творів Шевченкових”, “Тарас Григорьевич Шевченко”, “Памяти Т.Г.Шевченко”, “К пушкинскому вечеру в народной аудитории” (останні три друкувались к тобольській газеті “Сибирский листок”).

***

Із Вілюйська у Галичину, за 15 тисяч верст, пошта несла оригінальні вірші й поетичні переклади, теоретичні статті й художньо-публіцистичні нариси. У такий спосіб редакції руських альманахів та газет залучили в автори фахового літератора та спостережливого свідка, який про ганебні речі в ганебній Імперії писав, глибоко знаючи питання. Тож у галицьких виданнях залюбки друкували нариси, статті, замітки Павла Грабовського, що стосувалися усього спектру гарячих тем із тогочасного громадського і культурного життя Сибіру та України, а саме: “Лист до молоді української”, “Коротенькі вістки з Сибірі”, “Дещо в справі жіночих типів”, “Дещо до свідомості громадської”, “Дещо про освіту на Україні”, “Економічна безвикрутність благословенної Полтавщини” і таке інше.

Була ще одна дуже важлива причина, чому паламарчукові, сину бідного сільського титаря із с. Пушкарного на Слобожанщині рятівною соломинкою ввижався Львів. Оминаючи закони Російської імперії та циркуляри російського царату, там вдалося скомпонувати і навіть видати перші збірки Павла Грабовського: “Пролісок” (Львів, 1894), “Твори Івана Сурика” (1894, переклади), “З чужого поля” (1895, переклади світової поезії), “З півночі” (Львів, 1896, оригінальні поезії та переклади).

То суща правда: тривалий час трагічне життя загиблої коханої, духовної подруги українського бранця, спільниці по запеклій боротьбі не відпускало Павла Грабовського і глибокою тугою віддзеркалювало в авторській статті “Надія Костева Сигида. Сумна споминка”. Ні, час не лікує, а тільки притлумлює біль.

І знайте: серце поета ніколи не буває порожнім.

Так трапилося і з Павлом Грабовським - у далекому і Богом забутому м. Вілюйську, коли в його серце другою коханою вселилась Ольга Зернова, дружина поселенця Гаврилова. Дослідники стверджують: те кохання також виявилося духовним, а не розділеним, платонічним, але одностороннім.

Той, кому життя повсякчас розбиває серце, на наважився розбити чужу сім’ю.

***

З іншого боку, а хто у поета може відібрати ідеал жіночості - Беатріче, ступінь пристрасті - Лауру? Хто здатен висмикнути із натхнення даму серця?

Вірші, присвячені Ользі Зерновій глибокі, щирі, вічні; подібні рядки складають на віки. Так, то сумна лірика, адже у другому розпачі кохання Павло Грабовський ледь не наклав на себе руки. Саме суперечливими почуттями до дружини товариша по засланню й вирізняється емоційно потужний вірш “Тяжко дихати”, що по-аполлинерівськи афористично закінчується так.

- Не судіть мене, не ганьбіть мене... / Де людина та загартована, / Що поборе вмить все гірке, сумне / Або каменем без жалю шпурне, / Чужим стогоном роздратована? / Тяжко дихати... В голові нема / Ані одної думки ясної... / Навкруги, куди б не поглянув, тьма... / Я блукаю сам.... Ти не йдеш з ума; / Мру без тебе я, зорі красної!

Шкода, що й інші яскраві мініатюри із збірки “З півночі” (1896) мало відомі широкому українському читачеві. Утім, випробовування вели його далі по життю. І наприкінці 1896 р. політичний засланець дістав змогу виїхати в Якутськ - губернське місто, де значно активнішим було життя політичних засланців. Нове місце війнуло новими настроями й темами, забриніли сподівання. Тут автор остаточно упорядкував рукопис збірки перекладів “Доля” (1897), що друком також з’явилась у Львові.

Нова творча царина захопила зненацька, але ціпко. Негайно Павло Грабовський продовжив літературну діяльність та підготував добірку оригінальних і перекладних поезій “Кобза” (1898), яку вперше надіслав новому товаришу - Борису Грінченку (1863-1910), який на кошти Івана Череватенка організував у Наддніпрянській Україні видавництво популярних книжок українською (!!!) мовою.

Якщо книжку “Кобза” була таки видана в Чернігові, то навздогін надісланий П. Грабовським рукопис перекладів творів українських поетів російською мовою, світ… не побачив.

Немає двох однакових українофілів - це доведений факт.

Наприклад, бурхливу полеміку в українському літературному процесі кінця XIX століття викликала теоретична стаття “Дещо про творчість поетичну” (1897) Павла Грабовського, надіслана із заслання та надрукована у народовській газеті “Зоря”. У тій розвідці автор спростував теорію «мистецтва для мистецтва», обстоюючи тенденційність мистецтва, його реалізм, обстоюючи прогресивний світогляд, як підґрунтя виникнення справжньої літератури. Не випадково проблематика публікації перекинулась, продовжилась і не вщухала у 1897–1902 рр. у приватному листуванні Павла Грабовського із Борисом Грінченком.

***

Десять років, проведених за Уральськими горами, у сибірських землях, навіть для залізного здоров’я важке випробування. Утім, про поблажливість Імперії ніколи не йшлося, а особливо – царської Імперії у відношенні до розумників.

Із Якутська знесиленого і хворого Павла Грабовського перевели, за більш як чотири тисячі верст, в Тобольськ, куди український поет прибув у вересні 1899 р. У тому дрібному містечку судилося політичному вигнанцю провести останні роки життя.

Аби вижити, українець приватним чином вчителював, служив у ветеринарному відділенні губернського управління, трудився коректором у редакції першої в місті приватної газети “Сибірський листок”. З-поміж українських дописувачів на видання працював український поет Іван Словцов (1844-1907).

Майже весь вільний час Павла Грабовського поглинала мало оплачувана і виснажлива робота. Чи можна було вигадати більш винахідливу кару для волелюбного літератора?

Під низьким сибірським небом про що роїлися його думки?

У поезії “До України (Під небом дальньої чужини)” читаємо:

- Під небом дальньої чужини, / Де хуги носяться одні, / До тебе, крaщої дружини, / Склaдaю я мої пісні. / І випливaєш ти нaд мене / У тій збaгніченій крaсі, / Що не зруйнують, серце-нене, / Твої пекельники усі!

Як там колись не прагнули українські комуністи перевдягти стихійного революціонера в записні агітатори Партії, лірик Павло Грабовський однозначно твердив:

- Не єсмь ані марксистом, ані народником.

Як поборник інтересів простого народу, він схвалював революційні виступи жмені народників, залишаючись щирим революціонером, переконаним борцем проти економічної, соціальної та політичної неволі пригноблених українців.

До останку бранець турбувався про долю Україну. Як пригадував колега, інший співробітник тобольської газети Петро Славін:

- Особливо Павло Грабовський захоплювався, коли говорив про Україну.

І те коло тривожних питань бентежило українця, раз у раз спливаючи болючими темами у дискусіях із Броніславом Серошевським та співзасланцем М. Накоряковим.

***

Павло Грабовський
Павло Грабовський

І тільки тоді Господь змилувався та послав страднику щасливі дні. За два роки до смерті в м. Тобольську Павло Грабовський зустрів останнє кохання, дочку колезького секретаря Анастасію Миколаївну Лук’янову (1874-1954), що народилася у селі Соколівському Акмолинської губернії (нині - Омська область). Закінчити Ішимську прогімназію (початкові класи гімназії) дівчині не пощастило – рано померли батько та мати. Сироту виховували рідні тітки, які мешкали в Тобольській губернії. Шукаючи кращої долі та бажаючи здобути освіти, у 1893 р. дівчина рушила до Москви, де вступила на акушерські курси.

За два роки Анастасію Лук’янову агенти Московського губернського жандармського управління заарештували і звинуватили в належності до терористичного гуртка, а потім вислали до Тобольська - за місцем постійного проживання, де поставили під особливий нагляд поліції.

Отже, знову зустрілися дві споріднені душі.

Анастасія Лук’янова безкоштовно працювала в Тобольській лікарні, а приватним чином займалася масажами та акушерської практикою, що дозволяло по вулиці Мокрій, у будинку Попова, за незначні кошти, винаймати помешкання.

30 липня 1900 р. в Андріївській церкві м. Тобольська Анастасія Лук’янова та Павло Грабовський обвінчалися, про що було зроблено запис у паспортній книжці, засвідчений священиком Андрієм Катаєвим і печаткою церкви.

***

Відтоді інтимна лірика українського поета стосувалася виключно його дружини - Анастасії Миколаївни Лук’янової. У вкрай відвертому вірші “Я кохаю тебе, а не знаю - за що” автор підсумовував, що саме ця жінка вміла співчувати і співпереживати, а головне - стала надійною підтримкою чоловіка в час невиліковної хвороби:

- Я кохаю тебе, і я знаю - за що: / Ти мене підвела на важкому шляху; / Так ходім же і дальш: двом не страшно ніщо, / Хоч доводитися йти нам у глуху північ.

Наприкінці весни 1901 г. Грабовські перебралися жити на гору в будинок Філімонова (нині - вул. Свердлова, 7). А 8 червня 1901 р. у подружжя сталася щаслива подія - народився син Борис, названий на честь Бориса Грінченка,

Чимало дослідників приписують тому первістку важливу роль у створенні сучасного телебачення. Бо із часом радянський фізик українського походження Борис Грабовський (1901-1966) став виданим винахідником,: об'єктив сконструйованої ним телекамери 26 липня 1928 р. в м. Ташкенті вперше у світі бездротово транслював рухоме зображення, що повністю передавалося і приймалося електронним методом.

Незадовго до смерті П. А. Грабовського обрали секретарем у Губернську раду із потреб сільськогосподарської промисловості. Жити та й жити… І він, чи не вперше щасливий та натхнений, бурхливо писав власні поезій та публіцистику, активно дописуючи у 1899-1901 рр. до місцевої газети “Сибірський листок”.

Світ побачили ще дві авторські збірки - “Пісні України” (1898) і “Хвиля” (1899).

Роки заслання підірвали здоров'я і в Тобольську бранець важко хворів. Помираючи, Павло Арсенович заповідав поховати його поряд із могилами декабристів, на Завальному кладовищі і покласти в труну пасмо волосся, яке подарувала йому колись на прощання Надія Сигида...

Українець помер від сухот 29 листопада (12 грудня) 1902 р..

Похований, згідно із заповітом, неподалік із могилами декабристами, із пасмом волосся своєї Надії.

***

Після смерті чоловіка вдова П. А. Грабовсього із малим дитям переїхала у третю частину м. Тобольська - на вулицю Туляцьку (нині - Жовтнева), у доходний будинок Венгерського (давно знесений). Незабаром Анастасія Миколаївна Лук’янова з сином Борисом та своєю матір’ю виїхали на батьківщину чоловіка: спочатку - в Одесу, потім перебралися до Харкова, проте на початку 1917 р. оселились у киргизькому селищі Токмак.

Вони часто перечитували татів вірш “Сироти”:

- Сердешні діти... батька взято; / Смерть несподівано прийшла... / Пекельний Ірод справив свято, / Пир людожерності та зла. / Не поборов страшної муки / Борець хоробрий: все хотів / Знять догори ослаблі руки, / Востаннє стати на катів. / Сердешні діти... вам байдуже; / Ви усміхались, дивлячись, / Як ваша ненька рідна туже, / Слізьми безрадісно ллючись. / Бо ви не знали... Діти, діти! /Так тіштесь, доки ростете... / Чи довго на світ вам глядіти? / Як батько, може, помрете!

Олександр Рудяченко. Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>