Серпень в народів Європи здавна є місяцем, сповненим свят, пов'язаних зі жнивами. Та чи все так просто: люди збирали плоди і дякували Матері Землі за врожай?

Частина обряду Обжинки так і виглядає - бо на ниві  з пучечків незжатого колосся в'язали «бороду», біля якої залишали хліб, сіль і воду. Але колесо року має, окрім обрядово-землеробського, ще й духовний зміст, воно відзначено датами, адаптованими на сьогодні до релігійних свят, як то літнє чи зимове сонцестояння.

В поліському селищі Прибірськ в рамках фестивалю «Чорнобиль Ренесанс. Яблучний Спас», пригадали, як святкували Обжинки їх предки. І хоч зернові тепер збирає техніка, в центрі селища лунали ті ж пісні, що і сотні років тому, коли женці поверталися з поля.

Колесо року розповідає не тільки про час садити чи збирати пшеницю, одружуватись, воно розповідає про час, коли між світами тоншає грань. У серпні ми наближаємося до осені, а там і зима не за горами. Обжинки - не просто свято урожаю. Недарма так багато в обрядових піснях йдеться про рід.

Толока з піснями ходить по селу, гурт людей більшає. Лунає пісня "Зеленеє жито та й овес - тут зібрався рід наш увесь". Весь рід - це всі родичі всіх присутніх, нащадки й пращури. Це свято - для них. То запросини зимувати.

Принесений з поля сноп, який найчастіше називають Дідух, прикрашають калиною і перевязують червоною стрічкою.

Його потім зберігають у коморі, або клуні до Святого Вечора, а на Святий Вечір його з почестями вносять до хати, ставлять на лаві на покуті, де він проведе усю зиму. Саме в час перебування дідуха в оселі мають зійтися всі душі родичів. Тому на Багату кутю клали біля Дідуха ложки, а на ніч поруч ставили кутю з медом.

Сплетений із останніх колосків вінок накладали на голову найкращій жниці й шли на подвір'я господаря, співаючи обрядові пісні. Господар зустрічав на воротях, брав вінок і запрошував всіх до столу. І вінок цей - не лише прикраса, то віконце в інші світи, то символ роду в жіночій іпостасі. В багатьох регіонах його зберігали на покуті всю зиму, разом з Дідухом, на його зернятках дівчата ворожили.

Колись дуже дуже давно люди вірили, що ці символи допомагають повертатися у свій рід народжуючись. Потім вірили - що так душі предків проводять з ними темну частину року. З приходом християнства уявлення змінися, а звичай залишився - ось і несуть тепер символи роду у церкву освятити перед тим, як поставити в хаті на покуті.

Також на фестивалі охочі могли пригадати і спробувати, як наші предки ціпком молотили зерно. У багатьох в селі ще залишилися ті ціпки.

Олена Бакун, бібліотекар села Прибірськ, розповіла, що пам'ятає, як її бабця жала і молотила. А потім завжди кидала якусь частину зерна на поле та казала: "На кожного долю".

Ми змінюємося, змінюється світ, але в піснях і вишиванках живе частина нашої пам`яті, яка робить нас з різношерстої юрби народом. І знову, як колись, люди несуть по вулиці вінок і дідух, закликаючи всіх єднатися: і тих, хто чує їх зараз, і тих, хто співав цих пісень раніше, і тих, хто співатиме їх в майбутньому.