Мурашко. II. На каруселі, додому

Мурашко. II. На каруселі, додому

1256
Ukrinform
Завершуємо розповідь про художника  Олександра Мурашка в рамках мультимедійного циклового проекту “КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ”

Після мистецького тріумфу в Мюнхені багато що Олександр Мурашко міг собі дозволити. У 1909 р. Київське художнє училище, підпорядковане Санкт-Петербурзькій Академії мистецтв, запросило митця очолити одну з майстерень живопису. На жаль, у тому навчальному закладі й досі плекали казенні програми давно померлого класицизму, і навіть така енергійна особистість, як Олександр Олександрович, не розтермосила училище від мертвого сну. Наприкінці третього року викладання знаний маляр залишив солодку посаду, як суцільно вільний художник.

Того ж таки року рішуче змінилося й особисте життя митця: 19 квітня 1909 р. у Десятинній церкві 33-річний Олександр Олександрович повів під вінець 28-річну дочку шановного в місті київського нотаріуса Маргариту Авґустівну Крюґер (1880-1938) і в такий спосіб назавжди породичався з поважною родиною Прахових. Рідна сестра його дружини - художниця і скульптор Анна Авґустівна Крюґер-Прахова (1876-1962), вийшла заміж за сина професора Київського Імператорського університету А. В. Прахова - Миколу Адріановича, художника та мистецтвознавця.

“Портрет Маргарити Мурашко на о.Капрі” (1909)
Портрет Маргарити Мурашко на о.Капрі, 1909 р.

Для обох молодят то був перший шлюб. По вінчанні пара вирушила у весільну подорож Італією; вони відвідали Венецію, Рим та острів Капрі, де улітку мешкала велика родина Прахових. Там Олександр створив яскраві, сонячні полотна, серед яких був і перший портрет дружини Мусі, як майстер ніжно, по-українськи, називав свою Маргариту. Моделлю та виявилася ідеальною.

Утім, із неприхованою любов’ю Олександр Мурашко писав багатьох родичів. Залишалася єдина порожнеча… Оскільки дітей у родині Мурашків за чотири роки не з’явилося, у 1913 р. вони вдочерили однорічне немовля, дівчинку Катю, яка в заміжжі стала Катериною Олександрівною Гай. З Москви в Україну названа дочка востаннє приїздила у 1962 р. - відтоді про неї нічого не відомо.

***

Що стосується Олександра Мурашка, то в його творчості настала золота доба.

На терасі, 1910 р.
На терасі, 1910 р.

Після серії успішних німецьких виставок українець отримав почесне запрошення у квітні-жовтні 1910 р. взяти участь у IX Венеційському бієннале (Venice Biennale), де російський павільйон з’явився лише в 1914 р. Та й то, на кошти українського мецената, колекціонера Богдана Ханенка. Оргкомітет італійської експозиції відібрав дві картини киянина - “Неділя. Тихий смуток” (1909) і “На терасі” (1910); обидві дістали схвальні відгуки і відвідувачів, й авторитетних європейських арт-критиків, не завжди прихильних до живописців із чванькуватої Російської імперії. Просто на Венеційському бієннале полотна Олександра Мурашка були колекціонерами придбані: одне рушило в Бухарест, інше - в Нью-Йорк.

Маргарита Авґустівна Крюґер-Мурашко
Маргарита Авґустівна Крюґер-Мурашко

Соромно навіть риторичне запитання ставити: чому київський художник не робив кар’єру в Москві? Так, він виставлявся в експозиціях Спілки російських художників у 1911-1912 рр. Але, як зауважила в мемуарах Маргарита Авґустівна Мурашко, “Москва не приняла О[лександра ] О[лександровича ] так, як йому того бажалося”. І як вільна людина, не лише вільний художник, він обрав освічену Західну Європу, а не Євразію з пихатою Московією.

У 1911 - 1912 Мурашко взяв участь у кількох виставках Мюнхенського “Сецессіона” (“Münchener Secession”) - ось коли слава, набута в Західній Європі, луною покотилася нашими теренами. Європейська популярність викликала відгомін у Росії. Мати портрет пензля Олександра Мурашка стало престижно. Із хвилею замовлень з’явилися статки, можливість писати для душі, виключно те, що хвилює. У той період, ніби повертаючи рідній землі заборговане, із задоволенням Олександр Олександрович малював сільські виднокола, портрети звичайних селян, жадаючи відтворити душевну чистоту, життєву мудрість і нелегку долю простого українства.

***

На жаль, не все так безхмарно складалось у житті митця. 17 травня 1910 р. помер вітчим, Олександра Івановича Мурашка поховали на Лук’янівському цвинтарі. Будинок на затісній і темнуватій Мало-Житомирській, 14, де повсякчас під вікнами теленькав трамвай, перейшов у спадок названому синові, що затвердило рішення Київського окружного суду. Їм удвох, із дружиною Маргаритою Авґустівною, величезна за площею нерухомість у галасливому середмісті була ні до чого.

садиба Мурашків на вулиці Багговутівській, 25 (зруйнована);
Садиба Мурашків на вулиці
Багговутівській, 25 (зруйнована)

13 березня 1914 р. чоловік оформив купчу, за якою класний художник О.О.Мурашко продав садибу чернігівському дворянину Костянтину Володимировичу Котляревському за 100 тисяч рублів. Тією купою грошви подружжя сплатило кредити і борги, а в тодішньому передмісті, на Лук’янівці, в удови міщанина, Дарини Романівни Домбровської за купчею від 22 квітня 1914 р. придбало невеличку садибу по вулиці Федорівській, 25 (нині - вул.Багговутівська), загальною площею 502,5 кв. сажень (23 сотки).

Тут виникла солідна мистецька комуна. На початку XX століття на Лук’янівці мешкали чимало відомих людей, зокрема: художники - Микола Пимоненко, Олександр Мурашко, Володимир Орловський, Володимир Менко, Іван Селезньов, Павло Мазюкевич, Анна Крюґер-Прахова; письменники - Іван Нечуй-Левицький та Олена Пчілка; композитори - Михайло Леонтович, Кирило Стеценко, Ґенріх Бобіньський.

***

На самоті чи в теплій компанії насолоджуватися колись мальовничими пейзажами Лук’янівки виявилось не для нього. Минуло чотири роки, як він покинув викладати, але, подібно до свого дядька, Миколи Івановича Мурашка, восени 1913 р. Олександр Олександрович відкрив власну Художню школу-студію - класи живопису і рисування, в якій спів-керівниками стали: своячениця, живописець, графік, скульптор Анна Авґустівна Крюґер-Прахова та живописець, графік Абрам Борисович Козлов (1877-1933). У Києві освітній заклад розташувався на горищі 11-поверхового прибуткового будинку Лева Гінзбурґа, по вулиці Інститутській, 18.

Майже одразу Художня школа-студія О. О. Мурашка набула шаленої популярності: на перший семестр записалося понад сто осіб. Крім спеціальності, тут викладалися й інші предмети. Наприклад лекції з анатомії читав професор медицини Роман Іванович Ґельвіґ (1873-1920), з історії образотворчого мистецтва - мистецтвознавець і теософ Євген Михайлович Кузьмин (1871-1942), з філософії новітнього мистецтва (біологічна основа живопису) – професор, доктор біологічних наук Михайло Михайлович Воскобойніков (1873-1942).

Слухачів у київський хмарочос на вулиці Інститутській, 18, магнітив не лише самобутній талант та європейська популярність Олександра Мурашка, а складені ним навчальні програми, життєрадісна вдача, нові педагогічні настанови. Зокрема рутинні антики (гіпсові зліпками з уславлених античних скульптур і статуй), над якими раніше роками ниділи учні, тут майже не використовувалися.

Уже в загальних класах студенти малювали з натури, вугіллям, олівцем, малювали життя - квіти, предмети, овочі. Уявіть, малювали у два тони, із натури й олійними фарбами, а згодом - і повною гамою, тоді як слухачі старшого відділення вивчали постановку фігури та студіювали не лише живопис, але й анатомію.

Він мріяв і надихав, бажаючи зібрати навколо студії найкращих молодих малярів, аби київську рисувальну школу підняти до рівня Академії мистецтв. За його планом, Місто на семи пагорбах мало стати “Українськими Афінами”. Мистецький розвій рішуче перекреслила I Світова війна. Більшість творчих планів було поховано, але не бурхлива життєва енергія Олександра Мурашка.

***

Ідеями та задумами, вчинками та ділами фонтанував Олександр Олександрович. У новій шляхетній справі він став одним із фундаторів, коли 1916 р. почало оформлюватися Товариство київських художників. Ось коли знадобився його досвід з практичної організації та участі у “Новому товаристві художників”.

Для початку належало погодити проект, над якими вони працювали разом із другом, художником і мистецтвознавцем Миколою Праховим, а потім затвердити статут творчого об’єднання. Товаришам і колегам О.О.Мурашко зізнавався:

- Мені потрібна українська Академія мистецтв у рідному місті Києві, де стільки світла, стільки краси.

Минув рік суцільних соціальних потрясінь, і 22 листопаді (3 грудня) 1917 р. найбільше жадання Олександра Олександровича справдилося: на вулиці Великій Володимирській, між Фундуклеївською та Бібіковським бульваром, у Києві було засновано Українську академію мистецтв (УАМ), а 5 (18) грудня 1917 р. у приміщенні Української Центральної Ради, очолюваної Михайлом Грушевським, офіційно відкрилася та нова державна інституція із щорічним бюджетом 97400 крб., що дістала право безмитно отримувати зарубіжну літературу і мистецькі твори.

Ректорами національної Академії мистецтв були: Василь Кричевський (1917-1918), Федір Кричевський (1918, 1920-1922), Олександр Мурашко (1919), Георгій (Юрій)  Нарбут (1919-1920), Михайло Бойчук (1920). Першими професорами стали: Михайло Бойчук (монументальне мистецтво, фрески і мозаїка), Микола Бурачек (пейзаж), Василь Кричевський (народне мистецтво, орнамент, архітектура, композиція), Федір Кричевський (портрет, скульптура, побутово-історичне малярство), Абрам Маневич (пейзаж; наш другий вітчизняний імпресіоніст), Олександр Мурашко (жанровий живопис), Михайло Жук (станкове малярство, рисунок), Георгій Нарбут (графіка), Данило Щербаківський (українське народне мистецтво, історія українського мистецтва).

Святкові  урочистості минули швидко, належало братися до роботи. Заможні учні Художньої школи-студії О.О.Мурашко, а то були діти значних службовців, комерсантів та інтелігенції, майже одностайно перейшли в його майстерню, де разом із ним працювали до весни наступного року… Як пригадувала у мемуарах Маргарита Авґустівна Мурашко, “останні три-чотири місяця до смерті Олександр Олександрович виконував обов’язки ректора Академії”.

- А як же Василь Кричевський? – запитаєте ви, і матимете рацію.

Поясню. У різних документах першими ректорами УАМ названо Василя Кричевського (1872-1952), котрий швидко відмовився на користь більш досвідченого у педагогічних справах молодшого брата, Федора Кричевського (1879-1947), Олександра Мурашка і Георгія Нарбута. Чому така плутанина? Час був руїни, у роки Української революції 1917-1920 рр. влада в Києві змінювалася 14 разів, і залежно від нових наказів та настанов знімали та призначали ректорів. Перших, у тому числі.

***

Як велося його багатостраждальному дітищу - Українській академії мистецтв? У квітні 1919 р. придбане за кошти благодійників приміщення вищої мистецької школи на вулиці Великій Підвальній, 38 (біля Сінної площі), більшовицька влада не просто зачинила, а позабивала двері дошками, а майно закинули на горище. Тоді Георгій Нарбут (1886-1920) розмістив Академію у власному помешканні - в приватному будинку в Георгієвському провулку, 11, де вона дочекалась 30 серпня 1919 р. приходу Добровольчої армії генерала Денікіна. Попри жахливі умови за більшовиків Академія обзавелася власною бібліотекою та галереєю, завідувачем яких став мистецтвознавець Федір Ернст (1891-1942).

З року в рік заклад розширювався. Якщо у 1918-1919-му навчальному році в Академії навчалося 140 студентів, то у 1921-1922 - близько 400. Серед них були Тимофій Бойчук, Сергій Колос, Оксана Павленко, Іван Падалка, Василь Седляр, Олександр Довженко, Василь Кричевський-молодший, Микола Рокитський, Олександр Саєнко.

У голодні, буремні, суворі місяці  близьким Олександр Мурашко скаржився лише на одне: майже весь час поглинає рутинна адміністративна робота, так чи інакше пов’язана зі справами Академії мистецтв; на малярство геть бракує часу. Додайте до того активну громадську діяльність живописця, котрий подвижницьки працював в Художній раді при Народному комісаріаті освіти УНР, наївно сподіваючись:

- Ось зовсім трохи мені залишилося і, переробивши нагальні справи, я повернуся до улюблених пензля, фарб, підрамника.

***

Перші дзвоники попереджувально прокалатали у травні 1919 р., коли Олександра Мурашка заарештували просто на вулиці, зупинивши з перевіркою документів. Відвезли затриманого, як потім з’ясувалося, на Дарницю, - київське передмістя, що тоді, взагалі, належало до Чернігівської губернії. Вміли чекісти заплутувати сліди…

Коли вночі чоловік не повернувся додому, попри комендантську годину, Маргарита Авґустівна побігла, до старшої сестри Анни Авґустівні Крюґер-Прахової та її чоловіка – Миколи Адріановича Прахова:  із Лук’янівки на Велику Житомирську. Вранці родичі організували пошуки зниклого. У Чека на запит сухо відповіли:

- Ничиво не знаем. Ждите. Может, найдется: загуляв. По нашей линии не проходил.

Справді, за кілька днів Олександр Олександрович постукав до Прахових - голодний, пожмаканий, оброслий щетиною. На стурбовані розпитування він відповідав стисло, стримано, зважено, тільки потім, коли вони залишилися з товаришем удвох, зізнався (цитую за нарисом “Три цвяхи” Єфрема Рябова):

- Мене розбирала трійка, - вів Олександр скупу на подробиці оповідь. - Певен, був то виказ. Але причепитися ні до чого було. Ти ж знаєш, я - з босяків. Насправді, це все дурниці, мої пояснення їх задовольнили. Не це головне. Знаєш, кого я там бачив?

- Не барися. Говори, - нервував Микола Адріанович.

- Випадково я бачив за столом в одній із кімнат Михайла Бойчука. Здається, він мене не впізнав.

- І слава Богу, - зрадів Прахов. - Треба триматися подалі від політики. Денікінці уже наступають на Київ.

***

Про останній період життя Олександра Мурашка докладно розповів український художник, архітектор і мистецтвознавець Георгій Лукомський (1884-1952); у 1917-1919 рр. вони разом працювали, оскільки у Києві Георгій Крескентійович служив завідувачем опису, реставрації та музеєфікації пам’яток архітектури, в тому числі Св. Софії. 20 квітня 1920 р. Г.К.Лукомський залишив Україну та через Константинополь емігрував до Парижа. У берлінському видавництві “Грані” він надрукував брошуру “Вінок на могилу п’яти діячів мистецтва (Пам’яті Г.Нарбута, В.Модзалевського, О.Мурашка, П.Дорошенка і К.Шероцького)”.

Так, завелика, але звірена з оригіналом цитата у моєму перекладі з російської:

- О.О.Мурашка я бачив востаннє в день його смерті. Був спекотний літній вечір. Олександр Олександрович, котрий служив завідувачем художньо-видавничого відділку Всеукраїнського видавничого комітету (Всевидав. - О.Р.) при ЦВКу, сильно хвилювався. Ми, не зовсім зрозумівши одне одного, довго сперечалися, кому бути завідувачем, а кому помічником…

У ЧК був добрячий сумбур. Трапилося чимало “помилок” через похапливість і невпевненість у владі, і ось те, що спіткало бідолашного О.О.Мурашка, - безперечно, одна з таких помилок, у зв’язку із переплутаними списками (надзвичайки. - О.Р.), чи випадково не викресленим рукою Лаціса (або: Петерса; голова Всеукраїнської ЧК, хто особисто керував Київською ЧК, та зампред ВЧК. - О.Р.) прізвищем на клаптику паперу, вписаним, можливо, за іншою справою… Утім, О.О., повторюю, безперечно, перебував в українських партіях - члени їх зазнавали утисків. У той час антибільшовицькі війська вже сунули від Житомира на Київ.

Разом із дружиною в годину ночі О.О.Мурашко повертався з гостей у свій будиночок на Лук’янівці. Так пізно ходити він не страшився, бо мав у кишені виданий Всевидавом квиток-перепустку. Коли ми з ним попрощались о пів на шосту вечора, він, прекрасно це пам’ятаю, був чимось помітно засмучений, наче ще чимось, окрім чвар у  Всевидаві. Він поспішав. Ледь ми попрощалися і, кинув нам останні слова докору за те, що його підводимо, він пішов, спускаючись сходами величезного будинку на Фундуклеївській, 32 (нині - вул.Богдана Хмельницького. - О.Р.). На його слова ніхто з нас не озвався. Повсякчас заїкаючись, повторюючи “так би мовити”, він щось ще кинув уже внизу, але ми не розчули, бо голосно балакали про інше. Його постать, як зараз бачу, у сірому костюмі, симпатичний профіль блимнула чітким малюнком на тлі сонячного боку вулиці (в арці). У мене тоді майнула думка, якесь несвідоме, чи як тепер кажуть, підсвідоме лихе передчуття: куди, думалось оце він поспішає, пішли б, побалакали про справи, що його так збентежило? Я запитав Козлова (живописець Абрам Борисович Козлов. - О.Р.): чому вони не знаються с Мурашком? Той відповів, що це не так. Просто у Мурашка неприємності - його викликали у ЧК, здається, навіть заарештовували за несплату контрибуції за колишній будинок (він мав власний особняк, успадкований від батька). Буцімто у ЧК він повівся необережно, про що дружина Мурашка чоловікові потім виказала. Його звільнили на підставі паперу, що свідчив про його посадове становище. Утім, заява про небажання сплачувати борг і деякі фрази, - зі  слів дружини, - могли уразити самолюбство якихось двох-трьох червоноармійців і коштувати життя.

Маргарита та Олександр Мурашки
Маргарита та Олександр Мурашки

Так саме і трапилося. О першій годині ночі до нього, хто йшов під руку з дружиною, наблизилася компанія з трьох солдатів і заявила, що його заарештовано, і дружині  він має віддати все, що є цінного, бо його негайно повинні доставити на суд. Відчуваючи щось лихе, М. попрохав, аби і дружина супроводжувала його, але її сильцем примусили повернутися додому. Ледь вона дійшла ґанку будинку, як побачила, що чоловік кинувся тікати. Допевне, за цю одну-дві хвилини Олександр Олександрович збагнув, що його ведуть не в ЧК, а просто в поле, на розстріл без суду, позаяк напрям, обраний конвоїрами, вів саме в бік виїзду з міста, а не на Липки. Чудово знаючи місцевість й вважаючи, що солдати не обізнані так добре на околиці, він вирішив добігти до відомої йому ковбані, що утворювала під парканом щілину, куди можна було пролізти і, опинившись у садку, сховатися під покриттям ночі. Та ледь він утиснувся в канаву, як піджак (вкарбувався у пам’яті сірий костюм, у якому він був удень) на спині за щось зачепився, і він застряг під парканом. Оскільки втікач пролазив ногами, голова його залишилася по цей бік (на вулиці), а тулуб і ноги опинилися вже у садку; його наздогнали. Мить - і він, можливо, урятувався б, - але постріл у потилицю - і смерть на місці. Без сліду зникли вбивці. “Випадок” той коштував життя надзвичайно талановитому художникові України…

Так він навчався в Петербурзі, і Мюнхені, але його школа зможе завжди залишатися українською. Я не бачив його останніх робіт, жодного разу не бував ні у нього вдома, ні в майстерні, але бачив авторські картини в Мюнхені, Венеції, Римі. То були прекрасні, багаті твори.

***

Олександра Мурашка було вбито у ніч із 14-го та 15-те червня 1919 року неподалік власного будинку на Лук'янівці - пострілом в потилицю. У присадибному садку будинку №18 на Дорогожицькій вулиці перший український європеєць загинув на 44-му році життя, виповнений нових ідей і творчих задумів. Тодішня преса написала, мовляв, “був пограбований і забитий бандитами”. Справді із покійного академіка вбивці зняли піджак, камізельку, обручку, перстень із коштовним каменем, а з кишені витягли гаман, хоча залишили коштовну булавку для краватки та черевики. Конячки побігли далі, карусель залишилась на місті.

могила Олександра Мурашка на Лук'янівському цвинтарі
Могила Олександра Мурашка на Лук'янівському цвинтарі

Від Української академії мистецтв труну з тілом убитого майстра, накриту червоною китайкою, як труну козацького очільника Івана Сірка на конкурсній картині “Похорон кошового”, студенти та громадські активісти несли на руках до кладовища. Поховали загиблого на Лук’янівському цвинтарі - дільниця № 20, ряд 14, місце 37. Група авторів надгробка з чорного граніту (1987) - Р.Гавриленко, М.Хімич, В.Чечіль; керівник творчого колективу - Микола Андрійович Стороженко.

Коли в червні 1919 г. професора Академії Олександра Мурашка червоноармійська бидлота застрелила, зненацька закінчилася ціла епоха в українському малярстві, і ніхто навіть розслідування не провів! Ні, вдова Маргарита Авґустівна намагалася порушити кримінальну справу, на що молодий слідчий ЧК тихо попередив:

- Матроса Андрія Полупанова, котрий застрелив вашого чоловіка, я знайшов і допитав. Нині він перебуває далеко, на Кримському фронті. Клубок дуже заплутаний і кінці йдуть у такі високі сфери, що я не беруся тепер його розмотувати, і вам не раджу продовжувати пошуки. Чоловіка ви однаково не воскресите, а собі наробите купу великих прикрощів...

***

Аби в Україні винищити національну інтелігенцію, за місяць-другий більшовики влаштували перший штучний голод. Частина професорів Української академії мистецтв вимушено виїхала у провінцію, де, бодай якось, змогла вижити. Зокрема 40-річний живописець Федір Кричевський подався у село Шишаки Полтавської губернії. Там колишній ректор придбав звичайну хатинку і лише з часом перебудував її за проектом старшого брата.

Ті з них, хто вижив, опір російському більшовизму чинили, як і чим могли… Згодом ота селянська мазанка у Шишаках на час літньої практики студентів ставала офіційною філією Української академії мистецтв. Тут Федір Григорович зібрав чималу колекцію народного мистецтва - килимів, вишивок, кераміки, іконопису. І нехай у 1922 р. розпорядженням Київського губернського відділу професійної освіти при Наркоматі освіти УРСР Академію реорганізували в… Київський інститут пластичних мистецтв, поволі краса поверталась у життя, нехай і зкомунізоване.

Сільська родина, 1914 р.
Сільська родина, 1914 р.

…Тим часом вдова загиблого художника, робила що могла, всіляко опікуючись творчим спадком чоловіка. Маргарита Авґустівна сприяла публікації першої книги про Олександра Мурашка, надаючи автору матеріали та ілюстрації, дбала, щоб полотна чоловіка потрапили до державних і приватних зібрань. Про останнє свідчить щоденник, мистецтвознавця, музеєзнавця, співробітника та завідувача мистецького (художнього) відділу Всеукраїнського історичного музею (нині - НХМУ) Федора Ернста, де він неодноразово згадує про допомогу М.А.Мурашко “у справі картин Олександра Мурашка”. Лише завдяки страдниці, у музейній колекції опинилися взірцеві полотна митця: “Старий вчитель (портрет Миколи Мурашка)” (1906), “Селянська родина” (1914), “Продавчині квітів” (1917) і таке інше.

рп
Продавчині квітів, 1917 р.

Вона, наче повсякчас чула чисті слова чоловіка, якого у Вічність несла карусель:

- Будьте в мистецтві як діти - щирі й безпосередні.

Олександр Рудяченко. Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>