Фестиваль «Koktebel Jazz» цього року святкуватиме своє 16-ліття, як завжди біля моря і з купою гостей, але вже п'ятий рік поспіль не в Криму, де народився і виріс. Як живеться фестивалю-переселенцю? Про це ми поговорили з його «мамою» - засновницею Лілією Млинарич.
- Пані Ліліє, ваш фестиваль з першого дня свого заснування був однією з візитних карток Криму, потім все кардинально змінилося і ви прийняли рішення не залишатися на окупованій території. Як вам живеться зараз?
- Дійсно, ми вимушені переселенці, виявляється іноді й фестивалі переїжджають... Для нас то було справжнім викликом, коли ми у 2014 році переїхали. Ми довго шукали нове місце, тричі переїздили вже на території материкової України: спочатку були в Затоці Лиманській, потім Затоці Центральній і тільки на третій рік, в 2016 році, знайшли Чорноморськ, де цього року з 16 по 19 серпня пройде фестиваль.
Це невелике затишне і чисте портове містечко, з дуже красивими пляжами, тому, знаєте, можна говорити: «ой, все пропало!», але можна й шукати нові можливості, розширювати аудиторію, по-іншому подивитися на те, що ти створював до цього.
Нам не дуже просто живеться, але ми маємо оптимізм, нашій публіці подобається нова локація, і людей кожного року стає все більше.
- Напевно ж було страшно, все тоді покинути і перевезти фестиваль з Криму? Ви ж втрачали велику частину своєї російської публіки. Не було вагань?
- Після того, що тоді відбулося в Криму, вагань не було. Це, насамперед. По-друге, ми одні з перших почали продавати електронні квитки, і мали чітку статистику, звідки і хто до нас їде.
Із загальної кількості публіки нашого фестивалю 20-25 відсотків - це Росія та Білорусь, інші 75 відсотків - була Україна. Тобто, три чверті нашої публіки - це Україна, і в 2014-му році провести для українців фестиваль в Криму було - нонсенс.
Хоча, у нас вже були визначені дати проведення, ми ще в лютому мали всі документи від Ради Міністрів Криму, яка ухвалювала рішення щодо проведення «Koktebel Jazz Festival». Але, вже в березні стало зрозуміло, що ми туди не поїдемо, і ми помандрували Україною: побували в Запорізькій, Херсонській, Миколаївській і Одеській областях.
До речі, все наше обладнання залишилися в Криму, нам не дозволили його вивезти.
Спочатку, згадуючи досвід створення нашого фестивалю, ми хотіли провести його в музеї - в Аккерманській фортеці, щоб не було прямого порівняння. То була дуже красива і патріотична ідея, ми вже й рекламні матеріали почали робити зі слоганом: «Україна - море - фортеця», хотіли зробити щось інноваційне, але нам не дали.
Два чи три місяці ми ходили просили, писали листи. Але ситуація була складною через суперечки: кому належить ця Аккерманська фортеця. Зараз її вже повернули громаді, але тоді то було якесь комунальне підприємство. З іншого боку, це - пам'ятка історії, якою опікувався Мінкульт, і для якого взагалі проведення фестивалю у вересні 2014 року здавалось дуже дивним. Ми це розуміли.
Але ми мали велику підтримку від дипломатичних установ, посольств і відомств, у нас були контракти з західними музикантами, тому просто не могли відмовитись і спочатку знайшли Затоку. Якщо хто не знає, то до 1939 року то був затишний і фешенебельний курорт румунів, а потім разом в Бесарабією він відійшов до України і до Радянського Союзу, і це місто стало профспілковою здравницею, вибачте, з таким сервісом ...
Ми двічі були в Затоці, і перший, і другий рік намагалися якось потоваришувати, але ми не дуже прийшлись до двору, як то кажуть. Місце для нас і нашої публіки було не дуже зручне, нам хотілося бодай якогось сервісу.
На третій рік нам зателефонував мер Чорноморська, вони тоді тільки перебрендувалися, і сказав: може ви щось у нас знайдете? Ми готові вам допомогти. Ми пошукали і знайшли теж таку «радянську турбазу», на якій нічого не проходило останні 20 років. Вона була дуже занедбана, але мала красивий парк і пляж, тому ми вже третій рік в Чорноморську.
- Хотіла повернутися до витоків створення фестивалю. Ви сказали, що у вас не зовсім стандартний джазовий фестиваль, тому що він створювався, як допомога музею?
- Так, ми створювалися дійсно не заради джазу, а заради допомоги будинку-музею Максиміліана Волошина в Коктебелі. Хоча він і вважається російським поетом і художником, але ж народився у Києві!
Саме 2003 рік був оголошений ЮНЕСКО роком Волошина, і ми хотіли привернути увагу до того занедбаного стану, в якому опинилася історична будівля. Як це робиться у Європі, якщо потрібно вирішити якусь проблему, то треба привести іменитих людей, щоб вони надали їй розголосу і створили, наприклад, піклувальну раду, яка б могла допомогти вже на інших рівнях знаходити кошти, так воно і сталося.
- А чому ви залучили саме музикантів-джазистів?
- Вони були найлегші на підйом (сміється) і виявилися такі ж авантюрні, як і ми, бо жити в перший рік нам довелося в наметовому містечку.
- До вас одразу прийшла публіка, велика кількість людей була в перший рік?
- В перший рік не було ніякої рекламної кампанії, бо так сталося, що рішення провести такий формат дводенного джазового фесту, ми ухвалили 30 травня, а перший день фестивалю відбувся вже 9 липня.
Це було на суцільному ентузіазмі, але блискавично. Так іноді буває і не раз в житті, коли все складається і світ повертається до тебе усміхненим.
Ми знайшли партнерів, щоб поставити сценічне обладнання, і до нас прийшли ті, хто відпочивав у Коктебелі на той час. Це, все ж, невеличке курортне містечко, всього 3 тисячі мешканців, ще 3-5 тисяч відпочивало, вони й пришли, бо наша сцена стояла на головній площі Коктебелю і пройти повз неї по набережній було просто неможливо.
- А по кількості музикантів? Тоді їх було небагато, напевно?
- Я не можу сказати, що їх було небагато, бо у першому «Koktebel Jazz Festival» брало участь два оркестри, а це в кожному по 30-35 людей, іноді по 50.
Національний Оркестр Української міліції і Оркестр Українського флоту не лише чудово грали прекрасний джаз, а ще й робили проходи по площі, як у Сполучених Штатах, це було дуже яскраво.
Тож музикантів завжди було багато, до речі, ми якось рахували, що за ці 15 років до нас приїхали близько 3-ох тисяч музикантів.
- Ви місію свою виконали, музей Волошина довели до ладу?
- Так, десь до 2006 року у музею вже була піклувальна рада, була гарна програма розвитку: знову з'явився Волошинський пленер для митців, Волошинські читання, виставки Волошина поїхали по пострадянському простору, почались перевидання його творів, і ті люди, які були зацікавлені розвитком музейної справи, залишилися з музеєм.
А ми почали думати, що ж таке ще ми можемо зробити, і знайшли для себе таку нішу як подієвий туризм.
У всьому світі великі фестивалі, такі як «Sziget» чи «Montreux Jazz Festival», розвивалися саме як подієвий туризм, коли береться якась місцевість, наприклад, Мoнтрьо - це був гірський курорт, але влітку там нема чого було робити, і тому його засновник колись придумав фішку, проводити там джазовий фест. Він став дуже відомим, мультижанровим, я б сказала, бо коли хто знає, що в 1972 році Deep Purple вперше виступив саме на «Montreux Jazz Festival».
- Давайте до ближчих подій цього фестивального року: ким дивувати будете?
- У нас цього року чудовий line up, як на мене, дуже морський і яскравий.
Починається фестиваль, як завжди з дня української музики, і тому ми відібрали прекрасні проекти, які останній рік були на слуху.
Це буде і «Dakh Daughters» з новою програмою «Кабаре», і «Onuka» з новим альбомом «Мозаїка», і дуже цікавий формат - Олег Скрипка з Національним академічним оркестром народних інструментів. Нам здається, це буде дуже красиво.
У нас буде чудовий день хед-лайнерів - на головній сцені виступить українська джазова співачка Лаура Марті, котра починала на нашому фестивалі, а зараз дуже відома співачка, сама вчить молодих, вона покаже нову роботу «SHINE».
Також у нас буде дуже цікава швецька група «Koop Oscar Orchestra», вони декілька років не виступали, зараз зібралися, і будуть представляти нову роботу.
Буде дуже відома британська співачка Мартіна Топлі-Бьорд, до речі, з нею приїжджають музиканти з «Massive Attack».
Приїде гурт «Mоrcheеba» у своєму найкращому "золотому" складі.
- Багато іноземних гуртів. А глядачі - іноземці приїздять до вас?
- Так, коли ми переїхали під Одесу, у нас з'явилася зовсім нова публіка - це Молдова, Словенія, Словаччина, Чехія. І ще румуни з'явилися.
Також стало більше київської публіки, бо їм стало простіше добиратися до Одеси, але ми з'ясували, що до Кишинева теж всього 100 кілометрів.
- Яка публіка здебільшого відвідує ваш фестиваль? Який середній вік, соціальний статус, ви ж аналізували, напевно?
- Так, дякуючи квитковим операторам, з якими ми співпрацюємо. Система електронних квитків дозволяє це робити, тому ми достеменно знаємо, що вік нашого глядача з 20 до 35 років.
Це здебільшого молодь, яка закінчила виші, має власну справу, багато тих, хто називає себе креативними підприємцями або ІТ-шниками. До речі, цього року, в нас на фестивалі буде ще й ІТ-конференція - ми слідкуємо, як розширювати свою аудиторію.
Є ще одна дуже цікава тенденція - до нас починають приїздити молоді родини, з «фестивальними» діточками, говорять мені: оце, Ліліє Вікторівно, дитя фестивалю! Тож, цього року у нас буде дитяча програма, щоб цій малечі було чим зайнятися.
- Життя диктує нові напрямки діяльності.
- Так. Цього року ми повертаємо у простір фестивальний майданчиків ще один - джазовий, він буде зватися «Jazz&Blues Cafe», там буде витончений джаз, блюз, майстер-класи, лекції від Олексія Когана про історію музики, про її розвиток, якісь історії, які він згадає про Коктебель. Ми з ним товаришуємо понад 10 років, він є постійний ведучий та куратор нашої джазової сцени.
- Як зараз український джаз розвивається, залишаються у нас талановиті музиканти, не всі роз'їжджаються?
- Розвивається. Але щодо того, що роз'їжджаються, це не так, це творча колаборація і я є прихильником, щоб така творча колаборація розвивалася. Це не та трудова еміграція, про котру так всі переживають.
Потрібно Україну представляти у світі, і це простіше всього робити у творчих колабораціях, коли, наприклад, музиканти збираються з різних країн, роблять якийсь проект і вже Україна звучить по-іншому.
Ми дуже хочемо, і це один з напрямків нашого розвитку, зробити з фестивалю - творчу лабораторію.
І ми частково вже цю місію почали виконувати - ми ж не просто так дружимо з «ДахаБраха», вони, практично, починали з нас в 2004 році на відкритій сцені фестивалю.
А у 2006 році ми вперше почули Сусану Джамаладінову (Джамалу) разом з прекрасними кримськотатарськими музикантами.
Так що, ми вважаємося майданчиком, з якого добре починати і щасливі цим, якщо чесно.
- Не втримаюся і запитаю, як у вас виникло бажання займатися фестивальною діяльністю, адже, я знаю, що ви займалися наукою?
- Бізнесом. Я менеджером вищої ланки була.
- У вас економічна освіта?
- І юридична. 2 освіти.
- О, і тут фестивальна діяльність. Це ж зовсім щось інакше. Що цьому посприяло?
- До 2003 року я дійсно працювала у великій українській корпорації і на той час була топ-менеджером. Ми постійно проходили всілякі тренінги особистого розвитку. І от, одного разу після декількох місяців тренувань тренер мені говорить, ніби все добре, і з людьми ви гарно поводитеся і багато інших плюсів у вас є, але, ви якась така людина, яка тільки роботою живе. Це не логічно для топ-менеджера, так не можна, ви маєте бути гармонійною!
Я кажу: а нічого, що я по 12 годин на день, як мінімум, працюю у офісі? Відповідає: то ваші проблеми. Але я не можу відзвітувати, що ви добре пройшли тренінг.
А, оскільки я людина практична, то прийшла до нього та й питаю: а у якості хобі фестиваль пройде? Запитує, чи робила я колись таке. Чесно кажу: ні! У відповідь - ну, якщо зробите за 2 місяці, до кінця тренінгу, то зарахую вам гармонійний розвиток. І я зробила фестиваль (сміється).
Знаєте, розвиток особистості у кожного свій, кожен шукає свій шлях до нього. Для мене шлях до гармонії - виявився саме таким.
- То це таке вдале хобі у вас тоді з'явилося!
- Так, мені здається, що фестивалі мають більшу мету, ніж просто концертна діяльність. Фестиваль - це яскрава подія, куди ви можете приїхати за емоціями, скуштувати різну музику і обрати своє, чи просто насолодитися атмосферою. І запам`ятайте ці сонячні дні, зараз про це дивно казати, але може там у січні ви захочете згадати, як було тепло біля моря з гарною музикою. То мені здається, що на фестиваль мають їхати люди, яким дуже бракує яскравих емоцій.
- Чи не закидали вам, що зараз, коли в країні війна, можливо не варто проводити гучні масові розважальні заходи?
- Я хочу розповісти невеличку історію, яка сталася, коли у 2014-му році ми вагалися, чи проводити фестиваль. Тоді багато фестивалів просто скасовувалося. Але ніхто з тих, хто придбав квитки, не здав жодного в 2014-му році. Ми його з Криму перенесли, але не скасували і вони мали всі права його відвідати тут - в Затоці.
- А як ви людей сповістили, що фест буде в іншому місці?
- Через соцмережу. Наша публіка вся є в соцмережах.
І в перший вечір, коли почався концерт на великій сцені, до мене підійшла охорона і сказала: там прийшли наші вояки. Вони проходили реабілітацію у одеському госпіталі, приїхали і сказали, що у них немає таких коштів, щоб купити квиток. Я кажу: хлопці, заходьте. Вони кажуть, у нас є всього 150 гривень. Відповідаю: та ні, хлопці, йдіть так.
І через 2 дні, вже по закінченню останнього концерту мене знову кличе охорона, каже: там вас хлопці гукають. Я вийшла, а вони принесли величезний букет троянд, мабуть, на всі ті 150 гривень, судячи з усього.
Я тоді їх і запитала, чи можемо ми проводити такі фестивалі, коли в Україні йде війна? І вони відповіли, майже як Черчіль: так маєте і мусите це робити, бо чого ми там воюємо? Ми воюємо за краще життя, і в тому числі за джаз, який для мене є символом свободи, особистої у тому числі.
Така оце мені була дана відповідь, бо звичайно, я ж теж вагалася, я ж людина. Хоча, мій дід розповідав, що коли був на фронті, до них приїжджали фронтові бригади, і що це значило для вояків. І зараз люди туди їздять, мої друзі, музиканти їздять на Схід. Це важливо, життя продовжується, і це підтвердження того, що ми будемо стояти за свою країну і свою свободу.
Любов Базів. Київ
Фото Олени Божко та Юрія Стефаняка