Жінка починає, і – виграє. Кіно дня

Жінка починає, і – виграє. Кіно дня

Укрінформ
Приклад роботи українців за європейськими стандартами і на чималих ставках у грі, під назвою – індустрія кіно

16 серпня на вітчизняних екранах з’явиться україно-ісландсько-французький фільм «Гірська жінка: на війні» – приклад вдалого поєднання правильної політики співпраці й європейського керунку України з просто добрим кіно, яке не гріх вже занести до одного з кращих фільмів року.

Як Україна може інтегруватися до Європи? Не обов’язково зраджувати свої цінності та нехтувати християнськими традиціями, – можна долучатися до кінематографу, який швидше за економічні та політичні речі потрапить на очі широкому загалу. Але чим ми можем бути цікавими для них, окрім звичної туристичної, локаційної краси гір, морів та природи, окрім Чорнобиля, Шевченка і Кличка?

Хто б міг подумати, що тема війни є «привабливою» для тих, у кого війни нема, але так і є, бо тут спрацьовує антитеза – як захисний механізм, як додаткова поінформованість, що зможе посприяти зупинці можливої-в-майбутньому війни, на кшталт «людина поінформована – людина озброєна».

Ні, «Гірська жінка…» – не про російсько-українську війну, ні стрілянини, ні геройства тут немає, принаймні геройства українських воїнів. Тільки геройство ісландської жінки і її смілива згода удочерити дівчинку з Донбасу, у якої загинули батьки.

Ця дівчинка – сирота, символ дитини, що має бути захищена – і є тою інтегрованою до Європи українською складовою. Чи цього мало аби вважатися повноцінною часткою великого угрупування країн і народів, як уявлення про сучасну форму цивілізації? Треба подумати.

Насправді, фільм ісландського режисера Бенедикта Ерлінґссона дає нам набагато більше, ніж вже було сказано, і ніж ми думаємо. По-перше, українська участь у його фільмі – це вже подарунок долі. Відомий актор з двома десятками ролей на телебаченні та в кіно, він несподівано написав сценарій і сам поставив 2013-го року повнометражну драму з чорним гумором та абсурдистськими і сюрреалістичними моментами «Про коней і людей», і за свою роботу отримав нагороди по всьому світу – від Норвегії, Швеції та Естонії до Іспанії та Японії.

По-друге, «Гірська жінка…» продюсується Маріанною Слот, патріархом авторського кіно і напрямку «Догма 95», на рахунку якої фільми Ларса фон Трієра і Сюзанни Бір, Томаса Вінтерберга і Лісандро Алонсо. Вона продюсувала «Лагідну» Сергія Лозниці, і фільм був представлений у конкурсі Каннського кінофестивалю. І «Гірська жінка…», продюсована нею, теж потрапила до Канн. Це третя причина ваги участі України в копродукційному проекті між нами, Ісландією та Францією.

І, певне, четвертою може бути український додаток у фільмі – музика, точніше народний автентичний спів, виконаний тріо без інструментального супроводу, і виконаний так вражаюче, так нестандартно, додаючи краси і абсурдизму до видуманого світу Ерлінґссона, що стрічка, демонстрована в програмі «Тиждень критики», отримала приз за музичне оформлення.

Музика в « … жінці…» – прекрасна. В усіх стосунках: її «видно» в кадрі, вона звучить за кадром, вона існує у формі акапельного тріо (з мурашками по тілу), церковного хору (глибоко в душі) і вуличного бенду з акордеоном, барабаном і піаніно (драйв і сміх).

Вона – окремий пласт фільму, що творить настрій, ритм і, часом, деталі сцени, адже оркестранти фантасмагорично присутні поруч із героїнею – супроводжують її, коли вона їде на свою боротьбу з заводом, коли коротить високовольтні електролінії, аби зупинити роботу заводу, коли втікає від поліційного гелікоптера, коли пише вдома маніфест і, врешті, – коли їде по дівчинку до України. І музика є зв’язком ісландської активістки з питомо українськими традиціями, і моментами, за хитрим задумом композитора, музика поєднується, тим самим утворюючи ігристу «шумбурбульку», яка заводить і тішить водночас.

При цьому у фільмі лишається ще купа частинок, здатних витягти на собі увагу глядача в разі псування колонок у залі. Наприклад, елементарний перебіг подій. Від початку і до самого фіналу фільм рухається невпинно, ледь не як голлівудський екшн: ось ми бачимо акцію героїні зі знеструмлення алюмінієвого заводу (що крім добре придуманої постановки має цілком правдиву основу, натякаючи на сучасні проблеми Ісландії); ось ми дізнаємося про саму героїню, її бездітне і безмужнє існування, та керівництво місцевим хором; ось – її стосунки із сестрою-близнюком; ось чергова акція, яка нагадує бій спецпризначенців, – такою спритною виявляється ця вже немолода пані; ось виходить її маніфест і стає «бомбою» у масмедіях; а ось, посеред всіх її «військових» дій, виникає мирна лінія дівчинки, яку вона багато років тому хотіла удочерити, і тепер може це зробити і врятувати від жахів війни в Україні, спричиненої агресією Московії.

І це далеко ще не кінець! А далі продовжуватиметься кримінальний детектив з абсолютно феллінівським відкритим фіналом, від якого за голову берешся, – такий він оригінальний, неочікуваний і багатозначний – хочеться скакати від задоволення через все, що було перед цим, і в той самий час сісти і подумати – до чого ж наприкінці ця головоломка.

Цілковитий успіх – інакше і не назвеш нову роботу Ерлінґссона, яка, на відміну від дебютної, кладе навзнак інших артхаусних супротивників фільму в прокаті – «Гірська жінка…» є і справжнім вдумливим, серйозним кіно, і кіно для всіх, тобто свій меседж режисер так мудро запакував у легку для сприйняття форму, що так одразу і не знайдеш аналогів, хто б вчинив подібно до цього. Пристрасть та винахідливість право(ліво?)центристської кобіти, яка рухається до утвердження своїх поглядів радикальними методами, імпонує одразу і назавжди.

Певно, брак нордичності у виконавиці головної ролі, Хеллдори Гейхадсдоттір, компенсувався додатковим і зрозумілим українцям шилом у дупці, яке й дозволяє її героїні літати мов та Маргарита, даючи копняки зрадливим можновладцям, і активно мріяти про світле майбутнє.

Мінімальне буксування сюжету десь у другій половині картини не зупиняє цей локомотив, зроблений за всіма правилами індустріального кіно – тут важкуватий скандинавський гумор вкладається у стрімкий монтаж, драматична лінія швидко доповнюється лірикою, радикалізм з небезпечними конотаціями тероризму міняється на прагнення покращити життя дитини…

Ми вже мали минулого року чудові копродукційні приклади – українсько-словацьку «Межу» чи українсько-італійський «Ізі». «Гірська жінка: на війні» – проект з приблизно схожим поєднанням кримінального та драматичного жанрів і подібним бюджетом (2,5 мільйона євро), але він у рази більший за охопленням: його прокат вже розписаний на понад двадцять країн, рахуючи і два найбільші ринки світу – Китай та Сполучені Штати.

Це суттєво збільшує кредит довіри до України, державна інституція якої, Держкіно, виділила фільмові, як лауреату 10-го пітчингу, більше за 300 тисяч євро. Саме такий приклад означає можливість українських компаній – фінансова доля плюс забезпечення виробництва на своїй території – працювати за європейськими стандартами і на чималих ставках у грі, під назвою індустрія кіно.

Так, це складний процес, ризикований і маловигідний, але іншого шляху немає (поки наших власних зірок і кінотеатрів у країні обмаль). У цьому сенсі «Гірська жінка…» – дуже приємний і показовий приклад: можна і рибку з’їсти, і на дно не сісти.

Ярослав Підгора-Гвяздовський. Київ

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-