Андрій Кокотюха, письменник - 04.08.2018 09:30 — Новини Укрінформ
Андрій Кокотюха, письменник
Я не знаю, що таке творчість, у мене – виробництво і контракти
04.08.2018 09:30 4288

На нашу розмову Андрій Кокотюха зміг виділити чітко годину, адже у нього все розраховано до хвилини. Дедлайн, терміни, контракти. Так, він письменник, але свою діяльність вважає не творчістю, а виробництвом – кожного дня друкує 20-25 тисяч знаків, має 4-5 годин безперервної, як він говорить, «важкої ручної фізичної праці».

Автор 67-ми книг переконаний, що в Україні не існує книжкового ринку, нових літературних імен мало, книгарень не вистачає, і, взагалі, в країні відсутня пропаганда читання.

Сам белетрист читає по 100 сторінок в день, але нікому ніколи не дає порад щодо вибору літератури, бо це питання індивідуального смаку. Він  переконаний, що читання повинно бути модне як процес, а не має бути модно читати певних авторів.

- Пане Андрію, днями стало відомо, що фільм «Червоний», знятий за вашим сценарієм, якому вітчизняні кінокритики закидали надмірну патріотичність, був визнаний Міністерством культури як такий, що не має патріотичної складової, оскільки заявка на кінопроект «Червоний» не була допущена до участі у 2-у етапі конкурсного відбору для надання державної фінансової підтримки фільмів патріотичного спрямування. Хотілося б почути вашу реакцію?

В українському прокаті з українських фільмів окупаються лише недорогі у виробництві комедії

- З усієї команди, яка працювали над проектом, моя реакція найбільш спокійна, тому що я від самого початку не покладав на Міністерство культури жодних надій і сподівань.

Я це казав завжди, і міністр культури Євген Нищук, з яким я особисто давно знайомий, знає мою думку про непотрібність Міністерства культури в такому вигляді. Моя думка ніяк не мінялася, коли команда вирішила подати «Червоного» як проект на отримання державного фінансування.

Наш кінопроект – це телевізійне кіно з 12 серій, така масштабна історія, яка б охопила кілька мільйонів глядачів.

У фільму «Червоний» є реальна історія успіху. Не скажу, що він окупився в прокаті, хоча б тому, що в українському прокаті з українських фільмів окупаються лише недорогі у виробництві комедії, і то не всі.

Я з величезною повагою ставлюся до команди, яка зробила фільм «Кіборги». Багатьох знаю особисто, аплодую їм стоячи, і бажаю, щоб вони стали найкасовішим українським фільмом минулого сезону, але – якщо подивитися на 23 з гаком мільйони, зібрані «Кіборгами», і подивитися, що на фільм витрачено 49 мільйонів, скептики можуть легко перекласти цей успіх як поразку.

Так само, як і «Кіборги», «Червоний» не окупився. Маючи по факту десять мільйонів від Держкіно і ще половину грошей від приватних інвесторів, ми заробили в прокаті три мільйони – і це максимум, який наш фільм зміг вичавити.

- Але, тим не менше, ви потрапили до п’ятірки лідерів українського прокату за минулий рік.

- Так, коли наш фільм показували на каналі ІСТV в травні цього року, то конкуренцію нам склало лише «Євробачення». Ми були на другому місці після «Євробачення» за кількістю переглядів у той день.

Однойменна книга теж отримала певні відзнаки, а головне – читацьке визнання. На сьогодні – майже 42 тисячі тиражу. З моїх 67 книжок – це поки що найтиражніша, хоча я не скаржуся, як вони продаються.

Часто трапляється так, що за що лають, за те ж і хвалять. Частина критиків, як книги, так і фільму, лаяли їх за те, що там є патріотична складова. Але ті, хто хвалили, казали, що патріотична складова не зчитується буквально, ми її розуміємо вербально – це не плакат і не «ура-патріотизм» з розриванням вишиванок на грудях.

Таким чином, при всьому моєму скептичному ставленні до Міністерства культури і компетентності людей, які там працюють, все ж я не бачу причин, чому мені особисто не докласти певних зусиль для того, щоб розробити історію в форматі телевізійного серіалу.

Повторюся, «Червоний» – це історія успіху за всіма параметрами. І раптом – нас називають категорично не патріотичними. І саме це стало основною складовою, чому нас відхилили. Можливо, вони ще будуть робити рухи, щоб якось виправити цю ситуацію.

- Я знаю, що вже є колективна скарга з приводу роботи експертної комісії…

- Колективна скарга є, але я її не підписував, бо не вважаю за потрібне підписувати скарги чи петиції. Не треба на це розраховувати в нашій державі, треба розраховувати, по-перше, на самого себе, по-друге – на здоровий глузд і, по-третє – на портфоліо, яке ти собі напрацював.

У розробленого мною формату, у нашої франшизи досить велика аудиторія, яка все одно чекає і для якої я готовий працювати.

Але я хочу, щоб ця аудиторія збільшувалася і збільшувалася. Я не приховую і гадаю, що навряд чи хтось на моєму місці приховував би, що хочу щонайменше 500 тисяч тиражу «Червоного», якщо не мільйон.

Я хочу, щоб рано чи пізно «Червоний» став телевізійним серіалом, і щоб сам фільм, як і серіал, теж побачили десятки мільйонів українців. 

Сьогодні в телевізійному контенті нам не вистачає саме такого історико-пригодницького кіно. І я прекрасно розумію, що рано чи пізно ми переможемо.

Зараз питання не до нас – чи готові ми йти до Мінкульту щось там домагатися, просити, а питання до Мінкульту – чи готові вони визнати помилки і йти за нами, йти за історією успіху. Некомпетентність експертів Міністерства культури полягає в тому, що вони не бачать реальних історій успіху.

- На своїй сторінці у Фейсбуку ви опублікували список із десяти неприйнятних для себе речей, там був і «рускій мір», як ви сказали – включно з фільмами Тарковського-Звягінцева.

Тож, у прив’язці до цього, хочу почути вашу фахову думку щодо наступної ситуації: гран-прі Одеського міжнародного кінофестивалю взяв фільм «Кришталь» білоруської режисерки. Потім виявилося, що в головній ролі в ньому знялася дружина російського репера Хаскі, який хизується дружбою з Прилєпіним та присвячує пісні Моторолі. Та й сам Хаскі теж в епізодичній ролі знявся.

В українських соцмережах, і у Фейсбуці здійнялася хвиля обурення і  нерозуміння допустимості такої ситуації. Як реагувати на подібне, у кого вимагати пояснень?

- Моя думка тут не може бути фаховою. По-перше, я не бачив фільм, по-друге, я не знаю, хто такий репер Хаскі, я його не ідентифікую.

Я не можу судити про художні чесноти чи недоліки цього фільму, але, все ж таки, певна частка моєї фаховості буде. Є одна обставина: фільм, як сказано, білоруського режисера, а під прикриттям білоруських режисерів та й взагалі того, що зйомки ведуться в Білорусі, до нас можуть гібридно проникати заборонені російські актори, представники так званих «чорних списків».

І це стосується не лише згаданої зараз кінострічки. Білорусь – це індульгенція, це означає, що фільм не російський, і саме тому, очевидно, до нього не було прискіпливої уваги, ніхто не придивлявся – хто там виконує епізодичні ролі, хто з них Хаскі, хто з них Прилєпін і все т.ін.

Можливо, якби на фільмі стояло: виробник – Росія, то було б зовсім інакше. А так просто замилили очі тим, що це Білорусь, – звідси, мені здається, ростуть ноги цієї проблеми.

Зрештою, Одеський міжнародний кінофестиваль – це окрема структура, яка має своїх експертів, що відбирають фільми. Я припускаю, що вони теж на це попалися, тому що, донедавна, якщо був фестиваль чи будь-який захід із позначкою міжнародний, то насправді там було всього два учасники – Україна й Росія. Без участі росіян не уявляли собі жодного фестивалю, в тому числі – Одеського. І раптом, треба прискіпливо ставитися до всього, що йде від північного сусіда.

Ну, не можемо ж ми зовсім не дивитися в бік наших «братів-слов’ян». Це не я кажу, це я намагаюся мислити як люди, що підходять до цього процесу вибірково. Добре, на Росію дивитися не будемо, ще можемо під роздачу потрапити, давайте Білорусь залучимо. Але, ось вам результат! Тому, Білорусь так само треба перевіряти на предмет наявності в ньому сепаратистів, ватників та ворожої ідеології.

- Ви неодноразово підіймали дискусійну тему відсутності української ідеології й пропаганди. А хто, на вашу думку, має нести за це найбільшу відповідальність – Міністерство інформаційної політики, Міністерство культури, органи влади, все суспільство чи культурна спільнота, яка мала б теж якось впливати на це?

- На це відповім так: той, хто ні за що не відповідає, хто не готовий взяти на себе відповідальність, той відповідно і не несе її.

Стосовно самого поняття «пропаганда», то воно, в принципі, багато в чому зіпсоване тією ж самою пропагандою, вибачте за тавтологію.

Нещодавно я прочитав одну зі статей нашого провідного спеціаліста з медіа та масової культури Георгія Почепцова щодо впливу масової культури на свідомість, в тому числі по всіляких пропагандистських моментах. Так от, він написав, що пропаганда у відкритому і закритому суспільствах відрізняється. В закритому суспільстві, як, наприклад, Радянський Союз, нинішня Росія, Північна Корея або будь-яка інша тоталітарна країна, вона не носить просвітницького характеру, а має саме характер оглуплення і маніпуляцій – через відсутність можливості перевірити цю інформацію.

Натомість українське суспільство, по-моєму, – найвідкритіше на цій частині земної кулі, і саме тому воно й вразливе до фейкової інформації, бо ми просто не готові себе захищати.

- А чому ми не готові себе захищати?

- Тому що нас налякали словом «пропаганда», воно у нас відразу асоціюється з отим самим закритим суспільством і з неможливістю перевірити інформацію, отримати різні думки з одного й того ж приводу.

Зрештою, пропаганда у відкритому суспільстві – це інформація та популяризація правил, ідей, понять, які є базовими саме для нього, не для польського, не для південноафриканського, не для австралійського, а саме для українського суспільства.

Пропаганда в закритому суспільстві базується винятково на брехні, от типовий приклад, я народився і половину життя прожив у Радянському Союзі: пам’ятаєте, тоді була фраза, яку постійно закидали американцям: «зато, у вас негров линчуют»? Ми ж не знали про реальне становище чорношкірих, нам казали, що Америка живе за тими ж законами, що описані в повісті «Хатинка дядечка Тома» Гаррієт Бічер-Стоу – і ми в усе це вірили, тому що ми не бачили альтернативи.

Нам казали, що брейк-данс танцюють жебраки, навіть був такий фільм «Человек с 5-ой авеню», в міжнародній панорамі показували, яке горе, що безробітні змушені танцювати брейк-данс. Те ж саме казали про джинси – що носять їх тільки бідні і взагалі це чужа нам ідеологія. Повторюся, ось це – пропаганда закритого суспільства.

Якщо в нинішній Україні ми називаємо речі своїми іменами, війну – війною, ворога – ворогом, прямо говоримо про проблеми, намагаємося знайти шляхи їх вирішення, і при цьому шукаємо точки, щоб довкола цієї правди об’єдналося не 5 мільйонів українців, як це було під час Майдану, а –40 мільйонів, я вважаю, що це – позитивний приклад того, що називається пропагандою.

- Але ж на те є державні органи, аби впроваджувати те, що ми називаємо ідеологією та здоровою пропагандою. Чи не так?

Поки ми боїмося здаватися собі архаїчними, держава-агресор приватизовує наше минуле

- Гадаю, у нас просто не сформована національна інформаційна політика. Далеко не треба ходити, зараз була чергова річниця Хрещення Русі Володимиром. По всьому Києву стоять борди з вітаннями Московського патріархату, а де альтернатива, де роз’яснення, що існує Київський патріархат? Нібито всі знають, що він є, але де борди, які вітають від імені Київського патріархату? Де інформація про те, що взагалі відбувається, де на загальнодержавному рівні популяризація та роз’яснення того, що держава Росія і Московський патріархат до Хрещення Київської Русі не мають жодного відношення, і взагалі – що таке Київська Русь – хто нам роз’яснить?

Я, як автор історичних романів і сценаріїв у тому числі, теж багато такого чую: от давайте дивитися у майбутнє, давайте фантастику писати або давайте якісь соціальні проблеми піднімати, як у новому американському фільмі «Три білборди за межами Еббінга, штат Міссурі».

Але, поки ми не розуміємо куди ми рухаємося – назад чи вперед, поки ми боїмося здаватися собі архаїчними, держава-агресор вже приватизувала собі за гроші федерального бюджету Іллю Муромця, Ярослава Мудрого, князя Володимира, зрештою, Миколу Гоголя! І багато чого справді українського ними вже приватизовано.

Вони не бояться присвоювати собі наше минуле і працювати на випередження. В 2009 році до двохсотріччя Гоголя фільм «Тарас Бульба» зняв комуніст і сталініст із Донецька Володимир Бортко. Чому два проекти, які народилися в Україні перед цим, не були зняті? Чому «Тараса Бульбу», хай і з геніальним Богданом Сільвестровичем Ступкою, треба було знімати в Росії? Чому ми не змогли зняти його раніше, ніж вони?

- А дійсно, в чому причина, можливо, це наш менталітет не дає нам діяти більш рішуче?

- Ні, український менталітет тут ні до чого, я кажу про відсутність державної політики, в тому числі інформаційної й культурної.

Держава повинна підтримувати всі такі події, треба було виділити певні кошти, зібрати певну творчу кіногрупу і просто зняти «Тараса Бульбу», дати державне замовлення з фінансуванням з тим самим Ступкою у головній ролі, він би витягнув фільм, і знайшли б тоді українських акторів і українську натуру, яка, власне, нею є.

Чому до 200-річчя з дня народження Гоголя Путін постарався, а Ющенко, який був тоді президентом, ні?

Тож ваше питання не до мене, у мене немає відповіді, я можу тільки озвучувати речі, на які в українців коротка пам’ять.

- Пане Андрію, а як ви оцінюєте розвиток сучасного українського книжкового ринку? Чи заповнені, на вашу думку, всі ніші, чи є якісь перекоси, прогалини?

- Українського книжкового ринку теж не існує…

- А мені здається, що він вже є, з’явилося багато сучасної літератури, багато нових авторів.

- Авторів не багато, їх дуже мало. Знаєте, де багато авторів? Знову ж таки, не втримаюся, мені самому не хочеться це робити, але найбільший, найзрозуміліший приклад – це держава-агресор.

Якщо брати не все книжкове видавництво, а тільки один сегмент – детективи, то у них щоквартально виходить 20 нових авторів. Я не говорю про нові видання в сегменті мелодрами, фантастики, в тому числі антиукраїнської, про різних там марсіан на Донбасі, літератури з претензією «на умняк», популярної, технічної літератури. У них виходить щоквартально книг більше, ніж у нас – за рік. І давайте про них забудемо, давайте тепер повернемося в Європу.

Я був єдиним автором з України, який минулого року представляв свою книгу в Франції на міжнародному фестивалі детективної літератури та фільмів «Quais du Polar» в Ліоні. Так там тільки коміксів ціла секція, не кажучи вже про книжкові крамниці, де коміксам віддані цілі поверхи.

А сегменти розважальної, інтелектуальної, науково-популярної літератури заповнені в рази більше. От там справді ринок існує!

Ми не можемо говорити про ринок, коли тираж української книги зріс лише на 1 тисячу примірників. Тобто, якщо до Майдану казали «золота тисяча», то сьогодні кажуть – «золотих дві тисячі».

Подивіться тиражі – 2 тисячі, 1,5 тисячі, навіть мені, кого нібито вважають успішним ринковим автором, видавці ставлять 2 тисячі тиражу і дуже рідко додруковують, десь 6 можуть поставити, інколи – 10.

Але чим я, як автор книг, які виходять тиражем 6-10 тисяч примірників на старті, відрізняюсь від того, чиї книжки виходять тиражем 2 тисячі? Та нічим! Різниця між нами всього-на-всього в 4 тисячі примірників – це невелика різниця. Це ми не говоримо про ринок, тим більше про конкуренцію, бо ринок передбачає конкуренцію, ринок передбачає торговельну площу, торговельні майданчики.

А скільки у нас в Україні місць, де торгують книжками? Навіть у Києві їх небагато. Говорячи про свою практику: у нас є своя інтернет-книгарня, так от, за півтора року статистика продажів – це Київ і Львів, все. Окремі одиниці замовляють з обласних центрів, не кажучи вже про села і райцентри.

Це говорить не лише про те, що маленькі міста і села не охоплені інтернетом, це говорить про те, що там відсутня інформація про вихід тієї чи іншої книги.

Потрібно говорити про нових авторів, тренди, тенденції, щоб люди знали, що така книжка вийшла, і де її можна купити – можливо, на сусідній вулиці, а можливо просто і легко замовити через Інтернет, як кажуть «на два кліки». Оце я називаю книжковим ринком.

Плюс, у нас проблема навіть не в тому, що видавці скаржаться на падіння продажів, і навіть не у відсутності книгарень по всій Україні, – навіть якщо це все буде, на цьому ринку не буде гравців. А хто такий гравець книжкового ринку? Це, передусім, автор. От, ви кажете, що у нас багато авторів, а 95 відсотків із них шукають не читача, а видавця, вони хочуть, щоб їх видали, але вони не готові, щоб їх читали.

- У чому ви вбачаєте основне гальмо розвитку нашого книжкового ринку? Мала кількість авторів? Відсутність інформації про нові літературні видання? Недостатність державної підтримки і фінансування? Чи купівельна неспроможність, адже не всі можуть купити книгу за 250 гривень, навіть якщо дуже хочеться.

Наша проблема – відсутність інформаційної політики і пропаганди читання

- Це комплексна проблема, і справа не лише в ціні, насправді не всі книги за 250 гривень продаються, так коштують мистецькі фотоальбоми.

Але, чим менше тираж, тим більша вартість книги, а у нас маленькі тиражі – й відповідно ціна підтягується до ціни паперу. Якщо люди будуть більше купувати, тиражі зростатимуть, і буде зменшуватися собівартість книги.

От, у чому українець весь? Якщо українцю привезли та під ніс поставили, він побачив, що воно є, взяв до рук, помацав: – О, так це ж можна купити, це ж мені треба!

Проблема – у відсутності інформаційної політики і відсутності пропаганди читання. Добре, не подобається слово «пропаганда», тоді у популяризації читання: читання – це модно, читання – модно як процес, а не модно читання певних авторів.

Навіть той, хто пише літературу «з претензією на геніальність», хоче збирати стадіони

Так, я з вами можу погодитися і навіть готовий підтримати, що у нас сьогодні на ринку з’являється дуже велика кількість україномовних авторів.

Але, хто ці автори? Це – перекладна література, передусім художня, сегменту якої нам не вистачає: мотивуюча література, ті ж самі детективи, мелодрами, фантастика, інтелектуальний сегмент, Нобелівські лауреати.

При цьому, у нас ніхто не знає багатьох авторів, яких сьогодні перекладають і видають українські видавці, але існує таке поняття, як жанр і, зрештою, ніхто ще не скасовував того, що це – імпортне, отже краще.

Поки що, крім Андрія Кокотюхи, немає альтернативи серед книжок, які можна читати в поїздах, електричках, перед сном, за одну ніч, словом – тієї літератури, яка дійсно користувалася б попитом і була написана для широкого кола читачів, а не з претензією на геніальність.

Люди, які займаються будь-якою творчістю – марнославні в хорошому розумінні цього слова

- Ви погоджуєтеся з тим, що є література висока, а є для народу?

- Майже вся література для людей.

- А те, що ви назвали «з претензією на геніальність»?

- Навіть той, хто пише літературу «з претензією на геніальність», хоче збирати стадіони, хоче собі 100, 500-тисячний, або навіть мільйонний тираж. Він теж хоче впливати на уми широких мас, ніхто ж не скаже: я пишу для 50 родичів, всі кажуть, що пишуть для народу. Ось і все, я не бачу поділу.

Люди, які займаються будь-якою творчістю, хоч літературною, хоч знімають кіно, хоч пишуть картини, хоч пишуть музику, це люди марнославні в хорошому розумінні цього слова. Не хочеться творити в шухляду, хочеться, щоб плодами твоєї роботи вдячно користувалася велика кількість народу.

- Чи не розглядаєте ви можливість випуску аудіо-книг, так собі їдеш в маршрутці й слухаєш?

- Я нічого не розглядаю. У мене 10 років тому були пропозиції, не знаю куди вони заглохли. Я нічого не розглядаю, я виробник. Звернуться з пропозиціями, будемо думати.

- Останнім часом часто чую про низьку якість текстів сучасних українських пісень. Чи справді має бути високою поезія у поп-музиці чи такі прості, але доступні для всіх, тексти, як у того ж Винника, все ж мають право жити, бо саме вони є рушійною силою в розвитку нашого власного українського музичного продукту?

Коли я читаю в соцмережах: «Порадьте мені фільм чи книгу», мене реально пересмикує

- Нещодавно медіа експерт Олексій Ковжун сказав, що поп-культура – це, власне, те, що народжує культуру взагалі. Люди не відрізняють культуру від мистецтва.

Мене цікавить культура, вона охоплює широкий спектр мистецтва, це лише складова культури, це лише один із її сегментів, і то – мистецтво теж має дуже багато відтінків сірого.

Поняття якості – надзвичайно смакове. Коли я читаю в соціальних мережах: «Порадьте мені фільм чи книгу», мене реально пересмикує, тому що нікому нічого не можна порадити, кожен радить, відштовхуючись від своїх смаків. Я ніколи цього не роблю, я пораджу те, що подобається мені, це не збіжиться зі смаками того, кому я це порадив, – і я втрачу довіру в очах цієї конкретної людини як експерт.

Тому поняття якості – дуже суб’єктивне, це як питання «смішно – не смішно». Тому, я б порадив тим, хто критикує якість пісень українською мовою, перекласти через Google тексти «Boney M.», «ABBA», «Ace Of Base», інших популярних свого часу поп-груп – і ви побачите, що співвідношення ціна-якість буде таке саме, як і з піснями Олега Винника.

- Друкувати на комп’ютері й крутити гайки – це в принципі однаково механічна робота, а де межа між творчістю і занудством? Взагалі, може бути творчість нудною?

- Я не знаю, що таке творчість, я не займаюся творчістю, у мене дедлайн, у мене виробництво, у мене контракти.

Творчість – це коли ти не хочеш – не робиш. Виробництво – інше. У мене кожен день 20-25 тисяч знаків, 4-5 годин безперервної роботи, це важка ручна фізична праця.

- Вашу роботу можна виміряти кількістю сторінок, а зараз все переходить на електронні носії, можете порахувати скільки гігабайт важить письменник Кокотюха?

- Я чайник, я в цьому не розбираюся, якщо хтось за мене порахує, будь ласка.

- Ви неодноразово говорили, що Джойс, Пруст, Кафка не потрібні для вивчення студентами. Чому?

- Ні, не потрібні. Література на зразок Джойса – це тоталітарний підхід. Я це порівнюю з вивченням робіт Маркса і Леніна в ті часи, коли я вчився. Гаразд, я роботу Леніна «Партійна організація і партійна література» конспектував 8 разів: 2 рази в школі і 6 разів – коли був на 1-2 курсі факультету журналістики з різних предметів. Але у мене не вимагали оцінки цієї роботи, у мене вимагали, щоб я казав, що вона геніальна.

Якщо я буду мати свою думку з цього приводу, то у мене будуть проблеми як із викладачем, так і з предметом. Література, яка кимось переоцінена, визнана безпідставно геніальною і надзвичайно високою, потребує в очах викладача альтернативних незалежних протилежних оцінок.

Якщо студент скаже: я прочитав, але мені не сподобалось, бо це нудно і почне розповідати по пальцях чому, – він отримає погану оцінку тільки за те, що має свою думку.

- А ви аналізували, хто зайвий у шкільній програмі з укрліт?

- Я прихильник того, що шкільна програма, як і вузівська, взагалі зайва опція. Не може бути гірших чи кращих авторів. Якщо говорити про шкільну програму з літератури, то не може бути обов’язкового читання одного автора і не обов’язкового читання іншого.

Я стою на позиції, що читання само по собі є процесом обов’язковим, так само, як фізична культура обов’язкова, і їсти кожен день теж обов’язково.

Ясно, що треба стежити за якістю харчування чи за якістю питної води, чи, навіть, за якістю алкоголю, але зовсім не їсти чи не пити ти не можеш.

Виходячи на вулицю, треба одягтися, щоб не ходити голим – нібито всім зрозуміла, банальна істина, але ж від тебе не вимагають, що ти повинен вийти на вулицю саме в такому одязі, а не в іншому, чи мусиш з’їсти сьогодні саме те, а не інше, або мусиш сьогодні включити саме таку музику, а не іншу.

Шкільна програма, так само як і вузівська, повинна заохочувати до вивчення і до популяризації літератури і читання як такого, а не фокусуватися на окремих авторах.

Якщо вони не сподобаються школярам, то це означає, що все це буде марно, це означає, що не сподобається процес читання як такий, просто відштовхне.

А я вважаю, що вчити думати важливіше, ніж змушувати читати того чи іншого автора по програмі, бо це не точна наука, де 2х2=4, це гуманітарна дисципліна, де дуже багато відтінків. І треба, щоб люди, гуманітарії вчилися думати самі, і якщо вони стануть потім педагогами – вчили думати інших, давали вибір і альтернативу. В цьому я бачу культурну освіту кожної людини.

- У вас є серія книг для підлітків і, по-моєму, деякі з ваших творів навіть рекомендовані для позакласного читання школярам.

- Мені б хотілося вірити, що це для підлітків, хоча насправді я бачу, що сьогодні поняття підліток зсунуто.

Я дізнався, що раніше підлітками вважалися з 14 років, а зараз – з 11-ти. І мій син, якому нещодавно було 15, у свої 12 перестав читати татові книги, які вважаються нібито для підлітків.

Зараз він читає Стівена Кінга «Воно», але перед тим він прочитав Хантера Томпсона, «Механічний апельсин» Ентоні Берджеса, Кена Кізі, Оруела. В свої 13 він вже все це прочитав. Так це підліткова література, чи яка?

Мені б хотілося вірити, що я щось там намагаюся писати для підлітків. Але, все ж таки, це, скажімо так, для старших дітей.

Детектив – головний код для культури, тому що показує світ не таким, як він є, а таким, яким він має бути

- Для дітей легше писати, ніж для дорослих?

- Ні. Дехто любить писати для зовсім маленьких дітей, бо їх можна виховувати. З мене дуже поганий вихователь, як ви вже очевидно зрозуміли. І треба писати так, щоб розповідати історії й при цьому не впадати в непотрібний дидактизм.

- Андрію, вас якось назвали «батьком українського готичного детективу». Хочу запитати – чому ви обрали для себе детектив як провідний жанр?

- Детектив – це не лише для мене головний жанр, це головний жанр для всієї літератури, і, не побоюся цього слова, головний код для культури. Тому, що він показує світ не таким, як він є, а таким, яким він має бути.

Не розумію, що таке позитивний персонаж – Шерлок Холмс наркоман, наприклад

В рамках кожної такої історії існує торжество закону, зло завжди покарано, добро завжди перемагає, і є люди, які беруть на себе відповідальність. А також чому в детективі як правило найчастіше злочин-убивство показано? Бо цінніше за людське життя немає нічого. Це взагалі такий визначальний жанр у гуманістичному плані.

- Кого вам цікавіше виписувати: «негативного» злочинця чи такого «позитивного» детектива?

Якщо в назві книги буде слово «вбивство» або «смерть», українці її не купуватимуть через забобони

- Я взагалі не розумію, що таке позитивний персонаж. Шерлок Холмс наркоман, наприклад. Існують герої з роздвоєнням особистості, ще з різними хворобами, і, як правило, нестерпні в житті.

- У вересні виходить ваш новий роман «Називай мене Мері». Раніше нібито планувалося, що він матиме назву «Дівчина з Донбасу», але потім ви змінили назву з маркетингових міркувань. Наскільки назва впливає на успіх книги?

Навіть притомні люди втомилися від Донбасу довкола себе

- В Україні жодним чином не впливає. Я повторюся: у нас немає ринку, щоб реагувати на назву. Навіть, якщо ти напишеш в назві слова «вбивство» або «смерть», цю книгу будуть купувати мало, тому що українці забобонні.

 Натомість книгу зі словом «відьма» будуть купувати активно. Книгу зі словом «любов» будуть купувати жінки.

Слово «Донбас» зараз втратило своє активне маркетингове значення, в перші роки початку війни на Донбасі люди хотіли читати, знімали цю інформацію, бо мали всі підстави вважати, що війна скоро закінчиться.

Сьогодні довкола Донбасу твориться багато різного, у тому числі такого, що не завжди несе позитивну конотацію. Навіть притомні люди втомилися від Донбасу довкола себе.

Я особисто проти програм, які спеціально розробляють для того регіону. От, давайте донбаських дітей кудись повеземо. А чому дітей з Полтавщини не треба кудись возити, чи дітей з Харківщини, чи дітей з Львівщини?

Виокремлення певного регіону під якусь програму означає дискримінацію – як того регіону, під який вона виділяється, так і тих регіонів, які під цю програму не підпадають. Це, як кажуть, вибіркове правосуддя.

Саме тому назву, яка нам із видавцями здавалася виграшною в плані продаж, ми поміняли на таку більш загадково нейтральну.

- Поділилися секретами своєї активної і продуктивної творчості. Як знаходите час, в чому знаходите натхнення?

Я десь зустрічала, що у вас своя методика: в робочі дні пишете сценарії, у вихідні – детективні романи. Це, справді, так?

- Це так. Про те, що у мене немає натхнення, вже говорив. Воно у поетів повинно бути, або у тих, хто не знає, що буде робити далі й чекає, поки натхнення прийде.

Взагалі метода дуже проста: є три німецьких слова, я не знаю німецької мови, але три слова знаю – «arbeiten und arbеіеen». Ось і вся методика.

- Тобто, все у вас автоматизовано, поставлено на виробничі рейки. А як щодо монетизації? Іван Франко, Леся Українка, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко – на купюрі якого номіналу ви б хотіли побачити своє зображення?

- На 100 доларів.

- Ви вже сказали, що не любите давати пораду щодо книжок, але все ж таки я запитаю. Що і скільки читаєте ви?

- 100 сторінок в день.

- А яка саме це література, художня здебільшого?

- Я структурую. Зараз читав і ще буду читати місяць-півтора все, що потрібно по роботі, по підготовці "Червоного - 2" до книжкового проекту та зйомок фільму, десь тижнів 5 читав тільки історичну літературу на одну тематику, зараз – книги українських авторів на цікаву мені тематику.

Закінчу читати книги українських авторів, відпочину на зарубіжних детективах, потім відпочину на зарубіжній серйозній літературі, на більш якісній, скажімо так.

Потім візьмуся за мотивуючу літературу. Спеціально якогось такого алгоритму немає, для мене важливо читати 100 сторінок в день.

- З якого твору «нульовому» читачу почати відкривати для себе письменника Кокотюху?

- Якщо вам цікавий такий письменник, як Кокотюха, беріть будь-який його твір і дивіться. Якщо сподобається – читайте далі, якщо не сподобається, ну, мені шкода. Але я сам собі – ходяча реклама.

Любов Базів. Київ 

Фото Павла Багмута

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>