Між розпачем і спробою: Третій день Одеського кінофестивалю
Можна тільки вітати здатність організаторів ОМКФ рік за роком знайомити вітчизняну аудиторію з лауреатами найпрестижніших міжнародних майданчиків, але найвищих похвал заслуговує їх вміння відшукувати справді непересічні твори, які немов потрапили в "сліпу зону" кінопроцесу.
Яскравим прикладом останніх стали включені до міжнародного конкурсу «Перелітні птахи» Чіро Герри і Христини Гайєго, колумбійська картина, раніше представлена лише на «Двотижневику режисерів», позаконкурсній програмі Каннського МКФ. Втім, один із співавторів стрічки, Чіро Герра, вже відомий завсідникам ОМКФ - складно уявити цінителя кіномистецтва, який, подивившись в 2015-му році в рамках тієї ж міжнародної конкурсної програми його «Обійми змії», не зробив усе від себе залежне, щоб побачити його новий фільм.
Очікуваний (одними з натхненням, інші - з деяким трепетом) від латиноамериканської картини етнографічний елемент поєднується у «Перелітних птахів» з мотивами мафіозно-сімейної саги. Члени патріархальної індіанської громади виявляються втягнуті в прибуткову торгівлю марихуаною, на яку ласі волонтери з Північної Америки. Далеко від медельїнських кокаїнових шляхів їх діяльність спочатку здається лише цілком нешкідливим розвитком традиційних сільськогосподарських ремесел, яка без всяких кровопролить дозволяє селянам пересісти з віслюків на джипи і вибудувати бетонні палаци на місці очеретяних хатин. Але подібно до того, як алкоголь одним лише трохи піднімає настрій, в інших же пробуджує демонів, несподіване багатство і необхідність постійно носити при собі зброю по-різному діють на героїв. Вбивство, вчинене одним з вчорашніх скотарів з єдиною метою утвердити своє право вбивати, стає початком протистояння кланів і племен, що загрожує мешканцям цього глухого краю на півночі Колумбії повним винищенням.
«Перелітні птахи» важко приписати до антиколоніалістських творів, що змальовують згубний вплив західної цивілізації на корінне населення - справді, правічний лад громади поступово руйнується під впливом наркоторгівлі, на яку спонукали індіанців чужинці-грінго. У цьому сенсі стрічку Герри і Гайєго можна розглядати як антитезу «Трьом обличчям» Джафара Панахі з їх критикою лицемірства і жорстокості патріархальних традицій.
Проте насправді мудрі старійшини, збереження фамільних талісманів, турбота про неухильне дотриманні традицій і дивовижних культів не тільки не захищають племена від морального розкладу і кривавих міжусобиць, але є джерелом всіх бід. Головний герой твору вирішує зайнятися продажем чудо-трави, прагнучи роздобути кошти на придбання абсурдно дорогого посагу, призначеного, як і годиться в цих краях, родині нареченої - аналогічним чином і війни сімейних кланів, які перетворилися на наркобанди, виявляються лише продовженням міжплемінних бойовиськ, що ведуться з незапам'ятних часів відповідно до архаїчних уявлень про родову честь та етнічну обраність.
Грізною величчю характерів, емоційною напругою, розмахом насильства, а також язичницьким світовідчуттям персонажі «Перелітні птахи» нагадують античні трагедії, хоча нещастя героїв фільму Герри і Гайєго обумовлені не волею байдужих до людських страждань божеств, а їхньою власною жадібністю, нетерпимістю і гординею.
Рятівною в «Перелітних птахів» постає відмова дотримуватися законів племені, здатність заради близьких чи власних уявлень про справедливість, - поставити людську гідність вище інтересів роду і кланових цінностей.
Схожі мотиви простежуються і в «Герої мого часу» Тоні Ноябрьової, який відкривав Національний конкурс.
Цей повнометражний дебют став своєрідним продовженням короткометражної стрічки Ноябрьової «День незалежності», що брала участь ще в першій, проведеної у 2012-му році конкурсній програмі українських фільмів ОМКФ, де вона отримала спеціальний диплом журі (в обох фільмах головну роль виконав надзвичайно органічний Євген Бушмакін). Як і показаний в тій же програмі «Гамер» Олега Сенцова, «День незалежності» представив виразний образ молодого покоління, існуючого в лихоліття великих надій і втрачених можливостей, в тому стані неспокою і млявості, яке лежало суспільство після ейфорії Помаранчевої революції (чи, може, з якого значну частину наших співгромадян не зуміли вивести ніякі соціально-політичні катаклізми).
Безіменний заводій у компанії молодих людей, які з перемінним успіхом намагаються у «Дні незалежності» відзначити головне національне свято, в «Герої мого часу» постає Жориком, молодим провінціалом, переконаним, подібно Растіньяку та Степану Радченку, у своїй здатності підкорити столицю. При цьому він залишається «людиною нізвідки». Аудиторія перебуває в невіданні, з якого міста чи селища з'явився Жорик завойовувати Київ, він не згадує про свій професійний досвід, йому не телефонують родичі. По суті, він позбавлений усяких зв'язків, крім тітки (яка, втім, теж відсутня, завдяки чому він і отримує можливість жити в її київській квартирі) і товариша, неговіркого, приземленого трудягу, не схильного, на відміну від Жорика, до прожектерства.
Легко існуючи у відриві від свого минулого, Жорик (що також відрізняє його від згаданих літературних попередників) не має жодних виразних уявлень про майбутнє, крім непохитної впевненості в тому, що воно насичене тріумфальними звитягами. Його план дій у досягненні добробуту і процвітання можна звести до вислову його прототипу з Дня незалежності: «Треба приколів якихось намутити!». Свідомість Жорика забита формулами з рекламних брошур і мотиваційних лекцій, які він розраховує застосувати до навколишньої дійсності з невимушеністю дитини, яка не сумнівається, що зможе здолати будь-кого, як тільки знайде меч-кладенець.
Інфантильність Жорика в його спробі відвоювати місце під столичним сонцем не тільки підкреслює його відчуженість від «минулого», а й допомагає глядачеві ніби збоку поглянути на звичну повсякденність. Ця повсякденність, яку Ноябрьова зображає з безжальною спостережливістю і дотепністю, мало чим відрізняється від вітчизняних реалій 2012-го, коли персонаж Бушмакіна святкував День незалежності, тиняючись з приятелями від кіоску до кіоску. Передані в оповіданні з вражаючою достовірністю непривабливість спальних районів, корупція як невід'ємний елемент буднів ЖЕКів і поліцейських дільниць, атмосфера соціального безправ'я і духовного убозтва цілком відповідають прикметами стабільної, мирної України часів режиму Януковича. Здається, Євромайданом в цей простір привнесені лише розмови про рух до Європи, неспроможність котрої висміюється раз по раз.
Автори картини виявляють справжню громадянську мужність, коли ставлять у центр сюжету наших співвітчизників, які такої мужності не мають, демонструючи суспільству, захопленому змінами, те, що ніякими змінами не зачеплено. Політично незручний, фільм Ноябрьової є такою ж мірою тематично незвичним, описуючи добре знайомий нам світ міських околиць, ринків і дешевих забігайлівок, який майже не потрапляє в поле зору кінокамер, і його представників, які практично не отримують на українському екрані права голосу. Продавець надувних іграшок, охоронець в галереї, рознощик бутильованої води - непросто згадати іншу появу у вітчизняному кіно представника спеціальностей, які приміряє заповзятливий Жорик, і, проте ж, зі своїм суржиком, доморослою філософією і наївним самокопанням він виявляється не тільки куди достовірнішим, а й виразнішим, ніж більшість митців, менеджерів і лідерів національного опору, навколо яких розгортаються сюжети українських стрічок.
Водночас Жорик відповідає провокаційній назві стрічки не тільки як характерний представник епохи - в цьому сучаснику волонтерів, правозахисників і громадських активістів і справді є щось героїчне. Оточений людьми, чия душевна апатія, чиє самовдоволене невігластво і пасивність носять, якщо можна так висловитися, агресивний характер, він сповнений відчайдушного (нехай, очевидно, і марного) прагнення змінити не тільки власне існування, а й навколишній світ.
Олександр Гусєв, Київ
