Михайло Захаревич, генеральний директор та художній керівник театру імені І.Франка
Восени театр поїде до Маріуполя, бо наша робота необхідна в боротьбі з агресором
14.07.2018 09:00 2632

Театр імені Івана Франка було засновано майже століття тому у Вінниці, потім він трошки помандрував Україною – став столичним театром у Харкові, пропрацював там три роки, після чого був переведений до Києва, який тоді не був столицею. Але, так склалася доля, що столиця повинна бути там, де театр Франка, і тому столицю скоро перевели до Києва.

Ось така вона, історія найбільшої театральної сцени країни, яка за два роки відзначить свій   столітній ювілей. З історії ми й почали розмову з генеральним директором та художнім керівником Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Михайлом Захаревичем.

- Пане Михайле, маючі за плечима 26 років, відданих театру імені Франка, ви знаєте про нього, певно, все. Тож, які періоди в житті театру можна назвати найцікавішими?

- Знаєте, я б сказав, що шлях театру Франка був завжди тернистим, але цікавим. В 20-ті роки, напевно, був найцікавіший період – дуже демократичний, в 30-ті роки – сповнений трагічних подій і спротиву діям влади Радянського Союзу, саме тоді  зняли з репертуару виставу Кочерги «Підеш – не вернешся» і після цього, як «ворога народу» розстріляли директора театру Кирила Гетьмана.

Далі був важкий час Світової війни: евакуація, притому з Москви, тому що трупа знаходилася там на гастролях, акторів евакуювали спочатку до Тамбова, потім до Семипалатинська. Було надзвичайно тяжко, але театр інтенсивно працював, тоді було три фронтові бригади, які очолювали наші відомі актори.

Далі був період занепаду, коли театром фактично керував Олександр Корнійчук, який писав, кажучи м’яко, недосконалі п’єси і театр вимушений був їх ставити. Потім ще гірше – до Києва перевели відомого актора і режисера Мар’яна Крушельницького, й у театрі стало фактично двовладдя – формально Гнат Юра залишався керівником театру, реально ж туди призначили Крушельницького.

Щасливий період розпочався з приходом Сергія Данченка, Віталія Розстального і Богдана Ступки, це тріо змінило обличчя театру. Бо перед цим був період, коли кожен рік-два змінювалися художні керівники, театр фактично не мав свого обличчя і перестав бути лідером у театральному українському змаганні.

А коли прийшов Данченко, театр почав відроджуватися з першої ж вистави «Украдене щастя», яка, до речі, йшла 40 років, це чи не рекорд книги Гінеса.

Доля театру надзвичайно цікава і на сьогоднішній день, розпочалася вже нова сторінка в його історії, коли головним режисером прийшов Дмитро Богомазов, якого всі в Києві знають, люблять, поважають і ми вже його любимо і поважаємо.

- Він вже з вами рік працює?

- Так, скоро вже буде рік, але маючи досвід спілкування з митцями, я бачу, що в нього все вийде і він буде гарним головним режисером. Він дуже близький за характером до Данченка, я думаю, що у нього і результати будуть, може, не такі, як у Данченка, але ще більші, хотіли б так сподіватися.

Ще до нас прийшов молодий режисер Давид Петросян, який показав себе у двох постановках як дуже зрілий режисер, що вміє працювати з акторами, тому що в нашому театрі актори – талановиті і знають собі ціну, з ними нелегко працювати, але Давид знайшов спільну мову, і поставив дві, на мій погляд, дуже довершені вистави – це «Земля» Ольги Кобилянської та «Війна» Ларса Нурена. П’єса «Війна» написана шведським автором, але вона дуже гарно кореспондується на сьогоднішні події, які відбуваються в Україні – той поствійськовий синдром у бійців, який дуже негативно впливає на них самих і на тих, хто навколо них. Сьогодні це, на превеликий жаль, є у нас, і нам хотілося би якимось чином виступити на захист сім’ї, на захист військових. Вистава блискуча, треба дивитися, хіба можна розказати.

- Так, блискуча вистава, ми писали про неї. Я знаю, що після подій 2014 року ваша театральна сім’я поповнилася акторами з Донецьку, вони вже стали вам рідними, ви задоволені новим надбанням?

- До нас прийшли два актори, Андрій Романій і Олена Хохлаткіна, я їм відразу сказав, що беру їх, оскільки бачив гру обох у виставах в Донецьку, коли ще війни не було. Ми будемо всіляко сприяти їм, тому що вони, крім того, що хороші актори, ще й патріоти України, це дуже важливо.

Донецький театр же частково залишився, хтось лишився і працює в самому Донецьку, а частина акторів переїхала на українські території. Романій дуже гарно проявив себе у «Трьох товаришах», а Хохлаткіна – у головній ролі в виставі «Дорога Памела». Для театру це досить позитивне творче надбання, і ми ставимося з великою подякою до них за те, що вони прийшли.

- Я знаю, що колектив театру ніколи не стояв осторонь: неодноразово перераховував кошти на ліки пораненим бійцям, давав благодійні концерти, де збирали гроші на допомогу АТО.

- Ми дуже вболіваємо за долю країни, у нас справді патріотичний колектив, і так було ще з самого початку, відколи організувався театр. Він завжди був українським. Попри те, що саме українські театри за радянської влади завжди принижували, наш театр твердо тримався своєї національності та представляв інтереси нації.

Виходячи з цього, ми і зараз не стали осторонь: грали благодійні вистави, перераховували кошти на лікування бійців, до цих пір їздимо по госпіталях, та до прифронтової зони.

У нас, напевне, більше 50 подяк від військових частин, але справа не в подяках, а в тому, що ми робимо свою справу і підіймаємо дух патріотів, які захищають нашу Україну. Це дуже важливо, це – наша місія.

- Хочу торкнутися питання меценатства. Я знаю, що ви брали активну участь у розробці проекту закону про благодійність, але, власне, частину про меценатську діяльність, в подальшому з нього було вилучено.

- Так, я був автором, я сам свого часу написав цей закон. Але закон повинен пройти апробацію в різних міністерствах – Мінекономіки, Мінфіні, Мінюсті, Мінпраці і соціальної політики тощо. Це були дуже складні часи, друга половина 90-х років, держава не фінансувала навіть зарплату, і от, поки закон проходив апробацію, ці міністерства повикреслювали з цього все те, для чого він писався. Він став «яловим», і не приносить користі нікому. Так, він існує, він є, але він ні на що не здатний, цей закон – євнух, я б сказав.

- А чим пояснюється таке зволікання парламенту з прийняттям закону про меценатську діяльність, адже всі митці в один голос кажуть, що закон потрібен?

- Напевно, хтось в державі не розуміє того, що меценати могли б взяти на себе певне фінансове навантаження і звільнити від цього навантаження державу. Я міг би досить математичним способом розкласти цифри для того, щоб це показати. Але таким чином меценати дійсно зможуть ухилитися від оподаткування, і я неодноразово чув від можновладців про недоцільність прийняття подібного закону зараз, коли держава збирає податки і в цих податках є така велика потреба.

Я згоден, але є механізм, коли і податки будуть і підтримка буде, бо сьогодні від оподаткування меценати легко тікають, перераховуючи гроші тим чи іншим організаціям.

Є дуже позитивний досвід Франції, наприклад, там різні системи фінансування, в тому числі й меценатами, можна вивчити його і взяти щось краще для себе.

Але питання в тому, що закони приймаються, але не виконуються. Нам треба навчитися виконувати їх, тоді все буде добре і на рівні держави, і на рівні людей.

А цей закон («Про благодійну діяльність та благодійні організації» – ред.) можна поправити, й дуже швидко привести у відповідність з державними потребами сьогоднішнього дня.

- Нещодавно в Україні стартувала театральна реформа. Багато хто з ваших колег із театрального середовища вважає, що вона зробила перший крок, і зупинилася. Хочу вашу точку зору почути.

- Це імітація державної реформи, може я дуже грубо сказав, але це правда. Це імітація руху в питанні реформування театральної сфери, і практика вже показала, що цей закон треба переробляти.

Ви знаєте, в деяких театрах директори – фінансисти, які не мають жодного відношення до мистецтва, і вони стали художніми керівниками.

Це вже говорить про недоцільність таких змін, треба, щоб творчим лідером був митець, а не фінансист. Також практика показала, що держава не може віддати митцю, який не має фінансової освіти, керування фінансами, тому що театри «впадуть».

І тому дві посади, які існували окремо (Генеральний директор та Художній керівник – ред.), об’єктивно правильно існували. Сьогодні їх об’єднали, ну, гарно, якщо людина має мистецьку освіту й до того ж є економістом. Але таких прикладів не дуже й багато, я особисто хочу похвалитися, що мистецьку освіту маю.

У законі, який існував до цього, було два варіанти – могло бути, що об’єднана посада, могло бути, що і роз’єднані посади, і на мій погляд, він був правильний.

Друге питання, це контрактна система для акторів. Так, контрактна система, яка існує на Заході, дає можливість актору вільно, на рівні фізичної особи і підприємця, домовлятися про суму його винагороди, термін заняття посади, пільги, він може транспорт замовити, тобто при підписанні контракту може бути цілий ряд вимог до роботодавця.

А що у нас? У нас є тарифна сітка з визначеним посадовим окладом і більше нічого, театр не може йому запропонувати якісь інші кошти для того, щоб дати інший посадовий оклад. Змінилося тільки те, що раніше він був зарахований на роботу на постійний термін, а зараз цей термін обмежений від одного до трьох років.

- І це тільки стресу акторам, напевно, додає?

- Звичайно. У нас ніколи не було проблем, що треба когось звільнити. Ми ніколи не ображаємо людей, завжди можемо домовитись, є різні варіанти: цивільно-правова угода, разові угоди. Ті, хто пенсійного віку, й отримують пенсію, можуть на разових працювати, отримувати ще якісь гроші за виконання певної ролі.

Зараз ми попереводили всіх на строкові контракти, от, буде закінчення контракту і що далі робити? Треба знову ж таки проводити якусь комісію для того, щоб прийняти їх чи не прийняти. Та ми знаємо, що вони роблять! Вони театр тримають на своїх плечах, театр може існувати тільки при наявності акторів, мені здається, що їх треба любити, поважати, і сприяти в розвитку.

Тому, я вважаю, що ця реформа формальна, й ні до чого не призведе, і гадаю, ще на нашому віку її змінять. Але чи потрібна якась інша театральна реформа, я не знаю, наприклад, коли говорять, що термін перебування на посаді керівника театру має бути тільки два терміни по п’ять років. Чому? Взяти Данченка, він пропрацював у нашому театрі 23 роки, від цього театр став гіршим? Кращим став! Набагато кращим, ніж був перед тим, коли кожен рік мінялися художні керівники і театр був на дуже низькому рівні.

Театральну реформу повинні робити люди, які обізнані з театром, з усіма напрямками його діяльності. Якщо законодавець, який робить або стверджує театральну реформу, не розуміється на цьому, то треба опертися на фахівців, які мають досвід в різних напрямках театральної діяльності – і адміністративної, і художньої, і театрознавчої.

- А цього разу не так було?

- Ви знаєте, ми звикли під козирок брати. І тому, коли хтось там щось запропонував наверху – дуже швиденько беремо під козирочок і виконуємо для того, щоб на нас не образилися. Це неправильно.

Насамперед треба вивчити закордонний театральний досвід і спробувати облаштувати його в наших сьогоднішніх умовах з перспективою розвитку, наприклад. А ми завжди вигадуємо колесо або велосипед, який не завжди крутиться так, як ми хотіли б.

От бачите, як я песимізм навіяв на вас. Давайте про щось веселе вже будемо говорити.

- А давайте! У вас в репертуарі театру зараз понад 50 вистав, чи яка точна кількість?

- На сьогоднішній день, уже біля 70-ти, якщо з камерною сценою. Репертуар оновлюється регулярно, накопичується, але прийшов час, коли треба зменшувати кількість, бо вистави ідуть раз на чотири місяці, від чого втрачається їхня якість.

- Який середній вік вистави, вона ж як людина - народжується, живе, потім приходить час і вона відходить. Які чинники довголіття театральної вистави?

- Боже, та стільки чинників, що я навіть не знаю, чи й всі згадаю! Найперший – життя рухається і методи театральної виразності змінюються. Якщо вистава була поставлена, наприклад, в 50-ті роки, так як поставлені «Калиновий гай», або «Банкір», або «Загибель ескадри», то на сьогоднішній день, вже ті засоби виразності виглядатимуть смішно. Це серйозний чинник, який примушує звертатися до сучасних режисерів та сучасних акторів, які володіють сучасними методами виразності.

А ще глядачі впливають, коли їх в залі немає, тоді виставу грати для себе якось дорого.

Актори старішають. Це ще один з чинників. Коли Ромео і Джульєтті по 30 років, вони ще можуть грати, а коли їм по 50, то вже, напевно, ні.

Здоровий творчий колектив з розумінням ставиться до того, що вистави списуються. Коли інтереси актора ставляться не вище, ніж інтереси самого театру.

Тому у нас зараз прийшов період, коли ми будемо списувати вистави і поповнюватися новими, бажано, щоб це талановиті вистави були. Думаю, що переважна більшість такими і будуть, тому що у нас дуже талановитий колектив - і режисерський корпус, хоча він різний за віком, що дуже добре; і акторський корпус, зараз ми проводимо конкурс на заповнення вакантних посад акторів. Думаю, що 6-7 чоловік молодих візьмемо, передивимось всіх, хто йдуть до нас, бо їдуть і з Харкова, зі Львова, багато хочуть в нашому театрі працювати, бо він сьогодні кращий і тут нічого не зробиш з цим. Може не скромно, але він сьогодні кращий. Це правда.

- Яка вистава рекордсмен по тривалості існування на вашій сцені?

- Я говорив про «Украдене щастя», майже 40 років. Фактично, 30 років йшла вистава «Тев’є-Тевель», «Майстер і Маргарита», «Енеїда» більше 20 років йшли.

От зараз «Приборкання норовливої» іде, ще Данченко поставив. Він пішов із життя в 2001-му році, це одна з передостанніх його вистав, і вона йде до цих пір.

Думаю, що ми восени влаштуємо її ювілей і, треба думати, чи продовжувати її чи ні, знову ж таки, вже актори кажуть, що ми уже стали трошки «більшими», хоча глядачів на ній повний зал. Тому, не дивлячись на те, що навіть є попит, ми деколи жертвуємо виставою на користь актора, який себе вже некомфортно відчуває в тій чи іншій ролі.

- Мені здається, що акторам важко усвідомлювати, що вони «виросли» з певних ролей і треба грати вже не самих героїв, а їхніх батьків. Особливо жінкам, напевно, некомфортно? 

- Все індивідуально, але для актриси головне з віком психологічно трансформуватися, знати, що в неї вже інший вік і по-людськи себе вести, відповідно свого віку. Людина повинна відчуває себе в часі, якщо вона себе в часі не відчуває і в 90 робить рухи, які вона робила в 30 або 25, тоді нічого не виходить.

- У вас є абсолютно чарівна Галина Яблонська, якій вже 90 років.

- Але ж вона вже дівчинку не грає? В молодості вона грала героїню, її брали сюди з Вінницького театру як героїню. Потім вона, трансформувалася з віком, от яка вона є, і тому зараз вона гарно виглядає на сцені.

Ми ж пам’ятаємо Людмилу Гурченко, яка в свої роки хотіла виглядати так, як тоді, коли вона співала «Пять минут».

Так само і чоловіки, є такі, що люблять кокетувати і хизуватися своїм фізичним станом, і коли вони починають фізично змінюватися, а кокетують так, як в 20 чи 30 років, тоді виходить не дуже добре.

От в чому велич Ступки? Він перевтілювався в образ і завжди перебував у стані героя, а не перебував у стані Ступки. Коли він виходив на вулицю і ставав з цією своєю парасолею – він, у свої роки, був артист, він грав роль артиста.

Це - геніальність. Я сам, як актор, це відчуваю і знаю, я ж багато років грав на сцені теж.

- Але ж усі 26 років роботи в театрі імені Франка, ви обіймаєте керівні посади. Актором ви тут не служили?

- Я працював актором у Запорізькому і Вінницькому театрах. Спочатку у Вінницькому, потім закінчив Харківський інститут мистецтв як актор і прийшов у Запорізький музично-драматичний театр, де за 11 років зіграв понад  60 ролей різних ролей, і співочих, в тому числі.

Крім того, я поставив там цілий ряд вистав, а потім мене перестала влаштовувати організація роботи в театрі і я перекваліфікувався в директора. Був директором того театру, де працював актором, я його зробив кращим театром України і завдячуючи цьому мене перевели до Києва спочатку на посаду директора, а потім генерального директора театру Франка.

- За акторською діяльністю не сумуєте?

- Сумую. І зараз свої акторські запити втілюю у снах, мені сняться ролі, я забуваю текст на сцені, переживаю про все це уві сні.

А чому перестав займатися, тут є у мене принцип – керівник театру, який буде грати ролі, по-перше, відволікатиметься від основної діяльності, треба ж на репетиціях сидіти по три години.

Друге питання, коли ти зіграєш роль, навіть у актора, який не є талановитий, буде можливість сказати: я краще нього граю і психологічно директор буде програвати.

Тому я цього не роблю і жодного разу не виходив на сцену.

- То тепер граєте тільки уві сні?

- Так, вві сні (сміється).

- Яка зараз заповнюваність театру імені Франка?

- Зараз у нас більше 80% наповненість в залі. Це дуже пристойно. Ми заробляємо найбільше в Україні, але нам вистачає лише на комунальні послуги та на постановку вистав. Ми ніколи не економимо на постановці, тому що, чим більше ми вкладаємо у виставу, тим більший інтерес вона може викликати у глядачів.

Тому жодна вистава, по крайній мірі, за мій вік роботи в театрі - 26 років - на підборі не випускалася. І жодному режисеру чи художнику не було відмовлено ні чому - вони отримували все, що їм потрібно для постановки. Бо, це якість вистави.

- У вас в репертуарі є одна вистава, на яку дуже складно купити квитки - це «Три товариша», де грає міністр культури Євген Нищук. Як ви вважаєте, чи додає популярності цій виставі участь діючого міністра? Як взагалі працюється театру під керівництвом міністра, який є вихідцем з вашого ж театру? Хоча, це вже традиційно, тому що франківська сцена є кузнею кадрів для Міністерства культури - міністри культури Ступка, Нищук, ви свого часу були 1-м заступником міністра культури. Це театру допомагає, заважає чи ніяк не позначається?

- Давайте скромно розпочнемо з мене. Коли я працював першим заступником міністра культури, до мого кабінету якось навіть завітав тогочасний керівник Адміністрації Президента із запитанням: де ви берете гроші для театру Франка? Адже театр вчасно отримував зарплату, проводив реконструкцію. А перед цим було сім перевірок в бухгалтерії – чи не більше ми перераховуємо грошей собі, ніж іншим театрам. І побачили, що не більше, навіть трошки менше.

І так було завжди. Ступка, будучи міністром, жодної копійки не перерахував на будівництво камерної сцени. Десь перераховував, а собі ні. Це такий наш український характер, щоб про нас нічого поганого не сказали.

А може це й правильно, що ми не корумповані були, ми були нормальними людьми. Так само, і Євген Нищук ніяких преференцій нашому театру не робить.

Але мені приємно, що я маю змогу в якості директора працювати з двома міністрами, назвіть мені ще хоч одного директора, який би в своєму колективі мав би двох міністрів - Ступку Богдана Сильвестровича і Нищука Євгена Миколайовича! Вони надзвичайно гарні актори, я б сказав, що з ознаками геніальності, а може й не ознаками, а просто геніальні.

- То, напевно, тому, вистава «Три товариша» користується неабиякою популярністю?

- Так от, до вистави. Може і грає роль якусь певну, що там задіяний міністр, але я не думаю, що це якийсь основний важіль. Вона має свою якість, яка приваблює глядача, нас запрошують з нею їхати до кожного міста.

У Євгена Нищука головна роль, він гарний в цій ролі, і Анжеліка Савченко гарна, в них пара блискуча - і фізично, і психологічно, на виставу це досить позитивно впливає. Я думаю, що глядачі це оцінюють. Це добре, що талановиті актори роблять свою справу.

- Ми згадали про Богдана Ступку. Я знаю, що ви опікуєтеся майбутнім пам’ятником, який має бути встановлений біля будівлі театру. Хотіла запитати, коли ми можемо вже чекати на це?

- Ми цим займаємося, проте ще треба акумулювати приблизно 50 тисяч доларів для створення цього пам’ятника. Є варіант, який влаштував всіх - і сім’ю, і нас, як колег, бо це ж буде біля театру. Ми поставимо цей пам’ятник, сумніву немає.

Там є пам’ятник Данченку, Яковченку, Юрі, і буде пам’ятник Ступці. До речі, тут є цікава штука. Коли ми відкривали пам’ятник Гнату Юрі, Богдан Сильвестрович після завершення церемонії каже мені, ну так, з певним гумором: а де ж ми з вами будемо? Я кажу: Ви отут. І ми до того місця прив’язали його пам’ятник. Він буде прямо на вході стояти, де я і показав. Я йому пообіцяв тоді, і ми це зробимо.

- Ви казали, що він опиратиметься на парасольку?

- Він артистично стоїть, спираючись на парасольку, дуже красиво. Богдан Сильвестрович був великий артист, він сам про себе з гумором говорив, як про організатора, як про міністра, що він виконує роль міністра. Він був блискучий артист, тому він повинен бути там.

У нас, крім всього, до ювілею на фасаді театру буде розміщена така горизонтальна дошка з прізвищами наших визначних акторів. Ми оголосили на сайті театру, щоб глядачі висловили свою думку, хто там повинен бути, зараз маємо певні пропозиції, їх вже багато.

Зараз вже художники працюють над вирішенням оформлення, бо раніше ми це робили як Алею зірок, у нас вона, до речі є на вході до Пасажу, біля фонтанчика. Але мені боляче дивитися, як по ній топчуться і вона дуже часто буває брудна. Я не хочу, щоб по наших артистах топталися, тому ми зробимо це над входом до театру.

- Зараз в Україні відзначається певний театральний бум. З’явилося дуже багато проектних, незалежних, авангардних театрів. Інколи від їхніх прихильників можна навіть почути, що проектний театр потіснить репертуарний. Як ви ставитеся до таких думок своїх колег? Взагалі, ви знайомі з їхньою творчістю?

- Дуже позитивно ставлюся, тому що театри повинні бути різні. І тільки час покаже, хто потрібен глядачам, тому що глядачі у нас настільки різні, особливо сьогодні. Наше суспільство трошки поділилося на різні групи і кожна група вимагає до себе певної уваги.

Це дуже нормально, коли існують проектні театри, я підтримую цей напрямок діяльності, але є традиції, нашого театру, наприклад, репертуарного театру. Ви запитували мене про те, скільки вистави ідуть. Хай хоч одна вистава проектного театру проживе на сцені 40 років, тоді я зніму шляпу і скажу, що закриваємо театр Франка, а відкриваємо проектні театри.

- У вас просто різний глядач. У них свій, у вас свій. До речі, який він, ваш глядач? Який його середній вік?

- Ви все серединку шукаєте, а я думаю, що серединки ми не знайдемо. Ми гордимося тим, що у нас в театрі є діти, є юнацтво, є середнє і старше покоління.

На дитячі вистави завжди повний зал, оскільки вони розраховані на психологію дитини, а от вистава, яка є в шкільній програмі, інша справа. Коли на неї приходить ціла школа – діти не дивляться, роблять у залі все що завгодно, а коли приходить один-два класи, і поряд сидять дорослі глядачі, вони спокійно дивляться, принаймні, вчаться, як вести себе в театрі. Вони дивляться, щось розуміють і мені здається, що це важливо.

Так діти привчаються до театру – спочатку приходять на дитячу виставу, потім з батьками або вчителями – на дорослу, а потім переходять в іншу вікову категорію.

- Ви свого глядача, виходить змалку знаєте.

- Деколи ми проводимо соцопитування глядачів, це дає нам певну інформацію. Такі опитування були у нас і по вартості квитків, до речі, у нас вони досить демократичні, тому що у нас є і мінімальна ціна, і максимальна, а між ними цілий розрив, розрахований на платоспроможність всіх верств населення.

Це системна робота, яка впливає на заповнення залу і формування нашого репертуару. Тому, як генеральний директор і художній керівник, хоча я не хотів би цього поєднання, ми з Дмитром Богомазовим досить системно підходимо до формування репертуару, вивчаємо пропозиції режисерів, навіть акторів для того, щоб потім зупинитися на актуальних для держави і для нас творчих роботах.

- Як ви ставитеся до участі акторів театру у серіальній продукції?

- Потрясаюче!

- Але ж, є думка, що зйомки у серіалах негативно впливають на якість гри на сцені.

- Ви знаєте, негативний досвід - це теж досвід. Вони знімаються в серіалах, це робить з них зірок, а зірки, коли вони працюють в театрі, запалюють інші зірки, запалюють цікавість у глядачів.

Виходячи з цього, ми хочемо продукувати зірок, ми навіть зробили на сьогоднішній день такий варіант – плануємо показ вистав на чотири місяці вперед для того, щоб наші актори могли зорієнтуватися, коли вони мають час для того, щоб зніматися.

- То ви всіляко йдете їм назустріч?

- Ми – завжди, з великою любов’ю.

- Це чудово. Тож на завершення розкажіть про основні здобутки 98-го театрального сезону.

- Найбільший здобуток, це те, що до нас прийшов Дмитро Михайлович Богомазов. Це запорука того, що театр буде розвиватися.

Ми виконали всі наші плани, що дало можливість нам заробити певні кошти і втілити творчі задуми в життя. Ми зберегли весь колектив, від нас ніхто не втік, бо ми всі любимо наш театр.

У нас є багато гарних аншлагових вистав, «Кайдашева сім’я» сьогодні вже увійшла в розряд довгожителів.

Анатолій Хостікоєв поставив виставу «Незрівнянна», так на неї - просто паломництво. Про «Трьох товаришів» ми вже говорили, зараз – остання прем’єра за Достоєвським «Ідіот» - теж велику цікавість викликала.

На камерній сцені режисер Давид Петросян вніс свіжий подих.

Зараз ми поїхали на гастролі до Херсону, театру важко сьогодні їздити, але це ж південні кордони нашої держави, і наша робота на сьогоднішній день вкрай необхідна в боротьбі з тим агресором, який в Криму сидить.

Далі ми восени поїдемо до східних кордонів - до Маріуполя, там покажемо свої вистави.

- Тобто, планів у вас багато.

- Ми вже сформували репертуар на наступний рік і маємо певні репертуарні плани вже аж на той, що буде за ним. Життя іде.

Нам дуже хочеться побудувати і перенести декораційний зал з приміщення театру до приміщення на проспекті Науки, там великі площі. Що дозволило б  економно використовувати робочий час та отримати ще один репетиційний майданчик.

Хочеться, щоб у нашому залі було прохолодно літом і тепло взимку, думаємо зробити кондиціонування в цьому році.

Робимо студію звукозапису, де можна буде якісно записувати музичну продукцію для наших вистав.

Думаю, що ще у цю каденцію, за ці 5 років, які мені надали можливість працювати, я багато чого встигну. На зборах театру я взяв зобов’язання за цей рік підготувати п’ять керівників театру, я оголошу конкурс, до речі.

І головна вимога, що керівник театру повинен попрацювати в кожному цеху, починаючи з монтувального, він повинен знати структуру роботи театру.

Я це пройшов сам, і мені здається, що бути керівником, треба знати всі ланки, які є в театрі, тоді можна нормально співпрацювати з цехами, з творчим та керівним середовищем.

Любов Базів. Київ.

Фото: Олена Худякова, Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-