Місце, де надія пахне квітами. По-японськи. Кіно дня
Вихід у прокат анімаційного фільму «Прикрась прощальний ранок квітами надії» можна вважати подією, оскільки це – японське аніме, рідкісний гість у наших кінотеатрах, нестандартність думок якого і їх викладу достатня, аби вислухати гостя та подумати про сказане.
Незвичність аніме як стилю загалом, і «…квітів надії» зокрема, здатне породити у голові глядача, звиклого до діснеївської анімації, відчуття протиріччя, адже за спрощеними рисами облич героїв ховається складна філософія життя. Європеоїдні обличчя, ледь розкритий рот під час розмови й обмежена міміка – це традиція в аніме, як підкреслення національної стриманості. Натомість, кожний із героїв має за душею цілий світ причин і наслідків, подій та реакцій на них. І кожен світ розвивається епічно й довготривало. Це норма для анімешних фільмів. І «… квіти надії» зроблені повністю в цьому стилі.
Фентезійність – форма, з якою приємніше працювати і яку приємніше сприймати. Та й узагальнення робляться легше, попри мультижанровість, важкість епосу, муки душі та очей, щосекунди повних сліз. Це певний парадокс, який був породжений винятково в Японії, де поезія мінімалістична, музика – атональна, а філософія може народитися під час спостереження за цвітінням сакури. Тож ледь не кожний витвір японських авторів вартий уваги.
Хоча «Прикрась прощальний ранок квітами надії» не є шедевром, і про це треба сказати одразу – і тим, хто знається на аніме, й ще його не дивився, і тим, у кого просто жевріє в душі надія інтриги. Інтрига, безумовно, є, та вона не заміняє вправності, точніше її відсутності, з якою інтрига втілена в життя. Частково це можна пояснити тим, що анімеха є дебютом, нехай і дуже вправної сценаристки Марі Окада. Насиченість мультфільму ідеями вражає, як і їх важливість, що апелює до загальнолюдських цінностей, та вони доволі до-о-о-вго, і повільно проявляються. Перша половина – сонна до нестями, і це не так формальна ознака, можлива для сюжету, як все ж неспроможність режисера адекватно підійти до матеріалу, що, мов тісто, утікав із діжки в одному місті, а в той час інше місце було позбавлене уваги кухаря.
Історія «… квітів надії» стосується юльфів – народу зі здатністю жити сотні й сотні років. Їхня місія – прясти стрічки днів, які є матеріальним втіленням часу. Елегійне їх існування переривається нападом на них іншого народу, король якого хоче через зв'язок свого сина з юльфійкою продовжити рід до меж, невідомих у світі. Одній із дівчат, 15-річній Макії, вдається втекти. Потому, в своєму безцільному блуканні, вона знаходить маля, що плакало в руках вбитої кимось матері, і вирішує його врятувати, і стати для нього новою мамою.
Вже навіть у цій обмеженій кількості рядків можна знайти поєднання 4 жанрів – казковості, драми, мелодрами й військового екшну. Надалі кожний з них підсилюється багатьма деталями до повноцінного сприйняття. І навіть із відчутним перегином: у казці з’являються дракони і пророцтва, в драмі – з десяток нових конфліктів, мелодрама переходить у сентиментальність під назвою «виплакати всі очі до останку», а війна – «і потечуть ріки крові вулицями ваших міст».
Дитині таке дивитися просто неможливо, принаймні українській. Які уявлення у японців щодо дитячої нервової системи, якщо вони ставлять рейтинг G, тобто «без вікових обмежень» – не маю уявлення (в Британії та Австралії фільм має рейтинг 15+). Хоча тут спрацьовує момент досвіду і можливість розуміння всіх меседжів, вставлених у контекст мультфільму: на перегляді поруч зі мною сидів 11-13-річний хлопець, їв із відра поп-корн і в ус не дув, повністю пропускаючи все те складне, чим напхані «…квіти надії», лише під фінал, коли тема стосунків мами і сина педалюється шляхом натискання на больові-емоційні точки, пустив скупу сльозу. Одну.
Припускаю, діти так само не стануть поціновувачами тої прекрасної образної мови, якою й відрізняються аніме-фільми від анімаційних картин світу, у нас навмисно спрощених в силу уявлення про простоту дитячого сприйняття. Японських же дітей готують змалечку до складності, багатомірності, болючості й одночасно п’янкої краси світу – саме тому в них у садочках і школах висять роботи (і часто оригінали!) багатьох європейських художників-класиків, а в кіно кажуть, що всі так чи інакше коли-небуть помруть, і мами також. Як у «…квітах надії». Причому, незважаючи на ствердну відповідь щодо питання – чи «всі помруть? І мама також?» – за хвилину може пролунати, що «мами ніколи не плачуть»…
Як чудово звучить порівняння – «як гарно ти пахнеш… сонячними променями». Або визначення – «він – моя стрічка днів». Чи ствердження – «полотно мого життя виткав ти»… І в цьому плані картина Марі Окади прекрасна, повна влучних спостережень і філософських роздумів, психологічно вмотивованих колізій і глибоких переживань, дуже зрозумілих і актуальних ледь не для кожного… Коли дитинка, врятована героїнею Макії, є маленькою, вона ластиться до неї, бо залежить від неї, бо не бачить зла, бо відчуває лише добро. Та коли хлопець виростає – його накривають гормональні шторми, жорстокий світ і потреба плисти, навіть якщо тонеш. Іншого ґатунку – проблема у матері, яка народила без любові, за примусом спадкоємця престолу. А їй і проявити любов нема як, бо не пускають до доньки. Зворотний бік – відчуття в цих обставинах дітей.
Як ставитися до життя, до людей, до рідних і не до рідних, до історії, до пам’яті й до часу, вимог і прагнень, несподіваних викликів долі? Ці питання, окремо витерті до трюізмів, тут ставляться в лоб і образно, часом з настирністю, а часом досить відсторонено, але ними заповнений мультфільм. Саме вони виставлені на перший план, а не сюжетні події, які, взагалі-то, слугують допоміжним, візуалізованим тлом для роздумів. Проте це не означає, що візуалізація – другорядна, і тому не пророблена належним чином. Навпаки! Якщо фізіономіка в аніме навмисно спрощена, то оточуючий персонажів простір почасти досконалий і ажурний. Аніме-фільм «…квіти надії», якщо вдаватися до історичних паралелей, близький XVI-у чи XVII-у сторіччям історії Європи, з червоними дахами якоїсь-там-Австрії, з фортецями і підвісними воротами, з вітрильниками, повними гармат, і мечами та латами на воїнах. Це все промальовано детально і захопливо, цілком у традиціях великих майстрів аніме і любителів європейських «декорацій» Хаяо Міядзакі, Осії Мамору чи Кацухіро Отомо. І так само в дусі цих майстрів існує фантастичність і гігантоманія: як у «Метрополісі» і «Стімбої» Отомо чи «Мандрівному замку Хаула» і «Віднесених духами» Міядзакі, тут присутні циклопічні будівлі й механізми, загадкові й ірреальні. Немає тільки смішних тваринок…
Створений Марі Окадою світ є повний і самоцінний, зі своєю біографією і немалою тривалістю в часі та просторі. Він охоплює три покоління, кілька країн, міст і селищ, розповідає про простих людей і безсмертних, про королівські сім’ї та їхні династичні чвари, розповідає довго, часом поетично, а буває й через плач, – елегія переходить у трагедію, драма – у філософію. Фінал поєднує все разом, тому й здається сумбурним і зіжмаканим, але зроблений точно не за українськими лекалами, коли або хеппі-енд, або всі помирають. А як може бути щось третє? І, власне, чому так? Бо це японське аніме, породження іншої культури – великої й подекуди незбагненної, тому й цікавої та з інтригою terra incognita.
Ярослав Підгора-Гвяздовський. Київ
