«Молодість-47»: Формалістичні пошуки і чорти з тихого виру

«Молодість-47»: Формалістичні пошуки і чорти з тихого виру

1737
Ukrinform
«Радикальний» старт «Молодості» з аналогіями з полотнами Босха, 2020 роком і коридорами «Фабрики нічого»

У кінематографічному середовищі, приголомшеному перенесенням Київського МКФ «Молодість» з жовтня на травень, висловлювалися побоювання, що сезонна трансформація обернеться рішучою зміною формату, намаганням наблизити захід до вітчизняних уявлень про гламур і стандартів курортних розваг. Пояснення, які звучали з боку організаторів про те, що весняні терміни дозволять залучити на кінопокази під відкритим небом гостей Дня міста і туристів, які не роз'їхалися після фіналу Ліги чемпіонів, посилювали передчуття біди.

Однак песимістичні настрої розвіяв вже перший кінопоказ. «Обличчя» польки Малгожати Шумовської, лауреат Гран-прі журі Берлінського МКФ, стало однією з найбільш радикальних картин, коли-небудь показаних на «Молодості» як фільм-відкриття.

Дія стрічки розгортається у патріархальній глибинці. Відданість місцевих жителів традиційним цінностям виражається головним чином у ненависті до всіх прийшлих і у презирстві до земляків, які виділяються із загальної маси, а релігія є для них своєрідною міткою національної приналежності: любов до Бога і ближнього виявляються необов'язковими декораціями для основного символу віри - богообраності польського народу. Відповідно до цього специфічного сприйняття християнства (дуже близького багатьом з наших співвітчизників) зведення гігантської статуї Спасителя виступає проявом гордині, схожою з тією, яка володіла душами невдачливих будівельників Вавилонської вежі.

Якраз на будівництві статуї відбувається інцидент, який стає відправною точкою сюжету – юнак, який бере участь у роботах, зірвавшись з лісів, отримує серйозну травму голови. Під час унікальної операції на місце спотвореного обличчя йому пересаджують нове. Виглядаючи як погано нап'ята маска, що погано його слухається, воно розкриває все лицемірство мешканців містечка. Драматична зміна у зовнішності героя практично у всього його оточення, включаючи членів сім'ї, викликає не співчуття, а неприязнь, перетворює їх на зграю тварин, які виганяють зі свого середовища пораненого побратима.

Розповідь, яка зображує самопроголошених захисників консервативних ідей і національних чеснот як страхітливе збіговисько обмежених тупиць і злобливих мракобісів, які немов зійшли з полотен Босха, часом заходить у відверту карикатурність і через те втрачає правдоподібність, а візуальне рішення, втілене талановитим оператором Михайлом Енглертом – розфокус, який розпливається по краях і часом заповнює більшу частину екрана, зйомка «як би крізь тьмяне скло» – з чарівним сарказмом, надає поетичну інтонацію гранично натуралістичному зображенню побутової мерзоти, але все ж виглядає дещо претензійною. Хай там як, злий, іронічний і гіркий фільм Шумовської, подібно до «Полювання» Томаса Вінтерберга і, якщо бажаєте, «Шепотів і криків» Інгмара Бергмана переконує у хиткості соціальних і сімейних зв'язків, показує, як швидко гідний член суспільства, впевнений у любові і підтримці близьких, може стати ізгоєм.

Щодо гротескного «релігійного» елементу картини, який став причиною особливо бурхливих суперечок на батьківщині авторів, варто відзначити, що у розповіді, балансуючій на межі антиклерикалізму та антирелігійності, в якийсь момент проявляють себе Вищі Сили: гігантська статуя стає вмістилищем Святого Духа, і бетонний Христос відвертається від злосливої пастви.

Так само безжально викриває фальш і жорстокість суспільних установок фільм Педру Пінью «Фабрика нічого» з програми «Фестиваль фестивалів», який отримав на Каннському МКФ приз ФІПРЕССІ. Цю тригодинну кінострічку про протистояння робітників і власників фабрики, яка закриваєтьс,  можна без перебільшення назвати однією з найбільш химерних виробничих драм, які тільки бачив світ. Розгорнуті сцени сімейного життя працівників, які беруть участь у страйку, чиї настрої коливаються від бойового запалу до тупого відчаю, їхні зіткнення з роботодавцями, насичені докладними екскурсами в трудове право, сплітаються з витриманими у документальній манері (і, очевидно, такими, що дійсно відбивають особистий досвід виконавців) монологами про негаразди існування найманого працівника, а також багатьми влучними зауваженнями, але утомливо довгими і утопічними до безглуздості міркуваннями ідейних натхненників страйку про додану вартість та імперативи суспільства споживання.

Дія немов розпадається на окремі лінії, погано пов'язані не тільки стилістично, але й сюжетно, поки на 150-й хвилині, після приголомшливої і прекрасної музичної сцени, не відбувається своєрідний сеанс викриття. Французький інтелектуал, який підтримав робітників, виявляється майстерним маніпулятором, який перетворює соціально-політичний експеримент на щось подібне до знімального майданчика авангардного фільму. Розмиваючи межу між реальністю та вигадкою, політикою та мистецтвом, Пінью показує схожість лівих теоретиків і капіталістичних акул в їхньому егоцентризмі та байдужості до людських доль.

Втім, Пінью виступає набагато більш поблажливим суддею нашої природи, ніж Шумовська. Нехай у його фільмі виявляють свою неспроможність будь-які ідеологічні будови, але здатність людей відчувати одне до одного співчуття, надавати взаємну підтримку дозволяють їм пережити і самоуправство можновладців, і спроби революціонерів побудувати більш справедливий світ.

Орієнтацію фестивалю на сміливі творчі шпошуки продемонструвало і введення нової програми, «4MA». Однією з перших у цій добірці експериментальних стрічок була представлена картина нашого співвітчизника Корнія Грицюка «20/20 Безлюдна країна». Слідом за блискучими короткометражками «Хто підставив Кіма Кузина?» Антоніо Лукіча і «Цвях» Філіпа Сотніченка автори «Безлюдної країни» освоюють жанр мок'юментарі, псевдодокументального фільму. При цьому стрічка Грицюка свідомо не вводить глядача в оману, оскільки її дія розгортається у 2020-му році. Згідно з сюжетом, до цього року коловертіння попередників і наступників, які вдало звалюють один на одного відповідальність за наслідки економічної кризи і політичного безладу, призводить до закономірного виходу – виїзду практично усіх наших співгромадян до більш щасливих країв.

Канадський документаліст, який виступає закадровим ліричним героєм, вирішує зняти фільм про це велике переселення народу і вирушає до України на пошуки її останніх мешканців – і знаходить лише вісім людей. Серед цих персонажів, які виявили похвальний патріотизм, на інтерв'ю з якими побудована розповідь – обраний у 2019-му році президент України, якому, очевидно, судилося стати останнім, спеціаліст з енергетики, який пророкує про згубні наслідки руйнування безхазяйних об'єктів, бойовик ДНР, який полює за примарами бандерівців, китаєць, який за дорученням компартії КНР вивчає перспективи заселення покинутої землі.

Віддаючи належне новаторському підходу авторів, які зважилися змішати постапокаліптику і псевдодокументалістику, доводиться визнати, що представлений світ далекий від переконливості. Хай як часто (насправді, надто часто) інтерв'ю не переривалися кадрами з покинутими поселеннями, безлюдними площами і спальними районами, в очі кидається стерильність інтер'єрів, у яких існують персонажі, відсутність у них будь-яких ознак запустіння і навіть пилу, не кажучи вже про те, що кожен з героїв, схоже, ще минулого тижня побував у перукарні. Від цих зовнішніх недоліків не дозволяють відволіктися і монологи, виконані в згубній для мок'юментари театральній манері, які в кращі хвилини нагадують естрадну політичну сатиру, а здебільшого відверто нудні.

Автори не зуміли зробити героїв хоч трохи репрезентативними представниками сучасного українського суспільства, не говорячи вже про те, що серед них немає найбільш очевидних «невиїзних» на кшталт жителів сіл і знедолених пенсіонерів. Мабуть, єдиним відомим типажем можна назвати лише карикатурного деннерівця.

Втім, та обставина, що у просторі фільму ті, які зберегли відданість українській землі, виявляються здебільшого абстрактними фріками, підсилює відчуття туги, страху перед можливими катастрофами майбутнього, прикмети яких автори «Безлюдної країни», подібно до кожного з нас, легко відшукують у тривожній сучасності.

Олександр Гусєв, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-