Це звучить парадоксально і цинічно, але саме завдяки війні у нас дійсно ренесанс, тому що звідси забралися окупанти і загарбники, й у результаті, нарешті, можуть розвиватися наш літературний ринок, шоу-бізнес, музика, вважає письменниця Світлана Поваляєва.

Щойно вона презентувала нову, нетрадиційну для себе – поетичну – збірку "Після Криму". Яка цікава ще й тим, що киянка раптом вдалася до кримської тематики.

- Світлано, збірка «Після Криму» – це ваша особиста лірична рефлексія на анексію Кримського півострова?

- Власне, Крим повністю пройшли мої батьки, вони облазили його весь: прибережний, степовий, гірський, який завгодно, вони там провели молодість, медовий місяць, і, можливо, мене там зробили. Я з дитинства у тата в майстерні гралася якимись шматками сталактитів, морською галькою, сердоліками з Сердолікової бухти.

І потім, буквально з 5-6 років я бувала у Криму щороку по кілька місяців. Я на ньому виросла, а коли подорослішала, ми почали туди їздити з друзями, хіпувати. Жили в Сімеїзі прямо під Філософським каменем. Хтось – на Лебединці, хтось – під Вовчою пащею. Словом, це мій дім, це половина мого життя. Я й досі пам'ятаю, де який валун стоїть, де який камінчик лежить, де що росте, як пролягає там стежка.

А у 2013 році наша буддистська спільнота збудувала гар між Фіолентом і Ласпі. Ми зводили його власними руками, розписували стелю, садили ялівці. Туди приїздив наш учитель, там була збудована буддистська ступа, куди він заклав реліквію. Тобто, Крим для нас на тому етапі став матеріалізованим домом ще й із духовної точки зору. Не просто поїхати, потусити, а ще й отримати вчення. Зараз наш гар лишився росіянам.

- Ви давно відкрили для себе буддизм?

- Практикую давно, може, років 10. Але справа в тім, що й нашою культурою я теж цікавлюся. Тут мова йде про духовне вчення, яке відповідає твоїм внутрішнім запитам. Скажімо, християнство не дає мені відповіді на питання, як все влаштоване.

- Християнство чи церковний устрій?

- Ні, про церкву ми взагалі не говоримо. Про цей аспект немає що говорити, це не має до релігії жодного стосунку і використовується як політичний механізм. Особливо, Московський патріархат. Це, взагалі, посольство Диявола на землі.

- Тобто ви розцінюєте церкву, як потужний маніпулятивний засіб?

- Так, це страшно. Але я маю на увазі християнство як учення. Хтось отримує від нього відповіді на свої питання, якщо цікавиться, а не просто б'ється лобом у церкві і ставить свічки. Але для себе я відповідей у ньому не знайшла.

- Чи багато з ваших літературних колег захоплюються буддизмом?

- Мені здається, ні. Там більше, чомусь, режисерів, кінорежисерів, музикантів, співаків. Письменників майже немає, очевидно, що вони циніки, але серед нас багато християн, воцерковлених католиків.

Мабуть, просто люди пов'язують себе з якоюсь традицією, вважають, що якщо вони народилися на цій землі, й їх у дитинстві хрестили, то вони мають належати до цієї визначеної віри.

Але ж ніхто не заважає тобі шукати свій шлях і разом із тим підтримувати свої традиції. Я теж, наприклад, вивчаю історію, спосіб старовинної вишивки, наше язичництво – все, що стосується нашої землі.

- Ви за фахом журналіст, а коли почали писати? Чи відчуваєте зараз свою письменницьку статусність?

- Слово статусність – це явно не до мене (сміється).

- Ви є членом, наприклад, Спілки письменників?

- Ні, не дай Боже! Я ніколи взагалі не мислила такими категоріями, тому що для мене писання – це задоволення, або даність. І в прозі я не вважаю себе аж такою письменницею...

- Але ж у вас багато книг вже вийшло. Скільки, до речі?

- Вісім. Але, як на мене, вони сирі, бо швидко-швидко видавалися, написані були лівою ногою, і тому я не можу сказати, що я відбулася як прозаїк.

З поезією мені подобається більше: здається, вона у мене технічніша і більш зріла.

- Поезію, яку ви пишете, можна визначити здебільшого як вільний вірш?

- Ні, чого ж, у мене в цій збірці верлібрів майже немає, там переважний масив поезій – римований.

- До збірки «Після Криму» увійшли вірші, написані після 2013 року, і вони тематично пов'язані з ним?

- Там топонімів немає, тобто, там не згадуються конкретно Крим і конкретно кримські місця, але там дуже багато моря і, можливо, впізнаваних емоцій, чи певних ракурсів, які торкнуться тих, хто там бував, і так само це переживав. Але конкретних присвят чи поезій про конкретні місця там немає.

- Ви дуже різноплановий митець, у вас навіть є добірка дитячих казок.

- Так, «Вррум-чарівник», але це не серія, це одна казка з кількох розділів. Був такий проект в «Гранях-Т», вони спочатку видавали «метелики», тобто малесеньку тоненьку книжечку з кожним розділом окремо, а потім вже видали всю книжку цілком.

- Існує думка, що зараз українська дитяча література розвивається навіть швидше, ніж доросла. Та й багато «дорослих» письменників занурилися в "дитинство", чому так відбувається? Це психологічна втома і спроба перейти у більш легкий жанр?

- Я не можу говорити про інших, я не знаю – чому це у них відбувається, але, по-перше, це зараз у тренді. Також є варіанти, коли подібне замовлення іде від видавництва, тому що, наприклад, мені не самій спала думка написати казку «Вррум-чарівник», мені її замовили «Грані-Т», вони робили проект, там була Лариса Денисенко, Леся Вороніна, Ірен Роздобудько, Любко Дереш, і це було конкретне замовлення.

Я дуже довго відмовлялася і пручалася, тому що розуміла, яка це відповідальність – набагато складніше писати для дітей, і я точно не дитяча письменниця.

У мене з моїми дітьми ніколи не було оцих сю-сю-сю, а дитяча книжка все таки мусить оповідати або пояснювати дитині якісь речі в цікавий і зрозумілий їй спосіб. Для мене це була величезна відповідальність, я не знаю, чи впоралася з цим завданням, але сказала собі: все, ніколи ніяких казок більше нізащо, досить.

- Якщо подивитися на нашу літературу в цілому, то які, на вашу думку, ніші ще не заповнені? 

- Я страшенно люблю фантастику і фентезі, й мені здається, що у нас ця ніша абсолютно не заповнена, тобто, у нас є якісь поодинокі письменники, мало того, більшість із них – російськомовні або вже пишуть на Росію. Раніше писали хіба що Марина і Сергій Дяченки та Генрі Лайон Олді (творчий псевдонім українських письменників-фантастів із Харкова Дмитра Громова та Олега Ладиженського, разом пишуть з 1990 року – ред.). Але я навіть не знаю про їхню подальшу долю, я не знаю – чи вони в Україні зараз пишуть, бо вони вже давно стали відомими фантастами і на зовнішньому рівні.

І от мені здається, що у нас цієї класичної жанрової фантастики й фентезі дуже мало, я б хотіла більше.

- А ви самі для себе не розглядаєте цей жанр?

- Гадаю, що мені поки що просто не вистачить професійності й бекграунду. Жанрова література – це складно, от у цьому, до речі, я погоджуюся з Андрієм Кокотюхою: особистісну художню літературу, цей потік свідомості, зрозуміло ж, набагато легше писати, тому що ти виписуєш себе – й якщо ти потім редагуєш чи придумуєш якісь речі, все одно, все великою мірою автобіографічне. А жанрова література – це серйозний кавалок професійної роботи, де ти мусиш придумати сюжет, пропрацювати персонажів, маєш мати серйозний бекграунд, щоб заповнити чимось цю історію. Словом, я не почуваюся готовою до такого.

- Наскільки письменник сьогодні в Україні може прожити, заробляючи своїм ремеслом? Це приносить прибуток, з якого можна жити, чи це все таки хобі –  й потрібно ще десь працювати?

- У масі – не можна, у нас буквально кілька письменників, але це не гонорар за книжку й це не роялті однозначно, це якісь супутні речі, коли митців запрошують на якісь стипендії або платять за виступи.

- А у нас є така практика? Бо дехто з ваших колег мені говорив, що в Україні відсутня практика, коли письменникам платять за виступи.

- Практики такої, як має бути, у нас немає, є просто поодинокі випадки, якщо людина досить популярна, то вона може на цьому наполягти або якось домовитись.

- А якими тиражами видаються ваші книги, великими?

- Ні, 2-3 тисячі, здається, хоча іноді видавництва додруковували наклади, але, просто ніхто мені про це не збирається звітувати і платити додаткове роялті, хоча його там – реально на морозиво.

- А ви зараз тільки письменниця чи десь працюєте?

- Ні.

- Значить письменництвом таки можете заробляти?

- Ні, я сиджу на шиї у чоловіка, у мене чоловік заробляє.

- Світлано, безперечно, зараз ми всі стали свідками ренесансу української літератури. Тим більше, сучасні автори зламали стереотип якоїсь відгородженості митця від публіки, адже сучасні технології дозволяють їм бути пліч-о-пліч із читачами, в соцмережах, наприклад?

- Справа в тому, що у нас цілеспрямовано і систематично нашими прекрасними сусідами знищувався наш літературний ринок, так само, як шоу-бізнес, так само, як узагалі вся наша культура.

Всі пам'ятають, як закривалися книгарні під час 2-го строку "Азірова". І на тлі цього сюди завозили фурами, без розтаможки, цю всю Мариніну, весь їхній треш і макулатуру.

Відповідно, письменники, які там хоч якось десь вишкрібалися разом із цими нещасними видавництвами, які теж ледве вигрібалися, – нікому не були потрібні. Їх не брало ні телебачення, ні радіо, а як їх інакше люди можуть знати?

Тобто, це все була абсолютно цілеспрямована кампанія, і коли вам зараз кажуть, що ми «не услышали Донбасс», то на Донбас нас тоді не пускали! Це доходило до погроз, нам заявляли, що ми там нікому не потрібні, доходило до того, що коли ти там знімаєш залу (це й музикантів стосується) – і от прямо за три години перед виступом із тобою розривають угоду про оренду.

Це не те, що письменники зараз стали ближчими до народу, а просто народ нарешті отримав можливість побачити їх.

Так, зараз є ютуб, фейсбук, соцмережі, спілкування стало доступним і миттєвим, я думаю, це теж один із факторів, коли ти можеш побачити онлайн-трансляцію, наприклад, якогось виступу.

- А ви часто спілкуєтеся з читачами, їздите по регіонах? Як організована ваша промоція себе?

- Стосовно цієї книжки, то вона свіжа, вийшла в березні з друкарні – тобто, що не так багато часу пройшло, це був тур на Схід і Захід – тобто, Львів, Чернівці, Франківськ, Дніпро, Харків, Київ.

Всі ці презентації – справа видавництва, воно також має стосунок до промоції, скажімо, на Книжковому Арсеналі або на Форумі видавців. А вже далі просто саме все закрутилося так, що я їду на фестиваль «Ї» до Тернополя, потім ще кудись. Тобто, вже поза видавничою офіційною промоцією письменників можуть запрошувати.

Наприклад, ми їздили в тур «Дорога на Схід» до прифронтової зони, який організовувала "Остання барикада".

- Часто зараз буваєте на Сході?

- Раніше частіше бувала, зараз якийсь певний час не їжджу. Розумієте, туди ж не можна просто отак-от – взяти й поїхати! Треба, щоб вас хтось запросив чи організував, я маю на увазі навіть не фінанси, а просто саму логістику, локацію.

- Я знаю, що Анжеліка Рудницька з іншими артистами постійно там буває в рамках проекту «Український Схід», Ірен Роздобудько розказувала про свою подорож "Східним потягом"...

- Так, є ще дуже класний проект «Жовтий автобус», – режисерка Лариса Артюгіна, зокрема, знімає разом із підлітками кіно.

Зараз, насправді, через цю війну людям на сході відкрилася купа проектів. Зрозуміло, що там і раніше було певне українофільське гетто, яке завжди підтримувало Україну і намагалося шукати книжки, музику... Також ясно що там була і є купа "вати" і "сепарів", але там є люди амбівалентні, нейтральні, й коли їм це все показали, вони були в шоці: виявляється, в Україні таке відбувається, і якби не війна, вони би ніколи цього не побачили. Тому що, знову ж таки, там завжди було "русское телевидение и Иосиф Кобзон".

- Чи не розглядаєте для себе можливість почати писати сценарії? Якось до українського кінематографу долучитися?

- Це було би цікаво, я про це думала. Мені дуже подобається й кіно, і телебачення, але мені подобається монтувати матеріали, працювати з відео...

- Ви ж у минулому – телевізійниця, знаєте добре цю кухню.

- Я працювала на телебаченні, але зараз це, звісно, "жесть" – і я в цю клоаку навіть не хочу повертатися. Я маю на увазі те, з чим доводиться працювати, яка редакційна політика, що напарюють і показують людям, – я не хочу псувати собі карму і взагалі мати до цього стосунок.

А от щодо сценаріїв, то це ж теж треба в якусь певну струю попасти. Мені кілька разів пропонували попрацювати з серіалами, але, Боже мій, це знову «русские актеры, русские продюссеры, русские режиссеры»... Це було в 2014-у чи 2015-у році, але спитайте у Ірми Вітовської, наприклад, або у Рими Зюбіної – чи зараз сильно щось змінилося?

- З Ірмою спілкувалася, то вона сказала, що трошки змінилося.

- Трошки, але не так, як, скажімо, на літературному ринку, і не так, як у музиці. Там і далі продовжується оце все – знову все про якихось там ментів, дурних хохлів...

- Я вже зрозуміла, як ви думаєте про наше телебачення, але все ж таки – чи є якісь телеканали, які можна дивитися? Адже понад 80 відсотків населення вважають телебачення основним джерелом інформації?

- По-перше, я років 10-15 не дивлюся телевізор узагалі, у нас його немає і не було в хаті, й в інтернеті я ТБ теж не дивлюся, до мене тільки долітають бризки чергових скандалів, у фейсбуці, наприклад... З чого можна скласти собі уявлення, що там відбувається, бо там працює купа моїх знайомих, і навіть по цих фідбеках можна зрозуміти, який це «треш і ад», тому я навіть плутаю назви каналів...

Кілька разів мене запрошували на Суспільне. Мені здається, що вони, попри всі жорсткі проблеми і супротив, намагаються робити продукт, який буде українським і цікавим. Головне, що він буде українським, що розвиватиме нашу культуру.

А решту я просто не дивлюся, і не знаю.

Хоча, нещодавно я була у Романа Чайки в ефірі програми «За чайком». Чайка бере просто цікавих людей і робить з ними просто розмову, розгорнуте інтерв'ю. Це класний проект, і це в тренді буде завжди, це дуже поширений в Європі формат – бесіди з письменником, художником, музикантом, галеристом ...

- А новини звідки взнаєте?

- Я в це особливо не занурююся, єдине, що я читаю кожного дня – це "Новинарню", там працюють мої колишні однокурсники і колеги, і друзі, яких я страшенно люблю, і вважаю, що вони роблять класний проект, причому абсолютно з нуля, своїми силами, без грошей, без нічого – і це серйозна альтернатива. Їх от я читаю, вони дуже багато дають новин про фронт і прифронтові теми.

- Повернімося до дитячої літератури. Зараз багато книг з'явилося про цю війну, про АТО, а як ви вважаєте – чи потрібно адаптувати їх для дітей, писати для дітей на тему війни?

- Однозначно. Це приклад позитивної пропаганди – і це однозначно має бути. Ні в кого не має виникати питання, що в нас: конфлікт на Сході – чи "нет войны", чи "какая разница и меня это не интересует» – діти повинні знати, дітям треба показувати фільми в школах, можливо старшим класам показувати вже такі фільми, як «Кіборги», «Міф» чи «Добровольці Божої Чоти», це неодмінно, обов'язково має бути.

Зараз вже є понад 300 книг, власне, військових, з війни та про війну. І більшість із авторів – це непрофесійні письменники.

Тож я гадаю, що саме ці бійці, солдати, зі своїм складом мислення, стилістикою викладення і почуттям гумору, особливо ті, які самі є батьками, могли б писати для дітей.

- Які з українських фільмів ви вважаєте найзнаковішими за останній період?

- За останній – це, безумовно, «Кіборги», я чотири рази на нього ходила.

Просто неймовірна робота «Міф» про Василя Сліпака Льоні Кантера. Також «Добровольці Божої Чоти».

- Комедії нові українські дивитеся? За гумором українським слідкуєте?

- Ходила на «Свінгерів». Причому фільм досить старий, а подивилася я його буквально взимку, мені сподобалося. Головне – не мати якихось завищених очікувань і концепцій. Тому що комедія – це є комедія, я, наприклад, їх узагалі не люблю, вони дурні всюди – що американські, що наші. Власне, що ти хочеш від комедії? Тому я розслабилась і мені це сподобалося, а Довженко там, безумовно, геніальний. Оскільки, це відбулося в один період, я спочатку подивилася «Кіборгів», а потім випадково потрапила на нічний сеанс на «Свінгерів», то для мене вони стали абсолютно логічним продовженням: отакий мужичок у розтягненій майці, потім раптом іде воювати – і стає отаким от Серпнем. Для мене це була б логічна ситуація, бо дуже часто в родинах так це й відбувалося.

- А я на «Свінгерів» потрапила так: йшли з чоловіком подивитися «Стрімголов», а нам у касі кажуть – вибачте, жодного квитка не продали, тому сеанс скасували, довелося нам переорієнтуватися на «Свінгерів». Фільм смішний і прикольний, але залишився осад, от тобі шалені збори у примітивної комедії і порожній зал на чудову картину "Стрімголов"...

- Розумієте, завдяки таким фільмам, як «Свінгери», люди будуть звикати до українського кіно. Реально, маси не будуть одразу ходити на якесь серйозне кіно, це має бути фікшн – й ось через це вони врешті звикнуть, що у нас є українське кіно, на яке можна ходити, і тоді вже почнуть ходити на «Стрімголов» тощо. Тоді вже реклама піде нормально, піде каса.

На жаль, поки ще невелика кількість людей, які хочуть драматичного інтелектуального кіно, навіть якщо вони не дивляться всі ці «Квартали», вони все одно в інтернеті дивляться американські комедії, драми, мелодрами, серіали – і вимагають саме цього. Тому треба привчати жанром, що кіно у нас є, воно якісне і на нього можна ходити.

- Ви багато їздите по різних регіонах України. Чи досліджували для себе – де вас більше читають?

- Дивіться, яка ситуація: якщо взяти західний регіон, то там книгарня на книгарні, взяти схід – там книгарень взагалі немає, навіть у великих містах: в Дніпрі, наприклад, було три книгарні, а залишилася одна.

Я деяким людям зараз надсилаю «Новою поштою» книжки, і не лише свої, бо, наприклад, у Сєверодонецьку чи Рубіжному, зрозуміло, книгарень поки що немає. І якщо у цих людей немає можливості вибратись, наприклад, до Харкова, до Запоріжжя, чи хоча б до того самого Дніпра, то їм просто немає, де взяти книжки. Хіба що, по інтернету замовити.

Тобто, важко порівнювати, тому що на заході й у Києві книжка набагато доступніша, ніж на сході.

- Чи є регіональна прив'язка популярності до місця, де народився письменник?

- Не обов'язково, мені здається, що весь час відбувається нормальна дифузія, й на заході читають і Олексія Чупу, і того ж самого Володимира Рафеєнка, зрозуміло, Сергія Жадана, так само, як на сході читають і Тараса Прохаська і Юрія Андруховича.

- Як вам здається, наскільки епатаж чи ненормативна лексика в літературному творі додають йому популярності, й чи можна на цьому довго протриматися, коли постійно епатуєш?

- По-перше, це вже не актуально, це було актуально тоді, коли українська сучасна література ще виборювала собі місце під сонцем. Це був такий рок-н-рол, вибух, підлітковий бунт, протест проти оцих бронтозаврів зі Спілки письменників зі своїми колоссям, вінками й сільрадами.

Тобто, такої літератури було достатньо, всі так писали – і Жадан, і Карпа, і я, і у Любка Дереша теж було достатньо ненормативної лексики чи сцен із життя неформалів, назвімо це так. Все має бути на своєму місці й у своєму часі, тоді це було виправдано, природно й навіть не для того, щоб епатувати, – це був зовсім інший процес.

Мені здається, що якби хтось зараз таке робив, щоб себе якось подати, це було б трошки дивно, смішно й узагалі не з того століття.

- Тобто, підлітковий вік наша література вже давно пройшла?

- Так, це була абсолютно підліткова, виправдана поведінка, бунт. Але, якщо це, наприклад, сучасна військова гонзо-проза, то ясно, що там будуть матюки, бо військові так спілкуються. Там усе буде на своєму місці – не для епатажу, а просто ситуація, передана природно, так, як воно є.

І в цьому випадку я не думаю, що треба замінювати якимись евфемізмами, інакше все просто втратить свій сенс, чесність і колорит.

- Хочу дізнатися у вас, що радите почитати нашій аудиторії. Але спало на думку спостереження, що коли я запитую у своїх гостей про це, майже всі називають виключно українських авторів, хоча можна ж порадити будь-яку світову літературу, така от цікава тенденція.  

- Правильно, а знаєте – чому? Тому що ми ще не пройшли "точку не-повернення". Ми тільки зараз починаємо втовкмачувати людям у голови, що маємо свій достойний український продукт, тільки починаємо активно розкручувати своє, і тому триватиме якийсь період "карантину". Доки українці автоматично не почнуть обирати українське, ми будемо так робити.

Любов Базів. Київ
Фото: Тетяни Давиденко; Олени Худякової / Укрінформ