Україна вишивана: від Дніпра до Латориці

Україна вишивана: від Дніпра до Латориці

11101
Ukrinform
Вишита сорочка здавна вважалася річчю сакральною, магічною. Вишиванку вважали оберегом і енергетичним двійником власника

Кореспонденти Укрінформу поспілкувалися з музейниками та дослідниками, побачили унікальні вишиванки з різних куточків України і з'ясували, в чому особливості боржавської "довгані", як сорочка робила жінок стриманішими, де, окрім Полтавщини, вишивали білим по білому, і звідки на наших теренах з'явився всюдисущий "хрестик".

ПРИДНІПРОВ`Я: У КОЛЕКЦІЇ ЯВОРНИЦЬКОГО ВИШИТИХ "ХРЕСТИКОМ" СОРОЧОК НЕ БУЛО

У довідниках з вишивання можна зустріти визначення, що на Придніпров’ї особливістю вишиванок є рослинний орнамент – найчастіше, мовляв, зображували лілеї та троянди.

"Але це не так, і я вам зараз доведу, – говорить старший науковий співробітник Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. Яворницького, зберігач фондових груп «Тканина», «Етнографія», «Етнографія технічна» Маргарита Підосінова. – Ось ця – моя найулюбленіша, – демонструє вона сорочку. – Відповідно до маркування вона із селища Звінницьке, Бахмутського району – тоді це була Катеринославська губернія, це 18 століття. Ви не дивіться, що вона така давня та зношена, ви погляньте на інше: ось оці вставки між рукавом і полотном – дивовижний витвір майстерності. Я не дуже добре знаюсь на техніці вишивки, але це не мережка, це якесь таке дивне виколювання, в результаті якого ідеально приєднується рукав, утворюється оригінальний візерунок, причому досить дрібний і з безліччю елементів, і, крім того, так званий «пухлик» на рукаві".

Маргарита Підосінова
Маргарита Підосінова

Підосінова каже, що узор цей можна побачити лише якщо захотіти, придивитись – у цьому також є якась таїна, скромність наших пращурів, які виготовляли свій одяг не для вихваляння, а закладаючи ці візерунки як обереги – для себе і Бога. 

"Іноді майстрині, розглядаючи цю частину давніх вишиванок, кажуть, що це слід робити ось так і так, а я не довіряю їм, мені здається, що вони не до кінця зрозуміли, як саме цей елемент відшивався, мені здається, що це вміння дещо втрачене, – додає вона. – І ви бачите, що тут нема ні лілій, ні троянд".

За словами дослідниці, це один з небагатьох прикладів, коли сорочку прикрашали не тільки спереду та на рукавах, а й зі спини. На новіших витворах такого вже не прослідковується. 

"Це вже аксіома, що прикрашання було другорядним, усі ці вишивки у свідомості людини того часу були дуже сильними обереговими знаками. Очевидно, тоді їх носили без керсеток, і цим пояснюється, чому вони вишиті з усіх боків, хоча повний костюм складався із плахти, запаски, керсетки та іншого", – зазначає вона.

Вишита сорочка двома кольорами – червоним та індиго (темно-синім). Фарбували тоді лише натуральними барвниками – буряком, горіхом, дубом. А от індиго купували на ринках, бо для фарбування добувалась емульсія зі спеціального індійського молюску; потім цей колір замінили дешевшим чорним. Спершу ж чорного кольору у вишиванках практично не було.

Ще одна сорочка датована 19-м чи серединою 18-го століття, Катеринославська губернія, можливо, з села Волоське, що під Дніпром.

"Тут така ж неймовірно вишукана гармонія – незвичайний бузковий колір. Навіть з’єднання елементів тут обіграно і зшито у вигляді мережки. І вже це не просто потайний шов, що скріплює деталі, він прикрашає весь виріб. Працюючи з тканинами, одягом, я зрозуміла, що чим старіша вишиванка, тим вона більше підкуповує: її робили так, щоб «перед людьми було не соромно, а перед Богом – не страшно», – каже етнограф.

Вона звертає увагу, що у сорочок вишивка різна, а крій – у всіх однаковий, пошита вона в 18-му чи в 20-му столітті. Наші предки його знайшли і зрозуміли, що в ньому зручно, практично, комфортно. Також відзначає, що на Західній Україні відсутні ластовиці під пахвами, і тому рухи жінок там більш стримані, це помітно навіть у танцях. 

"Нашим жінкам простіше було закидати руки – очевидно жали, в’язали снопи, закидали сіно в гарбу – це вимагало розмаху рук. Виходить так, що ось ця призібрана вставка на плечі, вставка під пахвою – це те, що робить сорочку безмежно практичною та зручною", – пояснює науковиця.

Шили їх з трьох полотен (бо ткацькі станки не були такими широкими, як зараз), з’єднуючи по вертикалі.

Іноді верхня частина (називається станок) з’єднувалась з нижньою (підтикою) горизонтальним швом нижче талії. Вони можуть бути навіть з різної тканини. Коли носили плахти – обов’язково прикрашали низ (подол), бо його було видно. А ближче до другої половини 19 століття, коли перейшли на спідниці, у яких низ також прикрашали різнокольоровими смужками з оксамиту, низ сорочок просто почали зарублювати.

Маргарита Анатоліївна продемонструвала і три сорочки зі вишивкою «білим по білому».

"Не дивуйтесь. Це теж Катеринославщина, оскільки губернію у другій половині 18 століття заселяли представники 65 національностей. Більшість – вихідці з Київської, Полтавської, Чернігівської губерній, то вони принесли з собою і свою культуру, і свій побут, свої традиції у вишиванні, які асимілювались на місцевому грунті. Що стосується вишивки "білим по білому" – очевидно, що вона йде з дуже давніх слов’янських традицій, бо має дуже багато солярних знаків. У цій техніці таке надскладне і при цьому не заплутане, а логічне поєднання магічних ромбів, квадратів, кутів, овалів, візерунок настільки прорахований, настільки філігранно зроблений!" – розповідає вона.

Сорочки з чорними і білими «лапками», за припущенням і переказами, вишивали «на смерть», щоб у ній покласти небіжчика в труну.

Ну й нарешті про те, що люблять приписувати Дніпропетровщині, – троянди та лілеї.

"Це сорочки 20 століття, яке заполонив брокарівський хрестик. Француз Генріх Брокар привіз у царську Росію парфюмерію. Разом із милом «Крестьянское», яке коштувало 1 копійку, хрестик «пішов у народ», бо на обгортці до мила друкувались модні французькі узори, орнамент квіток, ті ж лілеї та троянди. Все це дуже швидко вплинуло на орнаменти, характерні для нашої місцевості. Вони перероблялися на відносно простий у виконанні хрестик, яким, як виявилося, можна замінити практично всі візерунки", – пояснює Підосінова.

За її словами, у 70-ті роки 19 століття, коли стався стрімкий розвиток хімії, з’явилися анілінові барвники, зокрема стійкий чорний колір, який замінив дороговартісний «індиго», кардинально змінилися як кольорова гамма, так і техніка вишивки.

"Дмитро Яворницький, Леся Українка, українська інтелігенція – всі тоді били тривогу про те, що народна вишивка вмирає, що хрестик убив народну вишивку. Тільки тепер відбувається певне відродження давніших технік, але при цьому минуло 150 років і "хрестик" став настільки нам звичним, увійшов у побут, що ми сприймаємо його як наше українське надбання. А от у зібранні Яворницького жодної сорочки, вишитої хрестиком, не збереглося. Звичайно, музей дуже багато втратив під час війни, розорення було катастрофічним, але ні рушників, ні сорочок, вишитих хрестом, нема, очевидно, що тоді, коли збирав Яворницький свої колекції, таких і не було", – підкреслює вона.

ЗАКАРПАТТЯ: АРХАЇЧНІ БОРЖАВСЬКІ "ДОВГАНІ"

Унікальними сорочками на Закарпатті є довгані – традиційна сорочка закарпатських долинян річки Боржави. Це той єдиний випадок з-поміж різномаїття традиційних сорочок українців, коли основна вишивка розміщується ззаду (“долі рукавом” і “поза плечі”), по повздовжньому крою рукава. 

Фото: facebook
Фото: facebook

"Це найцікавіший тип сорочок українців Закарпаття, крім того, науковці вважають їх найдавнішими у цьому регіоні", – коментує Василь Коцан, відомий дослідник закарпатського традиційного одягу та вишивки, директор Закарпатського музею народної архітектури та побуту.

Боржавські долиняни живуть в долині річок Боржави та Латориці у селах Іршавського району, також на правому березі Латориці у Свалявському та Мукачівському районах та українських селах Виноградівщини та Берегівщини.

Сорочки-довгані (від слова “довгі”) – це додільні сорочки з білого домотканного полотна з довгими широкими рукавами. Крім незвичного розміщення вишивки, на Боржавщині вони мають також унікальний крій.

Спереду в сорочку вставляли тканий спеціальним способом шматок конопляного полотна – "пазуху", до нижнього края якої пришивали шматок простого домотканого полотна. Зверху «пазуха» оздоблювалась тканою червоною або, рідше, синьою, смужкою-"краскою" завширшки 5-7 см. На тлі «краски» ткали 6-8 рядів чорних або синіх пунктирних ліній.

Друга особливість: ззаду у верхній частині сорочки робили поздовжній розріз довжиною 10-15 см, який зав’язувався на плетені шнурочки з китицями-бойтами на кінцях. До передньої та задньої пілок жіночих сорочок кінця ХІХ – початку ХХ ст. пришивали ще дві бічні. У них вшивали рукави, які збирали («морщили») у дрібні складки: навколо манжет – на 4-6 ниток, а у верхній частині – на 2 нитки.

Вишивку на довганях боржавських долинян виконували в старовинній техніці «низь» (місцевий різновид низинки “упонить”) та розміщували на рукаві ззаду – «долі рукавом», по бічному шву. Вишивали також горизонтальну смужку вверху рукава з цікавою деталлю – хрестом-ромбом, що його місцеві називали «хвіст». Цікаві також орнаменти цих сорочок (узори «на стовпчики», «на жабки»), які не змінилися навіть із засиллям техніки «хрестик»: їх відтворювали майстрині уже в новій техніці, втім, зберігаючи давні узори.

Свою окрему роль в оздобленні боржавських довгань відігравали також розшивки – тобто вишивка на з’єднувальних швах на станках сорочки та на рукавах. Їх обмітували різними способами. Крім оздоблення, така вишивка мала й практичну роль – вона скріплювала шви.

За словами старих майстринь, як цитує їх дослідник закарпатської вишивки Роман Пилип, на те, аби вишити один рукав довгані, треба було витратити два тижні кропіткої роботи.

Як відзначає цей дослідник, колористика традиційних довгань боржавських долинян була монохромною – як правило, вишивали червоним чи синім кольором. Уже на початку ХХ ст. із появою анілінових барвників вишивка стала поліхромною, але багатофарбовість все рівно підпорядковувалась одному домінуючому кольору: червоному, синьому, бордовому, зрідка фіолетовому. Зокрема, весільні сорочки продовжували вишивати тільки червоними нитками. Разом із тим, сорочки старших жінок вишивались нитками темних відтінків, переважно синіх чи темно-червоних. 

Тетяна Заводяк, майстриня-вишивальниця з Ужгорода, минулого року відшила репліку традиційної довгані – в рамках курсу з народної вишивки Закарпаття «Косиця», що діє при музеї-скансені в Ужгороді.

"Наприкінці курсу майстрині відшивали одну із типових сорочок регіонів Закарпаття. Я обрала саме довганю з Іршавщини: цей тип сорочки зачепив з першого погляду. Я – дівчина, яка любить кольорове розмаїття. І саме в цій сорочці поєдналися усі мої вподобання – веселка кольорів, орнаментика, цікавий і незвичний взір. Ніколи не зустрічала орнамент, що йде по заду рукава. Напевно, це і був той головний аргумент, що спонукав обрати для відтворення саме цю сорочку, – люблю усе незвичне. Процес вишивання, справді, був тривалий та складний (з кроєм дуже допомогли дівчата зі студії!). На початку роботи пробувала малювати схему по фото з оригіналу сорочки, але зрозуміла, що то довгий процесс, тому просто взяла голку і почала вишивати. Так прийшло розуміння того, як вишивали наші предки раніше, не маючи готових схем. Коли починаєш вишивати, маєш лише уявлення про загальну структуру взору, а далі запалюється вогник, і ти просто пливеш цією вишивальною течією, створюючи вже свою історію", – поділилася майстриня.

ВІННИЧЧИНА: ЧОРНОЮ НИЗЗЮ ПО БІЛОМУ ТЛІ

Східне Поділля, частиною якого є Вінниччина, дуже багате на техніки вишивки, але найпоширенішою з них, принаймні, в оздоблені сорочок ХІХ – початку ХХ століття була низь, або низинка. Це вишивка знизу тканини, «навиворіт» – візерунок вишивається зі зворотного боку полотна.

"Техніка низзю – дуже давній спосіб, він був відомим іще візантійцям, але особливість подільської вишивки у тому, що чорний колір у ній був завжди домінуючим і візерунок був імітацією ткацтва та рельєфно виділявся на тлі білого полотна.  Більше того, позаминулого століття узагалі йшлося про монохромну вишивку шовком, вовняними нитками – лучкою та гарусом виключно чорного кольору, – це якщо багата господиня була. А біднота вишивала заполоччю – конопляними невибіленими нитками. Пізніше з’явилися куповані бавовняні нитки. В середині минулого століття вишивальниці почали «розбавляти» чорні орнаменти вкрапленнями елементів неонових кольорів, використовуючи нитки, пофарбовані аніліновими барвниками. Але чорна низь по білому – це унікальна подільська класика, притаманна здебільшого південно-західним районам Вінниччини", – розповідає старший науковий співробітник науково-дослідницького відділу давньої історії Вінницького обласного краєзнавчого музею Лілія Гальчевська

Лілія Гальчевська
Лілія Гальчевська

За її словами, було чотири основних види крою подільських сорочок. Комір у них був стоячий, виложистий, або ж горловина сорочки густо-густо збиралася на шворочку. Вишиті низзю сорочки мали саме вузенький стоячий комірець та довгий рукав із манжетою, який іноді закінчувався чохлами або збирався на шнурочок дудицями. Манжети та комір вишивали восьмикутними зірками: якщо така зірка була одна – вона символізувала сонце, якщо ж вони збиралися в низку, то це вже були зорі. Рукави здебільшого вишивали від плеча до ліктя, а полотно до манжети залишали білим. Спереду двома вертикальними пасмами геометричний орнамент ішов від горловини уздовж грудей – це так звані погрудки. А в деяких випадках візерунком прикрашали й спинку святкової чи обрядової сорочки та підтичку – низ одежини. Її, до речі, на Поділлі іноді називали дрочилом, бо з-під неї спокусливо ніжки жіночі виглядали.

"Раніше вишита сорочка вважалася річчю сакральною, магічною. Жінка її мала вишивати тільки для себе або членів своєї родини. Їх не радили купувати і продавати. Бо як купиш сорочку з недобрими думками вишиту – біду накличеш, а свою продаси – щастя не буде. Вишиту сорочку вважали оберегом і енергетичним двійником власника. Тому коли малих діток брали десь поміж люди, то навіть одягали сорочечку навиворіт, щоб від лихого ока захистити – вроки відлякати", – розповідає науковець.

Не випадковим був і чорний колір. Наразі існує багато версій, чому саме монохромну чорну низь обирали подільські вишивальниці. Чорний колір як тло домінує на подільських килимах і писанках. Серед причин розглядають і хліборобську шанобу до землі-годувальниці, і містичний зв’язок з культом померлих предків. Можливо, йдеться про поклоніння їхнім духам та благання про захист, бо чорне усе лихе в себе вбирає, а біле – захищає від нього. Власне, як і геометричний візерунок, котрий є знаковим письмом. На жаль, прочитати його ми вже не здатні – можемо тільки здогадуватися, що означали прадавні символи та їх поєднання. 

ПРИКАРПАТТЯ: ЧОТИРИ РЕГІОНИ – ЧОТИРИ ТИПИ ВИШИВАНОК

На Прикарпатті вишиванки, найперше, різняться за чотирма етнічними регіонами.

Якщо на Опіллі надавали перевагу рослинним орнаментам, то у селах Гуцульщини досі люблять геометричні узори й численні відтінки.

Різноманітність геометричних орнаментів і червоно-чорну гаму кольорів має Бойківщина, тоді як на Покутті сорочку могли прикрасити чотирма і навіть п’ятьма узорами, аби підкреслити майстерність жінки та багатство вишивки.  

Втім, у давні часи майстрині мали улюблені відтінки, техніку та вподобання не лише у регіоні, але й у кожному селі і районі, а тому саме за сорочкою визначали, з якого села прийшов газда. Про це кореспонденту Укрінформу розповіла майстриня та дослідниця вишивки Марія Турчин, яка зібрала більше півсотні давніх вишиванок у власній колекції. Найдавнішу сорочку цієї колекції відносять до 1903 року. 

«Якщо взяти Покуття, куди входить мій рідний Тлумацький район, то він зовсім різниться від вишивки, яка притаманна у Городенківському районі, що географічно  розташований ближче до Тернопільщини. 

Там вишивка дуже подібна до  борщівської: темні кольори і цікава «кучерява» техніка вишивання. На Гуцульщині – теж різні традиції у вишиванні.

Верховинщина здавна віддавала перевагу низинці. Думаю, це пов’язано з любов’ю до ткацтва.

Верховинщина цікава ще й тим, що там надавали перевагу рожевому, фіолетовому і навіть блакитному відтінкам. Саме там є найбільше розмаїття кольорів на сорочках.

А вже для Космача характерна жовто-гаряча гама. Трішки там  люблять додати зеленого. Села, які ближче до Косова, люблять темно-червоні узори і помірно додають жовтого та зеленого. Цікавою є Старокутська (село Старі Кути – авт.) та Вербовецька вишивки. У Старокутських сорочках дуже багато зеленого кольору і трішки чорного. У Вербовецьких – рукави зашивали так, що квітки чергувалися: одна зелена, інша – темно-червона, або одна синя, а за нею - темно-червона», – розповідає Марія Турчин. 

У давнину вишивання, каже майстриня,  було виключно жіночою справою. Газдині бралися за вишивку переважно взимку. З весни і до осені готували для цього полотно. Прядиво робили з льону або конопель. І це була досить важка  праця. 

«Найперше, треба було  відділити «чоловічі» коноплі від «жіночих». Останні молотили, аби зібрати зерно. Потім у копанках розстеляли горстки конопель для вимочування у воді. Тут була особлива технологія. Далі – полокання, ціпання і кількаразове висушування. Вичісували волокна на металевому пристрої, закриваючи обличчя хусткою. Щітку робили з шерсті дикого кабана. Для створення полотна використовували верстат. На сорочки брали більш тонке полотно, грубе йшло на верети, мішки та возища – мотузки, якими перев’язували сіно. Нитки волокна золили у попелі з верби, яка робила полотно білішим», – додає Марія Турчин.  

Крій сорочок теж мав свою особливість. Оскільки полотно було не дуже широким, то тут використовували метод «прямого кута»:  складали полотно удвоє, вирізували горловину і пришивали рукави, вкладаючи до них та боковинок чотирикутні вставки «для вільного руху». Для цього ж внизу сорочки, яка зазвичай була довгою, вставляли клин. 

«На Покутті та Гуцульщині був дуже незручний крій сорочок. Рукави збирали в уставок ззаду, залишаючи дуже малу відстань між ними. Через це сорочка ніби тягнула назад. Цим наші сорочки різнились від тих, які шили на східній України. Найбільше у нас оздоблювали рукави. Вишивка ніби  оберігала працьовиті руки. Також вишивали горловину і низ. Це теж був певний захист людини, оберіг від усього злого. На весільних сорочках переважно вишивали дві пташки, які дивляться одна на одну, докупи дзьобиками. Але є й такі сорочки, на яких пташки відвернуті у різні боки і більш нічого. Це був певний захист. Газди носили сорочки верхи по штанах і підперезувались поясами, аби у важкій роботі вберегти себе», – зазначає майстриня. 

За її словами, до 20-х років на Галичині вишивальниці використовували лише шерстяні нитки. Фарбували їх натуральними барвниками: бузиною, горіхом, вільхою, яка давала жовті відтінки. Для того, аби отримати червоні кольори, використовували буряк. Популярними були техніки стебнівка, низинка, яворівка, рахункова гладь та церковання – проколювали на полотні шилом дірочки, які обшивали ниткою. Нині ця техніка відома як вирізування, вибивання та виколювання.   Вже у 30-х роках з’явились шовкові нитки найрізноманітніших відтінків, а пізніше – ще й  продукція відомої фірми «DМС». Орієнтовно тоді ж з Європи на Галичину прийшов і «хрестик», який нині став найбільш популярною технікою у вишивальниць. 

Фото: facebook.com/oksana.bejlakh

Фото: facebook.com/oksana.bejlakh

І хоча хрестиком вишивати найлегше, прикарпатські майстрині і сьогодні звертаються до традиційних яворівки та стебнівки, зберігаючи кольорову гаму свого села та регіону. Втім, вишивка – це процес творчий та живий. І це змогла довести молодий науковець Прикарпатського університету, кандидат мистецтвознавства Оксана Бейлах, яка два роки тому започаткувала авторську техніку «Вишита перфоаплікація». Вона з’явилась тоді, коли художниця, викладаючи на кафедрі дизайну і теорії мистецтва, захотіла зробити собі сорочку, не подібну на жодну іншу. В роботі вона поєднала традиційну техніку обробки шкіри з художньою вишивкою. Перша колекція авторських вишиванок називалась, як то кажуть, з натяком: «Порізала пальчик та й болить». А ось остання, яку дизайнерка присвятила Дню міста, отримала назву «Неофольк», що яскраво засвідчує, у що може перерости творчість та любов до вишивання.

ТЕРНОПІЛЬЩИНА: СТАРОВИННА БОРЩІВСЬКА СОРОЧКА ПОВЕРНУЛАСЯ З-ЗА ОКЕАНУ

Серед понад 200 борщівських вишитих сорочок у Борщівському обласному краєзнавчому музеї на Тернопільщині зберігається одна із досить цікавою історією.

Але спочатку – давня легенда про те, як домінуючий чорний колір вишиття у борщівській сорочці пов’язаний із трагічними місцевими подіями. 

У XV-XVII борщівський край був постійним об’єктом нападів турків.

Вороги безжально спустошували і грабували села, забирали у полон місцевих жителів. Після одного з таких нападів у кількох селах над Дністром загинули всі чоловіки. Тоді дівчата і жінки, оплакуючи свої гіркі долі, поклялися протягом кількох поколінь носити жалобу за загиблими коханими і вінчатися у сорочках, вишитих переважно чорними нитками.

Розповіла цю легенду головний зберігач фондів музею Леся Грабик. Нині борщівська сорочка посідає почесне місце серед усього розмаїття національного вбрання.

"Етнографи, мистецтвознавці стверджують, що на сьогодні в Україні залишились два найбільш популярні види вишивки: полтавська та борщівська, як феноменальне явище, в якому закарбовані фрагменти трипільської культури, – розповідає пані Леся. – У нашій колекції більше двох сотень неповторних сорочок, вишитих у різні роки місцевими майстринями. У кожній автентичній роботі, вишитому символі, закарбовано певний сакральний зміст". 

Майстрині використовували традиційні для нашого краю техніки – «вузлик», «колодки». Для візерунку брали шерстяну нитку-"бовну", яку фарбували натуральними барвниками. Також, як колись, так і тепер часто для оздоблення сорочок використовували різнокольорові намистини – пацьорки. 

Сорочки на Борщівщині переважно шили із конопляного полотна, хоча льон селяни також вирощували.

"Окремі сорочки передавались із покоління в покоління. Як і ось оця, що я тримаю у руках. Їй – не менше 125 років. Належала вона відомій в діаспорі та в Україні громадській діячці, керівнику найстарішого в Канаді українськомовного часопису "Український Голос", співголові благодійної організації "Фундація імені митрополита Іларіона (Огієнка)" Анні Фігус-Ралько", – демонструє раритет музейниця.

Розповідає, що мати Анни – із борщівського села Гермаківка, батько – із Сапогова цього ж району. Наприкінці XIX ст. мама Анни Фігус-Ралько у 4-річному віці разом із братами та батьками емігрує у Канаду. Виїжджали у Великодній вівторок, 27 квітня. Усе цвіло, люди тішилися Воскресінню, а сім’я збиралися у далеку дорогу. Проводжало ціле село, бо дуже поважали цю родину. Навіть окрема Служба Божа була тоді в місцевій церкві. Священик їм подарував ікону на дорогу. Всі прекрасно розуміли, що ніхто з них на Тернопільщину вже не повернеться. На згадку про це у селі навіть поставили дубовий хрест.

А згодом на американському континенті вони разом із іншими емігрантами-українцями у провінції Манітоба засновують поселення Шевченкове. Анна народилася вже там, у 1926 році. Закінчила коледж, стала активною громадською діячкою. Вона – перша жінка-президент видавничої спілки «Тризуб», у 1991 році, після проголошення Незалежності України заснувала благодійний комітет «Допомога Україні", почала відсилати сюди, в Україну велику кількість посилок – десь понад 100 тис. пакунків. 

"І ось коли пані Анна сюди приїхала, то побачила нашу багатющу колекцію вишиваних сорочок. Тоді вона сказала, що має вишивані сорочки, які з Борщівщини свого часу привезли в Канаду. Через деякий час передала їх нам. Ось одна із них. Бачите, на них вишита інсталяція хреста, це – оберіг, хрест тут присутній у вигляді таких квіточок. Узори повторюють символіку, яка є на трипільських глечиках: обриси рибок, звивиста лінія – «берегинька», баранячі роги у вигляді трипільського глечика... Таке тісне переплетіння орнаментів, візерунків на давніх сорочках і на виробах Трипільської культури свідчить про глибинні етнічні витоки цієї, зрештою й інших, збережених у нас сорочок", – каже Леся Грабик. 

Зазначимо, що у Борщові щорічно проводиться Всеукраїнський фестиваль «У Борщівському краї цвітуть вишиванки», який щоразу розпочинається із оглядин понад 200 вишитих сорочок, збережених у місцевому музеї.

ЖИТОМИРЩИНА: ДЕРЕВО ЖИТТЯ ТА "ЗУБИ"-ОБЕРЕГИ

Дві автентичні весільні сорочки з північних районів краю зберігаються у Житомирському обласному краєзнавчому музеї. 

Як розповіла старший науковий співробітник відділу етнографії краєзнавчого музею Надія Борисова, на теренах області добре розвивалося льонарство та скотарство, що давало змогу отримувати сировину, з якої ткали тканину та оздоблювали її вишивкою і тканим орнаментом. 

«Житомирську область можна умовно віднести до двох етнографічних регіонів: північ – до Полісся, а південні райони – до Поділля. Для півночі у вишивці та ткацтві був більш характерний геометризований квітково-рослинний орнамент, а для південних районів – квітково-рослинний», – уточнює Надія Юріївна.

Весільні сорочки мали свої особливості. Крій для жінок і чоловіків співпадав у тому, що він був вільним, аби не обмежувати рухів, а сам одяг мав тунікоподібну форму. У такому вбранні обов’язково декорувався  комір, який був виложистий або стійкою, та маніжка. Вишивкою також оздоблювали рукав сорочки теж вільного крою, що призбирався біля манжету. Траплялося, що жінки на весільному одязі робили знизу бокові розпірки, аби з віком, коли статура стає не такою стрункою, сорочка пасувала та не обмежувала рухів. 

В експозиції привертає увагу вишита весільна сорочка кінця ХІХ – початку ХХ століття з Овруцького району. Вона пошита із фабричної лляної тканини й оздоблена рясною гладдю. Одяг майорить червоним кольором, що був обереговим. Сорочка декорована солярними знаками, яким поклонялися, та стилізованим деревом життя, котре можна трактувати як зображення богині з головою та руками. На ній присутні ще й так звані зуби, що теж виконували функцію оберега (за народними повір’ями, зуби у господі повинен мати собака та жінка, аби могла себе захистити, – авт.). У цієї унікальної сорочки ромбічною аплікацією оздоблений поділ. Вважалося, що таким чином навколо жінки утворюється своєрідне захисне коло. 

Далі Надія Борисова показує вишиту гладдю сорочку з Ємільчинського району кінця ХІХ - початку ХХ століття. Вона унікальна тим, що, за задумом вишивальниці, мала б стати її одягом і на весілля, і на смерть. Жінка вдало вийшла заміж, тому передала це вбрання до музею.

Надія Борисова підкреслює: «Окрім вишивки червоним і чорним із незначним вкрапленням жовтого й синього кольорів, на Поліссі побутувала ще й традиція білим по білому. Є відома решетилівська вишивка, але ж ніхто не відміняв переселення людей. Можна припустити, що вона пішла від нас або ж навпаки – потрапила до нас». 

Ця сорочка пошита із домотканого лляного полотна. Техніка оздоблення – двостороння гладь, яка надавала вишивці об’єму, а також вирізування.  На комірці помітна зигзагоподібна лінія, що утворює трикутники. Такий орнамент можна трактувати по-різному: як поєднання чоловічого і жіночого начал, як зуби чи ромб, що є символом родючості, адже жінка має народжувати дітей. Ті ж самі геометричні знаки присутні і на манжетах сорочки. Замість захисного кола, як на попередній вишиванці, тут по подолу майстриня зробила змережування.

До весільних сорочок наречені одягали коралове намисто. Вважалося, чим більша кількість цієї прикраси на шиї, тим багатша молода. Тож дівчатам доводилося інколи навіть позичати у подруг намисто, аби справити гарне враження на родичів майбутнього чоловіка. Дукачі як декор до весільного вбрання траплялися рідко, бо традиційно Полісся було бідним регіоном.

Збереженню архаїчних орнаментів у поліських вишивках сприяла віддаленість сіл від міст, де проводилися ярмарки і можна було придбати чи хоча б побачити щось нове. Тож у селах укорінювалися та передавалися із покоління у покоління свої традиції вишивання. 

Людмила Блик, Тетяна Когутич, Антоніна Мніх, Ірина Дружук, Олег Снітовський, Ірина Чириця. Дніпро, Мукачево, Вінниця, Івано-Франківськ, Тернопіль, Житомир

Фото авторів тексту, а також Миколи М’якшикова та Олександра Ляпіна.

Фото на першій сторінці: https://prekrasa-studio.blogspot.com


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-