Тетяна Стус, засновниця порталу «BaraBooka. Простір української дитячої книги»
З підручників слід повиймати лауреатів сталінських премій, знайомити дітей з новими іменами
12.05.2018 10:00 3007

Автор дитячих книжок та літературний критик Тетяна Стус народилася на Луганщині. Продовжуючи традиції родини, закінчила педагогічний інститут і мала б стати вчителькою в третьому поколінні, але педагогічної кар'єри так і не зробила. Натомість, відбувшись як дитячий письменник, видала кілька посібників-бестселерів і в такий спосіб долучилася до освітнього виховання десятків тисяч дітей.

 - Таню, у тебе глибокі педагогічні корені, а ти, раптом, перервала цю сімейну традицію й подалася в журналістику й у письменництво. Про вчителювання задумуєшся?

- Я формулюю це так: своїми книжками продовжую педагогічну традицію, я ж із дітьми книжками розмовляю. Виховний потенціал дитячої літератури ніхто не скасував, тому, фактично, я реабілітувала себе в очах родини. Якщо порахувати наклади моїх книжок, то мій контакт із дітьми набагато більший, ніж якби я працювала вчителем в одній школі.

- Ти себе називаєш дослідницею книжок для дітей, що показують твої досліди?

- Коли я зрозуміла, що опинилася вже на письменницькій стезі, а не на дослідницькій, то вирішила, що сидіти одночасно на двох кріслах – не дуже зручно. Я вже не маю морального права давати оцінки, аналізувати публічно книжки своїх колег. Почалося це з того, що я досліджувала дитячу літературу в аспірантурі Інституту літератури. Але потім, хоча мені й тяжко далося це рішення, я свідомо пішла звідти, не дописала дисертацію і вирішила зайнятися практичною складовою. Робити те, що реально буде впливати на читачів, на суспільство.

Ми разом із колегами, друзями, заснували перший український професійний інформаційний ресурс про видання для дітей та юнацтва – портал «BaraBooka. Простір української дитячої книги».

На цьому порталі ми не аналізували нікому не потрібними академічними словами те, що відбувається в літпроцесі й дитячій підлітковій книзі, а пропонували подивитися – скільки у нас всього хорошого. Ці академічні аналізи на сьогодні, як це не прикро, нікому не потрібні, і не продуктивні.

Тобто, наразі, я займаюся промоцією дитячих читань з різних боків: і пишу про це, і рекламую найкращі українські дитячі книжки.

Видати в Україні бестселер, який вже купив мільйон читачів в усьому світі, – це занадто просто, нам треба поставити на ноги власну дитячу літературу.

Доросла вже стоїть досить непогано, але сучасна дитяча література потребує і рефлексії, і банальної реклами, і промоції, навіть зустрічей із письменниками в школі. Та, врешті-решт, її потрібно включати в шкільні підручники! Потрібно обережно повиймати з них лауреатів сталінських премій, яким уже понад 100 років, і дати дітям нові імена.

- Ти практикуєш регулярні дитячі читання, як вони працюють, чи достатньо ефективні?

- Вони дуже добре працюють, хоча це, звичайно, точкові масштаби. Хотілося б працювати одночасно з сотнями, тисячами людей.

І йдеться перш за все про батьків, про освітян, тому що дитина сама не обирає собі книжку, вона не бере гаманець чи картку, і не йде в книгарню, її завжди приносять або ж не приносять.

Наші точкові зустрічі з дітьми, зокрема, у школах, руйнують такий залізобетонний міф, що письменник буває лише мертвим, бо школа до цього привчає. Він приходить до них – сучасний, живий, з почуттям гумору – людина, яку діти можуть зустріти в громадському транспорті, поруч у кінотеатрі, ще десь, і в них з'являється відчуття присутності ось тут в цій країні, у цьому суспільстві, в цій культурі, врешті-решт, у цій літературі, вони стають ніби законними власниками свого життя.

- До речі, ти говориш, що у своїх книжках викладаєш те, про що ми забуваємо поговорити з дітьми. Що найважливіше ми пропускаємо у спілкуванні з ними? 

Треба скасувати шкільну програму з літератури й дати дітям можливість читати цікаві книжки

- Я написала енциклопедію для дівчаток «Панночка», коли у мене була ще одна дитина. Вона тоді була саме у передпідлітковому віці, я працювала з ранку до вечора, і реально не могла з нею вчити якісь рецепти, шукати психологічні підходи, як комунікувати з іншими людьми чи виходити зі сварки.

Працюючим батькам просто не вистачає часу, але й емоційно їх також часто не вистачає, і компетентності не вистачає, тому що не кожна людина сяде і буде гуглити статті психологів.

І тому, у якийсь момент я зрозуміла, що я хочу написати настільну книгу для своєї дитини. Так і сталося. «Панночка», до речі, досі залишається українським бестселером.

«Антипідручник» про інтернет «Як не заблукати в павутині» також народилася з цього. Дарка, найстарша моя донька, мене спитала: ой, а як там щось знайти в інтернеті. А я кажу: хіба вас цього в школі не вчать? Я стала дивитися шкільні програми, був такий предмет інформатика. Ні, не вчать, виявилось. Діти не знають елементарних принципів, як погуглити щось.

- Виходить, твої посібники в певній мірі замінюють дітям шкільні підручники. Якщо копати глибше, то є проблема в усій шкільній програмі. Які, на твою думку, потрібні зміни в підручниках, щоби вони насправді допомагали дітям, щоби їм було і цікаво, і корисно?

Ми марнуємо купу часу, вивчаючи 120 годин Тараса Григоровича, великого нашого Шевченка

- У мене є відповідь, але вона не сподобається людям і Міністерству освіти, тому що ми не можемо руба вирішувати таке питання.

Моя відповідь така: ми скасовуємо курс української літератури, який насправді є для дітей курсом історії української літератури, яка їм не потрібна, от хай вона потихеньку впишеться у курс історії України.

Так і має бути, це мають бути інтегровані предмети, дітям просто треба дати можливість читати цікаві книжки. А як дізнатися, які цікаві книжки? Це дуже просто. Проаналізуйте галузеві сайти, в нас вони є, їх багато, проаналізуйте книжкові премії, у нас дуже багато справді цікавої дитячої літератури, підліткової, яка відповідає їхньому віку, їхнім емоційним запитам, врешті-решт навіть їхній фізіології – коли хочеться підлітку читати про перший поцілунок, він має читати про перший поцілунок.

Книжка для того і є, щоб осягати смисли, переварювати їх в собі, а не для того, щоб потім написати короткий конспект, про що ця книжка.

Інакше який сенс? Це протирання спідничок і штанів й абсолютна втрата дорогоцінного часу, коли у дитини всі становлення особистісні, психологічні, всі-всі уявлення про світ формуються. І ми марнуємо купу часу, вивчаючи 120 годин Тараса Григоровича, великого нашого Шевченка.

- Але наша система освіти ще не готова до такого кроку, напевне?

- Будь-які системи не готові, вони на те й системи, щоби вийняти один шматочок – покласти інший. Так ми і зробили, коли реформували програму з літературного читання в початковій школі. Ми обережно повиймали авторів, яким уже понад 100 років, і ввели понад 40 нових сучасних письменників.

І то був шалений спротив, але це сталося, і принаймні в початковій школі ми дали можливість дітям читати актуальні твори, ті, що їх зачеплять. Можливо, ще не все втрачено, але для мене позитивом є те, що відбувається перехід з офіціозу до запитів сучасного читання у громадські ініціативи, тобто суспільство уже пропонує, люди включаються в цей процес.

- Які ще позитивні зміни були внесені в шкільну літературну програму?

- Було випущено 2 томи «Хрестоматії сучасної української дитячої літератури»: 1-й том – 1-2-й класи, 2-й том – 3-4-й класи. Ці книжки потрапили у всі шкільні бібліотеки й у всі класи.

А в середній школі позитиву, на жаль, дуже мало, і він наближається до нуля. Лише були внесені рекомендації читати Жадана, насправді дуже багато мені вдалося туди вписати імен, але це просто рекомендації, рекомендації читати з підлітками прекрасну поезію Савки, Кияновської, рекомендації читати якусь прозу, яка реально писалася саме для підлітків. Тобто, майже нічого не відбулося.

- Зараз з'явилося багато перекладеної на українську дитячої літератури, і вона, можна так сказати, витісняє російську літературу, яка ще донедавна була домінантом. Де серед цього всього місце українського письменника?

- Місця насправді дуже багато. Ще років 5 тому його не було, бо так багато запитів на рукописи не було. Це свідчить про бурхливий розвиток дитячої літератури, але видавцям із різних, насамперед фінансових питань, простіше видати готовий бестселер, де вони купують оформлення, вичитаний текст, тобто, треба лише гарно перекласти цей твір.

Але в цьому бурхливому розвитку постають нові голоси, тому що кожному письменнику так чи інакше треба виписатися, а наші дитячі письменники через відсутність великого запиту не виписувалися. Раніше такої динаміки не було і, якщо перерахувати імена дитячих письменників, які постійно видаються, їх насправді не так багато, але ринок вже потребує більше.

Та й читач зовсім не той, який був 15 років тому. Покоління читачів, дітей-читачів кардинально відрізняються одне від одного, це вже інша, навіть не просто інша мова, а інший тип письма має бути.

- А батьки маленьких читачів готові до цих змін і нових книжкових тенденцій?

- Коли ми говоримо про запит на книжку, ми маємо проаналізувати покоління покупця, так, і от це покоління – воно теж інакше, і я вважаю, що багато готові до оцього нового сприйняття. Але коли купують дідусі чи бабусі, а це теж дуже часто відбувається, і там звичайно все трішечки песимістично, вони ще хочуть купувати Агнію Барто, наприклад...

А якщо у нас читач 2-3-х років, давай проаналізуємо, якого віку батьки? Це, якщо дуже приблизно, батьки 25-35-ти років.

Яке це покоління? Воно народилося вже в час суттєвих змін, це не ті консервативні радянські люди, вони відкриті до нового, і запит на купівлю книжки в них уже теж інакший, вони хочуть вибагливих, красивих, достовірних ілюстрацій, у них запит на посил у книжці не просто о-ля-ля проїхав трактор, засвітило сонечко, це вже урбаністичні, переважно, батьки, відкриті до нових смислів, до більш складних тем.

- Чи означатиме такий літературний сплеск, що нарешті у наших письменників з'явилася можливість заробляти на свої творах?

- Заробляти вони мусять, тому що будь-яка робота має бути оплачена. А коли говоримо, які це обсяги, які розміри, то це лише приємні бонуси, скажімо так, але вони не впливають на загальний бюджет сім'ї.

Умовно кажучи, за рукопис книжки, якщо дуже приблизно говорити, для молодших підлітків, яка матиме 100 сторінок, це, можливо, одна або дві середньостатистичні зарплати, на що це впливає? Ні на що. Книжка буде на ринку 2 роки, одна зарплата – це один місяць життя, якщо так зовсім примітивно говорити, а робота над цією книжкою – це мінімум півроку. А на практиці робота над такою книгою може тривати 2 роки. Тобто, працюючи над твором рік, наприклад, ми отримуємо одну зарплату, так? Це не зовсім правильно, але це такий у нас процес.

- Чи є серед українських дитячих письменників, такі, хто може скласти конкуренцію закордонним виданням?

- Це дуже-дуже важливе питання, і невимовно прикро, що про ці перемоги не кричать на центральних каналах телебачення, я, зокрема, зараз говорю про студію «Аграфка», яка виборола на світових змаганнях серед дитячих книжок кілька найпрестижніших світових премій у дитячій літературі. Їхні твори перекладені в різних країнах, але чи бачили ми коли-небудь, чи знає взагалі цю назву – «Творча студія «Аграфка» – пересічний українець? Ні, не знає.

Інші країни вкладаються в те, щоб пропагувати свою літературу в світі. У нас дуже багато північноєвропейської, німецької перекладної літератури, тому що вони, ці країни, в цьому зацікавлені. У нас, на жаль, поки що такої системи немає, і через події, які відбуваються з інститутом книжки, перспективи досить туманні.

- Ти зараз готуєшся до Книжкового Арсеналу, це дуже велика подія. Що вона дає авторам, зокрема дитячим, і які подібні книжкові форуми для тебе найважливіші, найбільш обов'язкові?

- Дає насамперед відчуття згуртованості, що дуже важливо для письменників. Я неодноразово чула, я і сама це спостерігаю, що товариство дитячих письменників дуже відрізняється від товариств дорослих – ми дуже багато ділимося спільною інформацією, допомагаємо одне одному в поліпшенні професійному.

Зокрема, ми на цьогорічному Книжковому Арсеналі вже проводимо 2-у всесвітню конференцію українських дитячих письменників – це, власне, і є те завдання для відчуття згуртованості, тому що ми ідемо всі в одному напрямку – робити цей світ кращим і давати можливість дітям його сприймати краще.

Це дає величезний відгук від читача, тому що ми всі знаємо, які велетенські натовпи читачів, покупців ходять на Книжковий Арсенал, і на зустрічах, на презентаціях ми бачимо, що хоче читач і чи він сприймає те, що ми пропонуємо.

Безперечно, це контакти з видавцями, наприклад, моя книжка «Їжак Вільгельм» з'явилася саме з таким прекрасним досвідом на форумі видавців у Львові. До мене сама підійшла видавець Юля Орлова з видавництва "Vivat" і сказала – ми хочемо видати вашу книжку.

І це те, чого будь-який автор дуже потребує – щоб видавець хотів видати, а не так, як у нас найчастіше відбувається – бідний письменник цей рукопис всім пропонує, чекає, що хоч хтось відгукнеться, а видавці пишуть, що "ми не зобов'язані вам відповідати".

Насправді, варто зазначити, що в Україні зараз багато місцевих форумів: «Толока» в Запоріжжі, «Зелена хвиля» у Харкові й Одесі.

Це дуже круто, що довкола книжок і видавничого бізнесу вже почали гуртуватися й місцеві громади. А план-максимум, звичайно, – це нарешті поїхати у Болонью на дитячий європейський фестиваль.

Дмитро Стаховський. Київ

Фото, відео автора.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>