«Сліпота». Що ховається у темряві?

«Сліпота». Що ховається у темряві?

965
Ukrinform
Театр «Мізантроп» підготував за романом Жозе Сарамаго виставу, яка проходить у повній темряві

Ні для кого не секрет, що ми живемо у світі агресивного нагромадження візуальної культури. Сьогодні неможливо уявити собі подію, яка б не супроводжувалася фото - і відеоматеріалами – щоб «затвердити» себе в реальності. Зміну настрою/роботи/партнера, яка йшла б без «доважку» репортажного селфі на фб-сторінці. Тим більше, коли йдеться про театр, ми в першу чергу уявляємо собі щось зорове. Чи це психологічний театр, який не сфокусований на візуальному, чи пишний театр форми, але без «картинки» – ніяк.

Тут з'являється спокуса забути: театр – не в тому, що нам показують, а в тому, що з нами відбувається.

Коли на початку 2000-х митці особливо перейнялися цією «першоосновою» театру та його впливом на людину, виник термін «іммерсивний театр». До цього ж напряму «Мізантроп» абсолютно справедливо відносить і свою «Сліпоту». Суть в наступному: immersion – це «занурення», і незалежно від того, чи змушують учасника ходити по сцені або вчиняти дії, чи залишають його сидіти на стільці, творці знаходять спосіб поставити того, хто купив квиток, на місце персонажа (одного або декількох), про якого – все дійство.

«Сліпота» Жозе Сарамаго – матеріал для театру складний. Крім романної форми, над якою завжди потрібно проводити роботу з перетворення в сценарій, «Сліпота» пропонує ще й апокаліптично-біблійний сюжет: у самому серці розвинутого постіндустріального суспільства, у великому місті, починається епідемія незвичайної хвороби – без болю, причин, інших симптомів.

Жителі сліпнуть абсолютно раптово, і коли кількість заражених «зашкалює», хворих починають групами звозити в спеціальні, відрізані від зовнішнього світу, клініки. Спочатку влада робить спробу зберегти своє «обличчя» за мірками західної демократії – записують відеозвернення, збирають конгреси, запускають лабораторії, але вже дуже скоро симуляція турботи перетворюється на тупий страх, ігнор, примусову жорстоку ізоляцію.

Зрозуміло, що клініка, за межі якої інфікованим заборонено виходити під загрозою розстрілу, стає окремим світом, таким собі маленьким суспільством зі своїм специфічним устроєм. Тут, у цій суміші з антиутопії Оруелла, кошмарних біблійних притч і сюжету драми Метерлінка «Сліпі», ми стежимо за долями кількох людей: лікаря-офтальмолога, загубленої дитини, злодія, повії, старого і, нарешті, їхнього єдиного провідника – дружини доктора, яка удаэ з себе незрячу тільки для того, щоб залишитися з чоловіком у клініці.

Книга та її екранізація 2008-го року переслідують, загалом, одну мету: окреслити і дати відчути у всій повноті жах терору, безпорадності та сліпої самотності, загрозу «відкату» до первісного стану, за якогокупка людей, які опустилися і роз'єдналися внаслідок власної сліпоти, на одному клаптику території одночасно сплять, злягаються, випорожнюються, їдять. Всі вони, зібравшись у колони по кілька людей, ходять босими по нечистотам, тримаючись за плече сусіда – голі і брудні, тому що ніхто нікого не бачить.

Погодьтеся: жодне, навіть найбільш моторошне зображення сліпих і їхнього побуту, жодне вештання по сцені з акторської маскою страждання на обличчі, не впораються з цією метою краще за необхідність «осліпнути» на дві години. (Для чесності треба сказати, що вистави у повній темряві – не інновація. Наприклад, «Сліпих» Метерлінка у повній темряві недавно показувала в Москві і Пітері Наташа Горбас, є вистава «Memento Mori» Паскаля Рамбера, безліч інших прикладів...)

Починається все з того, що кожен, хто заходить на територію Port creative hub, залишається без телефону та гаджетів, здатних пролити світло хоч на що-небудь. Це така первинна стадія «відриву» від світла – в його світському та фізичному розумінні. Далі – заходиш в глухе бетонне приміщення, де ряди стільців з усіх боків оточують маленький, нічим не заставлений «п'ятачок». Режисер Ілля Мощицький дає інструктаж: «дві години ви будете перебувати в темряві», «можете подрімати», «якщо вас будуть чіпати – чіпайте у відповідь». З «вийти» – вже тут кому як пощастить, просто тому, що навряд чи можна буде зрозуміти, куди рухатися, щоб залишити залу.

«Ну, добре» – думається спершу, – «у темряві так в темряві». При цьому кожен, мабуть, все одно уявляє собі таку темряву, як щось знайоме і найближче – приблизно як у кімнаті, коли ти погасив світло. Тому перші хвилин п'ять йдуть на адаптацію і біологічне диво: після вступного монологу («Я втратив зір, коли їхав у машині...») ти дійсно втрачаєш здатність розрізняти найменші контури людини поруч, верх і низ, власне тіло – темрява настає щільна і густа. Цікаво, що, за опитуваннями, дуже багато хто в цей момент закрили очі. Так з'являється відчуття, що ти все контролюєш.

У темряві чутно човгання, кроки, шарудіння; звук пластику, протащенного по бетону, дзвін мотлоху і шурхіт пакетів. Згадуєш сцену, яку тепер не бачать твої очі, але відчуває тіло: коли сліпим привозили нову партію – вони винаходили формат комунікації; єдиний спосіб зрозуміти кількість людей – це «давайте розрахуємось на «перший», «другий», «третій».

Здавалося б, все досить затишно: сидиш і слухаєш людей, які називають місце роботи, розповідають історії про те, як кожен з них осліп. Але справжню красу цієї нешкідливої імпровізованої «хвороби» відчуваєш тоді, коли в помірно-звуковому середовищі відбувається спалах чергового конфлікту. Скажімо, дівчина в чорних окулярах/повія проткнула каблуком ногу злодія. Стогін, крик, ор, невиразний, який звучить «звідусіль» і триває декілька хвилин – ось це дійсно піднімає з глибин тіла майже тваринний жах. Розгубленість, страх трапляються через те, що ти не можеш збагнути – де, хто і на якій відстані. Наприклад, не можна 100% ручатися, що хтось мовчазний не стоїть за твоєю спиною прямо зараз!

Окрім шокованої вестибулярки, по-іншому переживається і хід часу. Тут особливості твого сприйняття поєднуються з ритмом літературних купюр: діалоги персонажів в цій «Сліпоті» даються шматками, плямами; складно сказати, скільки годин/днів пройшло між однією та іншою подією. Те, що в театрі «зрячих», тобто одне візуальне супроводження на всі сцени, веде до одноманітності, тут працює на втрату відчуття часу; єдина «декорація» до всього – це «Чорний квадрат».

Крім простого переказу історії, Театр «Мізантроп», звичайно, додумався погратися зі звуковими ефектами: голос розбійника з третьої палати, який започаткував місцеву «монархію» і встановив примусову плату за їжу, зливається з голосом Бога. І коли наказ платити звучить у завуальованій формі міфу з Біблії (від глузливого «І сказав Бог: нехай буде світло!» – до «і сказав Бог: настала темрява, несіть свої цінні речі»), голос «перекидається» з однієї колонки в іншу, звучить то праворуч, то ліворуч від тебе, то тихо, голосно, щоб його точно не можна було «зловити». Що вже й говорити про речитативи на кшталт «і маси сліпих групами повзали по колишнім музеям; якби вони тільки знали, яка кількість очей дивиться на них з картин...» Куди там страшним історіям, розказаним біля багаття, чи не правда?

На щастя присутніх, ділянки метафізичного жаху сусідять тут з гумором і стьобом. Жарти з приводу «піди й подивися», суржик від гоповато-агресивних правоохоронців... Вибір музики, грамотний і концептуальний, дозволяє інколи видихнути. Наприклад, під час збору плати за їжу дзвін дрібних грошей в чиїйсь коробці перетворюється на регулярний фон, а в приміщенні звучить переможний хіт «The winner takes it all». А от від «Smoke gets in your eyes» з текстом «all who love are blind», як від тієї самої пісні, яку в першій палаті слухали по радіо, і справді хочеться тихо і безвихідно плакати.

Щоб не залишити враження камери тортур замість театрального продукту, варто згадати, що спалахи «візуального» у виставі все ж будуть. Їх там два. Напівсон, напівгалюцинація з тьмяним-тьмяним світлом і щоразу освітленим в один і той самий спосіб. У який саме – говорити не буду. За такого розкладу це просто спойлер.

Насправді, основний ефект, який здатні виробляти вистави на зразок «Сліпоти» – це ефект мікросмерті. У самого Сарамаго в романі безліч цитат про те, що сліпці «наполовину померли»; вони ставляться до свого стану як до стану після-темряви, загробного життя. І коли вистава-атракціон закінчується фразою про свободу і про вихід за браму згорілої клініки – ти відчуваєш, що вибрався нагору з якогось фіктивного, але глибокого пекла, як риба з дна Маріанської западини. (Але все-таки продовжуєш думати про себе як про сліпого...)

Особисто ми зі знайомими вийшли і побачили найкрасивішу в нашому житті вулицю і пішли пити найсмачнішу в нашому житті каву.

Мабуть, це і називається «катарсис».

Олена Мігашко. Київ.


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-