Пройшов рік відтоді, як в Україні почала повноцінно працювати Суспільна телерадіокомпанія. Перезапущене Суспільне вже вдруге очолив Зураб Аласанія й активно почав втілювати свою стратегію реформування. Саме час підбити певні підсумки, але наразі Аласанія зізнається, що й досі його не полишає відчуття, що він на ходу змінює двигун літака. 

- Пане Зурабе, рік тому, коли вас удруге обрали головою правління НСТУ, ви заявляли, що впроваджувати політику Порошенка і Гройсмана тут не будете. Наскільки вдається дотримуватися нейтральної інформаційної стратегії на каналі, який фінансується з державного бюджету?

- Доволі просто. Я тут удруге, але це не одна й та ж ріка. Це різні річки, тому що тоді компанія була державною, а тепер – акціонерна і суспільна.

Якщо ви маєте на увазі саме Гройсмана і Порошенка або Кабмін і Адміністрацію Президента, то дотримуватися нейтралітету вдається. З цим немає жодних проблем, якщо не вважати величезною проблемою фінансування, яке не здійснюється.

Раніше, як державна установа, ми були корисні для кожної влади, а зараз політики не відчувають в нас потребу. Нас просто не фінансують, і це є найбільшим утиском, який тільки може бути. Це такі м'які обійми, в яких можна задушити, що зараз і робиться.

- Ви розцінюєте це, як помсту?

- Я не думаю, що це робиться навмисно. Вони просто не вважають нашу роботу важливою для суспільства, а ми самі ще не довели свою важливість.

Колись, державне телебачення було кишеньковим, дуже потрібними, приміром, на виборах. Тепер же, за законом, ми можемо не давати парламентарям ті 20 хвилин, які за депутатською діяльністю їм належать.

Один раз на рік Президенту для новорічного привітання: будь-ласочка, приходьте, 3 хвилини ваші. І ще чотири людини, які за форс-мажором можуть це робити.

Виконавча влада, президент і прем'єр нас не займають, а от депутати  дуже сердяться, обурюються, кричать: «Як це? Я приїхав на свій округ, роблю людям бордюри, викликаю вашу компанію, а вона не приїжджає. Що за фігня?».

Вони щиро не розуміють – чому так, ми намагаємося пояснити, що ніякої заборони за висвітлення не існує, але наші філії, пам'ятаючи, що їх раніше постійно звинувачували в джинсі, не роблять сюжетів про владу. Хоча ми говоримо їм, щоб робили – якщо вважають це доречним.

Зараз ми маємо довести політикам, що ми не вороги і збираємося висвітлювати їхню роботу, але за нашим форматом. Хочете розказати, які ви хороші? Будь-ласка, але у формі питання-відповідь.

Для цього ми розробили новий формат, він буде називатися «Звіти наживо», будемо політиків підсмажувати, як на сковорідці: 5 питань від людей, 5 питань від експертів. Більшість депутатів згодні на таке, це буде класний формат. Ось вони закінчать сесію, поїдуть по своїх округах, і ми їх почнемо ловити.

- Так який ваш прогноз щодо дофінансування?

- У травні почнеться процес ребюджетування, але я не думаю, що Рада готова проголосувати за наше дофінансування.

Хоча, ми не вимагаємо нічого більшого, крім того, що належить нам за законом!

Розумієте, складність завдання в тому, що за рік треба було перебудувати таку страшенну річ, як державне мовлення. Це було доволі важко, ти просто змінюєш двигун на ходу. Маєш їхати і ремонтувати цю машину, чи навіть літак, ще й одразу показувати нові продукти. Це вкрай складно в умовах половинного фінансування. І всі тюкають, клюють, штовхають: давай, давай.

Мій прогноз, взагалі-то, реалістичний, бо півтора мільярди виходить згідно з законом – не менше 0,2 відсотка видатків загального фонду Державного бюджету України за попередній рік.

Якби нам додали хоча б 220 мільйонів, щоб дотягнути до мільярда, це дало б нам хоч видихнути. Бо на ті 776 мільйонів, які зараз є, вкрай важко виживати.

Я розумію, що вас будуть читати й думати: такі величезні гроші на один канал, але це не так! У нас 31 канал мовлення, включно з 3-ма національними радіоканалами, 3-ма національними телеканалами, плюс всі обласні канали.

На кожен із цих каналів припадає дуже мала цифра. 654 мільйони з цієї суми йдуть тільки на зарплату, і ти нічого з цим не можеш вдіяти, бо це колишня державна установа із затвердженими державними тарифами.

Зараз ми тарифи змінили, а людей скоротили. Хочемо, щоб зарплата була вищою, порівняно з тим, що було, і щоб наша компанія стала престижною, щоб тут було класно працювати, щоб приходили журналісти.

- На скільки вже скоротився ваш штат?

- На 3 тисячі 100 одиниць.

- Кого більше торкнулося скорочення: адміністративних працівників чи кореспондентської мережі. Чи вдалося зробити це максимально безболісно?

- Останні чотири місяці було найважче, безболісно нікого не змогли скоротити. Але ви праві, здебільшого ми скорочували саме адміністративний блок. Оскільки, якщо ми об'єднали географічно в одному місці канал культура, розташований у телевежі, і канал ЦК, який раніше базувався на Хрещатику, то отримували 2 бухгалтерії та 2 юридичні відділи, саме такі позиції й скорочували.

Також ми нарешті довели класифікатор позицій з 370 до 140 – і він тепер відповідає ринковому, бо у нас штатні одиниці раніше називалися по-своєму, а на комерційному медійному ринку – інакше.

Ми звели класифікатор до спільного знаменника і скоротили зайві ланки. Тепер людина буде отримувати зарплатню більшу, а оклади на деяких позиціях збільшилися навіть увдвічі.

Середня зарплатня по компанії зараз становить 9 тисяч 800 гривень. Але й роботи доводиться виконувати більше. Не так, як раніше, коли вони з'являлися на роботу рідко-рідко. І навантаження більше, і зарплатня більша.

Звісно, що це скорочення було дуже болісним, але за 4 місяці ми впоралися.

Європейці кажуть, що це найбільша в Європі медійна реформа. Такого ще не було. На українському ринку це безперечно так.

- Який зараз у вас штат?

- 4 тисячі 510 людей. Мало б бути менше, але виникли певні моменти з профспілками (ви ж знаєте, як це складно!), ми все ж таки домовилися додати ще певну кількість посад – і на цьому поки зійшлися.

У моїй стратегії, з якою я тут переміг, кількість скорочень мала б бути 4 тисячі 100 за 4 роки. Зараз ми йдемо за планом, просто швидше.

Далі таких масових скорочень вже не буде, будуть плинні кадрові рішення. Це життя – одні люди йдуть, інші приходять.

- Коли Суспільне починало своє мовлення, багато хто з моїх знайомих чекали, що це буде такий новинно-інтерактивний канал. Зараз ви в пошуку свого формату. Мені хочеться почути, власне, ваше бачення – яким він має стати?

- Справа в тому, що це – Суспільне телебачення, якого тут ніколи не було і ніхто не знає, яким саме воно має бути.

Ми вивчали закордонний досвід, багато їздили, бачили, до нас приїжджали колеги з Ради Європи, яка дуже нам допомагає, показує, як має бути.

Але кожна країна має абсолютно своє бачення, яким має бути канал суспільного мовлення.

Власне, ми маємо вигадати свій український шлях, взяти краще звідусіль, об'єднати в одне і зробити своє.

Ми повинні стати для комерційного медійного ринку точкою відліку, на яку б вони орієнтувалися: ага, а чи зробило б таке Суспільне? Ні, воно цього не зробило б, а я роблю, але знатиму, що це нижче плінтуса. Але ж я знаю – навіщо я це зроблю, тому що моя ціль – гроші, і я таким чином заробляю, це правда, але я розумію, що Суспільне це не зробило б.

Совість – це не комерційна складова, я не хочу бути пафосним, між тим, наша мета – тримати ту саму точку совісті.

- А чи знаєте ви вже, що від вас чекають ваші глядачі?

- Ніхто ж достеменно не знає. Але, коли роблять комерційні виміри популярності ефірів того чи іншого телеканалу, на перші місця завжди виходять дві речі, і жодна з них – не новини: це серіали й гумор.

Чи мають бути на суспільному серіали і гумор? Ну звісно, що мають. Але по серіалах – окрема розмова, кожна серія щонайменше коштує 40-50 тисяч доларів, це такий бідненький серіал. І ми навіть такого поки що не потягнемо.

Щодо гумору – ми спробували з шоу Майкла Щура. Він прикольні речі робить, але це скоріше сатира, а не гумор.

Канали-новинарі у нас є, той же 112-й, так що ми не збираємося грати в конкуренцію, інформаційщини в нашому ефірі не буде.

Ми шукаємо свою нішу. До речі, за глядацькою аудиторією ми далеко не найстаріший канал у країні. Наші глядачі – 50-65+, але ми хочемо омолоджуватися – звичайно, не до юнацької аудиторії, бо юнацьку ми окремо охопимо.

У нас найбільш розгалужена мережа обласних філій, ні у кого такої немає, тож робимо ставку на це.

Але за рейтинги як такі ми воювати не будемо, бо якщо б ми хотіли рейтингів, то я б не прибирав з каналу 3 роки тому Шустер-шоу, наприклад. І концерти, якими тут було забито все, я б теж не прибирав. Вони дають рейтинги аж от так! Але це не те, до чого ми прагнемо.

Ми позбулися джинси. Це було важко, але позбулися.

Ми хочемо довіри. Пройшов перший рік, відбулися структурні зміни, далі будемо завойовувати довіру, бо її бракує не тільки нам, а всьому суспільству – ніхто нікому не вірить, і владі не вірять.

Нам дорікають, що у нас «скучні» новини, так – кров, аварії, розстріли, бійки – це не для нас. Ми тримаємо середню планку, але вона зважена, спокійна, без емоцій, нехай це «скучно», але ми висвітлюємо все абсолютно об'єктивно.

Саме через такі кроки ми хочемо завоювати довіру. Але ми не цураємося ані спорту, ані розваг, на Суспільному буде все і в достатній кількості.

На жаль, культурологічні програми – не лише у нас, а й у світі – ніколи не стають найрейтинговішими, але вони в нас є і будуть.

- Зараз всі говорять про культурний ренесанс, а рейтинги телеефірів свідчать, що люди не хочуть бачити такі програми?

- Так, на жаль, але навіть якщо ми будемо втрачати на ньому рейтинги, ми будемо їх показувати. Хоча у нас є дуже рейтингова програма Фольк-music. Ми її переробили, підібрали команду й довели до ладу, там об'єднується абсолютно етнічний фольк з сучасним виконанням, молоді українські виконавці виконують фольклор, який приносять бабусі, що приїжджають із села. Це прикольно і тримає рейтинг.

Так само і з дитячим каналом. Він не може бути найбільш рейтинговим, але він буде обов'язково.

Зі спортом ситуація краща, бо це вже – нормальна розвага, і на цьому можна спіймати глядача.

Раніше ніхто з каналів ніколи не купував права на трансляцію олімпіади або чемпіонату світу з футболу, окрім Першого національного, який був державним. І ми будемо це продовжувати.

Поки бачите – ні кіно, ні серіали у нас не вистрілюють. Хоча ми їх купуємо і показуємо. Хоча, дуже добре йде документалка. Ми здебільшого купуємо англійську, і ВВС.

Нині повинно стартувати 3 нових проекти, потім у травні ще 3, і отак крок за кроком будемо йти. Але за умови, що будуть гроші, бо якщо не буде грошей – навіть мовлення з технічної точки зору може просто припинитися.

Зараз кожен місяць ми накопичуємо 9,3 мільйона гривень боргу перед Концерном РРТ. А ми не знаємо, чи до кінця року отримаємо дофінансування. Якщо ні, тоді – привіт ґрати, бо до кінця року в мене буде 64 мільйони боргу. Вони кажуть, ти перекидай із зарплатні, а це – ґрати не в кінці року, а прямо зараз, якщо не виплатиш. От такі пастки життя.

- То планів маєте багато, але щодо їх реалізації побоюєтеся?

- Так, і в цьому аспекті хочу зачепити тему паблік рілейшнз, який у нас абсолютно в провалі. Нам потрібно працювати з аудиторією, і саме піар-компанія – це окремий задум, який наступного року має вибухнути.

Ми хочемо розказати людям про нас, довести, що ми таки їм потрібні, а якщо ми потрібні, то, будь ласка, здихайте нас від державних коштів, давайте ми будемо збирати по 8 грн на місяць – і тоді ви нас самі будете утримувати.

Це навіть не стільки справа коштів, скільки вашої залученості, що ми є вашими, ми вам належимо, от будь ласка, підтримайте це, запустіть туди руку свою і тримайте цю руку на нашому пульсі, ваші 8 грн на місяць і є тою ручкою, якою ви нас тримаєте, а ми для вас будемо робити далі. Це є мрією поки, я не знаю надалі.

- А 8 гривень – це умовна чи прорахована цифра?

- Та ні, пряма, прорахована цифра, і вона перекрила б те, що зараз нібито робить держава, яка мала б віддати нам наші 0,2 відсотка від бюджету.

І така схема не лише можлива, а й законом прописана!

- Це випробувана практика в інших країнах?

- У багатьох країнах так і є, вони платять абонентську плату, а у деяких країнах платня відбувається у вигляді податку. Те, про що говоримо, більше японська модель – добровільна сплата, необов'язкова, вона не є ні абонентською, ані навіть податком: от японці – такі дивні люди, що їх культура дозволяє, нібито не обов'язкова, але всі платять. Я не знаю, чи у нас так можливо, чи ні.

- Ви говорили, що маєте найбільше покриття. А чи добиває зараз ваш сигнал на території Донбасу, які не підконтрольні Україні? Чи є у вас така інформація?

- Є звісно. Наші супутникові канали добивають. І на Крим добивають. Але скільки людей там нас дивляться – ніхто не знає.

Ми об'єднали луганську і донецьку філії у UA:Донбас. Ці дві філії мали абсолютно різну редакційну політику. Одна з них вважала, що якщо ми мовимо на аудиторію, яку треба перелаштовувати і налаштовувати на наш бік, то це краще робити мовою, яку вони більше розуміють, тобто російською. І вони це робили. Інша філія – абсолютно навпаки, це має бути українська мова виключно, тому що ми українці – й вони мають теж стати українцями. І ті, й інші мають рацію, нібито логічно. Але, як це працює там на тих територіях, відгуку у нас немає. Як це поміряти? Ніяк. Але добивати сигналом – ми добиваємо.

- Так якою мовою зараз працює об'єднана філія UA:Донбас?

- Ми саме зараз чекаємо від них спільної повної та обґрунтованої концепції.

Але з Кримом проблема ще складніша, я вам скажу.

- Так, а яка ситуація з Кримом?

- У нас є там канал, колись він був Перший International, як супутниковий супровід Першого Національного.

Ми його переробили на UA:Крим. Але це – повністю окупована Росією зона. З цілковито російськомовним середовищем, де окрім громадян України, яких Росія зараз вважає своїми, живуть ще й люди, які приїхали після 2014 року, і які ніколи не знали українську мову і не розуміли її.

Наші вежі там стоять, вони добивають до ЮБК, а далі – через супутник і за гори добиваємо. Тож, ми маємо розраховувати, що нас люди таки чують, і якщо ми з ними працюємо, то з ними треба говорити мовою, яку вони розуміють.

Але там є кримськотатарський народ, з яким нам обов'язково треба працювати. У нас дуже крута кримськотатарська редакція.

Жаль, що зараз кримськотатарської теми й кримської теми як такої в українських ЗМІ стає дедалі менше.

За проектом концепції для UA:Крим, 40 відсотків мовлення буде українською, сорок – кримськотатарською і 20 – російською. Подивимося, як це працює.

- Чи допускаєте ви існування в медіа-просторі «мови ворожнечі»?

- Це має регулюватися законом, і регулюється. Але це дуже непроста тема, бо в кожному з нас зараз дуже багато болю – більше, ніж у європейців, які не є у війні, а ми – є у війні, і це дуже складно, і для журналістів зокрема.

Звісно, ми намагаємося не допускати в ефірах надто емоційно забарвлених речей, але є вже офіційне розуміння, що Росія є країною-агресором, тобто, коли це стало офіційною назвою країни-сусіда, стало набагато простіше.

Мені здається, що зараз у суспільстві дещо спала напруга, ми звикли до війни, люди такі істоти, вибачте, що звикають до всього. Нам вже не так болить, хоча війна триває, але навіть і операція АТО завершується, так принаймні каже влада. І те, що спочатку тривожило – коли я вдома, тут у Києві в травні 2014-го чув як люди салютують в день народження, – а зараз я просто не звертаю уваги на це, я розумію, що життя триває.

Та й мова ненависті потроху, мені здається, зникла, і здебільшого залишилася хіба що в інтернет-мережах, які не навчилися з нею поратися, бо там щільно працюють фабрики московських тролів.

- Чи є межа, за яку не слід переходити навіть під час найпалкіших дебатів у ефірі? Чи є виправданою практика, коли в ефіри запрошують особистостей з радикально-протилежними ідеологічними поглядами – ніби для врівноваження точок зору, але тим самим – режисеруючи політичні провокації в ефірі?

- Я розумію – про що ви, але є межа, за яку ми не перейдемо. Є така відома фраза: якщо стандартами вважати те, що тут поставити єврея, а тут, навпроти – Гітлера, і це назвати рівновагою, то, вибачте, це абсолютно людожерська ідеологія – врівноважити жертву й агресора таким чином неможливо.

Здебільшого комерційні канали – я не хочу їх ображати, бо це рейтинги, – навмисно зводять в одному ефірі таких людей, залюбки показують народу їхні бійки. Нам треба тримати баланс між скандалами, ми межу не перейдемо.

- До господарської діяльності повернімося, ви говорили про великі площі, які є у власності Суспільного і зараз «гуляють» – чи знайшли ви їм використання, це ж також додаткові кошти, які ви можете отримувати?

- Відразу хочу розвіяти міф, мовляв: ага, прийшли оці – й все привласнили. Я поясню дуже просто: в країні існує тільки дві форми власності – державна і приватна, ми вже не державне підприємство, а акціонерне – суспільний мовник НСТУ, нам надано всі права і за законом передано все майно, яке продовжує належати державі, бо держава є акціонером. Але разом з тим, це вже не державна власність – і, згідно з законом, її треба переоформити на користь НСТУ.

І це стало міфом – ніби ми все оформили у приватну власність – боже мій! – таке відчуття, ніби ми щось привласнили. Це просто так називається з юридичної точки зору – «приватна власність», що з цим зробиш? Воно належить не одній людині, не ста людям, а всій країні.

Насправді, площ дуже багато – 194 тис. квадратних метрів по всій країні, у нас виходить більш як 40 квадратних метрів на одну людину, це, взагалі, – поза всіма правилами.

Загальна стратегія така, що все зайве намагаємося віддати в оренду, але пускаємо далеко не всіх, а тих, хто за духом може бути близький із нами.

Ми тільки почали цю роботу, в місяць поки що виходить десь 35 тисяч гривень, ми ж маленькі приміщення поки поздавали: коли почнеться повністю робота, я думаю – це буде солідна стаття доходу додатково.

- Є нарікання на загальний рівень підготовки журналістів, як ви його оцінюєте? Вас влаштовує чи ви займаєтеся професійним навчанням своїх кадрів?

- Я вже 25 років як роботодавець різних рівнів і масштабів, то я вам чесно скажу, що не дивлюся на диплом, мені, взагалі, краще було б, якби людина приходила до мене з освітою медика, юриста чи економіста – щоб він став журналістом у мене на очах.

Нашій професії навчитися дуже легко за півроку, і мені не дуже зрозуміло, що хтось витрачає на це п'ять років. Це забагато. Я вважаю, що вже на другому курсі студент маєте працювати назовні, в редакції, інакше до п'ятого курсу йому гаплик, він буде відірваним від життя.

У нас працює Академія Суспільного –  для навчання наших же профі, яких, як ви знаєте, було 7 тис. 200, а зараз 4 з половиною тисячі, і вони постійно потребують перенавчання.

З ними працюють і європейці-тренери, але ми маємо і своїх відомих ведмедів – тренерів з інформаційної журналістики Ігора Куляса та Олександра Макаренка – наші дві знаменитості, які працюють і з нашими менеджерами, і з нашими продюсерами філій.

Стратегічний план для цієї академії – що вона рано чи пізно вийде на відкритий ринок і запрацює, як наше дочірнє підприємство, якщо ми набудемо тих якостей, що зможемо навчати й інших, тому хочемо запропонувати альтернативу університетам. Ми переконані, що нашому ремеслу можна навчити за півроку – будь ласка, навчайтеся.

- Мене цікавить доля суспільного радіомовлення. Яка ситуація зараз із ним?

- Радіо дуже сильно пішло в розвиток, і я на це розраховував у своїй стратегії, бо воно мобільне і швидше змінюється, ніж телебачення.

Радійники у нас круті, вони там таке мочать! Маємо віддати належне Нацраді, вона йде назустріч, аж прямо пищить, і ми за останній рік отримали 25 частот FM-ок. Ніколи такого не було, і такої розвиненої мережі ніколи не було, на «Культурі» і «Промені» трималося все. Ми їх теж доб'ємо, вони й зараз почали вже осучаснюватись.

Ми запустили проект Радіо-день, візуалізували студії, поставили їм камери – і вони ведуть такі кайфові розмови, що просто не знаю, як сказати – у нас вони йдуть на 1 Національному, на UA1. А радіо стало брати наші програми з телевізійного формату і адаптувати до себе, або робити спільні проекти. Вони запускають чудові лайфхаки, наприклад, про українську мову – як правильно говорити українською. Це такий кайф, і Діма Хоркін, який є генпродюсером радіо, сам є ведучим у цьому проекті, тобто – відбувається так звана конвергенція й працює в повен зріст.

- Я колись починала з роботи на радіо і досі дуже його люблю. Нещодавно почула думку експертів, що радіо має всі шанси пережити телебачення і навіть позмагатися з інтернетом, бо воно мобільне, дешеве і ловить скрізь.

- Правильно, але мова йде, насамперед, про музичні радіостанції, а не про розмовні. От скільки у нас розмовних радіо? Тим приємніше, що УР-1 – тримає шосте місце за популярністю в країні, але перші п'ять – це музичні радіостанції, так що серед розмовних воно таки, без питань, на першому місці.

Любов Базів. Київ

Фото: Шамкін Данііл