Сергій Романюк, народний артист України
Я вистраждав роль Шептицького, мене викликали на проби п`ять разів
01.05.2018 09:00 4973

Нещодавно в Івано-Франківському облмуздрамтеатрі оголосили про повернення на сцену народного артиста України Сергія Романюка. Сам актор, який зіграв більше сотні ролей за останні 18 років, зізнається, що повертається в театр із радістю. Прем’єра, в якій Сергій Романюк зіграє художника Ренуара, йтиме в Івано-Франківську 27-28 квітня. Попри напружений графік репетицій, актор напередодні знайшов час, аби розповісти Укрінформу, чому повертається на сцену, як ставиться до заборони російських серіалів в Україні, за якою роллю шкодує, чому не дивиться «Кіборгів» та кого з мільйонерів зіграв у відеокліпі ВІА «Гри».

ЙДУ СЛУЖИТИ В ТЕАТР

- Майже рік тому в одній із місцевих газет на запитання про повернення в Івано-Франківський облмуздрамтеатр ви сказали дослівно: «Двічі в одну річку не ввійдеш». То що змусило вас змінити рішення?

Мені приємно повертатися в театр. Приємно, що живу у своєму місті, у рідній країні

- Причина була лише одна. Коли сталась війна, маю на увазі 2014-й рік, все ніби розсипалось. Найперше, зникло кіно, театри відроджувались повільно. Мене ніхто не питався – чи живий, чи здоровий, чи хочу повернутися на сцену. Цим цікавились лише мої друзі.

Я гуляв Івано-Франківськом, сидів у скверику і часто роздумував про те, як бути далі. Так, думав і про повернення у театр. Втім, прийняти таке рішення для себе не міг. Зізнаюсь, я амбітна людина і напрошуватися не вмію і не можу. Інше питання, коли мене запрошують, то я не вагаючись, іду служити в театр. Так воно й сталося.

Ростислав Держипільський (режисер, директор Івано-Франківського облмуздрамтеатру – авт.) знає мене не один рік. Вже потім мені розповів, що коли прочитав цю п’єсу (про Модільяні – авт.), одразу уявив собі у ролях наших молодих акторів, а ось роль старшого художника, Ренуара, вирішив запропонувати мені. Насправді, мені приємно повертатися в театр. Приємно, що живу в своєму місті, у рідній країні.

- Ви повертаєтесь на сцену Івано-Франківського театру через 18 років у ролі Ренуара у п’єсі «Модільяні. Я пройшов мостом, якого не існує». Як почуваєтесь у ролі відомого художника?

- Це те, про що мріяв. Насправді, для мене всі ролі дорогі. Усі їх я вистраждав. Кожна моя роль – то моя доля і суб’єктивна позиція. Художник Ренуар – каліка ззовні, але всередині нього існує багатий світ. Він добрий, розумний, намагається врятувати людей. Коли ми читали цю роль з актором, що грає головну роль у п’єсі, а це Олексій Гнатковський, режисер помітив, що ми дуже точно відчуваємо один одного. У мене так часто бувало в кіно, коли я знімався з Золотухіним (Валерій Золотухін – радянський актор театру і кіно – авт.) та іншими. Я відчував, що він працює на партнера, а я – на нього. Тоді складається хороший дует, тандем у кіно й театрі. Це завжди мене рятувало.

СТРАШНО, КОЛИ ГИНУТЬ УКРАЇНЦІ

- За 18 років ви знялися майже у сотні фільмів та серіалів, в тому числі й російських. Чи отримували звідти пропозиції після переломного 2014-го?

- Справді, більшість ролей за ці роки я зіграв у російських серіалах. Після 2014-го теж були пропозиції, але не від російських режисерів чи акторів, з якими я працював. Відтоді ми просто не спілкуємось. Можемо хіба привітати одне одного есемескою. Я зашлю її в Москву, а звідти мене теж привітають із Днем народження. І все. Нас більше немає, не існує. Війна все це обрубала. Так, українські актори знімалися в російських, білоруських фільмах. Існував такий собі високопрофесійний артистичний світ. Ми втратили в ньому теплі стосунки. Кажуть, ми були ніби «младші братья». Та ні. Ми маємо свою державу, яка називається Україна. З нами треба рахуватися. І все.

- Ця війна якось зачепила вашу родину, знаю що ви родом із Кривого Рогу?

- Ні.

- А що ви думаєте про події на Донбасі?

- Мені дуже жаль, що гинуть мої рідні, найкращі люди, які захищають українську землю. Не чужу, як це роблять російські найманці, а свою, рідну. Це страшно. Думаю, ця війна надовго. Я не політик. Але треба шукати якийсь вихід.

Ось відпочиваю я на цій лавці, де ми з вами сидимо. Зупиняється чоловік, посміхається і питає у мене дозволу звернутись. Ми розмовляємо. Питаю, звідки він. Каже, з Луганська. Приїхав, аби подивитись на Західну Україну. Я з посмішкою перепитую – чи не боїться тепер бандерівців. А він мені теж з посмішкою: «Це є страшна дурість, про яку нам розповідають там. Ніби тут бандерівці вбивають тих, хто їде до них». Кажу, що ми – навпаки, хочемо аби вся Україна їхала дивитися до нас на українські традиції, які ми бережемо. В тому числі й релігійні. Тут же навіть маленька дитина вітається «Слава Ісу». А він мені каже, що там люди стали більш цинічні, тому такого вже немає. Зізнається, з задоволенням би переїхав до нас жити, але не може. Я йому вслід: «Усе в нас буде добре». Кажу так, бо сам у це вірю.

Я НЕ ЗРАДИВ СВОЇЙ ПРОФЕСІЇ

- До речі, російські фільми за вашої участі не потрапили у список заборонених в Україні?

- Ні. Жоден не потрапив.

- Як ви ставитесь до цих заборон?

- Мені шкода, бо для молодих акторів російська школа була хорошою. Я там знімався, багато вчився за кулісами. За їхніми серіалами можна вчитися й тепер. Чого вартий лише останній серіал «Мажор», де чудово зіграли актори. Боюся, що ми закриваємось у циліндрі ізоляції. Знаю, що є київські актори, які сідають на літак, аби у Пітері чи в Москві подивитись і повчитися чогось нового для професії. Ми маємо право робити субтитри українською і можемо купувати російські фільми, де немає шовінізму й антиукраїнства. Думаю, цим треба користатися для розвитку власного кіно.

- А школа європейського кіно нам у цьому не допоможе?

- Для українських акторів завжди були ближчими слов’янські школи. Хоча, ось за кордоном, в тому ж Голівуді, відбір акторів дуже ретельний. Я завжди цим захоплювався. А що у нас?

Сцена і камера потребують, щоб актор хвилювався

- А ви б не хотіли мати своїх учнів?

- Хотів би. Я дуже комунікабельний і обов’язково знайшов би з дітьми спільну мову. Втім, якби я отримав можливість приймати молодих абітурієнтів у театральний, робив би дуже жорсткий відбір. Не пропустив би напів- чи на чверть талант, бо такого нема. Це треба відчувати. Якщо абітурієнт не хвилюється – це погано. Сцена і камера цього потребують. А своїх студентів я б починав учити з малого: придивлятися до людей, їхньої поведінки. Вже потім – тексти, сцена. Це дуже довгий процес, але надзвичайно цікавий. У виставі чи кіно треба робити характер персонажа. Актор повинен вміти себе налаштувати.

- В одному з інтерв’ю ви зізнались, що для вас найбільш знаковою була роль Митрополита Шептицького у фільмі Олеся Янчука «Владика Андрей». Ви навіть сказали, що, готуючись до цієї ролі, два дні жили в монастирі. А чи змінила ця роль ваше життя?

- Насправді, я утік із монастиря на третій день. Пам’ятаю, роль була дуже тяжка. Я довгий час сидів у львівському архіві. Там одна жінка знала повністю життя владики Андрея Шептицького. Більше того, у неї були записані усі деталі: як він себе поводив, як пив каву, як у нього наприкінці життя тряслися руки. У Митрополита була подагра, він мав хворі ноги, бо багато працював, і нервова система його була повністю зношена. Зізнаюсь, я вистраждав роль Митрополита. Мене викликали до режисера фільму на проби п’ять разів. На кіностудії Довженка тоді всі дивувалися, чому Янчук так довго мене мучив. Усі фото- і відеопроби не залишали жодного сумніву, що ця роль мала бути моєю. Я вже говорив Янчуку, що треба або починати зйомки, або прощатися. Я розумів, що ця постать є знаковою і фільм про неї буде дивитися увесь світ.

Пригадую, усі ті сцени з євреями, з москалями, коли я пояснюю, що знаю багато мов, але рідна – українська, йшли в мене зсередини. Так я відчував Шептицького! Я досі отримую похвальні відгуки за роль Шептицького. Та чи після цієї ролі став більш популярним? Ні. Просто тоді, як і завжди, я не зрадив своїй професії.

УКРАЇНСЬКЕ КІНО БУДЕ, АЛЕ НЕ ОДРАЗУ

- А чи дивитесь ви нові українські фільми? Бачили «Сторожову заставу», «Кіборги»?

Я не дивлюся комедійні серіали, які тепер у нас знімають. Це – не мистецтво

- «Кіборги»? Це – не моє. Я таке не дивлюся, бо знаю, що там ллється багато крові. Про таке не можна знімати художній фільм. Документальний – так, але не художній. Я бачив частинку документального фільму, який зняли англійці, коли приїхали на донецький аеропорт. Ця стрічка отримала високе визнання у світі. Вражає, коли бездомні собаки їдять наших хлопців, які вбиті лежать там, бо їхні тіла не можна звідти вивезти. Як про це можна знімати художнє кіно?! Такі речі можна зняти лише документальними. Для мене кіно – це найперше актори.

Також я не дивлюся комедійні серіали, які тепер у нас знімають. Це – не мистецтво. Молоді актори мають експериментувати. Але нехай не знімають примітив чи полову. Нехай пишуть такі сценарії, аби можна було вибрати на колегії кращий. Головне, що треба розуміти у сценарії: «Що нам це дасть?» Ось наш голова Держкіно Пилип Іллєнко пропагує наше кіно в усьому світі, запрошує інші країни для вкладення інвестицій. Так має бути! Підтримую. У цьому Іллєнко для мене є взірець.

Українське кіно відродиться, треба тільки трошки зачекати, а не гнати галопом

- Ви відчуваєте, що українське кіно відроджується?

- Потяг, який потихеньку пішов по колії, обов’язково буде рухатися далі. Назад він ніколи не поверне. Все те, що у нас було, залишається класикою. Там є режисура, сценарії, актори. Треба трошки зачекати, і це знову з’явиться. Не треба тут гнати галопом і наскоком хапати відразу все. Пилип Іллєнко теж десь сказав, що нам треба мати з чого вибирати.

Ось Лесь Санін, який зняв «Поводиря» (фільм, який знімали 10 років – авт.), розповідав мені, що коли отримав гроші з держбюджету на цю стрічку, зрозумів, що йому не вистачить коштів на те, що він задумав. Тоді він поїхав до Голівуду заробляти. Там він знімав фільми документальні, художні. Набирав масштаб, аби зняти те, що прагне. Через 4 роки він повернувся.

Роль кобзаря у «Поводирі» пропонували мені, але я назвав Стаса Боклана

Тоді задзвонив мені й питає, чи зможу я схуднути на 20-30 кілограмів за 3-4 місяці. Я відповів, що ніколи. Бо ж мені тоді довелось би лягти в лікарню щонайменше на три місяці, аби з мене зігнати все так, щоб аж ребра світилися. Я тоді, справді, засумнівався, що це можливо. Ось тому й відмовив режисеру, але сказав, що знаю, хто може підійти на цю роль. Це – Стас Боклан (український актор – авт.) Я був завжди чесним.

ДОПОМАГАТИ – МОЯ ВНУТРІШНЯ ПОТРЕБА

- А були ролі, за якими ви все ж шкодували?

- Наприклад, за тим же «Поводирем». Та коли у цьому фільмі я побачив, як зіграв Стас Боклан, подумав, що так не зміг би. Хотів би, але побоявся б це робити. Чому? Я завжди боявся підвести колектив: акторів, партнерів, режисера. Я ніколи не йшов на роль, коли мав сумніви, що зможу її зіграти.

- Не можу не запитати вас про роль мільйонера у відеокліпі ВІА «Гри». Це ваша улюблена музика чи близький образ?

- Насправді, тоді я грав полковника в одному з російських серіалів. Мені задзвонив режисер. Сказав, що для мене має роль. Я приїхав до офісу. Вийшли на балкон. Він курить, я – ні. Тоді він запитує – чи зіграю мільйонера. Я розгубився. А він мені: «Не бійся. Одягнемо, загримуємо під німця, який приїхав до Києва і закохався у молоду офіціантку, бо подіяла пігулка». Просить – не хвилюватися і погодитися. Я не відмовив.

Тоді приїхали Віра Брежнєва, вона – чудова, продюсер Дмитро Гнатюк, оператор Стєпанов. Привели молоду дівчинку. Вона мала грати оту офіціантку.

Під час зйомки у вусі я чув лише музику Меладзе «Біологія». Я завівся відразу. Сцена була пристрасною, партнерка тікає, кричить. Раптом режисер подає знак: «Стоп!» Я одразу подумав – щось не так. Тоді він дещо уточнює і мені: «Спасибі. Зняли з першого дублю. Ви нас вразили».

- А ви колись спілкувалися з мільйонерами?

- Ніколи.

- Тоді як знайшли цей образ?

- Все це – моя уява. Розкішне авто, дорогий костюм вартістю 5 тисяч доларів. Він мені додав особливого шарму. В руках – кейс. Неймовірний грим. Усе це склало образ багатої людини.

- А якби у вас був мільйон, як би потратили ці гроші?

- Та ні, в мене ніколи б не було мільйона (посміхається – авт.). Але я б ніколи і не пустив гроші на вітер. Зізнаюсь, коли повертався додому зі зйомок, завжди йшов лише в одну церкву, де був хрещений – я і мої діти. Там залишав гроші для тих, хто їх потребує. Жінка про це не завжди знала. Втім, для мене це була внутрішня потреба. Жодного разу я не шкодував, коли віддавав гроші.

Пам’ятаю випадок у столиці. Повертаємось зі зйомок із колегою. Щойно отримали гонорар, а назустріч нам молодий солдатик, який просить на хліб. Ми купили йому два пакети продуктів. І так було нам прикро і соромно за свою армію. Депутати-мільйонери сидять, крадуть, а армію годувати нічим. Так, це було до 2014-го. Тепер, слава Богу, ситуація змінилась. Але все одно війна – це завжди дуже страшно.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ

Фото: Юрій Рильчук, Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-