Ірен Роздобудько, письменниця
У прифронтових містах є такі патріоти, що дай Боже нам такими бути
11.04.2018 10:00 4093

Одна з найуспішніших українських письменниць Ірен Роздобудько, книги якої не сходять з полиць книжкових магазинів роками, а за її сценаріями знято вже 12 фільмів, зізнається, що колись зовсім не володіла українською мовою. Зробивши свідомий вибір, вона рік мовчала, після чого не лише заговорила, а й почала писати виключно рідною мовою. Роздобудько каже, що поняття натхнення придумали ліниві, щоб, прикриваючись його відсутністю, нічого не робити, а її надихає до творчості все, і зовсім скоро вона представить свою нову книгу “Прилетіла ластівочка” у новому для себе жанрі біографічного роману.

- Пані Ірено, ви почали свій творчий шлях з поезії, ще й російською мовою, тож цікаво, як сталося, що ви перейшли на українську прозу?

Коли переїхала до Києва, то вирішила, що поки не вивчу українську, буду мовчати

- Я народилася в Донецьку, родина у мене українська, на всі дитячі, шкільні свята я була в українському костюмі, у віночку, але розмовляли ми російською, тому й вірші я почала писати тією мовою. Наприкінці 90-х років видала дві поетичні збірки, але їх вже давно немає на ринку. В мене тоді ще не було самоідентифікації, таке було середовище, хоча я вам скажу, коли у 1988 році я переїхала до Києва, то вирішила, що поки не вивчу українську мову, буду мовчати. Я рік промовчала, а потім заговорила і пішла працювати в українське видання.

Це був мій свідомий вибір, для мене було принципово заговорити українською, а потім було принципово писати українською мовою.

- Чи розділяєте ви думку, що справжній патріот України повинен говорити тільки українською?

- Знаєте, це серйозне питання, на нього треба довго відповідати. Цієї зими я разом із чоловіком у складі волонтерського потягу «Труханівська січ» проїхала 15 прифронтових містечок, ми там побачили таких патріотів, що дай Боже нам такими бути, і багато хто з них говорив російською мовою.

Я взагалі вважаю, що питання мови так гостро піднімається завжди для того, щоб відволікти увагу від чогось важливішого.

Хоча, в принципі, немає нічого страшного, коли люди просто вивчать і будуть говорити «дякую» або «будь ласка». Ми ж, коли їдемо до іншої країни, завжди вчимо кілька фраз, таких як: «прошу», «будь ласка», «дуже смачно», тобто, прості фрази можна вивчити навіть тим людям, які зовсім не знають мову.

- Як ви, корінна донеччанка, оцінюєте те, що відбулося з вашим регіоном у 2014 році? Ці ж люди, певно, жили поряд із вами, були, як і ви, українцями, а потім сталося те, що сталося.

- Всі чотири роки я говорю про це, спочатку взагалі просто кричала, як ненормальна у статтях і у Фейсбуку, розкладала по полицях, чому так сталося. Зараз, якщо дозволите, я відповім так: туди приїхали заслані козачки, оселилися в готелях і збудили, вибачте за слово, гопоту, яка потім за ними пішла. Тим козачкам повірили, але не всі. В Донецьку і зараз лишилися люди, яких мені дуже шкода, і побувавши на Донбасі я зрозуміла, що там цей «руський мір» нікому не потрібен.

Насправді, зараз вже треба говорити про іншу проблему. Якщо до сіл, розташованих на кордоні з Угорщиною, не дай Боже, приїдуть 20-30 таких засланих козачків і збурять людей, то на Західній Україні може початися те ж саме.

Тому потрібно розуміти, що нам треба оборонятися і не допустити цього внутрішнього ворога до себе. Таке може відбутися будь-де, де є слабина, а на Донбасі була одна слабина – величезна довіра до своїх «хазяїв». Вони завжди називали і Януковича, і Ахметова «хазяїном»: «хазяїн, дай гроші, хазяїн, дай їжу, хазяїн дай видовища». У мешканців донецького регіону є величезна довіра до того, що говорить цей «хазяїн», і, можливо, наша провина саме у невмінні пояснити їм, що треба аналізувати ситуацію.

Наскільки я пам'ятаю, у Донецьку жило багато родин, які вважали себе українцями, майже в кожній хаті, на кожне свято збиралися і співали «Стоїть гора високая», це був хіт майже в кожній донецькій родині, але держава упустила можливість пропаганди.

Коли Вакарчук виступав у Донецьку, там були тисячі людей, а в березні 2014 понад 7 тисяч людей вийшло з українськими прапорами, але я думаю, що треба було втримати владу за допомогою цих «хазяїв», які не стали на бік України. Далі заглиблюватися мені не цікаво, бо, власне, Донбас нічим не відрізняється від інших східних регіонів України.

Але якщо вже на Донбасі таке трапилося, то зараз владі треба кинути всю увагу на села в західній Україні, які на кордоні з Угорщиною. Там може так само якась меншість піти за обіцянками незалежності, власних грошей, власної мови і буде те ж саме.

- А ви часто буваєте на прифронтових територіях?

- Ні, не часто, у мене не виходило по здоров'ю, але ми побували перед Новим роком у багатьох містечках донецького регіону, ми два тижні проїздили, зупинялися, виступали, знову їхали, виступали, звичайно, в тому потязі везли і волонтерську допомогу. Це для мене була дуже важлива і цікава поїздка, я повернулась з величезним оптимізмом щодо патріотизму, мови, літератури, якою там цікавляться.

Там різні люди, але те, що в багатьох містечках люди просто виходили і не пускали банди, – про це ми не знаємо, про це не говорять, говорять про жахіття, про цю гопоту, яка вже скоро зникне, я в цьому впевнена, але дуже мало кажуть про патріотизм тих людей.

Коли Сватово намагалася захопити банда Мозгового, мешканці побрали якісь іграшкові не діючі автомати з учебок, вийшли мал-мала-меньше, від старих до малих, і сказали: ви нам тут не потрібні! Ті розвернулися та й пішли. Звичайно, не скрізь таке було, але було, тому краще зараз на позитив все переводити, а «гопота» зникне, вибачте за таке слово.

- Зараз з'являється багато літератури про нинішню війну, у своїй книзі «Тут і тепер» ви також не оминули тему АТО, а скажіть - чи потрібно адаптувати цю проблематику для дітей?

- Я думаю, що всі діти, навіть чотирирічні, які живуть в Україні, знають, що йде війна, бо вони чують новини, батьки про це говорять й ізолювати від цієї теми дітей неможливо, але треба вміти і знати, як говорити.

Чесно кажучи, ще на початку Майдану в 2013 році мені дуже хотілося викласти для дітей доступною мовою про устрій країни, пояснити, що таке парламентсько-президентська або президентсько-парламентська республіка. Я навіть починала писати це в казковій формі.

Треба писати, треба пояснювати, але не впадаючи в «ура»-патріотичні крайнощі. Діткам треба дати можливість проаналізувати ситуацію в художньому творі, а це дуже тяжко, і це треба вміти, і дуже гарно продумати як це подавати. Я б хотіла це розповісти в казковій формі, без заполітизованості, наприклад, на основі казки «Про Смарагдове містечко».

- Ви буваєте в різних регіонах України, чи відрізняються читацькі смаки, що читають на сході, на півдні, на заході? Ви ж напевно аналізували. Де вас найбільше читають?

Зараз величезний попит на українську літературу саме на сході

- Я особисто не ображена читачами, але теж буваю інколи здивована. Наприклад, у місті Волноваха Донецької області, куди ми приїжджали волонтерським потягом, до мене підійшла велика група  людей: бібліотекарі, вчителі, просто читачі, які дізнались, що я приїжджаю і прийшли поспілкуватися. А потім думаю, а чому я власне так вражена: що – Волноваха не Україна? В Донецьку видавалися мої книжки і досить багато, у мене були виступи і в Донецьку, і в Маріуполі, і в Горлівці, збиралися великі зали, тобто, вони читають і хочуть читати.

Зараз величезний попит на українську літературу саме на сході. Ви знаєте, ті, хто там не був, то уявляють, що це якийсь жах, – насправді це міста, в яких функціонують бібліотеки, театри, магазини. Приголомшлива бібліотека в місті Сватово та в Лисичанську. Скрізь на перших полицях те, що стоїть в київських бібліотеках або магазинах – українська література, цим я була дуже втішена. Тож люди цікавляться своїм, це стало престижно, модно знати своїх письменників.

 - У вас в літературному арсеналі є велика кількість детективів, цікаво, звідки ви берете сюжети для  них? Вигадуєте, чи читаєте кримінальну хроніку?

- У мене насправді детективів, а краще сказати трилерів, всього чотири, я з них починала, зараз вже не пишу такого. Власне, сюжети завжди вигадувала, я не читаю кримінальну хроніку, бо це дуже страшно, а я не мазохіст, щоб читати страшні речі та розбиратися в них.

Тобто, свої трилери я вигадую: вони не реально страшні, але читачам страшно нереально. Лише один із них я не вигадала, це книга «Перейти темряву» – детектив про торгівлю жінками за кордоном, це дійсно гостра проблема для України, і там все зав'язано на реальних подіях.

- Ви також пишете і для дітей. Поезія, потім трилери, детективи, а потім дитяча книга. Що до цього надихнуло?

У нас зовсім не зайнята ніша біографічних книг про видатних українців. Серед українців є приголомшливі особистості, про яких знає світ, а ми не знаємо

- Мені цікаво все писати, у мене є і політична сатира, наприклад, «Оленіада». Я себе не обмежую, це за настроєм. От мені захотілося написати про підлітка Арсена, і в мене вийшла книжка про нього, він там досліджує вбивство прапрадіда, намагається реабілітувати його, і все це закручено теж на детективній основі.

Взагалі-то я колись починала з казок, друкувалась у журналі «Соняшник», для мене це не є новиною, я люблю писати для дітей. І мені ще дуже хочеться для них написати.

- А як ви оцінюєте стан сучасної української літератури? Чи є ще незаповнені літературні ніші? Дехто з фахівців, наприклад, вважає, що зараз дитяча література в Україні розвивається навіть швидше, ніж доросла.

- В Україні зараз відбувається літературний бум, постійно з'являються нові імена. А щодо дитячої літератури, то дійсно можна пройти по ярмарках і побачити, яке розмаїття і скільки гарних, зі смаком виданих дитячих книжок, там є і пригоди, і реалістичні твори, і казочки – все, що завгодно.

У дорослій літературі так само зараз з'явилося дуже багато молодих письменників, яких я навіть і не знаю, але вони на слуху.

Щодо незайнятої ніші, от я трошки спробувала себе в одній із них. Як мені сказав видавець, ця ніша називається байопік (bayоpik – фільм – біографія, що розповідає про долі видатних особистостей впродовж усього життя або у найдраматичніші моменти, основна відмінність- поєднання в собі рис документального і художнього кіно – ред.).

У нас зовсім не зайнята ніша біографічних книг про видатних українців, а серед українців є такі приголомшливі особистості, про яких у світі знають, а ми їх не знаємо.

Але такі книги треба писати дуже обережно, вони повинні чіпляти насамперед з точки зору белетристики, а не біографії, тоді це буде цікаво людям читати, тому що біографічні речі можна прочитати в довідниках і в енциклопедіях. І я вже знаю авторів, які зможуть поволі зайняти цю нішу.

Своїм новим романом, я хочу встановити справедливість щодо Леонтовича і його «Щедрика»

- Про яку саме особистість ваша нова книга?

- Це було моє величезне бажання – і я наважилася. У травні виходить книжка, яка називається «Прилетіла ластівочка», і вже за самою назвою можна зрозуміти, що головний герой цього роману – «Щедрик» Миколи Дмитровича Леонтовича.

Щедрик, якого знають у світі під назвою «Carol of the Bells», і співають на Різдво тисячі виконавців від сучасних реперів до класичних вокалістів, але дуже мало хто з них знає, що це мелодія Миколи Леонтовича, написана на прадавню слов'янську щедрівку.

Тому своїм романом я хотіла б встановити справедливість щодо Леонтовича і «Щедрика». Ця книга – не пряма біографія, хоча всі факти збережені: Микола Дмитрович був дуже цікавою людиною, життя якої трагічно обірвалося, і хоча кажуть, що всі архіви відкриті, досі достеменно так і не відомо, хто його вбив.

Художнє осмислення життя композитора я поєднувала зі свідченнями його батька і тих людей, які вели розслідування. Так, ті, що вели розслідування, кажуть, що було двоє вбивць, а батько вказує на одну людину – тобто, ще дуже багато таємниць довкола імені цього видатного українця. А оскільки є таємниця, то мені захотілося розкрити її по-своєму, так, як я її інтуїтивно відчуваю на цих матеріалах.

- Навіть такий кримінальний детектив вийшов?

- Так, від фактажу нікуди не дітися. Там дійсно є факти, які не дуже й відомі: скажімо, напередодні вбивства у Леонтовича було два квитки на еміграцію до Польщі, і він мав їхати туди зі своєю коханою жінкою – не з дружиною, а нібито з Надією Данишевич, яка була його лібретисткою. Це дуже побіжно згадано в різних згадках, і це мені було цікаво.

- Чи слідкуєте ви за сучасними авторами, можливо, когось для себе відкрили з молодих письменників?

- Я стежу за своїми подругами, і що вони не писали б – я радію, така в нас літературна корупція. Я люблю Лесю Вороніну – це дитяча письменниця, стежу, що у неї вийшло, Галочку Вдовиченко, Ларису Денисенко, Мілу Іванцову, це такий клан приблизно однолітків і тих людей, з якими я дуже добре спілкуюся.

Але я знаю, що зараз є багато і молодих цікавих письменників, з якими я не можу так обійнятися-привітатися, але завжди радію, коли виходять їхні книжки.

Не скажу, що я шалений читач, я читаю по діагоналі, але якщо щось мене дуже захоплює, я про це кажу. Я завжди звертаю увагу на те, що пише Таня Малярчук, Софійка Андрухович. Стежу за тим, що пишуть Кокотюха, Жадан, Шкляр, Вовк, Капранови – це наша банда, а молодих я вітаю, дай Боже, щоб було більше українських книжок.

- Хочу торкнутися вашого сценарного доробку. Чи не готуєте ви для нас щось новеньке? Можливо, зараз в роботі вже є якийсь сценарій?

- Загалом у мене 12 відзнятих фільмів. Я свого часу працювала з усіма нинішніми зірками, нашими режисерами, хлопцями, яких я поважаю і люблю – це і Володя Тихий, і Олесь Санін, і Ахтем Сеїтаблаєв. Вже зараз вони зірки, але тоді все ще розкручувалися, і я рада, що з ними попрацювала.

Дуже сподіваюсь, що скоро один із провідних телеканалів прийме рішення щодо зйомок за моїм сценарієм 12-серійного серіалу «У неділю рано зілля копала». Я вважаю, що це чудова пропозиція – зробити серіал на сучасному грунті за мотивами Ольги Кобилянської, а мотиви там досить мелодраматичні, і просто шекспірівські пристрасті.

Чекаю зараз на рішення каналу. Взагалі, хотілося б, щоб українські канали нарешті звернулися і до української прози, і до українських сценаристів, акторів та продюсерів.

- Ви вже уявляєте когось із акторів у тій чи іншій ролі?

- Так, я уявляю і я знаю, для кого я з задоволенням написала б ролі. Дуже хотіла б, щоб у моєму фільмі знялися Олексій Богданович, Богдан Бенюк, Ада Роговцева, Наталка Сумська, Анатолій Хостікоєв. У нас і молодих дуже багато гарних акторів – це Аня Кузіна, Ольга Гришина, Римма Зюбіна, Ірма Вітовська – просто кладезь талантів. І, до речі, це я сама знаю, бо бачила: якщо запрошують акторів зі сторони, то наші їх переграють у хорошому сенсі, бо вони скучили за роботою, за справжньою роботою.

Я дуже сподіваюся на українські серіали, я на них підсіла і сама хочу написати щось. Чекаємо відповіді каналу і починається робота над серіалом.

- Як ви оцінюєте стан сучасного українського кіно? Слідкуєте за тим, що з'являється?

- Намагаюся дивитися все нове. Без сумніву, розвиток є, але мені здається, що мусить вийти, скажімо, 30 фільмів на кшталт останніх успішних кінокартин, і тоді буде зрозуміло, який із них найкращий чи найякісніший. Поки що таких ми маємо лише по одному-два, а якщо їх буде, на тему, скажімо, війни – десь 30-40, то один із них буде дійсно такий, як треба. Але бум є, і є величезний попит на режисерів і на сценаристів.

- Ви викладаєте кінодраматургію в університеті театру і кіно імені Карпенка-Карого, бачите нинішніх студентів, то як ви оцінюєте загальний рівень підготовки акторів, режисерів, сценаристів у порівнянні з тим, що було за радянських часів.

- Ви праві, тоді була школа. В принципі, студенти залишаються студентами: є талановиті, які стануть гарними ремісниками. Єдина відмінність, яку я дуже відчуваю, – це те, що зараз на курс драматургії можуть вступити діти після школи, а раніше на професію драматургів і режисерів йшли люди, які вже мали якийсь досвід, тобто був певний віковий ценз.

Я б, наприклад, цей ценз виставляла – не тому, що я не хочу приймати молодь після школи, ні – вони розумні, талановиті, але вони ще не дуже розуміють сутність професії. Їм здається, що це творчість, а це вже навчання, це професія. А щодо якості навчання, то принаймні я намагаюсь вчити їх якісно.

До речі, молоді грають іноді набагато справжніше і краще, ніж досвідчені актори, бо їм це цікаво, вони все це пропускають крізь себе, у них ще свіжі знання, як це треба грати, як передісторію програвати, нові емоції, тому режисери часто запрошують зніматися студентів.

- У чому ви знаходите для себе натхнення, як відпочиваєте душею?

- Відпочиваю я в роботі, бо для мене справжня насолода і відпочинок – коли я можу сісти за комп'ютер, закрити за собою умовні двері й поринути в свій світ. Натхнення – це відмовка для лінивих, можна сказати – «у мене немає натхнення» – і не робити нічого, тому для мене немає поняття натхнення, мене надихає все.

Але, якщо серйозно, то це музика, яка викреслює з життя всі телевізійні новини, політику та інше, що захаращує голову. Тому що музика вічна, політика – річ тимчасова.

- Ви слідкуєте за політикою?

- Звичайно, як інакше. Але я вважаю, що політики не є нашими родичами і не можна про них говорити, ніби про рідню, як ті бабці на лавках, коли називають депутатів ледь не по іменах – Вася, Серьожа. Ні, вони для нас, як слюсарі в ЖЕКу: якщо працюють погано, то значить я сама беру ключ і ремонтую свою систему. На жаль, ми їх помічаємо і приділяємо їм свою увагу, тому що система працює погано.

- Тому порядок в країні залежить від кожного з нас.

- Так, почни з себе, а політики підтягнуться, зараз дуже багато що залежить від громади. У мене єдиний критерій – це мій особистий фейс-контроль, а у мене він рентгенівський, я все бачу по очах, по руках і йде аналіз.

- Ви сказали, що натхнення – це відмовка для лінивих, але ви дуже продуктивна письменниця. Чи є у вас якийсь план, допустимо, що треба написати 5 сторінок у день?

- Ні, такого немає. Якщо у мене виникає в голові ідея, згодом вона формується в основу сюжету, все як у кінодраматургії: без ідеї – нікуди. Потім на мене звалюється дія повністю, від початку до кінця, а тоді я відпочиваю, сідаю за комп'ютер, бачу картинку, яку вже не можу не намалювати.

Такого, що я мушу написати 5 сторінок у день, у мене немає. Буває, що пишу й більше, але тільки тоді, коли мені цього хочеться. Останній роман, скажімо, почала писати у вересні – й от зараз виходить книжка, у мене не було жодних часових обмежень – як воно вийшло, Бог його знає. Це секрет того паралельного життя, у якому ти відпочиваєш.

Розкладу у мене немає, єдине, що я роблю кожного ранку за будь-якої погоди – виходжу на балкон і п'ю каву, а далі – хочу пишу, хочу не пишу, потім іду на роботу, зустрічаюся з друзями, спілкуюся, тому часом мені здається, що я нічого не пишу.

Любов Базів. Київ.

Фото: Дмитро Стаховський, Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>