«Кіборги» vs «Зоряні війни»: Чи можливе касове українське кіно?
Час Великодніх свят - своєрідний ценз як для душі кожного справжнього вірянина, так і для державницьких справ. Тут до особистої духовної відповідальності домішується звіт за справи робочі. І якщо ця робота пов'язана з кіно, значить звіт позитивний.
Без зайвого пафосу (або краще з ним!) можна пишатися, як стрімко українське кіно підняло голову, до цього лише похнюплено розглядаючи землю під ногами.
Перший рік - а саме таким, першим, можна вважати 2017-й - наповнив практичним сенсом дії Держкіно, котре три роки поспіль фактично працювало на невидимий результат. Вітчизняний глядач проголосував своїм гаманцем за національні фільми, а три з них - «DZIDZIO Контрабас», «Сторожова застава» і «Кіборги», стали касовими хітами.
Загалом минулого року у прокаті було показано 34 стрічки та альманахи, створені за кошт держави, приватних інвесторів та у копродукції з іншими країнами. І хоч до окупності у більшості випадків ще далеко, початок розмови про це був покладений.
Продовження виявилося не за горами. Вперше за всю історію прокату і національного виробництва український фільм окупився і дав прибуток вже за перший тиждень прокату - коштуючи, за неофіційними даними, близько 2,5 мільйонів приватних гривень, комедія «Свінгери» за сім днів, з 1-ого по 7-е січня, зібрала майже 11 мільйонів!
Це стало черговим прецедентом і показовим прикладом, як можна дешево знімати і дорого заробляти. Втім, рецепт не є універсальним. А якщо його ще й не повторювати так, як зазначено в інструкції, взагалі халепа. І комедія «Сотка» це ідеально продемонструвала: будучи знятою дешево і сердито, вона не мала двох найбільш важливих інгредієнтів - в її акторському складі бракувало зірок, а в сценарії - смішних жартів. На противагу цьому, смішним виявився провал «Сотки», бо її жахливі збори в Україні навіть не досягли сотні тисяч доларів (92 тисячі - за даними boxofficemojo.com), вочевидь не покриваючи ані бюджет виробництва, ані супутні витрати на промоцію і прем'єру.
Та поразка швидко забулася з виходом повнометражного мультику «Викрадена принцеса», як виявилося абсолютного національного рекордсмена за зборами - лише в перший вік-енд каса прокату склала цифру в 21,5 мільйони гривень, а на сьогодні вона зросла до 35 мільйонів. І майже одночасно з Україною мультфільм вийшов у Румунії, Болгарії та Туреччині, маючи плани на вихід, за словами продюсера Єгора Олесова, на майже 50 територій світу. Це безпрецедентний успіх, хоча й, знову ж таки, успіх поки не фінансовий (адже бюджет «... принцеси» перевищує 95 мільйонів гривень).
Ще один рекорд перейшов у спадок 2018 року з року минулого, це проект «Дивись українське», що у вигляді 3-5-хвилинних короткометражних фільмів почав показуватися в грудні місяці перед фільмами повнометражними, таким чином зменшуючи кількість реклами і збільшуючи кількість глядацьких контактів з українським кіно. Рекорд в тому, що три перших фільми проекту переглянуло понад 650 тисяч глядачів, а це, як написало одне з київський інтернет-видань, «більше, ніж показники перегляду українського кіно за весь 2015 рік!».
Відразу, в стик до цього проекту, долучився Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA, подія як кінематографічна, так і глядацька. Фестиваль хоч і молодий, 15-річний, вже певний час є визнаним світовою спільнотою: сюди приїздить чимало іноземних фестивальних відбірників та селс-агентів, котрим відома сила української документалістики.
Як приклад, можна було б привести минулорічний фільм «Рідні» Віталія Маньского, призера престижного Crossing Europe Film Festival Linz 2017. Або «Будинок «Слово» Тараса Томенка, представлений в конкурсі одного з фестивалів класу «А», Варшавського. А вже цього року стрічку Томенка показали на фестивалі у Гетеборзі й відібрали для показу в Тегерані на 36th Fajr International Film Festival. Позатим, як стало відомо, у «Слова» з'явився міжнародний селс-агент - британська компанія Journeyman Pictures, а це вже, певно, реноме.
На міжнародній сцені своє ім'я українське кіно підтвердило й на Вільнюському кінофестивалі, де в межах індустріальної платформи Meeting Point Vilnius було представлено три фільми з українською участю: два копродукційні - «Стасіс» Мантаса Кведаравічюса та «Невидимий» Ігнаса Йонінаса, і один повністю фінансований Україною - «Екс» Сергія Лисенка. І тут як раз мова йде не щодо простої «фестивальної участі», а щодо участі бізнесової, коли фільм можна і треба продати, коли він є не арт-хаузом, а цілком жанровим продуктом для масового глядача. Власне творці «Ексу» орієнтуються саме на таку аудиторію, шукаючи свого селс-агента.
Почасти справедливі нарікання пересічного глядача на українське кіно, що воно не для «масової аудиторії», ще минулого року було враховане головним національним інвестором - Держкіно і переосмислене у потребу фінансування контенту, потрібного для кінотеатрального репертуару.
Йдеться не про конкуренцію з голлівудськими продуктом, хоч резонність цієї думки часом мала місце. Адже прокат «Сторожової застави» показав, що для власного глядача цей фільм був цікавіший за американського «Баррі Сіла», як би добре в ньому не виглядав Том Круз, а «Кіборги» на другий і третій вік-енд в масі своїй збирали на одному й тому ж майданчику більше глядачів, аніж «Зоряні війни». Цю тенденцію подовжила й «Викрадена принцеса», яка спромоглася дати касу за перший вік-енд більшу за славнозвісний піксарівський «Коко».
Безперечно, це не робить всі вищенаведені українські фільми кращими у якісному плані за вищенаведені голлівудські. Тим паче це не означає фінансової переваги національного продукту над іноземним (згадане «Коко» зібрало по світі понад 780 мільйонів доларів, а чи бодай поверне свій 4-мільйонний доларовий бюджет «... принцеса» - не відомо). Справа в іншому: відсутність прибутковості пов'язана з відсутністю внутрішньої можливості ринку заробити фільмові, створеному за світовими фінансовими лекалами, коли професійні параметри виробництва вимагають доброго фінансування, і, в залежності від жанру, ніяк не можуть бути меншими за середній бюджет в 1-2 мільйони доларів.
Не можна зробити якісний продукт на рівні зі світовими стандартами за менші гроші. Це з одного боку. А з іншого - не можна дати 100% гарантії повернути витрачене, тим більше дати прибуток. Позаяк більшість фільмів у світі гроші так і не повертають, створюючись за кошт державного фінансування (фонди - це теж держава) і на потребу держав.
В цьому сенсі українське кіно поступово захоплює свій ареал існування за цілком передбачуваними шляхами і у спосіб, аналогічний по всьому світі. Не так швидко, як це могло б бути і якби не десятки факторів, але переконливо.
Фестивальний аспект, здається, не вимагає підтвердження, - лише поінформування населення, особливо не обізнаного з результатами діяльності наших кінематографістів. Наприклад, про успіхи фільму «Плем'я» - його преміювання на Каннському кінофестивалі 2014 року і далі ще на півсотні форумів, - чули багато хто, а от те, що 2017 року українські фільми були в конкурсах чи позаконкурсних програмах майже на всіх фестивалях класу «А» - мало хто знає.
Так само потрібно говорити і про участь стрічки Марисі Нікитюк «Коли падають дерева» вже на цьогорічному Берлінському кінофестивалі. Поки є інтригою, чи буде наше кіно в Канні за два місяці - там вже певний час чекають як новий фільм Мирослава Слабошпицького «Люксембург», так і новий фільм Сергія Лозниці «Донбас». В тумані перебуває і Карловарський фест, проте до нього, що стартує наприкінці липня, ще дожити треба. Втім, вже є підстави вважати його орієнтиром для чисельних національних картин.
Те саме стосується і решти кінофорумів, як для очевидних місць тяжіння продюсерів, агентів та дистриб'юторів (нагадаємо, що саме на фестивалі в Берліні українські та італійські продюсери дійшли згоди з проектом, який минулого року вийшов у прокат під назвою «Ізі», який в нас зараз номінується на національний приз Української кіноакадемії «Золота дзига», а в Італії потрапив до п'ятірки кращих фільмів року; так само, вже на фестивалі в Одесі, була затверджена спільна праця українських і бельгійських продюсерів із зірками французького кіно Жаном Рено та Віржіні Ледуайен над фільмом «Поліна», який очікується у прокаті цього року).
Та наразі ми маємо лише початок року, і вже - довгу вервечку подій, перемог та надій. З третього квітня розпочався всеукраїнський кастинг одразу на два фільми - «Захар Беркут» і «11 дітей з Моршина». Причому і той, і той входять до списку можливих прокатних бомб. «Захара...» робить режисер «Кіборгів» Ахтем Сеїтаблаєв, маючи правильний, великий бюджет у розмірі (на папері) 75 мільйонів гривень і вправних продюсерів, Олесова та Юрія Прилипка, «батьків» і національного хіта «Незламна», і вже згаданої безпрецедентної «Викраденої принцеси».
«11 дітей з Моршина» зніматиме Аркадій Непиталюк, чия попередня робота «Припутні» має рекордну кількість номінацій, як і дітей у його новому фільмі - 11-ть - на здобуття «Золотої дзиги». І запросив його до проекту ще один «зірковий» кінематографіст - продюсер Сергій Лавренюк, кому прокат завдячує появою першого помітного національного хіта «DZIDZIO Контрабас», і кому має дякувати Сергій Лозниця, чий геніальний фільм «Лагідна» Лавренюк допоміг завершити, інвестуючи потрібні для фіналізації стрічки кошти.
Тільки за три перших місяці прокату вийшло 9 українських фільмів, а за весь рік має вийти лише точно підрахованих півсотні картин з державним фінансуванням плюс можливих приватних з десяток. Та осінь загалом стане дивовижною в плані прокату: українські фільми почнуть конкурувати один між одним - до прикладу, на 11 жовтня запланована прем'єра одночасно і «Дикого поля», і «Позивного «Бандерас».
Але, щоб все не було таким вже солодким, дійсність додає свою частинку дьогтю. Таке стрімке зростання кіно цілком може закінчитися в одну мить, якщо фінансування цього росту припиниться. Чому? Дуже просто: Держкіно, що проводить конкурсні відбори фільмів, має з дербюджету до 500 мільйонів гривень, і цих мільйонів не вистачить навіть на завершення проектів, прийнятих минулими роками, не кажучи про запуск нових, які могли б з'явитися 2020 чи 2021 року. (Всі проекти, що виходять цього року, запускалися 2015-2016 роками).
Так сильно розпіарені додаткові 500 мільйонів, виділені президентом восени 2017-го, пішли не в Держкіно, а чомусь в Міністерство культури. Проте Мінкульт не міг відразу ними розпоряджатися, маючи як потребу утворення фонду, експертної комісії тощо. Міністерство фінансів, що розглядає і затверджує програми Мінкульту і всіх міністерств загалом, до цього часу ще не затвердило програму фонду. Таким чином, Мінкульт не має право витрачати виділені гроші. Так і закінчується пісенька...
Вона може і продовжитися. В якийсь інший, поки ще невідомий і несподіваний спосіб. Відмиваючи брудні російськи гроші, або українські «будівельні», як низка копродукційних проектів чи всуціль дешевих одноденок. Це буде в майбутньому. Поки ж, на час Великодніх свят, тішимося, що наше кіно є, попри війну, кризу і корупцію, і воно виглядає багатомірним і справжнім.
Ярослав Підгора-Гвяздовський, кінокритик
