Зло, що ховається в темряві. Кіно дня

Зло, що ховається в темряві. Кіно дня

1813
Ukrinform
29 березня в український прокат вийшов італо-німецько-французький детектив "Дівчина в тумані" з Жаном Рено в одній з ролей

Головна лінія фільму, як і в більшості детективів, вбивство і пошуки вбивці. Але, на відміну від подібних системно зрозумілих стрічок, загадка тут так хитро захована, що жоден глядач не здогадається, хто ж цей вбивця. Бо їх тут двоє!

Це - Ахілесова п'ята фільму, ідея унікальна, але смертельно небезпечна. Бо, маючи дві історії і два фінали, ниточки ведуть лише до одного вбивці, а другий, з'являючись в останніх кадрах, викликає широко розкриті від подиву очі. Тобто одні будуть щиро розлючені таким шахрайством сценариста, а інша навпаки - захоплені, і точно захочуть передивитися фільм ще раз, вже маючи ключик від історії. Можливо, так і було задумано, так би мовити, в цілях суто комерційних. Та є підозра, що вбивцю придумали вже після того, як написали все, і, зайшовши у глухий кут, штучно вставили кого-небудь. У будь-якому випадку, чи мала місце маніпуляція з сюжетом чи то таке новаторство авторів - творчість породила щось незвичне.

В принципі, маніпуляція тут не туманний метод, а навіть дуже конкретний, зухвалий і багато в чому актуалізований, бо до махінацій з правдою спочатку вдаються самі правоохоронці.

В маленькому гірському містечку Італії, де всі один одного знають, зникає 16-річна дівчинка, тиха, добра, без ворогів та соціально-активних зацікавлень. Очевидно, що її викрали, і часу, аби знайти її живою, не багато. Потрібно створити видимість бурхливого розслідування, пустити пил в очі місцевій пресі і максимально її активізувати, адже часто журналісти розкопують правду швидше від самих поліцейських.

В результаті група слідчих, перевдягнута в підсвідомо-лякаючі білі комбінезони, привабила увагу метрополії, а всі телеканали та всі новини були присвячені лише одній єдиній кримінальній справі. Залучення ЗМІ, суспільства та влади, звісно, сприяє поширенню інформації, але часто призводить не до знаходження злочинця, а до створення козла- відбувайла. В чому, виявляється, є майстром інспектор Фогель (Тоні Сервілло). Його попередня професійна вистава призвела до обвинувачення невинного. Невинного в тому сенсі, що звинуваченого виправдали. 

В першій частині фільму герой Сервілло виголошує дуже правильну і доволі помітну для вуха фразу: «Все пов'язано, все має свій сенс». І так, справді, всі ниточки подій та персонажів зав'язуються  в живий, рухливий і багатовузликовий клубок. Але сам чорт ногу зламає, якби захотів знайти з котрої нитки все починається, і де цьому всьому кінець.

Так і «Дівчина в тумані»: спочатку іде одна ниточка інспектора, вона зграбно долучається до ниточки продажної журналістки, виходить до ниточки місцевого хлопця з камерою, що любив зниклу і постійно її знімав, і врешті губиться у флешбеку з майбутнього, з якого у свою чергу виходить інша ниточка, ще одного місцевого, нового підозрюваного, майстерно розділеного для глядача на дві протилежні персони - шкільного вчителя, що став жертвою нечистого на совість слідчого, і втаємниченого любителя гірських та лісних прогулянок на самоті.

З часом тривалості фільму ниточок стає забагато, а вузлики заважають перебирати нитку, якою глядачеві пропонується вийти з лабіринту, створеного сценаристом. Під кінець втомлюєшся від натяків, відповідей «так», які на справді виявляються «ні», а потім знову «так». Чи все ж таки «ні»? Стійкому любителю винагородою буде несподіванка розв'язки, якщо, звичайно, несподіванка - це саме те, на що чекає глядач.

Дійсно, Донато Каррізі, дебютанту в режисурі, але вправному сценаристу, творцю двох телесеріалів, вдалося незбагненне - в наш час, коли вже все придумано і лише копіюється, побудувати трохи іншу, нову конструкцію детективу, жанру, здавалося б, давно і досконало вивченого і повністю переораного.

Причому, працюючи на заздалегідь вивченому полі, він дозволяє собі цікаві вилазки в реальне життя. Наприклад, попередня справа інспектора Фогеля стосувалося так званого «підривника», що чудово корелюється з історією про «Унабомбера», справжнього американського математика Теда Качинського, який у 70-90-х роках минулого століття підривав людей, дотичних до рекламного та комп'ютерного бізнесів. Або інша ниточка, про вбивцю з нормальним життям, домом і дружиною - як в історії про радянського маніяка Геннадія Міхасевича.

Якщо згадувати детективний жанр загалом, не так вже й багато оригінальних сучасних та відомих стрічок спадає на думку. Якщо не враховувати екранізації Конан-Дойля чи Агати Крісті, першими детективами з максимально нестандартним happy чи bad-end'ом будуть, скажімо, «Серце Ангела» Алана Паркера, «Проста формальність» Джузеппе Торнаторе, «Звичайні підозрювані» Брайана Сінгера та «Сім» Девіда Фінчера.

«Дівчина в тумані» цілком може претендувати на потрапляння у цей перелік. Якщо б не надмірність згаданих ниточок і доволі штучний другий фінал. Чи все ж хитрість сценариста - панацея для жанру, і вона може виправдати будь що? 

Каррізі вдається перехитрити глядача постійною грою в «можливість», коли ось-ось є шанс вийти на злочинця. І в цьому режисерові дуже допомагає виконавець головної ролі, неймовірно пластичний, багатогранний і магнітизуючий Тоні Сервілло. Не даремно він є постійним актором фантастичного режисера Паоло Соррентіно, а Соррентіно поганого не використовує.

Соррентіно - це велика краса італійського і світового кіно, а Сервілло - його апологет, його апостол, що несе красу далі, в народ, у світ. Подивіться, як він проходить між героями - мов погляд крізь простір: легко і впевнено; як він говорить, як грає обертонами; він виглядає богом правосуддя, хазяїном будь-якого положення, самою стоїчністю... яка, щоправда, ламається у фіналі. Власне, ламатися вона почала ще раніше, коли режисер очевидно змушував актора акцентовано мімікою реагувати на кожну нову «можливість» з виглядом, ніби вона трапилася вперше: подив, ледь не шок - Сервілло в цих моментах явно переграє, і явно - на догоду режисерові, все ж таки новачку в постановці.

Жан Рено, граючи психолога, на противагу Сервілло, - скеля, гора, що не рухнеться до Магомета, і скільки б ти не мав віри - «не перенесеться звідси туди». Він як психолог, якого піднімають вночі, бо знайшли в аварії героя Сервілло, що нічого не пам'ятає, але має плями крові на сорочці, - врешті бере верх над поліцейським. Сенсовно - це повтор ситуації з фільму «Обіцянка» Шона Пенна, знятого за однойменним романом Фрідріха Дюрренматта. Ти шукаєш злодія і клянешся його знайти, та не знаходиш через колізію, абсолютно життєву, але за формою детективу цілковито карколомною, - і, через неможливість виконати дану обіцянку, божеволієш.

Посередині між героями Рено і Сервілло знаходиться персонаж Алессіо Боні. Він - географічний центр фільму, до нього ниточки сходяться і від нього ідуть далі, він жертва і кат, сам Мінотавр, якого шукає Тесей, рухаючись ниткою Аріадни. Ідеально зіграна роль Боні в повній мірі втілює задачу сценариста - показати лабіринт душі людини і одночасно лабіринт підходу до неї. Він, як і каже його герой, вчитель літератури, постає двозначним, несправедливо підозрюваним і насправді винним, захищеним презумпцією невинуватості і лицемірним агресором. А одночасно він - лише карлик на фоні того, іншого вбивці. Хитрішого, бо не вивищується мов Мінотавр, а ховається в тіні, і вже там, без світла, як князь світу цього, без сторонніх поглядів, пекельно насолоджується своїми трофеями - локонами зрізаного волосся зниклих тридцять років тому шести дівчат.

Таким чином перед глядачем візуалізується картина незнищенності зла і його перетікання з одного флакона в інший. Ми можемо розбити один флакон, але крапля зла безсумнівно десь протече, і знайде свого носія, як вірус. Захисту нема, лише власна персональна відповідальність, лише сумління, і достеменно чітке виконання правил совісті. Використання меншого зла заради знайдення більшого - не варіант, бо вже одно разу інфікований, може бути заражений повністю.

«Найтупіший гріх диявола - це марнославство», - каже вчитель поліцейському. Але це його і «найулюбленіший гріх», як, пам'ятаємо, сказав герой Аль Пачіно в «Адвокаті диявола». Бо ж «яке задоволення зробити гріх, і мовчати про нього», резюмує персонаж Сервілло. Про це весь фільм. Про зло, що ховається в темряві. Допоки не засвербить вийти на світло.

Ярослав Підгора-Гвяздовський, кінокритик


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-