Український кітч за британські гроші

Дзвінок Сарі Кейн, гоління кетчупом, повстання церкви «Содоміти за Ісуса» і «розстріляне котяче відродження»… Приблизно таким був цьогорічний конкурс Takingthestage на постановку британської драми в Україні.

Takingthestage – конкурс для режисерів і театрів, який Британська Рада в Україні проводить утретє. За ці три роки він пройшов власні етапи еволюції з точки зору процесу відбору: від сценічних читань тільки сучасного кола авторів – до 20-хвилинних ескізів на сцені й включення до списку текстів Шекспіра, Діккенса й Хокінга.

Суть конкурсу проста: режисери разом із театром-партнером обирають матеріал і подають заявку. Згодом ті заявки, що були відібрані українськими й британськими експертами до шорт-лісту (цього року конкурс проводився у співпраці з лондонським театром «YoungVic»!), перетворюються на фрагменти-тізери постановок, а взимку – троє переможців дають прем’єри і презентують повні версії вистав.

При цьому Британська Рада фінансує лише обмежену кількість показів за правилами проектного театру, а режисери-учасники не обов’язково мають бути штатними працівниками того чи іншого закладу.

Беззаперечна цінність, яку від такого проекту відчувають всі, полягає й ось у чому. Оскільки український театр – бідний, і з більшою радістю організує тисячну постановку когось із давно перекладених мертвих класиків, ніж заплатить за переклад британської літератури з дотриманням всіх авторських прав, такий конкурс – чудова можливість долучитись до нормальної, по-людськи зробленої презентації сучасної зарубіжної драматургії, якої часто немає у вільному доступі. (Особливо це актуально тим, хто ще не здав на сертифікат С1 або не має грошей на ліцензовані версії книжок на Амазоні...)

Отже, прем’єри цієї зими такі: Максим Голенко з п’єсою «Лейтенант з острова Інішмор» Мартіна Макдонаха («Дикий театр»), Роза Саркісян з текстом Сари Кейн «Психоз о 4.48» (Київський театр «Актор»), Дмитро Захоженко і «Світ у горіховій шкарлупці» Стівена Хокінга (Новий драматичний театр на Печерську).

Роботу останнього фіналіста можна буде побачити лише 17 і 18 березня, а перші дві вже пройшли в кінці лютого і будуть йти протягом всієї весни. Поговорити хотілося б саме про них, адже якою б не була «повнометражна» версія медитативно-космічного ескізу Дмитра Захоженка, де символом появи земного життя став справжній котик на сцені, перші дві – точно не складуть йому компанію. По-перше, тому, що освоюють проблемну нішу сучасної драматургії, а по-друге, тому, що націлені зовсім не в космос, а на реальність політичного, економічного й гендерного трешу.

Анархія під маскою психозу

Текст Сари Кейн «Психоз о 4.48» є культовим не лише для британського, а й для всього сучасного постдраматичного театру. При цьому таким собі поза-текстовим його продовженням, в дусі радикальних перформативних практик, є те, що автор дійсно перебувала в стані гострої клінічної депресії і дійсно померла о 4:48, вчинивши самогубство після крапки в тексті.

На класичну драматургію з трьохфазним сюжетом (скажімо, хоч із якимсь сюжетом) текст Кейн схожий приблизно так само, як порожня «Книга» Малларме – на мультики Діснею. Це – написаний в режимі спорадичної агонії, розбитий окремими складами, тавтологіями, цифрами, монолог, який навіть перестає бути монологом; в якому діляться, множаться і зовсім розщеплюються голоси пацієнтки, подруги, чоловіка, доктора.

Роза Саркісян, головний режисер Першого театру в Львові, робить із цього на базі Київського театру «Актор» істеричне кабаре. Істерика й анти-естетський пафос; анти-естетський пафос на межі підліткової істерики – ось та електрика, що утримує годинне дійство, розраховане на дві актриси (Ніна Хижна – умовна школярка у сукні фасону двохтисячних, Оксана Черкашина – андрогін-анорексичка в чоловічому піджаку з накладним членом), одну піаністку, одну невідцентровану проекцію, чорний холодильник, зв’язку сосисок і кетчуп «Торчин» замість крові.

Режисерський жест і спроба висловлювання тут пов’язана насамперед з підривом ієрархічної моделі театрального твору. «Психоз о 4.48» – такий собі плювок в обличчя театру, який все ще намагається бути «красивим», який ставиться до себе дуже серйозно – як до «кафедри», «збільшуваного скла», «храму» – і продовжує годувати людей порожнечею з очей бутафорського Йорика в момент, коли комусь на іншому кінці світу відпилюють руку.

По суті, це така собі «відміна» театру – десь між іграми з тілом надувної ляльки і черговим треком про те, що «ніч не може закінчитись», а «о 4.48 почнеться депресія» (композитор Олександра Млацковська). Причому відміна до такої стадії очманіла, що в глядача взагалі виникає сумнів у бодай якійсь легітимності представленої роботи (за яку він, до всього, ще й заплатив квитком). Ну тобто в тому, що тут хтось щось робив і мав намір це показати.

Один з кульмінаційних моментів такої іронії – сцена, де актриси зачитують список питань, що були реально поставлені їм британським ментором проекту: «Чому перука рожева? Чому Оксана в одній зі сцен – собака?..»

«Психоз о 4.48»

Але що тут, власне, можна сказати? Чому б їй і не бути собакою, кішкою, жінкою, чоловіком, тілом, якщо основна, покладена на музику думка кабаре і тексту, –  there’snopointinanythingbecauseI’mgoingtodie?

І в українського театру, на відміну від вбивчої постаті Кейн, ця ідея викликає не стільки бажання повіситись, скільки бажання когось за це покарати.

Життя в режимі «зрада/перемога»

Драматургія ірландця Мартіна Макдонаха вперше зайшла на українську сцену завдяки об’єднанню ЦСМ «ДАХ», який на початку свого існування експортував актуальні тенденції «ззовні». Чим вона незвична, так це тим, що тут є і лояльно оформлений сюжет, і персонажі, і присмак ледь не заколисуючого сторітеллінгу. Однак все це подано під таким соусом гіперреалізму, що до реальності у її повсякденному сприйнятті воно має приблизно таке ж відношення, як шматок шкіри на гістологічний аналіз – до живої людини з її образом, поведінкою і думками.

Кров, деталізація катувань, ретельно прописані спалахи агресії (в яких переконливим і логічним є все, окрім мотивів цієї агресії), нагромадження образів каліченого тіла в тексті «ріжуть очі» і перетворюють начебто дуже чесну в своєму зображенні реальність на чийсь хворий макабр.

Особливе місце тут відведене збочено-раптовій чуттєвості. Макдонах зображує світ, в якому не люблять людей, однак можуть легко полюбити, скажімо, кота – як от у випадку з «Лейтенантом з острова Інішмор», або чупа-чупси – як у «Каліці з острова Інішмаан». Це – такий собі парадоксальний вияв «людяного» на території, де любов до безглуздого предмету є значно реальнішою, аніж жах від натуральноговбивства на екрані у стрічці новин.

В обробці Дикого театру історія про «Лейтенанта…» отримує назву «Кицюня». Один із ключових героїв тут – ірландський націоналіст на ім’я Патрік (Володимир Заєць), в якому готовність виламувати нігті поєднується з дещо імбіцильною, але піднесено-романтичною любов’ю до свого кота.

Це зовсім не комедія, як могло б зараз здатись. Просто Ірландія для Макдонаха – така собі провінція під пахвою великої Британської імперії, колонія на три хати, в яку лише час від часу завозять продукти цивілізованого світу, і в якій люди існують посеред курей, котів, калюж, бруду, жевріючого націоналізму, минулорічних передач і шуму обірваного ефіру ТБ.

Словом, нащо всі ці натяки, якщо й так ясно, чому Ірландія викликає асоціацію з Україною. І нащо вся ця підлабузницька гра театру в метафори, якісь там приховані послання від режисера, якщо можна сказати це прямо-таки транспарантно: Україна – діра.

Максим Голенко, режисер і співзасновник Дикого театру, свідомо обирає стратегію нагромадження кітчу. Він буквально «пробігається» по тексту і замінює всі ірландські назви на українські. На всю сцену висить напис «RIDNAHATAMOYA», кіт – елемент абсурду – відгукується на «Бандеру»; наркоман, якого катує Патрік, продає марихуану студенткам ПТУ; одна повстанська армія відділяється від іншої повстанської армії, щоб утворити свою повстанську армію; після фрази про вбивство рідної матері звучить пісня Малишка «Рідна мати моя». А над сценою – музичний бенд «RedAlice» у масках терористів акомпанує, в тому числі, жартам про «розстріляне котяче відродження».

І так, вам не здалося. Всі ці елементи – реального історичного минулого, стереотипних уявлень про минуле, шаблонної «українськості» і якогось знеособлено-мультикультурного світу – існують в хаотичному паноптикумі, в безрозбірному і «горизонтальному» вариві сучасних рейкових міфологій.

З цієї точки зору, «Кицюня» – одна з небагатьох вистав, яка дуже точно потрапляє у колективний досвід і пам'ять мілленіалів. Вона вибудувана не стільки на принципі гротеску, скільки на культурі мему.

Ну і врешті-решт, – а це вже транслюють зі сцени обидва фіналісти, – чи є, мовляв, якась різниця, перемагає одна повстанська армія чи інша, у світі, в якому давно перемогли жарти про ІГІЛ, танці про смерть, відео про котів і новий смак Кока-Коли?..

Олена Мигашко, театральний критик

Фото автора