П'єса «Наш клас. Історія в XIV уроках» - поки єдина постановка 46-річного театрального режисера і продюсера, а в минулому успішного київського бізнесмена і ресторатора Сергія Перекреста. Він вирішив стати режисером у 38 років, до цього вже повчившись у політехнічному, юридичному та економічному.

«Це була мрія юності і питання порятунку душі. Тому що я мав усе, окрім сенсу життя”, - ділився Сергій в одному з інтерв'ю.

На п'єсу польського драматурга Тадеуша Слободзянека "Однокласники. Історія в XIV уроках", яка викликала бурхливі дискусії у польському суспільстві, він натрапив у 2010 році, коли настав час роботи над дипломом у Національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого.

Її дія відбувається у польському містечку Єдвабне в липні 1941 року. Тоді, за різними оцінками, там живцем спалили від 400 до 1600 євреїв. Це вважалося справою рук німців доти, поки американський історик польського походження Ян Томаш Гросс не видав у 2000 році в Нью-Йорку книгу «Сусіди. Історія знищення єврейського містечка ». У ній він за допомогою архівних матеріалів довів, що це зробили поляки, які до того мирно жили пліч-о-пліч зі своїми майбутніми жертвами.

У 2008 році Слободзянек написав на підставі цього дослідження п'єсу, події якої охоплюють період з 1927 по 2002 роки. Її герої - десять однокласників: п'ять поляків і п'ять євреїв. Після закінчення школи вони дають обітницю ніколи не розлучатися, але один з них, Абрам Пекар, практично відразу її порушує - їде в Америку і продовжує життя там уже як Абрам Бейкер. А решта однокласників потрапляють у жорна історії і кохають, зраджують, гвалтують і вбивають.

До п'єси Перекрест підступався кілька разів, оскільки матеріал, за його словами, виявився «шалено важким». Починав у 2013 році, ще до Євромайдану, потім робота призупинилася. Але взимку 2014 року Сергій разом з актором Петром Іщуком уже вдвох репетирували в підвалі інституту Карпенка-Карого.

У процесі роботи над виставою виникло театральне об'єднання, яке самі його учасники назвали волонтерським театром: Сергій вклав у постановку свої гроші, а актори і музиканти об'єдналися навколо ідеї, яка їх захопила.

Прем'єра вистави «Наш клас» відбулася в Києві 13 травня 2016 року на сцені Центру науки і мистецтв «DIYA».

Я була на третьому прем'єрному показі і пережила культурний шок.

Після прем'єри волонтерський театр якийсь час був безпритульним - пільгова оренда в Центрі закінчилася, а комерційну ціну не було з чого платити. Але ідея нового театру виявилася сильнішою за обставини - восени минулого року в Довженко-центрі розпочало роботу нове театральне об'єднання «Сцена-6», куди у повному складі увійшли й творці «Нашого класу».

На новому майданчику вже було зіграно кілька вистав, коли на початку лютого Сергій Перекрест повідомив у мережі, що в їхній театральній родині сталося горе: Петро Іщук, один з ініціаторів створення вистави «Наш клас» і виконавець ролі Ришека, заступився в кафе за літнього чоловіка, якому хамив молодик, отримав шість ножових поранень і у важкому стані потрапив до лікарні.

Це, а також недавні конфлікти на історичному ґрунті з Польщею і наростання хвилі насильства всередині країни, спонукало мене звернутися до Перекреста з проханням про інтерв'ю.

ВСЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ У ВИСТАВІ, МИ ЗНАХОДИЛИ І ЗНАХОДИМО У СОБІ

- Сергію, перш за все, як почувається Петро Іщук?

- Слава богу, він одужує! Поранення важкі - як сказали лікарі, удар діафрагми по міокарду викликав контузію серця, у нього була тахікардія. Зараз усе начебто нормалізується, хоча хто знає, як це може вилізти у майбутньому. Але поки що тьфу-тьфу.

- У зв'язку з цим трагічним випадком ви не скасовуєте виставу 25 лютого?

- Ні! Я розмовляв з Петром, він посилено налаштовується на те, щоб зіграти. Він дуже відповідальна людина, для нього важливо не підвести команду, і це якось мірою мотивує його одужати, тому що у нас немає другого складу.

- У даному конкретному випадку ви про це не пошкодували ?

- Як вам сказати ... З точки зору продюсера, звісно, є сенс мати другий склад на випадок таких або подібного роду ситуацій. Але з точки зору творчої, це неправильно, тому що інша людина - це зовсім інша вистава, а гамузом «натягувати» одні й ті самі творчі рішення на різних людей - це художній компроміс.

Ми від початку на нього не йшли, хоч і розуміли, що з цим, певна річ, буде пов'язано багато проблем. Що ж, якість має свою ціну! В даному випадку, отаку.

- Я збираюся піти на вашу виставу вдруге, але, коли рекомендую її друзям, особливого відгуку не зустрічаю. Я щось не так кажу? Чи у людей спрацьовує психологічний захист - вони не хочуть сильних переживань у театрі?

- Не хочуть! Те, про що ви говорите, я чую не вперше. Але у мене зустрічне запитання: навіщо вам аж так потрібно, щоб вони туди йшли?

- Для мене вистава була сильним емоційним потрясінням, хочеться, щоб інші теж це відчули.

- Я як її співавтор разом з акторами, композитором Сашею Шимком, сценографом Ігорем Несмеяновим теж дуже цього хотів би. Вистава - це наша «дитина», ми хочемо, щоб вона жила, а вона живе лише тоді, коли грається. Але на милування нема силування, і той, хто готовий це побачити і почути, той готовий. А яке ми маємо право комусь щось нав'язувати?

Ви кажете, що з вами сталося емоційне потрясіння. Але ж насправді немає якогось об'єктивного критерію, що ця вистава обов'язково всіх приголомшує! Багато людей або йшли після неї у конфлікті, або потім розносили в пух і прах!

- Цікаво, за що?

- Та справа не в тому, за що, а з яким градусом вони це робили!

Якщо вас це зачепило, то, напевно, ви якось так живете, що відкриті до подібного роду речей. Тоді те, що з вами відбувається, не випадково. А хтось не відкритий, у когось життєвий вектор лежить зовсім в іншій площині. Як до нього достукатися? Це його відповідальність!

Вистава існує вже майже два роки, і ми бачимо, що вона реально затребувана вузькою категорією людей. Але носитися з нею, як дурень з писаною торбою, і гнатися за дешевою популярністю ми не будемо.

Зрозумійте мене правильно, я не хочу поставити себе вище за когось, мовляв, що ми щось ажтаке знаємо - та нічого подібного! Все, що відбувається у виставі, ясна річ, не в такій мірі, ми знаходили і знаходимо в собі!

Це геніальна п'єса! Тому що, з одного боку, є оці всі зрадники, вбивці, ґвалтівники, а з іншого - Рахелька і Абрам, якісь світлі талановиті люди, які знають мови.

Господи, ну як Рахелька, вибачте, у цій ср...ці світу, мови вивчила? Зараз є інтернет і все інше, але спробуй вивчи одну, другу, третю мову! А тоді ж нічого цього не було. Тобто це якісь виняткові люди! І на що перетворилася їхнє життя?

Наші герої постійно укладали оборудки із совістю, і вся п'єса - це ланцюг оборудок з собою, зі своїми однокласниками. І навіть якщо хтось, наприклад, Ришек, здійснював, скажімо так, героїчний вчинок, то ми бачимо, що у цього геройства зовсім інший механізм.

Природно, виникає питання, чому з ними сталося те, що сталося? Адже ніхто не хоче - вибачте, це вже з тексту - про ... рати своє життя!

Після показів у Центрі ім. Довженка ми переробляли виставу, тому що в попередній версії, я б так сказав, ми багато подумали за глядача. А моєю метою було все ж таки дати поштовх, наприклад, вам, щоб у вас виникали ваші думки, ваші почуття, а не те, що я подумав і вам сказав.

І справа ж не в тому, герой Ришек чи не герой, зрадник чи не зрадник. Ну назвемо ми когось героєм, а когось зрадником, що від цього зміниться у нас? Нічого! Ми поставимо на поличку, повісимо ярлик - цей вчинок поганий, цей гарний, і пройдемо повз це, з нами нічого не трапиться.

А моєю і нашою метою було як раз, щоб з нами щось траплялося! Адже ми не в іграшки граємося, а займаємося зовсім іншими речами!

Ви, можливо, чули про театр жорстокості Антонена Арто. Він говорив, що коли людина йде до хірурга, у неї є ризик втратити якийсь орган. У театрі має бути точно так само - принаймні, глядач може розпрощатися з якоюсь ілюзією або з частиною себе.

Це, звісно, завжди болісно, але особисто я не бачу в театрі сенсу, якщо з тобою там нічого не відбувається. Я нікого не засуджую, я кажу про той театр, який для себе бачу.

- Якою була реакція на вашу виставу в театральному середовищі?

- У Києві успіху нікому не пробачають, тому оцінки були дуже різними. Не хочу називати прізвищ, але хтось фанатіє, а хтось навідріз її не сприймає. Та ради Бога!

Але глядацький успіх у нас є. Звичайно, мені б хотілося, аби він був більшим, але я можу похвалитися якістю глядача, який до нас приходить! Такого глядача, як у нас, та ще й у такій концентрації, має далеко не кожен театр - це видно по обличчях в антракті.

Я зараз розумію, що коли ми робили цю постановку, я розраховував на певних глядачів і навіть на конкретних людей. Це були волонтери, військові, і для мене було надважливо, щоб я мав право дивитися їм у вічі.

Звичайно, ми теж хочемо слави й грошей, але ні першого, ні другого тут не маємо. Проте, нехай це наївно, по-хлоп’ячому, але мені необхідно усвідомлювати, що поки вони там воюють, ми тут не сидимо склавши руки, а також займаємося чимось важливим і корисним.

- Я читала в одному з інтерв'ю, яке сильне враження справило на вас знайомство під час однієї з поїздок в АТО з легендарним комбатом 17-го мотопіхотного батальйону Олександром Щербиною. А він бачив вашу виставу?

- Так. Для мене він взірець воїна-лицаря в усьому - можливо, це високі слова, біс його знає, але говорити про високих людей невисокими словами я не вмію.

Перед виставою він запитав, скільки в ній жіночих ролей. Я сказав, що три, і він купив три букети квітів. Я його попросив: «Саню, надінь, будь ласка, форму», і він надів. Бачили б ви цю військову виправку!

Після вистави він сказав буквально такі слова: «Серце військового нелегко розчулити, але вам це вдалося!»

Сан Санич зараз воює, але я знаю, що він хоче прийти ще раз. Можливо, йому вдасться вирватися до нас на виставу наприкінці лютого.

РОСІЙСЬКИЙ ТЕАТР ЗАРАЗ ІСНУЄ НІБИ ЗА МІКРОПЛІВКОЮ

- Ви бачили, як поставив «Наш клас» театр імені Вахтангова? Це про те ж саме, про що у вас, чи у них якісь інші акценти?

- Я бачив уривки. Там була студентський вистава, з ними, наскільки я розумію, це взагалі робила викладач сценічної мови.

Річ у тім, з російським театром зараз відбуваються дивні речі. Напевно, є ціна за мовчазну згоду з тим, що зараз відбувається в Росії, і з агресією, яка ведеться проти нашої країни.

Незважаючи на те, що російський театр дуже сильний, у мене складається враження, що вони існують ніби за плівкою. Вона може бути мікронною, але ти відчуваєш усе крізь неї. Тому хоч би якими талановитими були людьми, не можна жити по-одному, а ставити по-іншому.

Це не мої слова, це ще Тарковський говорив, коли його запитали, чому така проблема з режисурою в Радянському Союзі. Схоже, що і в сучасній Росії в даному разі відбуваються подібні речі: ми ставимо про високе, а живемо по-іншому, «до чого тут ми».

Слава богу, ми це вже відчуваємо. Тому що коли це все почалося, я як етнічний росіянин був просто в шоці! Я не міг повірити, що Росія може отак із нами. Але досить швидко довелось повірити, коли розпочався волонтерський рух, і я якоюсь скромною мірою брав у цьому участь, допомагав і продовжую це робити.

Зараз усі кошти йдуть на театр, ми тягнемо «Сцену-6», і наш фронт - театральний, культурний, вибачте, як би високо це не звучало, - як був тут, так і залишився.

- Але, на вашу думку, з Росією в нас це назавжди?

- Та біс його знає! Навіщо зараз про це говорити? Йде війна, ми воюємо, нам потрібно перемогти в цій війні. Ось чим треба займатися.

Ми повинні добре робити свою справу, я - свою, а ви - свою, і якщо ми професіонали, то ми знаємо, що це означає.

Ми хочемо перемогти? От ми й працюємо на перемогу. Я не можу зараз встати й кудись піти, тому що це буде зрадою конкретних людей. Вони тоді матимуть право сказати мені: «Ти втік, ти зрадив!» І матимуть рацію. І я теж зможу це комусь сказати.

Але, знову ж таки, це якщо є відчуття фронту. Для мене це ситуація Абрама. І, знову ж таки, вистава якоюсь мірою дає призму, крізь яку вчинки набувають чітких обрисів. І в цьому теж сенс цієї вистави, і театру в тому числі.

ПІД ЧАС МАЙДАНУ ДО ТАКОГО, ЯК У П'ЄСІ, НЕ ДІЙШЛО, АЛЕ ТЕЖ БУЛО БАГАТО ЗРАД

- Вистава «Наш клас» ще й про те, що в минулому багато чого приховано. На ваш погляд, чи треба повністю відкрити архіви КДБ, щоб докопатися, хто, коли і як вчинив?

- Відповідь начебто лежить на поверхні - звичайно, треба! Але це слово «треба» мене бентежить. Наприклад, мій дід був військовим. Що з ним відбувалося на тій війні, я достеменно теж не знаю. Я застав і розвал Радянського Союзу, і злам всієї тієї системи. Наслідки цього, безумовно, впливають і на мене.

Зі своїм минулим потрібно розібратися, але в якому сенсі? Зробити його минулим, перегорнути сторінку!

Мені соромно, що я говорю якісь загальновідомі речі. Це азбука, яка в теорії зрозуміла всім. Театр іншим повинен займатися - він повинен це робити! І ми це робимо!

Знову ж таки, ми не ставили виставу про євреїв і поляків, ми це ставили про се-бе! Тому що будьмо чесними - що нам, тим, хто живе тут, у Києві, сьогодні, в 2018 році, 41-й рік, містечко Єдвабне? У побутовому сенсі - ніщо! Ми не настільки широкі душею, щоб охопити ще й це. Для людини, загалом, це практично неможливо. Але справа в іншому. Чи були подібні речі тут - у Радянському Союзі, в Україні? Напевно були!

Під час Майдану тут, у Києві, було майже те ж саме, чого ж дивуватися? Звісно, до такого, як у п'єсі, не дійшло, але скільки зрад було!

Наприклад, коли заарештували студентів і режисерів, серед них був мій одногрупник Андрій Іванюк. І коли ми звали людей, яких вважали його друзями, просто прийти під суд, багато хто відмовлявся зі словами: «До чого тут я, це повинні інші вирішувати». Ось вам ціна дружби! А прийшло дуже багато людей, від яких ти цього не очікував і мав до них зовсім інше ставлення!

А ми сприймаємо очима, вухами те, що лежить зверху, ось ці «вершки», а працює не воно, людьми насправді рухає щось інше!

- Після Майдану минуло чотири роки, ви теж брали в ньому участь. Не почуваєтеся обдуреним чи розчарованим?

- Це все якісь дитячі претензії. Я в дитинстві почувався обманутим і розчарованим, коли батьки не дарували мені того, що я хотів. Ми ж дорослі люди! Якщо я обдурений, значить, я стою і чекаю, поки мені хтось щось дасть. Я можу бути незадоволений результатами - це інша справа, але давайте чітко називати ці речі!

- Тоді як щодо результатів?

- Якимись я задоволений, якимись ні.

Коли був Майдан, я не знав, переможе він чи ні, але було зрозуміло, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше. 

Звісно, ми все ж таки вірили, що повинні перемогти. І коли це вже сталося, але Майдан ще продовжував стояти, я розумів, що багато людей, які там знаходяться, не те що не отримають того, через що вони туди виходили, - вони будуть викинуті на вулицю. Адже, якщо я хочу тут Європу, то, вибачте, за цим ідуть інші речі - закон, жорстка конкуренція, і те, що «прокатувало” вчора, не просто не буде прокатувати сьогодні, доведеться стрибати вище голови і підніматися над самим собою .

Не знаю, мені здається, слава богу, сьогодні Україна йде по якійсь правдивій дорозі. Вона не ховається за плівкою, як Росія, а все ж таки йде назустріч життю.

- А чому тоді, на ваш погляд, сьогодні так багато розчарованих людей?

- Дивіться, як цікаво виходить: ми спочатку зачаровуємося, а потім розчаровуємося, кумири виникають і згоряють один за іншим, і ми знову страждаємо: «Ну, от, я в нього або в них вірила, а він такий-сякий!»

Так це ж ваші проблеми, що ви в нього вірили! І якраз на цій струні, на нашому прагненні у щось вірити, зараз іде гра в інформаційній війні!

Поліція не бере хабарів - слава богу, хоч хтось не бере! Хтось узяв - усе, хана! Але що таке поліція? Це люди, а вони там, як і скрізь, різні. Так, це одна з реформ, і, до речі, я обожнюю наших поліцейських — здебільшого це порядні люди, і якщо там щось трапляється, це дуже боляче. Але, вибачте, ставити своє життя на карту вчинку іншої людини? Тоді, виходить, що моє життя нічого не варте!

ЯКЩО У МЕНЕ З'ЯВЛЯТЬСЯ ГРОШІ НА ВІДПОЧИНОК НА СЕЙШЕЛАХ, ВОНИ ВІДРАЗУ ПІДУТЬ НА «СЦЕНУ-6»

- Ви назвали свій продакшн "Зроби або помри". Чи не занадто категорично? Чи ви таким чином відрізаєте собі шлях до відступу?

- Звичайно! Назавжди - не назавжди, не знаю. На момент його створення я і група ініціаторів - ще Ольга Ятіна, Гліб Мацібора і Петро Іщук - зробили так і, незважаючи на різні пертурбації, тримали удар, адже були і є ризики, що все може зламатися-зупинитися. Причин для цього може бути мільйон!

- А яке місце займає економічна?

- Дуже велике, бо, якщо порахувати, то, можливо, вистава тільки підійшла до самоокупності, і то не впевнений, якщо чесно. Тобто доводиться ще інвестувати в те, щоб вона існувала.

Вона дуже дорога: десять акторів, сім музикантів з диригентом, техніки, помрежі, а сьогоднішні ціни на квитки не покривають витрат.

- Ви через це й залишилися в бізнесі?

- Як вам сказати ... Так, бізнес дозволяє тримати на плаву і виставу, і «Сцену-6», де я співзасновник.

- Ви вже багато коштів вклали?

- Так, для мене багато. Я в боргах, як у шовках.

- Тобто ви зараз не належите до середнього класу?

- Не знаю! Ніколи про це не думав!

- Але ви можете собі дозволити відпочинок на Сейшелах?

- Нічого не можу! А якщо у мене з'являться гроші на відпочинок на Сейшелах, вони відразу ж будуть витрачені на «Сцену-6», бо там шалена потреба в інвестиціях. Тому я всі свої кошти вкладаю туди, і мої партнери роблять те ж саме. Ми в цьому сенсі ідіоти, бо розуміємо - якщо дивитися реалістично, фінансово це ніколи не повернеться. Хіба що станеться якесь диво. Але ми на диво не розраховуємо. Просто це наша любов і це наш обов'язок.

- А чим ви "тримаєте" акторів?

- Харизмою, напевно! (сміється) Не знаю, чому, це у них питайте!

- Але вони ще десь працюють?

- Так, хтось знімається в рекламі, хтось у серіалах, хтось тамадою підробляє, хтось викладає в театральних школах - заробляють хто як може, тому що вистава їм грошей не при-но-сить! Те, що вони за неї отримують, - це копійки з огляду на те, як вони викладаються. Мені шкода, але з їхнього боку, це безсрібництво.

Але вони художники, і для них це теж життєва позиція. Звичайно, трапляються різні люди - є й бариги від мистецтва, для яких гроші - це все. Але досвід показує, що при такій позиції, навіть якщо актор талановитий, цей талант починає поступово кудись зникати.

- Якими ви бачите ідеальні відносини держави і театру? Вам потрібна від неї якась допомога?

- Не будемо заходити в якісь нетрі. Цього року має запрацювати Український культурний фонд, сподіваюся, він працюватиме за тим самим принципом, що й Держкіно зараз: відбувається пітчинг, і держава дає 50 відсотків фінансування зйомок, а половину продюсери і знімальна група знаходять самі.

Якби подібне відбувалося на театрі, це дало б дуже потужний поштовх його розвитку. Поставити виставу на порядки дешевше, ніж зняти фільм, а після Майдану і під час війни з Росією з'явилася нова генерація акторів, режисерів, сценографів, хореографів, яких потрібно інституційно підтримати.

У культурного фонду вже є наглядова рада, виконавчий директор Юлія Федів. Я розумію, що попервах можливі якісь проблеми, накладки, але слава богу, що це запускається.

Тому, коли кажуть, що, мовляв, нічого не змінюється, я говорю, що це, напевно, у вас нічого не змінюється, а у нас багато чого змінилося, і ми продовжуємо змінювати й змінюватися самі.

- Ви вже думали про наступну постановку?

- Ми думаємо. Але тут дуже багато нюансів - авторські права, гроші.

Я став дуже забобонним і не хотів би зараз заглиблюватися в подробиці.

- Ви плануєте в майбутньому ставити з тими ж акторами чи будете якось розширювати їхнє коло?

- Є ядро, з яким я хотів би працювати далі, тому що ми професійно знаємо і розуміємо одне одного. Це не означає, що немає конфліктів, але між нами немає ані панібратства, ані зверхності.

У плані відносин я виступаю за горизонтальні структури, тому що мій досвід навіть у бізнесі показує, що ієрархія сьогодні не працює. Ми можемо бути не згодні в якихось речах, але має бути щось, що нас пов'язує. Назвемо це умовно ідеєю. Тоді можливий горизонтальний зв'язок.

Для нас це ідея іншого театру.

- Нещодавно у Польщі ухвалили так званий «історичний» закон, який у тому числі передбачає кримінальне покарання за заяви про причетність поляків до Голокосту. У цьому сенсі ви не відчуваєте якоїсь загрози для себе?

- Ні. Вибачте за цинізм, але якби раптом за цю виставу поляки порушили проти нас кримінальну справу, я тільки радів би - це було б для неї найкращою рекламою!

- А якщо ви станете нев'їзним до Польщі?

- Та ради бога! Хоча я не думаю, що ми когось там особливо цікавимо. Зрозумійте, жах сьогоднішнього часу не в тому, що хтось проти тебе, а просто ти зі своїм мистецтвом багатьом взагалі не потрібен - це набагато страшніше!

Надія Юрченко, Київ.

Фото: Укрінформ, Юлія Овсяннікова