Зараз, що не день, то в соцмережах розгортаються нові битви довкола чергового російського письменника. Кожному дорікають за щось не те, а захисників прирівнюють до адептів «руского міра». Ми вирішили поговорити про російську літературу з письменником Іваном Драчем, який особисто дружив із багатьма російськими письменниками.
- Пане Іване, сьогодні у соцмережах виник новий тип битв. Битви довкола ролі й місця російської літератури в українському суспільстві. Битви про те, чи потрібний нам Чехов, чи потрібний Толстой, чи наша прив'язаність до них – ознаки вірності «рускому міру»...
- Ми хочемо чи не хочемо, але російська література все одно залишається з нами. Чи ми можемо себе уявити без Толстого та Достоєвського, Пастернака та Мандельштама, без Чайковського та Прокоф'єва? Ми жили з цією культурою багато років, і, знаючи це, ми залишаємо за собою наші набутки. Ми вищі за всілякого російського інтелігента тим, що знаємо російську літературу та культуру, тим, що ми російську літературу знаємо краще за них, а на додачу ще й українську літературу та культуру знаємо. Здобуваємо переваги.
- Ну, нормативом українського інтелігента, наприклад, так і не стало досконале знання Лесі Українки, втім він чи не напам'ять знає п'єси Чехова.
- Ну, це запитання до українського інтелігента. Осягнути її творчий доробок – це те, що він має перед собою ставити. Особисто я Лесю Українку, ну, знаю трохи, я писав сценарій про неї, а російська актриса Алла Демідова знімалася в її ролі. Але навіть, коли ви бачите в собі впливи російської літератури, це не має лякати. Читайте, досліджуйте більше – польську, турецьку, японську.
- Остання сварка бібліофілів стосувалася Достоєвського. Одні казали, що він великий письменник, інші казали, що він основоположник російського шовінізму та месіанства.
- Якщо прочитати щоденники Достоєвського, то там страшні слова: таке враження, що всі інші слов'яни – недолюди. І це основа руского міра у ставленні до нас. Але хочу відзначити: Достоєвський був значно більше полонофобом, ніж українофобом, але поляки все одно видають, вивчають та знають Достоєвського і можуть фахово сперечатися про його творчість на найвищому рівні. Ну подивіться, як ставляться до нього сусіди. Турки та інші народи шанують російську культуру, чому ми маємо бути менш освіченими від турків та поляків?
- Ну, ви закликаєте до примирення. Але я була шокована, коли ми накинулися на свого, тобто на В'ятровича – через Цоя та Висоцького.
- У цьому не було б нічого екстраординарного, якби ми любили та шанували своє. Ну хто з вас знає та любить Івасюка? Дивіться на культуру та музику всеобійменно, вивчайте грунтовніше нашу. Наші знання про культуру, у тому числі про культуру нашого ворога, роблять нас багатшими.
- Тоді таке. Російські митці, письменники, режисери зробили дуже багато для десовєтізації російського суспільства. Під час перебудови були написані прекрасні твори та поставлені антитоталітарні фільми. Але чомусь, позбувшись радянщини тоді, вони займаються путінізацією зараз? Це й Марк Захаров, і Карен Шахназаров, вже не кажу про Міхалкова.
- Їм усім потрібні гроші. Гроші в Росії – у кого? У Путіна і у тих людей, які підпорядковані Путіну. Для видання книжок, виробництва фільмів та постановки вистав потрібні великі, грубі гроші. Де їх узяти? Тільки під Путіним.
- Коли ви співпрацювали з російськими митцями, ви відчували зверхність до українського?
- Ні. Я не бачив зневаги. Від Євтушенка, чи Бели Ахмадуліної, чи в того самого Вознесенського, які були моїми приятелями, я ніколи не відчував зверхності. Ніколи цього не було. Коли мене питають, чому вони не прийняли наш вектор, то я відповідаю: їх давно немає, вони давно у векторі до Бога. Визначайте конкретне ставлення до кожного російського митця, але не узагальнюйте.
- Останнє запитання про російську літературу. Я вважаю, що галерея образів російської літератури, зокрема, золотого періоду, псує жіночу ментальність. Можу перелічити. Тетяна Ларіна – провінціалка, яка насолоджується невротичним неподіленим коханням; Настасья Філіповна – куртизанка, якій потрібні пристрасті; Наталья Ростова закохалася в одруженого, щоб потім мало не втекти з зіпсованим нарцисом, Кареніна – плюхнутися на шпали, маючи дитину; чеховські та тургенєвські дівчата – окрема історія. Ну не можна це подавати, як якийсь жіночий «золотий запас»!
- Ну, це ваша інтерпретація.
- Не лише моя, багато самодостатніх жінок це відзначають. Але я почала писати про це ще десять років тому.
- Я дуже давно не думав про тургенєвських дівчат. Насправді, під таким кутом зору я навіть не розглядав це. Ніхто не каже брати ці образи за маяк жіночої поведінки. Але вони також із життя – і цікаві, й повчальні. Але цікаві образи в російській літературі інших періодів також є. Є такий письменник Распутін. У нього є прекрасні романи, де жіночі образи високого класу та рівня.
- ОК. Перейдімо до української літератури: як ви оцінюєте стан перекладної літератури?
- Хотілося б, щоб було більше. Але і зараз непогано триває видання. До речі, не так давно відкривали пам'ятник китайським поетам Лі Бо і Ду Фу. Але точно, що літературні обрії українців стали значно ширшими.
- Як ви оцінюєте стан української літератури. Чого їй бракує – літературного мас-маркету чи роману?
- Ну, стан української літератури прекрасний. У нас є всі типи літератури. Інша справа, ми не завжди правильно відзначаємо наших письменників. Комітет із Шевченківської премії дав премію Еммі Андієвській. Це прекрасна поетеса та художниця. Але така нагорода – втеча від дійсності.
Не є лауреатами Шевченківської премії ні Оксана Забужко, ні Сергій Жадан, ні Юрко Андрухович, ні Любко Дереш. Комітет злякався чіпати всіх письменників, бо всі вони можуть висловитися неприємно з будь-якого приводу, в тому числі щодо влади. І вирішили сховатися за Емму Андієвську.
Ви питаєте мене про літературу для народу та інтелігенції. Я не хочу уточнювати, для мене вирізняється з-поміж інших Оксана Забужко – і передо всім би їй дати оцю Шевченківську премію.
Лана Самохвалова, Київ
Фото: Костянтин Ковпак, Олексій Іванов, Укрінформ