Сергій Тримбач, заступник голови Національної спілки кінематографістів України
Мільйон проданих квитків - і зміни в нашому кіно будуть незворотними
22.12.2017 11:10 2259

Підсумки останніх трьох років в українському кінематографі радують і спеціалістів, і глядачів – нині в прокат щороку виходять десятки різножанрових фільмів вітчизняного виробництва, за які вже не соромно. Цього року вітчизняні кінострічки б’ють рекорди касових зборів в Україні (комедії "DZIDZIO Контрабас" та «Інфоголік», фентезі «Сторожова застава», військова драма "Кіборги"). Усе це – результат цілеспрямованої державної інформаційної політики у боротьбі за власних громадян. Адже з початком болючого розриву в 2014 році зі «мишебратом» стало очевидним, що російська масова екранна культура настільки міцно проросла в українську душу, що в нас не залишилося майже нічого свого. Ні кіно, ні телебачення. Лише люди, професіонали, які майже дивом зберегли свою професію і досвід. Сьогодні вони, по суті, відроджують національну кіногалузь. Як відбувається цей процес, розповів Сергій Тримбач, заступник голови Національної спілки кінематографістів України.

- Наскільки змінився український кінематограф від часів Майдану, коли українське кіновиробництво, звільнившись від міцних «братських» обіймів, фактично вийшло у самостійне плавання?

- Ще два-три роки тому ми могли лише мріяти про те, аби у нас щомісяця виходило в прокат по два-три фільми. А сьогодні ці мрії реалізувалися. Щоправда, справжнього комерційного успіху, як такого, на сьогоднішній день ще немає, про «рекорди» тут говорити завчасно. Є більш-менш успішні фільми, які викликають резонанс, скажімо «DZIDZIO Контрабас» Олега Борщевського. По-перше, доволі цікавий фільм, по-друге, зроблений приватним коштом, без державної підтримки, і тому його можна вважати вдвічі успішнішим. Державна підтримка - добре, але для того, аби вважатися комерційно успішним фільмом, треба мати ще якийсь підсумковий фінансовий плюс. Скажімо, якщо виробництво картини коштувало 10 мільйонів гривень, то вона повинна зібрати в прокаті як мінімум 30 мільйонів. До таких фінансових показників нашим фільмам ще далеко.

Хоча у світі є приклади комерційно вдалого національного кінопрокату. В Південній Кореї, наприклад, в першій п’ятірці найуспішніших прокатних фільмів, зазвичай, саме вітчизняні фільми. Взагалі, все суспільне життя в Кореї влаштовано так, що пріоритети віддаються національному продукту, не тільки в кіно, це і сприяє відповідній системі глядацьких уподобань. У нас же тривалий час втовкмачувалося в голови, що західне, іноземне - то краще, а наше – другорядне, недостойне, в кращому випадку щось посереднє. Можливо саме це в першу чергу потрібно перевернути в нашій свідомості з ніг на голову. І я сподіваюсь, що сьогодні ми якраз і спостерігаємо зміну внутрішніх установок. Говорити про те, що вони вже змінилися зарано, але принаймні почався рух у цьому напрямку.

- Як ви вважаєте, рух вже незворотній?

- Наша історія свідчить, що її в будь який момент можна розвернути на 180%. На цей рахунок у мене ілюзій якраз і немає. Нам здавалося, що в 2014 році країну таки одвернули від прірви. Однак сьогодні багато в чому наше суспільне життя повернулося на попередні позиції. Пам'ятаю, у 80-90-ті я бував у Москві і тоді на всіх мітингах звучало категоричне: «Никогда Россия не вернется в прошлое!». Ну, і де вона зараз? Тому не потрібно зайвих ілюзій. Кіно – це, між іншим, важливий чинник впливу на масову громадську свідомість, і зараз ми бачимо, що попри всі мінуси насправді в Україні починає розвиватися усвідомлена політика, яка здатна змінити настрої мас.

- Ви маєте на увазі державну підтримку кінематографа, за рахунок чого вдалося таки переорієнтувати масову свідомість в правильному напрямку?

- І це теж. Коли я ще був головою Спілки написав у 2014-му відкритого листа президенту і прем'єру, звернувся до них з простим аргументом. Ми програли Крим, і взагалі багато чого програємо Росії, тому що Крим і Донбас перебували в зоні довготривалої інформаційної «артпідготовки». Відомо, перш ніж атакувати ворожі позиції, їх обробляють артилерією, а потім уже ідуть танки і піхота. Так і тут – у росіян є потужні інформаційні гармати, от вони і б'ють по наших внутрішніх позиціях. У тому листі я поставив просте запитання: а нам що, «гармати» не потрібні? Нам не потрібні вітчизняні кіно, телебачення? Ну, тоді майте на увазі, що в головах людей нічого не зміниться. І далі Україна буде втрачати і людей, і території. Наших людей обробляють чужою інформацією на наших же очах. І якщо ми хочемо їх відвоювати, потрібно щось негайно робити.

Тому я радію, що був свідком важливого законодавчого процесу і організованої роботи на всіх рівнях, і не раз висловлював свої радісні емоції з приводу нинішньої згуртованості професіоналів екранної культури. Один із підсумків – законодавчі зміни, створення нових умов для кінобізнесу. Тривалий час ми усі були як лебідь, рак та щука. І раптом лебеді, раки та щуки потягли воза в одному правильному напрямку! Все це одночасно і дивує, і вселяє оптимізм. А коли з'ясувалося, що в бюджеті на 2018-й, знову, як і в попередньому році, на кінематограф передбачена цифра 500 млн. грн. (а це означало б зупинку руху, зокрема, відсутність перспектив щодо участі держави у фінансування телесеріалів) кінематографісти і телевізійники знову згуртувались, аби вплинути на владу! Вплинули - і бюджетна сума подвоїлась. До речі, серіали – дуже важлива річ на сьогодні. Така одностайність радує і свідчить про те, що суспільство розвивається, воно об’єдналося і вже не наступає на пріснопам’ятні граблі – поламали їх і викинули. В нас і без того багато граблів - отак ідеш по вулиці нашого життя і раз по раз наступаєш, а вони ж луплять, і не кудись, а в лоба.

- Які найбільші проблеми, на ваш погляд, сьогодні є у молодого, дійсно незалежного українського кінематографа?

- З середини 90-х років у нас кіновиробництво, як відомо, практично згорнулося – до двох-трьох фільмів за рік. Це те, що називається малокартинням, що фактично означає – галузь у глибокій комі. Особливість нинішньої ситуації - поступова поява середнього покоління. Український кінематограф раніше виглядав, як та сім’я, де є діди та онуки, а батьків з якихось нещасливих обставин нема. Старше покоління несе традиції і досвід, молодь – експериментує, а от успішне масове кіно робить, власне, середнє покоління. Наслідок останніх років – те, що це покоління починає з’являтися в українському кінематографі. Назву кілька імен. Мирослав Слабошпицький – 43 роки, Тарас Ткаченко - 42, Тарас Томенко - 41, Володимир Тихий – 47, Валентин Васянович (фільм якого «Рівень чорного» висунуто цього року на премію «Оскар») - 46, Ахтем Сеїтаблаєв – 45 років.

Це покоління починало працювати ще на початку нульових, у період повного кіноматографічного застою. Їм довелося перебиватися різною роботою - знімати кліпи, рекламні ролики, навіть виїжджати в Росію, але завдяки цьому вони зберегли професію. І змогли піднятися, коли держава їх підтримала. У Сеїтаблаєва цього року вже вийшли два фільми – «Чужа молитва» і «Кіборги». Згадайте, коли таке було, щоб у одного українського режисера два фільми за рік виходило! Це сам по собі факт позитивний.

Згадайте також феноменальний успіх фільму «Плем'я» Мирослава Слабошпицького, який отримав біля п’яти десятків фестивальних нагород, причому від Канн до Торонто. Після цього ім'я Слабошпицького визнано європейським і світовим професійним товариством. Можливо, його фільми ще не для широких глядацьких мас, однак радує, що наші молоді режисери навчилися брати участь у фестивалях, хай не завжди це Канни чи Берлін, створювати підстави для підвищення резонансності своїх стрічок.

- Спрогнозуйте, коли у нас нарешті з'являться українські кіноафоризми?

- От уже «DZIDZIO Контрабас» таку можливість нам дарує. Або ж «Сторожова застава» Юрія Ковальова, яка навертає молодше покоління до нових уявлень про історію сучасної та давньої України. У тому числі, це відбувається і на рівні слова, на рівні понять та назв. Сьогодні світосприйняття молоді в хорошому сенсі українізується.

- На наш погляд, поява таких афоризмів – до всього ще й показник найвищої якості кінороботи. Фільм продовжує таким чином «жити» у народній свідомості…

- До речі, згадану кінокомедію «DZIDZIO Контрабас» дехто називає «туалетною» - зосередженою, як кажуть, в тілесному низу. Так, низ там присутній, але поряд з тим присутній і духовний верх. За сценарієм головний персонаж у виконанні Михайла Хоми на постійному зв’язку з Богом. Звичайно, це смішне спілкування, але разом з тим і серйозне. У фільмі життя показано стереоскопічно – через горизонтальні і вертикальні зв'язки, що мені найбільше сподобалося в цій картині. І ще одне. Скажімо, в Узбекистані майже 95% прокату становлять виключно узбецькі фільми. Можливо, це перебір (якби таке було у нас, я б, мабуть, засумував). До чого це я? А до того, що в Узбекистані режисери у більшості фільмів використовують розкручені імена естрадних артистів. Наша комедія в даному випадку створювалася саме за такою схемою, тобто теж розкручує співака DZIDZIO – персонаж Михайла Хоми. Настільки я знаю, вже знімається продовження фільму. І це правильно, тому що знайдена вдала комедійна маска, яку можна успішно розкручувати і тиражувати. Згадайте Чарлі Чапліна та інших комедійних героїв, які творили за принципом маски одного персонажу. В українській комедії її творці зуміли передати по сміховому оброблений, іронічний, об'ємний образ. Загальна біда багатьох вітчизняних фільмів - вони дещо площинні, раціонально влаштовані. І це «засушує» картину.

- Вважається, що зняти комедію набагато складніше ніж фільм іншого жанру – драму історичну, військову чи мелодраму. Це так?

- Здебільшого, це так. Якщо у актора немає комедійного таланту - нічого не вийде. Уявіть собі фільми Чапліна без Чапліна. Драматичний талант в акторській професії зустрічається набагато частіше за комедійний. Комедійний талант - він унікальний, штучний, тут є зачаровування сміховою харизмою актора. Згадайте класика радянської комедії Юрія Нікуліна. Дивишся на нього і вже смішно, правда? Михайло Хома теж доволі вдало знайшов цей образ - живий, який існує в масовій свідомості.

Хоча варто зазначити, якщо ми хочемо масового успіху прокату, то потрібно не 100-200 тисяч проданих квитків, а хоча б мільйон. Коли ми досягнемо цифри в один мільйон проданих квитків на один фільм, оце вже буде та точка неповернення, про яку ми говорили раніше. Така кількість переглядів вітчизняних фільмів у кінотеатрах означатиме, що українське кіно набуло потужності, швидкості і якості руху, що зміни стали вже невідворотними. Принаймні, тоді дуже важко буде його розвернути чи знищити.

Оксана Поліщук, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-