Шота Леладзе, грузинський художник-активіст з французьким громадянством
Через картини зі свастикою з чобіт російських солдатів на мене не раз нападали
29.10.2017 09:04

Чотири рази на рік, вісім років поспіль тротуар навпроти Ради Європи у Страсбурзі перетворюється на вуличну галерею патріотичного живопису. Виставка проходить в тижні, коли на сесію ПАРЄ з'їжджаються делегації з усього світу.

У такий спосіб свою громадянську позицію висловлює грузинський художник, у минулому студент харківського вузу, зараз громадянин Франції Шота Леладзе. Творіння його яскраві, образні і об'єднані спільною ідеєю: це протест проти агресії Росії, захоплення територій Грузії та України, заклик до світової спільноти протистояти Москві, за припинення війни. Про створення виставки, творчі плани, життя в Україні та Грузії, політичний притулок у Франції Шота Леладзе розповів в ексклюзивному інтерв'ю Укрінформу.

СВОЇМИ КАРТИНАМИ ЗАХИЩАЮ УКРАЇНУ ТА ГРУЗІЮ

- Пане Леладзе, розкажіть, як ви опинилися у Страсбурзі, що привело вас під стіни Ради Європи?

- Дорогі мої українські брати і сестри! Я, Шота Леладзе, навчався у Харкові в художньо-промисловому інституті (сьогодні Харківська державна академія дизайну та мистецтв - ред.), у Франції опинився з політичних причин - попросив притулку, вже 24 роки живу в Страсбурзі, громадянин країни близько тринадцяти років. Я - художник, пишу картини, роблю виставки, працюю з учнями. Один із напрямків моєї творчості - патріотичні роботи. Створюючи їх, я захищаю Грузію і мою другу батьківщину Україну від нашого сусіда-агресора. Своїми роботами я привертаю увагу до окупації, яку проводить Росія стосовно сусідніх держав, та й не тільки сусідніх. Свої виставки проводжу вже більше восьми років по чотири рази на рік - коли у Страсбурзі проходять сесії ПАРЄ.

- Розкажіть, як виникла ідея створення патріотичних робіт, організації цієї імпровізованої виставки?

- Після нападу Росії на Грузію у 2008 році я вирішив діяти в міру своїх сил, творчості, вирішив привернути увагу європейських політиків до російської агресії силою мистецтва. Хто ж міг подумати, що схожий сценарій розгорнеться в Україні! Хто знав, що Україні слід було навчитися на грузинському прикладі (агресія РФ - ред.), врахувати досвід, можливо, тоді вдалося б уникнути таких втрат.

У 2014 році, коли Росія анексувала Крим, а на сході України розв'язала війну, я на підтримку України додав кілька робіт. Перші роки після нападу Росії українці також під Радою Європи активно протестували, зараз вже такої активності нема, і я про це шкодую. Тому вирішив перейняти «естафету» - крім грузинського почав вивішувати український прапор, виставив роботи на українську тематику.

Українці - мої друзі і брати, Україна - моя друга батьківщина. По-іншому бути не може. У наших країн схожі долі, і ворог у нас один. Ми хочемо в ЄС і в НАТО, а Росія цього не хоче. Що могло зупинити Грузію, коли в часи президентства Саакашвілі країна піднялася, були реалізовані реформи? Такий стрімкий підйом могла зупинити тільки війна. Те ж саме з Україною. Не можна йти на жодні домовленості з Росією - з Путіним неможливо домовитися. У наших країн є єдиний напрям - на вступ до ЄС і НАТО.

ПАТРІОТИЧНІ РОБОТИ НЕ ПРОДАЮ, ТІЛЬКИ ТВОРЧІ

- Чи приваблює ваша виставка увагу? Як реагують на неї представники РФ?

- Протягом восьми років, які я тут стою зі своїми роботами, на мене багато разів нападали представники Росії, прямо до бійки доходило. Дуже вже їм не подобалася одна моя робота, де зображена свастика, яка складалася з чобіт російських солдатів.

Останніми роками трохи притихло, так як російська делегація тепер не приїжджає на сесії ПАРЄ. Сподіваюся, що це назавжди. Стало спокійніше. Цікаво було спостерігати, як росіяни поводилися, коли ще делегація була в ПАРЄ. Наприклад, у день сесії приїжджало 100 осіб: 30 всередині, а 70 зовні. Сиділи в машинах, фотографували, прогулювалися, перемовлялися.

Але взагалі росіяни поміняли тактику стосовно мене. Коли у них не вийшло бійкою і погрозами, то вони підійшли до мене і сказали, що збираються організовувати музей пострадянського простору і хотіли придбати мої картини. Сказали, що торгуватися не будуть і ми домовимося. Я відповів, що патріотичні роботи не продаються, тільки творчі - їх можна подивитися у майстерні. Так ми і не домовилися.

-Багато пропонували?

-Про гроші розмови не було. Думаю, якби я погодився, то запропонували б, а так я відмовив, - розмова далі не пішла.

- Дивлюся, картина, про яку ви сказали (свастика з чобіт) на колишньому місці. Більше нею не цікавляться?

- Саме цією картиною ні, але підходять постійно. Ось недавно мені якийсь представник від Росії сказав, що саме слово «Україна» означає «вкрадена у Росії земля». Уявляєте? Як можна таке придумати. У цієї країни (Росії- ред.) немає совісті: половиною земної кулі володіють і ще хочуть. У них є нафта, гроші, зброя, ядерна зброя. Світ повинен прокинутися і оцінити цю небезпеку.

ЯКЩО ВЖЕ СМЕРТЬ, ТО ЗА ТЕ, ЩО ЇЇ ВАРТЕ

- Ви сказали, що переїхали до Франції, попросивши політичного притулку. Чому вирішили виїхати з Грузії?

- Так, попросив тут політичного притулку. Працював у грузинському журналі «Крокодил» за часів правління Едуарда Шеварднадзе і бандитський уряд багато разів критикував. У якийсь момент стало небезпечно, і я зрозумів, що потрібно виїхати з країни. Я не хотів і не хочу стати сліпою жертвою. Якщо вже смерть, то за те, що її варте, точно не заради журналу «Крокодил». Я зрозумів, що, якщо буду в Європі, зможу більше зробити для своєї Батьківщини, ніж у Грузії для місцевого журналу. Політичний притулок у Франції я отримав у 1994 році.

Політичного притулку у Франції був змушений просити і мій брат Автандиль Леладзе. Він був відомим художником, а за часів Шеварднадзе була фактично оголошена війна інтелігенції. Він вирішив поїхати, так як залишатися було дуже небезпечно. Позаминулого року мій брат помер від раку у віці 63 років.

- Прийміть мої співчуття... Чи легко було адаптуватися до нового життя, вивчити мову, звикати до нового стилю життя, нової культури?

- Мені допомогло мистецтво, адже живопис не потребує слів. Якби був поетом або письменником, було б мені неперелевки. Все дуже швидко налагодилося. Зараз я пишу картини, роблю виставки, життям задоволений. Моя освіта - художник кіно, телебачення і театру. Я також роблю ілюстрації до творів французької літератури. Я вдячний французам, що вони дали мені можливість займатися моєю улюбленою справою.

Дивно, але займатися мистецтвом у Франції непросто. Багато художників, які роблять виставки, освічені, не з професійних художників, це захоплення для них. Я один з тих небагатьох, хто живе за рахунок своєї творчості. Але роботи свої продавати не люблю - вони як мої духовні діти, мені важко міняти їх на гроші. У березні наступного року в Страсбурзі буде моя велика виставка.

СУМУЮ ЗА СКРИПУЧИМИ ХАРКІВСЬКИМИ ТРАМВАЯМИ ЧАСІВ СТУДЕНТСТВА

- Ви назвали Україну своєю другою батьківщиною, сказали, що навчалися у Харкові. Розкажіть про цей період свого життя.

- За те, що я в мистецтві, за свої знання і вміння я хочу сказати велике спасибі українцям!

Я планував навчатися в Академії мистецтв у Тбілісі, у мене було направлення від мого журналу, але там за вступ захотіли величезний по тим часам хабар - 30 тисяч рублів. Чому я безмежно люблю українців - вони не вимагали і не просили ніяких грошей, подивилися на напрям і взяли мене вчитися, прихистили, дали знання.

Що сказати, і в перший місяць, та й і в перший рік, з навчанням у мене не виходило. Особливо, що стосувалося теорії, класичних технік. Але викладачі мене підбадьорювали, підтримували, наставляли, але з інституту не виганяли.

Я був ледарем, можна сказати, важко сприймав все нове. Декан наш, Володимир Іванович Лесняк, велика людина, він завжди мене лаяв, називав талановитим ледарем, соромив. Саме українці показали мені, як треба любити Батьківщину, як треба любити друзів, як приймати своїх близьких. Це безцінні і незабутні роки. Я постійно перебуваю ніби уві сні. І не в Тбілісі, Кутаїсі, а в Харкові.

- Який зі спогадів найяскравіший?

- Пам'ятаю після занять у Харкові я сідав у трамвай, досі пам'ятаю цей скрип рейок, вуличні ліхтарі, серце переповнювала ностальгія, відчуття меланхолійні, любов і сентиментальність. Біля Молодіжного парку була церква, там у дворі бабусі сиділи. Як же вони співали, яке це було видовище!

Я ночами часто сидів у Харкові на вокзалі і дивився на людей, робив замальовки. Я пам'ятаю ці нічні трапези на газетах, цю просту їжу, якою люди тоді харчувалися (чорний хліб, сир, картопля). Поїзди приходили і йшли, люди змінювалися, але тоді люди були із вмістом, з особливим змістом, з болем в очах.

Коли приїхав у Страсбург, отримав документи, відразу побіг на вокзал. Ні в кого болю в очах немає, все чисто, ніхто не дістає їжу. Внутрішню сентиментальність, зворушливість тут рідко зустрінеш, немає тут у них болю та душевних страждань.

- Хотіли б повернутися до Харкова?

- Так, звичайно. Але друзі з Харкова пишуть, що цих старих трамваїв вже немає, а в мене було «ускладнення» саме на трамваї (сміється). Є і в Страсбурзі трамваї, але вони не скриплять, вони не хитаються, як у Харкові за часів мого навчання.

Пам'ятаю Харків дуже добре, хоча навчання завершив у Тбілісі. Коли закінчив третій курс у Харкові, в Грузії прийшов до влади народний уряд і мене запросили повернутися в країну і знову брати участь у виданні журналу. І я повернувся. Диплом вже отримував в Академії мистецтв Грузії.

- Звідки художник Леладзе черпає натхнення сьогодні?

- Я привіз з собою до Франції велику мідну каструлю, в ній ніби варяться мої спогади про минуле, про навчання, про Харків, Тбілісі, друзів. Вона мені нагадує про минуле. Намагаюся «підкидати дров», «підтримую вогонь» під цією «каструлею зі спогадами». Звідти, з минулого, і черпаю натхнення.

У Страсбурзі люблю гуляти в старому місті вночі, тут дуже хороша аура. Вдень не так, а ось вночі дуже приємна атмосфера.

На мене взагалі більше впливає поезія, ніж живопис. Поезія, класична музика також дуже підживлюють. Французьку поезію і літературу я дуже любив з дитинства. Це, напевно, була моя доля.

Ольга Будник, Страсбург.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-