З юристом за освітою, піаністом Майдану, бійцем батальйону «Донбас» і сержантом-гранатометником ЗСУ Ігорем Михайлишиним я познайомилася на презентації арт-проекту «Мистецтво Незалежності» в Національному музеї історії України. Представляючи музиканта, ведуча проекту сказала, що Ігор лише на кілька років старший за її сина, проте його біографія вже вмістила стільки подій, що їх вистачило б на книжку або захопливий фільм. Судіть самі: Майдан, добробат, Іловайськ, 120 днів полону, повернення в АТО, демобілізація і... вступ до Київського інституту музики ім. Р.Глієра. 

В інтерв'ю Укрінформу 26-річний студент-ветеран розповів, яку подію в житті вважає переломною, чому події під Іловайськом, на його думку, є не трагічною, а повчальною сторінкою війни, якою він бачить реінтеграцію Донбасу і про що мріє як музикант.

НА МАЙДАНІ Я ПОБАЧИВ УЯВНИЙ СИЛУЕТ НЕЗАЛЕЖНОЇ ЛЮДИНИ

- Ігоре, у вашому житті було багато знакових подій. Яка з них умовно розділила його на «до» і «після»?

- Звісно, переломним моментом у плані зміни світогляду, думок і устремлінь для мене став Євромайдан.

До тих подій я був абсолютно аполітичною людиною. Звісно, я знав, хто є ключовими фігурами в нашій політиці. Але тоді в нашій країні відбувалося багато незрозумілих речей, причому більшість із них – на політичному підгрунті. Мене це все бісило, тож я старався триматися від політики якнайдалі.

Я закінчив юридичний – у нашій родині ціла династія юристів: і дідо, і тато, і ми з братом. А від діда я ще змалечку чув, що політика – то є брудне болото.

- Як же ви опинилися на Майдані з такими поглядами?

- Все почалося з конфлікту з батьком. Коли люди вийшли на протест на Майдані, батьки дуже пильно за цим стежили – мама не відходила від телевізора, батько цілими днями збирав у Інтернеті новини з Києва. А я цього не розумів і одного дня виступив із критикою, що вони витрачають на це купу часу. Ми з батьком навіть посварилися, і він тоді сказав: «Що ти тут сидиш і критикуєш, ліпше б ти там сидів!».

Мене це заїло, я весь наступний день над цим думав, а потім узяв квиток і поїхав до Києва.

Я походив по різних об'єктах – побував і в Жовтневому, і в тоді ще цілому Будинку профспілок, познайомився з ситуацією, з людьми, а десь через три-чотири дні повернувся додому на Івано-Франківщину. 

У Києві я ще не усвідомлював, що Майдан мене «зачепив», а коли приїхав додому, відчув, що тягне назад.

Мені сподобалось, що там у всьому проступав уявний силует незалежної людини – ніхто не боявся висловлювати свої думки, приймати якісь рішення і стосовно побуту, і вираження громадянської позиції. Тож я посидів тиждень удома і сказав, що знову поїду на Майдан.

Ми приїхали якраз після другої спроби нічного розгону протестувальників 11 грудня. Пам'ятаю, йшов по Хрещатику, а в КМДА закрилися активісти. Міліція їх оточила, а вони поливали її водою і жбурляли в її бік поліна. Мене це дуже вразило. Тоді я зрозумів, що на Майдані реально відбуваються вражаючі речі, і я хочу бути тут.

Я залишився у Києві. Ночував у двоюрідного брата на Лівому березі, а більшу частину доби проводив на Майдані. Ще ходив на протести під суди, бо тоді вже почалися арешти активістів, на віче. Але я ще не повністю усвідомлював себе як частину цього протесту. Остаточне усвідомлення відбулося після подій на Грушевського у січні 2014-го.

- А як ви стали піаністом Майдану? І взагалі, коли музика стала частиною вашого життя?

- Я сам учився грати на фортепіано – це був такий внутрішній рушій. Завантажив збірки класичних творів і, якщо твір мені подобався, незважаючи на важкість, сідав і розучував. Іноді це забирало доволі багато часу. Найдовше було з «Токкатою і фугою ре мінор» Баха – я цей твір розбирав років п'ять!

У мене була вчителька Людмила Маркіянівна Ковалюк, яка викладала у музичній школі. Десь раз на півроку я до неї заходив і показував, що можу. Іноді вона заплющувала очі, щоб не дивитися на мої «зажаті» руки. Я й сам розумів, що то погано, але хотів, щоб було краще, і продовжував тренуватися. 

Щоправда, коли я закінчував школу, в мене ще не було сильного бажання неодмінно вступити на музичний. Та й батьки казали, що заробітками музиканта забезпечити сім'ю буде важко. Тому ми й вирішили, що ніби  раціональніше вступати на юридичний.

Але музика залишалася моїм хобі. Я грав для себе, на публіці ніде не виступав – на Майдані це було вперше.

Тоді біля КМДА поставили інструмент, але переді мною стояла така дуже велика уявна стіна, яку треба було розбити. Я боявся публіки, боявся осуду. Але дивлюся – купа людей сідає і грає, то чому я не зможу?

Я заграв «Токкату і фугу» Баха. Тоді було холодно, вона в мене трохи кривенько вийшла, я навіть чув, як одна жінка казала: «Ой, які пальці криві!», але публіці сподобалося. Після цього я, коли натрапляв на  інструмент, то вже підходив і грав. Те, що я переборов страх гри на публіці, дало мені якусь упевненість.

- А з іншими майданівськими піаністами ви знайомі?

- Так. Я там познайомився з Богданом із Запоріжжя – це той, що у балаклаві грав. Ще там був один хлопець-львів'янин, його називали Вова зі Львова. Було також кілька музикантів із консерваторії. Ми збиралися біля КМДА десь о десятій-одинадцятій вечора і влаштовували нічні концерти – хто що знав, те й грав, аж поки вранці метро не відкривалося.

Завдяки музиці в мене тоді зав'язалося багато знайомств.

- З нині діючими політиками на Майдані доводилося близько перетинатися? 

- З Кличком перетинався... Пам'ятаю, як Яценюк  казав, що поведе на штурм Адміністрації Януковича і про «Кулю в лоб», а потім з'їхав.

- Тобто враження  про майданівських політиків у вас склалося не дуже позитивне?

- Взагалі негативне!

А ще для мене дуже болісно, що я не брав участі  у подіях  18-20 лютого. Я тоді захворів на пневмонію і цілий тиждень пролежав на квартирі з температурою під 40, а потім мене відвезли додому. Я там пробув два тижні, мене лікували крапельницями.

Після одужання я трохи походив у місцеву самооборону, але зрозумів, що мені там нема чого робити, і на початку березня знову поїхав до Києва. І там я дав собі внутрішню обіцянку, що буду на Майдані до президентських виборів.

Я записався у 32-гу гуцульську сотню, і ми разом охороняли територіальні виборчі дільниці й слідкували за порядком на виборах.

МЕНІ ПОЩАСТИЛО, ЩО НАШ КОМАНДИР «ЛЕРМОНТОВ» БУВ СТРАШЕННО ГОЛОДНИЙ ДО ВІЙНИ

- А коли ви вирішили піти в АТО?

- Коли вже навесні почалася окупація Криму, з нашої сотні багато хлопців записалося у перший батальйон Нацгвардії Кульчицького.

Тоді як гриби після дощу повиростало багато батальйонів – кожний політик хотів мати власну армію. Тоді Тимошенко набирала в Рух опору, Ляшко – в батальйон «Україна». У нас на Майдані була комендатура, і там роздавали анкети Руху опору. Але там не писалося, від кого це, а нам казали: «Записуйтеся, на Трухановому острові буде полігон, ви там будете тренуватися».

Ми спочатку були наївні й позаписувалися, а потім хтось довідався, що це від Тимошенко, пішли всі гуртом у комендатуру, забрали анкети і порвали.

Тоді багато батальйонів формувалося – «Айдар», «Золоті ворота», «Донбас». Я по Інтернету подивився інтерв'ю комбата Семенченка, він розповідав про бойовий шлях батальйону. Мені сподобалося, я показав своїм хлопцям, їм також сподобалося, і я загітував їх іти туди.

25 травня відбулись президентські вибори, а вже 3-4 червня ми потрапили на тренувальну базу батальйону «Донбас» у Нові Петрівці.

- Ви на той час були юристом і музикантом. А що ви вміли як боєць?

- Ну чому – я ж був на той час революціонером, а цілком логічно, що революціонер іде воювати (сміється).

Коктейлів я накидався дуже багато! А з військових навичок... Я в армії не служив, але в одному з наметів на Майдані був ММГ – муляж автомата Калашникова, і хто хотів, міг навчитися складати-розбирати.

Я два дні туди ходив, і мене там цього навчили – оце була єдина військова навичка, яку я здобув до батальйону.

- Але ж ви маєте військову спеціальність гранатометника, тобто пройшли якийсь вишкіл?

- Так, я його проходив на полігоні цілий місяць, навіть більше, поки формувався батальйон, – і  стріляли, і фізичною підготовкою займалися.

У наш намет тоді переселили мого майбутнього командира з позивним «Лермонтов» (офіцер батальйону «Донбас» Михайло Ніколов – ред.) Йому доручили створити гранатометний взвод, і він спитав у нашому наметі, чи є охочі. Я сказав: «А чом би й ні?».

- А позивний «Піаніст» ви коли отримали?

- Його кожний сам собі придумував. Я спочатку хотів узяти «Юрист» чи «Адвокат», але вони були зайняті, тому я обрав «Піаніст».

- Чи важко було піаністу навчитися стріляти з гранатомета?

- З гранатометом узагалі цікава історія вийшла. У нас по штату був і якимось дивом до нас потрапив не звичайний ручний гранатомет, а станковий – на тринозі, він важить під 60 кг і стріляє на 4 км. У батальйоні ніхто ніколи такого не бачив, не те щоб міг навчити з нього стріляти…

Тоді командир сказав пошукати інструкцію в Інтернеті. Ми знайшли і два тижні її зубрили, а потім нам сказали, що ми поїдемо на полігон у Дівички вчитися стріляти з цього гранатомета.

Нам влаштували перші й останні стрільби. Ми тоді дуже добре відстрілялися, навіть полковник Нацгвардії, в якого потім питали про наші результати, казав, що «на удивление, они попадают во все цели».

Після того ми повернулися назад у Нові Петрівці і поїхали на схід. 11 липня виїхали, а 13-го вже були у Бахмуті.

- Ви пам'ятаєте свій перший бій?

- Авжеж! Це було 18 липня. Ми тоді звільняли Попасну. Батальйон поділили на дві частини – одна штурмувала місто з півдня, друга – із заходу. Ми якраз ішли в західній частині. А оскільки ми не мали свого транспорту для пересування гранатомета, нас посадили на БТР, до якого ми прикріпили гранатомет, і вийшов такий ніби танк.

Ми поїхали до точки, яку мали захопити. Кругом «зеленка»: кущі, дерева – такий тунель, а в кінці напис «Попасна» і ворожий блокпост.

Пам'ятаю, їдемо на цьому БТРі, з однієї і другої сторони йдуть штурмовики чоловік по тридцять, ми помалу сунемо, аж поки по нас не почали стріляти з автомата. Я спочатку голову сховав, а потім озирнувся навкруги – нікого немає, всі поховалися в кущі, тільки ми вдвох із напарником на БТРі. 

Ми тоді дуже перелякалися і теж зістрибнули звідти (сміється). А наш командир це побачив, накричав і скомандував: «До зброї!». Ми тоді під кулями ледве вилізли на БТР і стрельнули, ворожий вогонь вже зупинився, і тоді наші пройшли далі.

Того дня ми той блокпост так і не захопили, бо друга група батальйону потрапила в засідку, у них були значні втрати, через це й досі йдуть розборки.

- А взагалі, ви часто брали участь у бойових діях?

- Не знаю, як сказали б інші, але я скажу, що моєму підрозділу пощастило – нам попався командир «Лермонтов», який був страшенно голодний до війни! Він нас усюди записував – ми брали участь у загальних боях разом з усім батальйоном і окремо виїздили багато разів. Тож за ті пару місяців ми набралися колосального досвіду, і в наш підрозділ хотіли потрапити дуже багато бійців з тих, хто не воював.

- В одному з інтерв'ю ви сказали, що ніколи не жили таким яскравим життям, як на війні. Але ж це кров, біль, втрати. Що ви мали на увазі?

- Звісно, війни без смерті не буває... Але людина там переживає цілий спектр емоцій, причому в їхніх максимальних проявах. Якщо є радість, то така, якої ти ціле життя можеш не відчути, якщо смуток або скорбота – це так само по максимуму. І дружба також. Наприклад, у мене тоді загинуло десять товаришів, з якими я був знайомий лише місяць, але я їх настільки добре знав – краще від рідного брата! 

- Ви пройшли таку страшну сторінку цієї війни, як Іловайськ...

- Це як для кого – для мене вона скоріше повчальна!

Найголовніший урок, який ми винесли з Іловайська і з того виходу звідти, – що російській армії можна дати відсіч. 

- Про яку відсіч ви говорите, коли стільки наших бійців загинуло і потрапило в оточення?

- Ви просто не знаєте, що там тоді було!

Ми ціле літо 2014-го воювали з сепаратистами, а десь уже на початку серпня почали проскакувати російські диверсійні групи, але ми ще з ними впритул не стикалися. А вже коли виходили з Іловайська і нашу колону розбили, тоді ми взнали, що то вже російська армія.

Спочатку всі були страшенно нажахані, тому що ми ще ніколи з професійною армією не зустрічалися, і думали, що вони зараз усіх нас переб'ють. Наприклад, у Червоносільське наших заїхало десь 300 бійців, у тому числі ЗСУ, а воювало чоловік 30-50, причому левова частка була з нашого батальйону. Тобто можете собі уявити бойовий дух у цієї півсотні чоловік! Повірте, навіть росіяни такого не очікували. Мало-помалу почав наростати контрнаступ, і ми цією кількістю бійців змогли знищити кілька ворожих танків. 

19 серпня в Іловайську Семенченка поранили, він тоді передав командування Філіну (підполковник В'ячеслав Власенко – ред.). А коли ми виходили, Філін ішов у авангарді колони, вони пролетіли вперед, а основна колона застрягла. З офіцерів залишилися «Лермонтов» і «Дєд» (командир третьої штурмової роти батальйону «Донбас» полковник Анатолій Крайнов – ред.).

Тоді, пам'ятаю, подзвонили Семенченку, він сказав зайняти кругову оборону. Вже потім, у полоні, вони питали, чому ми не діяли за Статутом, бо якщо колону обстрілюють, вона має відразу зупинитися,  спішитися і зайняти оборону. А, наприклад, я, та й більшість батальйону, ніякого Статуту не знали, і якби ми так зробили, нас усіх там би й розстріляли. А ми тоді на «Жигулях» на танки поперли, і те, що ми не зупинилися, нас врятувало.

Тоді росіяни, а не ми першими запросили перемир'я, мовляв, хлопці, дайте ми своїх убитих заберемо. Тобто ми й далі боролися б. А насправді вони відтягнули на кілометр усю свою техніку і людей, а в нас дальнобійної зброї не було, і нам уже залишилося тільки сидіти і ловити снаряди. 

Коли вже нас, полонених, вели полями, там стояло 29 артилерійських установок, які в той день обстрілювали наші позиції, а в нас не було жодної, лише один-два гранатомети.

Тож можна сказати, ми тоді зрозуміли, що не такий страшний ворог, як його малюють. Можна і з росіянами воювати!

ГРА НА ФОРТЕПІАНО У ПОЛОНІ, МОЖЛИВО, БУЛА ЗНАКОМ, ЯКИЙ ВИЗНАЧИВ МОЮ ДОЛЮ

- Якими були перші відчуття у полоні?

- Нас повезли на машинах у Донецьк. Ми всі вже по десять разів попрощалися з життям, бо думали, що привезуть, умовно кажучи, познайомляться, поставлять до стінки і розстріляють.

Якраз був День шахтаря, плюс ще їм «на блюдечку» принесли батальйон «Донбас», тож там панувала ейфорія. Нас вишикували, годину чи дві розпитували, хто є хто. Тоді всім дісталося...

- Били?

- Вони всіх били. Потім нас повели в підвал. В принципі, ми й тоді ще думали, що нас розстріляють. Міркували так: якщо їсти дадуть, то не розстріляють, а якщо не дадуть, тоді поставлять до стінки.

Ми тоді просиділи без їжі цілий вечір і цілу ніч, і аж надвечір наступного дня нам дали поїсти.

Потім була купа допитів, кожного викликали. У мене запитували, звідки я, чому пішов воювати, про позивний «Піаніст», де граю.

- Ви їм розповідали про все так, як зараз мені, чи щось приховували?

- Ну... Єдине, за що мені соромно, – що я тоді не признався, що з гранатометного взвода, а сказав, що з роти, яка охороняла склади. Там майже всі наші були з передових загонів – штурмовики, розвідники, гранатометники, а в полоні всі стали водіями, кухарями, охоронцями і так далі.

Звісно, вищі чини в них знали, хто ми, бо мали наші штатні списки, а цим, щоб було менше побоїв, ми назвалися якимись дрібними охоронцями, і вони, в принципі, вірили.

- Тобто у полоні до вас ставилися більш-менш нормально?

- У Донецьку було непереливки, але терпимо. Взагалі там не було нічого такого, чого не можна витримати. Якби людина не витримувала, вона б із собою щось зробила. А в нас усі живі повернулися.

- Що найскладніше витримати в полоні – фізичні знущання, обмеження свободи, моральні муки?

- Все! Найбільше дошкуляли не так побої, як моральний тиск: кожної ночі – допити, мого командира могли забрати на допит в обід, а повертався він о шостій ранку, і так могло тривати три-чотири тижні підряд.

Але ми намагалися підтримувати один одного і самі себе. Як? Сміхом! Сміялися над усім, над чим тільки можна! Наприклад, коли боєць приходив побитий з допиту чи його заносили, ми всі до нього підходили і розповідали якісь жарти, навіть над тими побоями його намагалися жартувати, і він теж крізь сльози разом з нами сміявся.

- У полоні у вас був майже такий самий епізод, як у фільмі «Піаніст» Романа Поланські, тільки його герой, щоб довести, що він музикант, грав твір Шопена німецькому офіцеру, а ви – охоронцю-сепаратисту. Розкажіть, як ви заграли у полоні.

- Можливо, це був якийсь знак, який визначив мою подальшу долю.

Після Донецька нас – 70 чоловік, яких вони вважали більш-менш безпечними, бо всіх офіцерів і тих, хто чимось відзначився, залишили в СБУ – перевезли до Іловайська. Нам сказали, що дають можливість «спокутувати провину перед донецьким народом» і відбудувати зруйноване місто.

В Іловайську утворилася така собі умовна біржа праці. Місцеві жителі зверталися в комендатуру із заявками, що в їхню хату, приміром, влучив снаряд і розніс дах, їм потрібно п'ять-шість «укропів» на стільки-то днів, щоб його відновити.

Ми працювали на різних об'єктах. А одного разу на «біржу» звернулися з музичної школи, сказали, що треба відновити розбитий «Градом» дах і повністю засклити фасад. Туди виділили працювати 10 наших хлопців, але мене спочатку не взяли. А пізніше один із них, боєць з нашого батальйону Чингіз, сказав: «Ти піаніст, а там є купа музичних інструментів, може, замість мене піди та спробуй». Я з радістю погодився.

У перший день у мене ще доступу до інструментів не було – я носив скло, чистив дах, а потім нарешті потрапив туди, де стояло піаніно. Я спитав у сепаратиста, який нас охороняв, чи можна щось заграти. Він каже: «Грай!» 

Я сів за інструмент і замислився, що ж заграти. Спочатку хотів перевірити, чи згадаю «Місячну сонату». Згадав. А потім, коли сидів і грав, у мене виникла асоціація: «Це ж як у фільмі «Піаніст»!»  А я обидва твори з нього знав і суто для себе заграв також,.

Я думаю, що охоронець навряд чи бачив той фільм, але для мене це було символічно.

Йому сподобалося. На звуки музики прийшли також вчительки, директор, почали розпитувати, хто я такий.

Я розговорився з директоркою, сказав, що піаніно розстроєне, я міг би настроїти. Вони за тиждень-два знайшли мені ключ, і я по всіх класах настроїв інструменти.

А той охоронець потім, як напивався, казав: «Иди, Шуберт, сыграй!».

ПОГАНІ Й ДОБРІ ЛЮДИ Є У БУДЬ-ЯКОМУ РЕГІОНІ

- А як до вас ставилися місцеві жителі? Ви були для них ворогами?

- По-різному. Наприклад, друг мені розказував, що одна жінка, до якої їх направили на роботу, кричала, коли забирала наших хлопців на КПП: «Сволочи! Разрушили мой дом! Я им покажу!». А коли вони до неї прийшли, зачинила двері, почала плакати і всіх обнімати. Вона всіх нагодувала, дозволила помитися і подзвонити додому.

Нам багато людей допомагало – і їжу приносили, і телефони давали. Вороже ставлення, звісно, теж було – коли нас вели, ми чули купу прокльонів, дехто казав: «Дайте мені автомат, я їх усіх зараз розстріляю!». Багато було всякого...

- Ви із Західної України, воювали на Донбасі, а тепер живете у Києві. Чи справді менталітет українців у різних регіонах сильно відрізняється, як заведено вважати?

- Я помітив таку річ, яка стосується будь-якого регіону, села чи міста: скрізь є люди добрі, є погані, є заздрісні, є відкриті й щирі. Тому на сході є такі самі люди, як і в мене дома, і тут, у Києві – і добрі, й погані.

- Гаразд, спитаю інакше: який типаж визначає характер східного регіону?

- Я не скажу, що людей, які ставилися до нас добре і допомагали, там була критична маса, але вони були. А більшість становили, як би це сказати... люди тяжкої ручної праці з відповідним світоглядом.

- Зараз у суспільстві обговорюються різні варіанти реінтеграції Донбасу. На вашу думка як учасника подій, що для цього потрібно зробити?

- Нашій армії треба дійти до кордону – тільки через це!  Бо ті, хто там проти нас зараз стоїть, іншої мови, окрім мови сили, не розуміють. Якщо наша сторона проявлятиме слабкість, вони будуть тиснути.

- Уявімо, що вам як адвокату довелось захищати позицію тих представників Донбасу, які казали, що не тільки майданівцям можна повстати проти влади, а й їм теж. Ви змогли б знайти якісь аргументи на їхній захист?

- Та які можуть бути аргументи за них? Там російська армія зайшла і це все підбурювала! Це була спланована операція.

Говорити зараз, що сепаратисти там самі усе почали, – це просто спекуляція! Адже всі вже давно знають, що на Донбас зайшов Гіркін із своїми, є купа відео, як вони приходили з автоматами і захоплювали мерії. Я розмовляв з багатьма людьми, які так само це все бачили.

Я б зрозумів, якби у нас був мирний час, і мешканці Донбасу виявили таку волю. У нас є такі механізми, як загальнонаціональний референдум, і всі питання через це можна спокійно вирішити. Але кликати до себе ворога...  Звісно, що це нечисті справи. 

- Як, на ваш погляд, буде розвиватися ситуація на Донбасі?

- Зараз вона все більше й більше заморожується. А оскільки найголовніша подія в нашій країні – це вибори, і все в нас робиться під них, то вже наступні вибори це покажуть.

НІХТО З ОДНОКУРСНИКІВ МОЄЇ БІОГРАФІЇ НЕ ЗНАЄ

- Ви часто повертаєтеся думками в минуле? Чи ви його «перегорнули» і пішли далі?

- Ні, це неможливо перегорнути! Я буду не я, якщо забуду все, що було, і думатиму лише про майбутнє.

- У вас був поствоєнний синдром?

- Я, порівняно з моїми побратимами, якось так непомітно перейшов до мирного життя, що можна навіть сказати, що й не було. Коли хлопці розповідали, що з ними коїлося, які емоційні хвилі накочували – то сльози, то агресія, для мене це було дивно.

- Чим ви займалися протягом року після звільнення з армії?

- Можна сказати, що проходив «акліматизацію» – я ж два роки провів на війні, треба було в'їхати в ситуацію. Готувався до вступу на музичний.

- Коли ви вирішили кардинально змінити професію?

- Напевно, в кожної людини є період, коли вона шукає власну мету, якусь ідею, щоб визначити, куди йти далі. Я також шукав і тоді, коли закінчив юридичний. Це була робота, але я її не любив. Я любив грати.

В мене у полоні була одна бесіда, яка поставила остаточну крапку в моїх пошуках. Я її пам'ятаю, як тепер.

Ми розмовляли з другом, також юристом, і він спитав, що я найбільше люблю робити. Я сказав, що грати. Тоді він спитав, чому я не пішов учитися на музиканта. Я відповів словами батьків, що цим не заробиш на життя. А він каже: «Якщо людина любить свою справу, вона обов'язково буде в ній успішною!»

Після тієї розмови у мені все перевернулося. Це вже була відправна точка, яка й визначила мій подальший шлях.

Але з першого разу вступити не вийшло, бо в мене було дуже мало часу на підготовку. Я тоді й репертуару добре не вивчив, і руки були зажаті, тож мені порадили рік позайматися, відпочити, і тоді вже вступати.

- У вас були якість пільги при вступі як в учасника АТО?

- Я міг складати або ЗНО, або іспити. Це мені допомогло, бо я до ЗНО не встиг підготуватися. А ще завдяки належності до пільгової категорії я зміг вступити на бюджетне навчання.

- Які у вас стосунки з однокурсниками? Там, напевно, «зелена» молодь, а ви – ветеран.

- Я ж ніде цього не афішую. Моєї біографії ніхто з них не знає – я не хочу виставляти оце все напоказ, щоб мені надавали якісь переваги або, навпаки, засуджували. Я хочу бути таким, як усі.

- Ви як піаніст продовжуєте участь у проекті «Мистецтво незалежності»?

- Так, він триватиме до листопада, і я кожної суботи даю в музеї невеличкі концерти. Намагаємося якось їх урізноманітнити – читали вірші, а ще залучаємо до них лауреатів конкурсу «Каштановий рояль», у якому я теж два роки підряд брав участь. 

Хочеться, щоб про цей проект дізналося більше людей, і щоб вони не забували, що війна триває.

- На вашу думку, мистецтво може бути поза політикою? Адже іноді можна почути від митців, що вони просто співають або грають.

- Думаю, що мистецтво буде поза політикою тільки після нашої перемоги у війні.

Ті самі митці повинні мати якісь етичні принципи. Я не розумію, як можна співати ворогові, який напав на твою батьківщину, або розважати людей, які виступають за те, щоб знищити пів твоєї країни.

- А якби, приміром, вам запропонували виступити у Донецьку і просто заграти Баха?

- Коли ми заїдемо туди на танках, тоді я їм заграю Баха! І не інакше!

Надія Юрченко, Київ.

Фото: Олена Худякова, Укрінформ