Юлія Литвинець, директор Національного художнього музею
Уся декомунізація нам обійшлася в 50 гривень і зламану 2-тонну лебідку
03.10.2017 14:38 2927

Національний художній музей України, якому вже більше ста років, пережив усі етапи важкої української історії разом із нашою країною – експропріацію, ідеологізацію, пограбування, і нарешті національне відродження.

Його заснували легендарні київські меценати з родини Терещенків і Ханенків, а розбудовували вчені зі світовим ім'ям Вікентій Хвойка, Микола Біляшівський, Данило Щербаківський. Вони передавали музею на зберігання раритети, якими могли б пишатися Лувр чи Прадо.

Однак із встановленням комуністичної диктатури наші скарби давнини почали нахабно вивозити до Москви радянські чиновники, а під час другої світової війни – фашисти в Німеччину. Навіть за часів незалежної України на колекцію музею зазіхнули можновладці режиму Януковича, вкравши картини під виглядом тимчасового зберігання в Кабінеті міністрів. Під час Революції Гідності музей взагалі стояв на рубежі протистояння. І це наче стало символом того, що українці билися за українську культуру та ідентичність.

Про те, як сьогодні музей намагається вберегти свою колекцію, які твори, вкрадені Росією, вже неможливо повернути, чому досі не завершена справа про підробки пейзажів Миколи Глущенка, та як музей відповів на сучасні запити українців щодо повернення своєї історії, Укрінформу розповіла директор Національного художнього музею Юлія Литвинець.

- Юліє Олександрівно, Національний художній музей для нашої країни – це як Метрополітен-музей для США чи Лувр для Франції. Але яке місце він займає на музейній карті планети? Його знають за кордоном?

- Це складне запитання, бо спочатку потрібно запитати – наскільки він знаний в Україні? І навіть – наскільки він знаний у Києві? І тут ми торкаємося великої проблеми – наскільки в Україні розвинені музеї й популярні серед широкої публіки?

- Справді, щоб потрапити до Ермітажу, потрібно вистояти в черзі, а у нас ажіотажу немає...

- Бо ви називаєте музеї, які є надбанням країн-імперій. Лувр і Ермітаж поповнювалися за рахунок інших країн, це імперські музеї. Метрополітен скуповував раритети з усього світу, коли Європа лежала в руїнах після світових воєн. А Україна завжди була країною, яка входила до складу інших імперій, і лише віддавала комусь свої надбання.

- Хіба Ермітаж чи Третьяковська галерея цікавилися українським мистецтвом?

- Так. Росія забрала собі дуже багато давніх археологічних об'єктів. В «Золотій скарбниці» Ермітажу зберігаються скарби, знайдені на території України.

- Це археологія, а чи цікавив їх живопис?

- В Третьяковці на вході відвідувачів зустрічає мозаїка Дмитра Солунського, знята з Михайлівського собору в Києві. Перед тим, як підірвати цей давньоруський храм у 1930-ті роки минулого століття, зі стін зняли мозаїки і перенесли на зберігання в Софійський собор. До 1939 року ці раритети були на обліку в нашому музеї, навіть були в експозиції, а потім їх повезли на виставку в Москву, і… залишили там назавжди. Після Другої світової війни співробітники Третьяковської галереї намагалися цю ситуацію залагодити, і провели начебто обмін мистецькими творами, але насправді нашому музею вони передали другосортні пам'ятки, зовсім не тієї художньої вартості. А якщо звернутися до ще давнішої історії НХМУ, то на початку встановлення радянської влади в Києві з нашого музею вилучили чимало творів, які потім перевезли в так званий Держохорон (Госхран). Їх призначили для продажу за кордон, а речі з коштовних металів мали переплавити. І нам тепер точно відомо, що деякі з цих пам'яток дивним чином опинилися в музеї Кремля.

- Чи були спроби щось повернути назад?

- Так, але вони не мали успіху.

- Цікаво, а німці вивозили роботи українських художників до Німеччини?

- Звісно. Під час Другої світової війни київські музеї – наш, російського мистецтва та імені Ханенків ще були об'єднані в один. Очолювала його Поліна Кульженко. У своїх спогадах вона писала, що німці під час відступу вивезли з Києва цілий ешелон творів мистецтва, серед іншого там був і український авангард. Тобто, німці оцінили його вище, ніж тодішні комуністичні вожді, які забороняли авангардне мистецтво. Окупанти також вивозили ікони, європейський живопис, твори класицизму. Потім писали, що в місце, де зберігались ящики з мистецькими творами, начебто потрапила бомба, і всі твори пропали. Але після війни частина робіт все таки повернулася в СРСР, і Поліна Кульженко засвідчила, що після бомбардування їй не дали можливості на них навіть подивитися. Повернення відбувалося через Москву, тож історія про те, що якісь роботи начебто знищені снарядами, викликає великі сумніви. Просто цією легендою прикрилися, щоб привласнити наші раритети. Про це свідчить хоча б те, що наша ікона «Соглядатаї землі Ханаанської»  знайшлася в Новгородському державному музеї-заповіднику, і 1979 році тамтешні музейники нам її повернули. Але чимало з того, що Німеччина повертала в Україну з вивезеного під час війни, осідало в Москві, не дійшовши до рідних музеїв.

- А чим закінчилася історія про вкрадені колишніми керівниками Кабінету міністрів чотири картини Миколи Глущенка, які прикрашали офіси високопосадовців?

- Поки нічим. Міліція відкрила кримінальну справу, довгий час велося розслідування, після Майдану справу передали до прокуратури, і там дійсно було багато зроблено. Нас визнали потерпілою стороною, було проведено чимало слідчих дій, але нині ситуація зайшла в глухий кут, бо прокуратура передала справу назад  до поліції, навіть не повідомивши про це музей. Ми про це дізналися випадково – завдяки журналісту, який зробив запит у прокуратуру для своєї публікації. Тож зараз пишемо листи з вимогою довести справу до кінця. Це дуже неприємна історія, адже прокуратура так і не змогла визначити, хто саме вкрав картини. А пейзажі Миколи Глущенка для нас фактично втрачені.

- Насправді з Кабміну вам намагалися повернути підробки цих картин. Наскільки сьогодні актуальна тема підробок, бо на арт-ринку час від часу випливають фейкові твори Миколи Глущенка, Сергія Шишка, інших радянських пейзажистів.

- Бо пейзажі найлегше підробити. В музей часто звертаються з проханням про мистецтвознавчу експертизу, але серед цих творів мало тих, що не належать заявленим авторам. Навала підробок була до 2010-2012 року. Тоді заможні люди прагнули колекціонувати твори мистецтва. А зараз якось не до картин. В Україні продовжується спад арт-ринку і ринку антикваріату.

- Чи було таке, що вам намагалися продати підробки?

- У цьому немає сенсу, бо музей нічого не купує.

- Як? Пам'ятаю, коли я в 1990-х роках працювала в фондах чернігівського заповідника, то особисто відбирала твори на закупку. Невже ця можливість вже скасована?

- Так. Ми лише приймаємо подарунки.

- Але ж вартісні речі не подарують – лише те, що не шкода.

- Ми багато працюємо з сучасними художниками і колекціонерами, які нам передають свої твори...

- А якщо є потреба купити щось із аукціону, наприклад, чи в приватного колекціонера?

- Це нереально. Коштів на поповнення колекції держава не виділяє. Все, на що ми отримуємо гроші від держави – це охорона, комунальні послуги і зарплата працівників. На інше, починаючи з туалетного паперу і закінчуючи лампочками, ми мусимо заробляти самі.

- Які ж послуги може надавати музей?

- Насправді, їх немало – перелік цих послуг затвердив Кабмін. Це показ нашої колекції, лекції про мистецтво, екскурсії. У нас багато дитячих програм, робимо експертизи. Є ще фотографування, проведення спільних заходів.

- Весілля можна у вас влаштувати?

- Це вже ні! Ми музей, тому орієнтовані на наших відвідувачів. А влаштовувати бенкети чи весілля – це для нас вже за межами пристойності (сміємося).

- Я подивилася ваш кіоск. Чому там немає таких сувенірів, як привозять, приміром, з Лувру чи Прадо – хусточок, шарфів з репродукціями картин, копій скульптур, чашок зі знаковими творами... Це ж завжди має попит у масового туриста.

- Ми б раді також це робити. Але спочатку маємо заробити на виготовлення сувенірної продукції. За законом, музей не може брати продукцію на консигнацію, тобто маємо лише самі виготовити продукцію, а потім продавати. Або ж отримувати сувенірну продукцію з правом продажу від благодійників, і тоді вже  продавати через кіоск. Однак із зароблених грошей нам потрібно доплатити ще кошти на комуналку та охорону, бо держава фінансує ці статті лише на 70%, придбати елементарні речі для діяльності музею – ті ж гігієнічні засоби, організувати рекламу і тому подібне. У 2016 році у нас залишилось на сувенірну продукцію близько 15 тисяч гривень, чи можна замовити шарфики і чашки з репродукціями картин?

До того ж зараз із музеями відбувається сумна історія за назвою “Чому невигідно заробляти власні кошти?”. Цього року наш музей заробив більше мільйона гривень, з яких ми маємо заплатити 20% ПДВ, бо таке положення є в Податковому кодексі України: все, що перевищує мільйон, обкладається податком. Раніше такого не було, це недавні зміни в Податковому кодексі. Причому деякі категорії культурних закладів звільнені від сплати ПДВ, однак музеї й заповідники до цього списку не увійшли. Але ми створюємо культурний продукт, і за законом він не мав би оподатковуватись. Тож ми написали відповідні запити й зараз чекаємо на відповідь. Бо всі ці платежі для нас – катастрофа. Музей ще має виплачувати борги за минулі роки за охорону, яку недофінансовувала держава.

- І все ж ви вже оправилися після тих руйнувань, які музей зазнав під час протистояння на Грушевського в 2014 році?

- Так, ми маємо великі сподівання, що у 2018 році відреставруємо зовнішній фасад будівлі. Адже під час Революції Гідності протистояння проходило якраз біля стін нашого музею.

- Як ви себе тут почували – як на передовій?

- Тоді директором музею була Марія Задорожна, вона одразу організувала оборону музею. Заклад був зачинений, а ми розробили графіки чергування, жили в музеї... З нами цілодобово чергували також пожежники і МЧС – на випадок загорянь.

- Інтелігентні дівчата протистояли беркутівцям?

- Нам потрібно було зберегти музей… Наша оборона музею тривала з 19 січня і аж поки Майдан розійшовся. Ми евакуювали експозицію першого поверху, позакладали всі вікна, наготові були пожежні шланги, порошкові вогнегасники, адже щосекунди чекали вогняної атаки. Були готові також дати відсіч у тому випадку, якщо двері вибиватимуть. Це були дуже серйозні часи для музею.

- Після Майдану відбулося справжнє національне піднесення: масово почали переходити на українську мову спілкування, вивчати вітчизняну історію, культуру. Як ваш музей відповів на ці запити суспільства?

- Все, що ми робимо – це і є відповідь на запити суспільства. Одразу після революції ми зробили виставку «Спецфонд» – показали твори українських художників, «репресовані» радянською владою як шкідливі, ця виставка  користувалася великим попитом.  Потім ми зробили виставковий проект «Герої. Спроба інвентаризації» – аналітичний погляд на героїв і героїку всіх часів на основі творів із колекції нашого музею. Цього року була прекрасна ретроспективна виставка “Майстер і час. Федір Кричевський”, нині триває «Проект “Енеїда”. На честь 100-річчя заснування Української Академії мистецтв пропонували зробити виставку всіх академіків-викладачів, але потім побачили, що наша постійна експозиція  складається з їхніх робіт, тож присвятили цій даті виставку живопису і графіки першого ректора академії Федора Кричевського.

- А як ви пережили декомунізацію?

- Дуже спокійно. Пам'ятник Леніну ми перенесли у фондосховище. І дуже цьому раді, бо він займав дуже багато місця на першому поверсі.. Уся декомунізація нам обійшлася в 50 гривень і зламану 2-тонну лебідку. Бо це був «великий Ленін» (сміємося). Тож довелося організувати спецоперацію на цілу добу. Той вождь мало кран не перевернув, але його таки вдалося спустити в підвал, де він тепер і стоїть. А зараз те місце використовується як сцена. 

- Твори соціалістичного реалізму приберуть з експозиції?

- Навіщо? Це ж великий період нашої культури. Зараз в експозиції представлені і “Чорноморці” Лопухова, і “Молодий Т.Шевченко у майстерні К.Брюллова” Георгія Меліхова. Тобто усі справді мистецькі твори тієї доби. А ще ми постаралися показати глядачам все те, що було заборонене в радянські часи. Тобто, тепер в експозиції маємо повну картину розвитку українського мистецтва. Шестидесятникам нарешті виділили окремий зал, щоб повернути їхні твори в нашу історію.

- А друкована продукція для повернення забутих і заборонених імен буде?

- Ми видали альбом “Спецфонд”,  і це дуже серйозна робота. Також побачив світ каталог “Федір Кричевський”, це взагалі дивовижна постать в історії українського образотворчого мистецтва.

- Чи співпрацює музей з іноземними закладами культури, щоб можна було влаштувати велику виставку творів за кордоном, адже ті ж таки театри приносять нашій культурі славу, коли організовують гастролі в Європі?

- Ми плануємо наступного року сконцентруватися на наших закордонних проектах. Але виїхати з виставкою за кордон зараз непросто – з фінансової, і навіть політичної точки зору.

- У нас же безвіз?

- Безвіз для людей. А для перевезення творів потрібно заплатити за транспорт, за рекламу, за каталоги, за страхування...

- Як ви вважаєте, чи могли б музеї продавати якісь не потрібні їм предмети, які зробили б щасливими невибагливих колекціонерів, а музею принесли б додаткові кошти? Адже у фондах завжди знайдеться чимало картин низької мистецької цінності, не вартих зберігання. Таку ідею, пам'ятаю, висловлював навіть легендарний засновник музеїв-палаців на Львіщині Борис Возницький.

- Обмін творами між музеями з дозволу Міністерства культури можна робити, ця практика існує. А щодо продажу, така традиція справді є за кордоном, у нас це не практикується – ні наші музеї, ні наше суспільство до цього не готові. І українське законодавство це забороняє.

- А це правильно? Можна ж було б офіційно передати щось на аукціон?

- Складне питання. Дійсно, якщо подивитися критично на наші фонди, то часто можна знайти те, що не мало б зберігатися в національному музеї: в радянські часи назбиралося чимало ідеологічної халтури, яку просто змушували брати на музейний облік. Тож позбутися цього з вигодою було б логічно. Але ми не готові до кардинальних кроків. Кілька років тому були спроби внести до Закону про музеї та музейну справу пункт про продаж творів, однак все закінчилося великим скандалом. Бо фахівці бояться, що завдяки цьому дозволу будуть продаватися і високохудожні твори під виглядом непотребу. І тоді стануть законними ті оборудки, які вчинили з нашим музеєм, забравши до Кабміну картини Миколи Глущенка. Тому я проти цього, принаймні зараз.

- Чим закінчилася історія з музеєм сучасного мистецтва, який мав стати філією Національного художнього музею? Під нього навіть була виділена ділянка на Інститутській.

- Дійсно, нам передали виставковий павільйон на вулиці Інститутській, і всі президенти, окрім Петра Порошенка, підписували укази про реконструкцію та розширення НХМУ і створення музею сучасного мистецтва. Музейні співробітники довго працювали над концепцією сучасного музею, багато років ми відстоювали своє право на ділянку на Інститутській 3, бо її кілька разів перепродували без нашого відома. Завдяки нашій боротьбі й зусиллям нашого адвоката Віталія Титича, ділянку повернули у власність громади міста Києва, але після Революції Гідності її передали для створення музею Героїв Небесної сотні. А ми залишилися ні з чим.

- То, можливо, вам і не потрібен цей клопіт? І краще зробити окремий музей сучасного мистецтва?

- У будь-якому разі, це має бути філія Національного художнього музею, бо ми нікому свою колекцію не передаватимемо. Наші співробітники багато років збирали твори сучасного періоду, виношували концепцію музею, а потім повинні комусь це просто віддати? А потім у нас ще й питають: чому в Україні немає свого Лувру?

- Хто із сучасних митців, на вашу думку, вартий того, щоб залишитися в Національному музеї?

- Це покаже час. Співробітники музею завжди експериментують, коли беруть у роботу твори сучасних митців. Лише історія розставить усе на свої місця. Час покаже.

- А як же піар та реклама, які роблять ім'я художнику? Вони впливають на його історичну вартість?

- Повірте, час змиє усі піар-нашарування. Часто буває, що художника вдало рекламують, він дорого продається, але з часом втрачає свою цінність. Згадайте історію Вільгельма Котарбінського – одного з найдорожчих художників XIX століття. А сьогодні він менш цікавий, ніж багато його сучасників.

Ліліана Фесенко, Валерія Поліщук, Київ

Фото: Павло Багмут, Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-