Гліб Івакін, голова Спілки археологів України
Приватні колекції формуються зі знахідок чорних археологів
02.09.2017 09:30 5801

Ми всі знаємо про нелегальних копачів бурштину. А от про чорну археологію у новинах майже не розповідають. Втім, за останні два десятиліття тут вже утворилася ціла злочинна мережа, що обкрадає історичні надра нашої держави. І якщо в якійсь приватній колекції ви бачите трипільську кераміку чи монети Київської Русі – то знайте, що це контрафактний товар, вкрадений у нашої держави. Бо всі скарби, які були викопані в землі, мають передаватися на зберігання в музеї.

Втім, бути колекціонером нині модно й престижно, тож навіть народні обранці хизуються тим, що володіють раритетами археології. Тож Спілка археологів України вже не перший рік бореться з нелегальними розкопками на території України та незаконним обігом археологічних предметів. Про те, хто потрапляє до лав чорних археологів, що потрібно для боротьби з незаконним промислом, та як в інших країнах світу побороли проблему вивезення археологічних пам'яток за кордон, Укрінформу розповів знаний археолог, доктор історичних наук, член-коресноднет НАНУ, заступник директора Інституту археології НАНУ Гліб Івакін.

- Спілка археологів, яку ви очолюєте, виступила з заявою проти демонстрації виставки «Платар», яка відкрилася в Кіровоградському музеї. Однак ця колекція знана в Україні. Чому ж у фахівців таке негативне до неї ставлення?

- Ця виставка досить відома, однак скандально відома. Археологи усього світу, починаючи зі США, мають до «Платару» серйозні претензії. Я був у посольстві України в США у 2010 році, і  там американські археологи висловлювали протест проти того, щоб виставлялися ці археологічні матеріали. У Польщі і Угорщині професійні археологи теж активно протестували проти їхніх виставок – у пресі було достатньо не дуже зручних запитань. Бо всі нормальні музеї в світі не приймають речі з нечистим паспортом. Тобто – ті експонати, походження яких невідоме.

Вся археологія, яка знаходиться в землі, належить державі, українському суспільству. Це такий закон! Можна збирати все, що завгодно – ікони, картини, самурайські мечі, етикетки від сірників… Але не археологію. До цього в усьому світі ставляться однозначно.

- Тобто, конвенція ЮНЕСКО “Про заходи, спрямовані на заборону та запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності» досі актуальна?

Виставкові покази власникам незаконних археологічних знахідок потрібні, бо піднімають ціну експонатів

- Звичайно! І не тільки ця. Нещодавно Метрополітен-музей відмовився брати на виставку грецьку скульптуру невідомого походження. Й інші американські музеї також дуже виважено ставляться до своїх експозицій. І вони висловлювалися тоді різко щодо колекції «Платару». Бо там дуже хитро було зроблено. Частина колекції, що мала виставлятися – це були ікони з Києво-Печерської заповідника – цілком законна. А решта – з «Платару». Однак саме власники «Платару» оплачували витрати на виставку. 

А з цією колекцією, повторюю, не все гаразд. Провінційні музеї ще погоджуються на її показ, а от центральні – вимагають паспорти. В тому ж США музеї хоч і приватні, однак законодавство вони поважають. Мені навіть довелося просити американських колег не піднімати надмірного галасу з цього приводу. Адже страждав імідж нашої країни. Але свою думку вони у нашому посольстві відверто висловили під час експонування частини цієї колекції в Києво-Печерському заповіднику. Вона тоді називалася «Тобі – Україно!»

Пам'ятаю, і як президент у Луврі запитував власників виставки «Платару»: «Ви передали це Україні, чи ні? Кому ж належить колекція, державі чи приватним власникам?»

Тоді Микола Платонов довго крутився, бо не міг зізнатися, що все це надбання так і залишилося в приватних руках.

А представник Лувру, дізнавшись, що незважаючи на таку пишну назву, виставка «Платару» – це приватна власність, відмовився мати з ними справу. Про причини він відверто розповів під час зустрічі з археологами. І в Києво-Печерському історико-культурному заповіднику відмовилися від продовження експонування археологічної частини колекції.

Все це стосується й речей «Платару», що вивозилися на пару днів для експонування до Ватикану. Адже там теж не були в курсі сумнівного походження колекції. Але такі покази власникам потрібні, бо піднімають ціну експонатів.

Приватні археологічні колекції - це зазвичай скупка краденого та награбованого в надрах держави

- Як це?

- Після того, як експонати побувають на міжнародних престижних виставках і потраплять у каталог, їхня вартість зростає, і вони стають визнаними. Але ми добре знаємо, що в «Платарі» було дуже багато підробок. Наприклад, коли вони показують скарб, то кажуть, що він походить з Києва. Та коли добре придивишся, то бачиш, що там одні речі з Чернігова, а інші з Буковини. І такого там чимало.

- Але якщо ці речі вже з землі викопані, то чи не правильніше їх купити для колекції, ніж вони будуть взагалі втрачені для України, бо підуть за кордон?

- Це хибна позиція. Коли ці виставки тільки зароджувалися, то ми їх підтримували. Сергій Платонов-старший і Сергій Тарута були здебільшого ентузіасти. Вони, як на мене, не збиралися заробляти на цьому гроші. Але реально ці всі зібрання – зазвичай скупка краденого, тобто награбованого в надрах держави. До речі, раніше чорна археологія була не так розвинена, як сьогодні.

- Можливо тому, що в Радянському Союзі за знахідку скарбу мали платити 25 відсотків його загальної вартості…

Через Крим до нас надходили фальшиві артефакти, які виготовлялися в Ізраїлі й у Лівані

- Так, теоретично. Але то була така морока! Реально такі гроші міг заплатити хіба що Ермітаж і ще два-три центральні музеї. А решта – ні. А сьогодні наша держава не може взагалі організувати якесь системне викопування пам'яток, тому за справу взялися приватні структури.

Чорні копачі по регіонах організовують скупку речей, створена ціла мережа чорної археології. Там  є посередники, скупники, клієнтура. Ціни сягають від пари сотень гривень до кількох десятків (іноді й сотень) тисяч доларів. Чимало предметів йде за кордон.

Але в цій системі обертається і багато фальшивок та підробок. Навіть нові «пекторалі» з'являлися. Одну таку заарештували на кордоні Угорщини і Австрії. Тому коли кажуть, що ці пам'ятки були б втрачені, якщо б їх не купили, то у мене є порівняння. Виходить, що браконьєр, який ловить осетра й їсть його в Україні, – це патріот, а той, хто його вивозить за кордон – злочинець?  Насправді браконьєр – це тільки браконьєр!

Та найголовніше – усі археологічні знахідки вартісні своєю інформацією, а не вмістом дорогоцінних металів. А ті, хто їх збирає, цікавляться здебільшого лише золотом чи сріблом. І вони відривають предмети від контексту їх походження. Це все одно, що з ілюстрованої книжки вирізають картинки, щоб назбирати з них колекцію, а решту – викидають.

Тобто, сторінки нашої історії гинуть. Бо якщо знайдено золотий хрест, чи дорогоцінну прикрасу, то науковцям важливо – з чим разом їх відшукали. Який культурний пласт? Тут він був виготовлений, чи десь за кордоном, і з якої саме місцевості чи міста, з Візантії чи Скандинавії, зі Сходу чи Заходу? І це дає набагато більшу інформацію, ніж просто один предмет.

До того, ми знаємо, що через Крим до нас надходили фальшиві артефакти, які виготовлялися в Ізраїлі й у Лівані. На нашому антикварному ринку їх продавали, як знайдені в Криму. І розібратися в цьому дуже важко.

- Але ж є хімічний чи радіовуглецевий аналіз?

- Іноді можна завдяки йому визначити, а іноді – ні. Наприклад, якщо ми беремо глину з копальні, яку знаємо, то можна зробити аналіз. А якщо ні, то це вже проблема. Роблять підробки й зі старовинного срібного лому. І тут порівняти вже важко, або занадто дорого буде коштувати той аналіз. І оцю кримінальну систему «Платар» вільно чи невільно, але підтримує. А Кіровоградський музей, який експонує зараз «Платар», він художній. Тож ні директор, ні зберігачі не мають досвіду влаштування археологічних виставок, не знають їх особливості. 

- Не секрет, що провінційні музеї дуже бідні, тож не дивно, що там хапаються за будь-яку фінансову пропозицію.

- Так я ж їх і не звинувачую. Вони просто «не в курсі дєла». Вірогідно, що ця виставка не була безкоштовною, а за відсутності нормального фінансування музеї намагаються якось вижити.

- То виходить, що для правильної археології цінніший глечик з паспортом щодо його походження, ніж старовинна срібна прикраса невідомого походження?

-Так, і для археології, і для правильного розуміння нашої прадавньої історії. Бо глечик може свідчити про переселення народів – звідки й куди вони йшли, де розселилися...

Наведу приклад: наші археологи приїздять з розкопок, й іноді в них запитують: «Що там нового? – Та знову ті самі золоті бляшки!» А коли знаходять, наприклад, розфарбовані дерев'яні речі, чи колесо дерев'яне, то це вже може багато що розповісти суттєвого, розкрити нові сторінки нашої історії.

А от  збирачі колекцій – вони трохи божевільні, хай і по-доброму. Так колекціонерів називав Богумил Райнов – відомий болгарський письменник (чимало його детективів екранізовано) і мистецтвознавець, який написав про це спеціальну книжку. Для них важливо лише те, що вони люблять, їхня ідея-фікс. Все інше вони ігнорують. Тому й вибирають зі знахідок тільки свої пріоритети, а інше – викидають. На відміну від науковців, які системно працюють з артефактами.

Знову ж підкреслю, що мова йде саме про археологічні знахідки, а не різноманітні марки, етикетки, пляшки, статуетки, картини тощо, якщо, звичайно вони не поцуплені з музею, храму, у приватного збирача колекцій. Знав і знаю чимало відомих шляхетних колекціонерів, які піднімають загальний культурний рівень нашої країни, збагачують наше культурне життя.

- З того, що ви розповіли, я можу зробити висновок, що археологія взагалі не може бути предметом особистого колекціонування, бо всі пам'ятки, знайдені в землі, належать тільки державі.

Була організована ціла спеціалізована індустрія виготовлення "трипільських горщиків" - промиванням кислотами

- Саме так. Але величезна кількість експонатів вже є на ринку. Вони там опинилися в 90-ті роки, коли офіційна археологія ледь животіла. Тоді багаті люди зайнялися викопуванням старожитностей і їхнім перепродажем чи просто колекціонуванням. До них належав і Платонов-старший. У нього очі горіли, коли він бачив раритет. У сина вже зовсім інше ставлення – спокійне.

Далі – коли нам розказують, що для «Платару» купили дві сотні трипільських горщиків у емігранта в Ізраїлі, то це просто нісенітниця, бо їх стільки не може бути. Потім ми побачили, як ці глечики промивалися кислотами, – була організована ціла спеціалізована індустрія. Тобто, розповіді про знахідки в бабусиних скринях, на горищі тощо – це все казочки для необізнаних.

- Але ж навіть колишній президент Віктор Ющенко колекціонує трипільську археологію.

- Так, але у нього тих раритетів трохи. І він весь час звертався за консультацією до Інституту археології. А коли я розкопував фундаменти Михайлівського Златоверхого собору в Києві, то Ющенко влаштовував аукціони, щоб допомогти науковцям. Він ще й не був тоді президентом. І я бачив, як у нього горіли очі, коли брав до рук плінфу, чи старовинні плитки підлоги, шматки фрески. Йому не потрібні були дорогоцінності. Він же збирає переважно етнографію, яка легально продається. Це ж не пограбовані кургани, чи щось подібне.

- На сайті «Платару» є інформація, що цією колекцією частково володіє олігарх Сергій Тарута.

- Так, якась частина належить Платонову, а якась – Таруті. Проте майнові їх стосунки мені невідомі, та й зовсім не цікавлять. Більше мене зацікавило б питання – звідки у Платонова з'явилося срібло, що належало останньому китайському імператору Пуї? Але Платонов з Тарутою об'єдналися. І влаштували виставку «Тобі, Україно!», про яку ми вже говорили. І ці всі речі залишилися в приватній власності.

А от інший колекціонер, фізик-ядерник з Москви, українець за походженням  В'ячеслав Письменний, так він в Керчі фінансував розкопки, а усю свою колекцію археологічних знахідок передав місцевому музею, влаштувавши «золоту скарбницю». І якщо б кожна заможна людина отак підтримувала певні археологічні експедиції, якийсь конкретний музей, тоді б можна було скуповувати найдені в землі речі для державних колекцій. І таке археологічне «опікунство» було б цілком законним і, головне, надзвичайно корисним і дієвим для збереження й пропаганди нашої культурної спадщини.

- Мрієте про нових Терещенків та Ханенків?

- Чому ні? Це було б логічно. Зараз держава дає просто мізерні кошти на реставрацію пам'яток, їх ні на що не вистачає. Міністр культури Євген Нищук, коли дізнався про це, то купив за власні кошти сучасний електронний мікроскоп для реставрації меча давньоруської доби, щоб полегшити унікальну роботу реставратора.

А почалося з чого? Є такий інтернет-аукціон Violiti. Його база в Англії. Там був виставлений меч, який трохи пізніше був конфіскований естонськими митниками, коли його намагалися провезти з Росії до Естонії. Походження його – західний регіон нашої країни. Завдяки об'єднаним зусиллям Міністерства культури, МЗС і СБУ меч було передано в Україну. Але його потрібно було почистити, і реставратор найвищої категорії Голуб без спецтехніки мучився, напружував очі… І коли Нищук це побачив, то віддав якусь свою премію на мікроскоп, щоб можна було якісно все реставрувати. Але ж є люди, які значно більше грошей мають, ніж міністр культури. Якщо б вони підтримували наші лабораторії, музеї тоді б не було б такого зубожіння науки.

- Та чи реально побороти чорну археологію, адже цей промисел не тільки в нас процвітає, а й за кордоном?

- В Єгипті й Румунії вже зуміли навести порядок. А в Ізраїлі є відділ охорони спадщини, який очолює генерал Зеєв Ількін. У нього підлеглих – 2 тисячі. Це окрім музейних працівників. І всі вони слідкують за виконанням законодавства щодо збереження культурної спадщини. Але там і люди законослухняні. За кордоном навіть вікна не мають права поміняти в старих будинках без спеціального дозволу влади. А те що у нас робиться, навіть неможливо ні з чим порівняти. Те ж саме в Данії. Але там єдине погане – їм дозволено працювати з металодетекторами, а у нас – ні.

- Чому?

- Бо це правильно. Якщо людина працює з металодетектором, то шукає тільки вироби з металу. Тобто, знову ж вириває цю сторінку з культурного контексту.

- Сьогодні в Україні вистачає законів, щоб запобігти чорній археології?

- Не дуже. От наприклад, в степу поліція затримала копачів кургану, навіть відео було знято. А потім прийшли адвокати, і обвинувачені написали, начебто вони копали колодязь. І так їх офіційно відмазали. І в Росії те ж саме діється. Втім, хоча б існуючі закони у нас виконувалися, то вже було б добре.

Шукачів того меча, про який ми говорили, знайшли, бо підключилося до справи СБУ. А зараз її співробітники в Чернігівській області виявили у одного з «шукачів» скарб золотих і срібних речей давньоруської доби. І силовиків до цього теж долучили, бо у них більше важелів впливу, і вони жорсткіше підходять до ситуації.

Колись ми з Німеччини по суду повернули в Україну монети Боспорського царства – завдяки тому, що цією справою опікувалося МВС. Тоді Юрій Луценко був міністром. А потім їхню команду розформували.

Колекціонування саме археологічних пам'яток – це браконьєрство

До речі, свого часу взагалі видалили з закону про охорону археологічної спадщини усі жорсткі статті проти колекціонування. А зараз сам Сергій Тарута очолює підкомітет з питань охорони історико-культурної спадщини. І він каже, що приватні колекції археології треба легалізувати, хоча Інститут археології проти. Бо Тарута – сам колекціонер, отже зацікавлена особа.

І тут вже проблема. Адже, як я в же говорив, колекціонування саме археологічних пам'яток – це браконьєрство. В Англії, наприклад, колекціонери, якщо щось і купують, то повинні доповісти державним органам, музеєві – що воно в них є, а потім надавати можливість для дослідження. А в Швеції, у замку генерала Врангеля, хоча він у приватній власності родини, і де зберігаються арбалети та багато інших речей XVII століття, ніхто не має права звідти їх забрати, поділити між собою чи продавати.

- Хто ж потрапляє в чорні археологи, адже там без професійних навичок не обійтися?

- Дуже багато колишніх студентів, які проходять археологічну практику або просто беруть участь у розкопках. У нас в Китаєвому, наприклад, цілком професійно нелегально розкопують давньоруські кургани. А потім в декого з них починається свербіж – щось самому відкопати.

Це як у Криму колись вирувала «кам'яна хвороба». Якщо ти на березі знайшов пару камінців сердоліку – то потім вже не міг без цього жити. Охоплював азарт. Тільки зади стирчали – всі шукали камінці. Так і тут – купують металодетектори і ходять по Дніпровських та інших кручах та берегах у пошуках скарбів. І лише поодинокі такі шукачі потім приходять у музеї – показують, фіксують. Переважно ці знахідки починають скуповувати місцеві бариги, потім регіональні, аж поки не доходить черга до великих власників археологічних колекцій. І так з'являється мережа, як тепер у копачів бурштину. Воно все однаково починається.

- То у нас зараз переважно чорна археологія має фінансування?

- Звичайно, бо в Інституті археології людям на зарплату коштів не вистачає. Пенсіонери там працюють за половину чи чверть ставки. А на офіційні розкопи можуть тепер приходити «ліві» копачі зі своїм спецобладнанням, і міліція їх не дуже спиняє, а навіть часом вітається з ними за руку. Корупція все проїла. У нас таке було в Криму, коли ми змушені були просити допомоги в СБУ, бо місцеві правоохоронці кришували чорних археологів.

А от в Італії на такі випадки є карабінери. Я зустрічався в Кракові з їхнім начальником, ми розмовляли про те, як вони діють. І нам теж не завадив би подібний підрозділ культурної поліції. Але це мають бути озброєні знаннями фахівці. Якщо вкрали старовинні ікони чи книги, то шукати їх мають мистецтвознавці та історики, але з певними повноваженнями. Хлопці з такою освітою в армії служать, отже саме їх потрібно організувати в спецпідрозділи на боротьбу зі злочинністю в царині охорони культурної спадщини. Вони б свою професію не забували, і гарній справі б допомогли. А в областях чорні копачі не почувалися б так вільно, якби знали, що може патруль їх затримати.

- Тобто, щоб побороти чорний промисел в археології, нам сьогодні потрібен закон про меценатство, значне збільшення фінансування державної програми розкопок і культурна поліція. Але чи не буде так, як з розкопками на Поштовій площі, де виявили залишки міста XI століття, а потім вони виявилися не потрібними місту, і їх мало не закатали в бетон? Може наша влада не розуміє цінності пам'яток археології?

- Може й розуміє, але в останньому випадку Міністерство культури казало: нехай цим займається місто, а місто перекидало проблему на забудовників. Але місто, як і забудовники, ставить цілком логічне питання: скільки це коштуватиме наприкінці роботи, який термін, яка концепція музею? Ніхто в світі не копає, як хоче і скільки хоче. Все має бути сплановано.

Ніхто нічого поки що в бетон не закатував. Плита потрібна для підтримки того місця. Адже поруч проходить метро, через що все навкруги трясеться. Тому всі палі й колони несуть певне навантаження. Це так само, як копати біля будинку – якщо вчасно не зупинитися, то споруда просто впаде. А та плита, що накриє розкоп, була передбачена – згідно з проектом.

До того ж, на Поштовій площі розкопали дерев'яні споруди, а дерево в Україні ніхто консервувати не вміє. Потрібно замовляти ці роботи за кордоном. А скільки це коштуватиме?

І щодо плити, то вона не суцільна, а з великим зазором.

Але якщо створювати в розкопах музей, то потрібно продумати його концепцію. Наприклад, у Йорку такі роботи проводилися 35-40 років, і кошти були витрачені значні. Там дійсно чудовий музей, де відвідувачі проїжджають на вагонетці, роздивляючись рештки стародавнього міста.

Експозицію угорського замку Ракоші теж створювали десятки років. В інших місцях Подолу ми розкопували значно кращі й цікавіші осередки, але тоді галасу було менше, втім як і можливостей. Коли в 1972 році на Контрактовій площі велися археологічні роботи, то ми знайшли великі комплекси зі старовинних дерев'яних споруд. Тоді їх законсервували. Передали всі знахідки у наш музей під відкритим небом, де вони і досі лежать. Тільки нещодавно виставили «дуб Перуна», знахідку 1975 року, і вона в нормальному стані.

Але дерево наші музеї не беруть, бо його потрібно консервувати і важко зберігати. Тут є можливість створити цікавий, оригінальний музей, але потрібний ретельно розроблений і реалістичний проект.

У Великому Новгороді подібні  знахідки, наприклад – дерев'яні зруби значно кращої збереженості, не музеєфікують – занадто складна задача.

Тут є й інша проблема – по закону все знайдене в експедиціях потрібно здавати в музеї, але музеї не зобов'язані все це брати. Вони зацікавлені тільки в красивих цілих речах, які потребують невеличкої реставрації. Так, у Мистецькому арсеналі взяли лише красивий і відреставрований посуд, а решту – забракували. Ще й, навпаки, хочуть учергове ремонтувати будівлю, де знаходяться археологічні знахідки й вимагають їх кудись (а куди?) вивезти. І музейні сховища не бездонні, не має де все це зберігати. Тобто, проблем маса.

Ліліана Фесенко, Валерія Поліщук. Київ

Фото: Вікторія Козак, Укрінформ, скріншот з відео 24, 

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-