- Таки інакше... Якось я, сидячи в Берліні, співав пісню про зруйнування Запорізької Січі – вона специфічна, тягуча, там дуже багато куплетів, і, звісна річ, для німців жодне слово не зрозуміле. Але мені так запам'яталося, як їхав німець на велосипеді – і тут раптом зупиняється, слухає до самого завершення, усі аплодують – і він аплодує. Знаєте, що дійсно варте поваги – то це вміння європейців шанувати своє і водночас захоплюватися чужим. Хотілося б, аби тут, вдома на рідну культуру була шанобливіша реакція.

А ЩО ЦЕ У ВАС ЗА ІНСТРУМЕНТ?

…А тим часом бандурист грає далі. За кілька хвилин біля нього зупиняється мама з дівчинкою років 10-ти. Мала із захопленням слухає, і видно, чекає на закінчення пісні – їй кортить про щось дізнатися. Зрештою, підходить і щиросердно питає:

- А що це у вас за інструмент? Я в музичній школі на скрипці навчаюся, і це так важко буває грати на ній, хоча там тільки 4 струни. А у вас тут так багато!..

- Ну, це не дивно, і думаю, що не тільки на Закарпатті така ситуація, в багатьох інших областях – те саме. Я насправді вважаю, що бандура, кобза – як унікальні національні інструменти повинні вивчатися в усіх музичних школах.

- От як бойовий гопак нещодавно законом ввели в реєстр національних видів спорту – напевне, те саме треба зробити і щодо бандури з кобзою?

- Як варіант. Але щодо національних інструментів, то, на жаль, у нас трошки, скажімо так, вінегрет у головах тих, хто засідає у відповідних кріслах і диктує освітні програми. У нас національними інструментами називають усе що завгодно: круглі гітари, акордеони, баяни, гармошки, домри, мандоліни.

- Ну, вони національні, тільки не наші.

- Вони часом і псевдонаціональні, бо деякі штучно створені. Але разом із тим, наші достеменні національні інструменти не вивчаються. Навіть та хроматична академічна бандура, яка була створена в совєтські часи...

- А чому? Бракує викладачів? Чи учнів? Хоча от є ж відомі музичні проекти, де музиканти грають на бандурах, і вони на піку популярності…

- Я не думаю, що є брак викладачів. Та й учнів не бракувало б – при правильному підході. Головне – людям створити відповідні умови. Зараз же в нас гуманітарна сфера вся під великим пресом і, навпаки, скорочують фінансування, щоб люди між собою, як павуки в банці гризлися.

Якби були створені умови для молодого фахівця, аби він прийшов до тієї школи, наприклад, в Закарпатті, де ніколи не було бандури, взявся її викладати, і щоб він мав можливість із цього жити, утверджуватися, отримувати достойну зарплату – ситуація б помінялася... Щороку наші вузи, інститути, консерваторії мають достатню кількість випускників для того, щоб усе це забезпечити (дехто навіть журиться, що випускників багато, а робочих місць нема). Тобто, якщо до всього мудрий підхід, то справа зрушиться...

Тому й маємо ситуацію, що підходять люди і кажуть, не грайте, бо у нас тут бандури історично не було. Коли вона не звучить, як ось тут, на Закарпатті, то відповідно, і нема культури сприйняття цієї музики у людей. А коли буде культура сприйняття? Коли бодай раз у дитинстві людина цю музику почує. Коли впродовж усіх цих 10-ти років навчання в школі хоча б раз прийде кобзар і заграє. І дитина змалечку, коли вона ще чиста й світла душею, почує це, пробудить у своїй душі життєдайний вогник, і пронесе його через усе своє життя...

ПІСЛЯ ВИСТУПУ ДІТИ ПІДХОДЯТЬ, АБИ БОДАЙ ТОРКНУТИСЯ ПАЛЬЧИКОМ СТРУНИ

- Вас, до речі, до школи часто запрошують? Як сприймають бандуру школярі, які ростуть, наприклад, на тій музиці, яку їм нав'язують як "соврємєнную"? Кобзарство – це для них взагалі музика з іншої планети чи як?

- У мене великий досвід виступів по школах, і навіть був дуже такий наглядний приклад, коли дві різні школи розміщувалися в одному будинку, який просто розмежований стіною. Але ці дві школи працювали як дві різні установи, із окремими дирекціями та адміністраціями. І вийшло так, що в одному, здавалося б приміщенні, була зовсім різна реакція на виступи. Діти сприймають світ через реакцію викладачів. Вони бачать, як реагує вчителька. Якщо вчителька сіла і перевіряє в цей час зошити, – то й дітей виступ кобзаря теж не мотивує. Вони вже навіть несвідомо, але все одно беруть з учительки приклад, ага, якщо воно старшим не треба, то і мені також. Ну, й зовсім інша картина, коли діти виховані в повазі до народної культури (до обрядів, до історії, до мови, до вишивки, до рідної віри – до всього!) Ті ж поляки, чи німці не вчать своїх дітей тільки любові до власної музики – а й до історії, до природи, і т. ін. – то й мають націю з чітко вираженим національним обличчям!..

- Скажіть, Тарасе – а учні у вас є?

- Так, це переважно, дорослі люди. Вони самі попросилися в науку. Я показую їм способи гри, навчаю різних нюансів, висловлюю побажання... А далі – все залежить від них!.. Проте, поки що не можу сказати, що маю Учня. Розумієте, справжні стосунки Учня і Вчителя особливі!.. Колись у мене склався афористичний віршик: «Всі ми на нашій Землі один одному учні і вчителі!» Гарний Учень – це подарунок долі, достоту як і гарний Учитель. Тому кажу, що до справжнього Учня я ще не доріс... Є просто люди, які хочуть опанувати бандуру.

Я ж своїми вчителями вважаю св. п. Миколу Будника і Григорія Верету. До Григорія Верети (хоч пройшло вже більше 20 років, як я в нього навчався), - я час від часу подзвонюю, ми спілкуємося, я питаю поради, пропоную допомогу, тобто, він у моїй душі залишається Вчителем. Це свого роду стосунки як між батьками і дітьми, це має бути щось більше, ніж просто: прийшов, за урок заплатив, а далі – "до побачення", і пішов своєю дорогою...

- Цікаво спитати про вашого сина, Святослава, який також уже відомий бандурист, співає на фестивалях, концертах… Сина ви вчили грати? Його теперішній мистецький прояв – також від батька?

- Так, і то є цілком логічно. Знаєте, це як коли у циркача діти теж виростають, а потім і самі виступають під куполом цирку. Звісно, що не маючи прикладу, науки і досвіду батька, він сам по собі цього не досягнув би. Але я й не можу сказати, що просто навчав його лише грати на бандурі... Тут ціла сукупність факторів. І почалося все ще задовго до того, як він народився... Спочатку я собі його ВИМРІЯВ бандуристом... Тоді, маленькому, поступово співав козацьких, гайдамацьких, повстанських, і, звісно, колискових та інших народних пісень. Вчив любові до рідної віри, історії, казок, книжок, і т. д. А пізніше, коли син підріс – це були походи, фестивалі, концерти, де він перебував в українському середовищі… Ну, а власне, виступати з бандурою Святослав почав із 6-ти років – коли опанував на моєму інструменті пісню «Ой, на горі, на могилі».

НЕ МОЖНА КАЗАТИ, ЩО ЕЛЕКТРИЧНА БАНДУРА КРАЩА ЗА СТАРОСВІТСЬКУ!

- Ви граєте на старосвітській бандурі, а зараз із цим інструментом експериментують – от різні там електричні навіть бандури виникають…

- Я до цього ставлюся спокійно, це ознака часу. Але не люблю, коли беруться протиставляти і казати, що ось це краще, сучасніше, молодіжніше, а те – застаріле... Мовляв, якщо звучить "Боні М" на бандурі, – це ультрасучасно, а традиційна дума – то вже щось другосортне і нецікаве. Не треба порівнювати, протиставляти. Просто кожен займає свою нішу. Є і там, і там свої слухачі, хтось не сприймає того, хтось не сприймає іншого, але казати, що щось краще, сучасніше – неправильно.

- Але щодо традиційного бандурництва та кобзарювання – воно ж ніколи не матиме у масовому суспільстві належного місця без оцих загравань із осучасненням, чи не так?

- Гадаю, традиція рідко дозволяла кобзарям експериментувати. Був чіткий репертуар, який виконували братчики в цехах. Зараз також є люди, які вважають, що має бути тільки ось канон, і ніхто не повинен виходити за його межі. А якщо взяти приблизно ту межу – до 1930-х років, допоки ще кобзарі якось у живій традиції проіснували і щось виконували, то вони щось намагалися, в тому числі й творити. Але потім ця традиція була перервана. І на мою думку, ми зараз повинні з повагою ставлячись до минулого, до того, що було в традиції та репертуарі, паралельно з тим щось і долучати нове на традиційній основі. Комусь це імпонує, комусь ні, але я вважаю, що таким чином бажано рухатися. І як мені душа підказує, так я і втілюю це власним прикладом. Мені цікаво виконувати такі пісні, які ніхто не виконує, щоб постійно доносити до слухача щось нове.

У нашому кобзарському цеху в основному еталоном є те, що виконував Григорій Кирилович Ткаченко, трошечки з того, що хтось опанував із тих записів, транскрипцію яких свого часу зробив Філарет Колеса чи Климент Квітка, із записів на валиках. А я вважаю, що вся історія визвольної боротьби в Україні (чи от, наприклад на Закарпатті в 39-му), – вона має бути також оспівана. І в тому числі пісні про Голодомори, Крути, репресії, УПА, сучасну антимосковську війну і т. ін. я вважаю, також повинні бути в кобзарському репертуарі. Хто ж понесе далі ці пісні, якщо їх зараз не співати?

ОБЛИЧЧЯ ВОРОГА НЕ МІНЯЛОСЯ ВЖЕ СТОЛІТТЯМИ

- Левова частка ваших пісень – про воїнів, героїв минулого. От, до прикладу, про холодноярських отаманів. Чому почали їх співати?

- Мене бентежило, що ці пісні не звучать на широкий загал. Я почав їх відшукувати, вивчати, старався записати якомога довші варіанти текстів, до деяких доточував музику... І попри те, що вони досі не стали надбанням для широкого загалу, я продовжую їх відшукувати. Буквально по крупинках. Наприклад, пісню про Голодомор, яку створив кобзар Михайло Башловка, відшукав так: через телефонний довідник вийшов на його внука та дочку. Познайомився. Вони дали мені копію його записів 60-х років, зроблені в домашніх умовах на бобінний магнітофон. А там віднайшов уже й пісню.

Зараз в армії лишилася так звана «музична складова» – але, на жаль, не на тому рівні, на якому б це було корисно хлопцям. Воїни повинні чути і співати пісні про воїнів!..

Бо ж сучасні козаки однозначно плоть від плоті, та дух від духу – такі ж, як і наші пращури, котрі завиграшки громили ще горезвісну Візантію та хазарський каганат!.. Коли наша молодь це знатиме, її дух буде незламний!..

За тисячі років пазли цілісного українського світу не розгубилися, – важливо, щоб кожен власними зусиллями побожно і шанобливо склав їх у власній свідомості