Людмила Смородіна, народна артистка України, актриса Національного театру імені Івана Франка

У наших політиків все або за Гоголем, або за Шекспіром

06.08.2017 09:00

У наших політиків все або за Гоголем, або за Шекспіром

06.08.2017 09:00

Завтра ювілей у народної артистки України Людмили Смородіної. І так як він припав на місячне затемнення 7 серпня, то згідно з астрологічними прогнозами майбутній рік буде знаковим у її долі.

Але чого їй ще бажати? Смородіну завжди називали найкрасивішою актрисою Національного театру імені Івана Франка. Але, окрім зовнішності та таланту, Бог дарував їй зовсім не театральний характер. Адже вона ніколи не брала участі в акторських інтригах і не слухала театральних пліток. Можливо тому, що Людмила і сьогодні вражає молодістю та завзяттям, незважаючи на солідну дату.

Вона прийшла на театр ще зовсім юною, і вже майже 40 років не зраджує франківській сцені, де їй завжди діставалися ролі владних красунь, а грати з нею на одній сцені мріяли найкращі артисти країни.

Сьогодні у неї більше сотні знакових робіт у кіно та театрі. Але зображувати величну примадонну, на відміну від інших, Смородіна ніколи не намагалася. Про її творче «хуліганство» й сьогодні ходять легенди. Вона викликала фурор своїм трактуванням образу Гелли у виставі «Майстер і Маргарита», коли вийшла на сцену оголеною, попередньо нанісши тон на все тіло, що придавало відчуття того, що вона одягнена. Згадують і її сценічне привітання з днем народження Анатолія Хостікоєва, коли Смородіна запросто пірнула у ванну з водою, де сидів ювіляр. І такі байки супроводжують актрису досі. Але вона, сміючись, каже, що це набагато краще, ніж скаржитися на долю, або заздрити чужому успіху.

«Укрінформу» Людмила Смородіна розповіла, як збирається святкувати свій ювілей у театрі, чому підтримує заборону на гастролі українських виконавців у Росії, і кого з українських політиків можна назвати артистами, гідними Оскара.

- Як плануєте відсвяткувати ювілей у театрі?

- Звичайно, хотілося б зіграти у прем'єрній виставі. Але цього року багато актрис-юбілярш, тому не вийде. Звичайно, можна показати чеховську «Чайку», де я граю Аркадіну. Але потім ми з колегами вирішили, що варто показати мікс усього того, що я вже зіграла, щоб сюжет однієї вистави дотепно перетікав в іншу. Адже у мене були найкращі героїні! Єлизавета I, Марія Стюарт, Елеонора Аквітанська, Оксана з п'єси Лесі Українки «Бояриня», актриса мадемуазель Жорж з «Бульвару злочинів», леді Гамільтон. Це настільки яскраві образи, що зараз зупинитися на комусь одному - було б замало. Але їхні монологи потрібно змонтувати так, щоб вони логічно доповнювали один одного. Думаю, через ролі можна буде торкнутися ноти самотності творчої жінки. Хоча іноді здається, що ми потребуємо сильного плеча, але в дійсності, самостійна жінка яскравіше світить. У мене і ролі саме такими були. І мені хочеться такого подання, а не просто низки привітань на сцені.

- Хто буде режисером?

- Наш франківець Дмитро Черепюк. Він поставив виставу «Великі комбінатори», де я граю. І мені його робота дуже сподобалася. І він же зробив останній авторський вечір Богдана Ступки до 70-річчя, який досі все пам'ятають. Мій вечір вже запланований на 13 жовтня.

- А чому не відновити виставу «Віват, королево!», де ви граєте одночасно Марію Стюарт і Єлизавету I. Ось вже дійсно бенефіс для актриси!

- Я її грала на ювілейному вечорі 10 років тому. Ця вистава дуже подобалася Богдану Ступці. Він приходив на репетиції, переймався, як йде робота, обговорював сцени з режисером Юрієм Кочевенком. А після прем'єри він цю виставу підтримував, вів її далі. Адже постановник був запрошеним, він не працював у нас на театрі.

- Богдана Сильвестровича вже нема з нами п'ять років. Що змінилося за цей час на театрі?

- Багато чого. Богдан Сильвестрович нас усіх дуже об'єднував. Театр був домом. А зараз - тільки місцем роботи. Ми всі осиротіли. У перший час після вистав у мене по-старому з'являлося бажання зайти в кабінет до художнього керівника - посидіти, поговорити. Адже Ступка завжди засиджувався у театрі до ночі, хоча приходив першим. А потім подивлюся на його вікно - а там темно. І відразу холодно на душі. Раніше на всі прем'єри артисти повинні були приходити до театру, навіть якщо не були зайняті у виставі. До цього нас привчив ще Сергій Данченко. Актори повинні були знати, що відбувається на театрі, підтримувати колег, вітати, святкувати чужий успіх. Це була данина поваги до партнерів і людей, які створювали виставу. Так жила наша акторська сім'я. Адже театр не вибачає байдужості. Він вимагає вірності, відданості. Якщо цього немає, наступає льодовиковий період. І я це помітила.

- А що ви зараз репетируєте?

- У мене творче затишшя. Нових вистав немає. Тільки проект «Подорож Аліси до Швейцарії» на малій сцені.

- У цій виставі прозвучала рідкісна для театру тема - евтаназія.

- Так, він починався як проект, розрахований на кілька показів. Але потім потрапив у репертуар, так як на нього добре продаються квитки. Зал повний! Це для нас було несподівано, тому що ніхто не чекав від такої вистави тривалого життя. Найбільше - поїздки на спеціалізовані форуми, швидше за все медичні, де обговорюють можливість введення евтаназії та проблеми смертельно хворих. А тут такий інтерес глядачів!

- Під час репетицій обговорювали проблему евтаназії?

- Ні, ми обговорювали персонажів. Але у зв'язку з тим, що я бачила болісний відхід моїх рідних мами й тітки, то я про це не раз замислювалася. Що робити, коли лікарі не в змозі допомогти, полегшити страждання? Що робити, коли твоя рідна людина від болю так кричить, що ніхто не витримує? Моя тітка помирала у страшних муках. Плакали всі навколо. Єдине, що хоч якось зменшувало біль, це був прийом морфію. І тоді тітка випила отрути, щоб скоріше піти з життя. А її дочку, мою двоюрідну сестру, ледве не посадили до в'язниці, звинувативши в евтаназії. Ми ледве довели її непричетність. Усі родичі піднялися на захист. Тому, коли я прочитала п'єсу Лукаса Берфуса на цю тему, у мене навіть не виникло питання - чи варто мені в цьому грати. Звичайно, так. І тему евтаназії потрібно обговорювати в країні, де такий жалюгідний рівень медицини. Тому що кожна людина повинна мати право на гідну, без мук, смерть. І нехай це буде представлено навіть на театрі. Тим більше, що ми граємо виставу на малій сцені, яка створювалася для експериментальних вистав. Богдан Ступка так її і задумував. Він любив, коли у режисера є яскрава, екстравагантна ідея, гостра тема для обговорення, незвичайний погляд на звичні речі. Він це любив, поважав творчий експеримент, і коли йому наводили аргументовані доводи, то завжди давав згоду на постановку.

- Актори часто обговорюють те, що відбувається зараз в країні? Скажімо, ту ж медичну реформу.

- Будь-яка людина, як тільки-но зіткнеться з проблемою здоров'я, буде це обговорювати. Наші лікарні - це вже справжнє болото, яке необхідно чистити. Адже на кону - людські життя. Пам'ятаю, як була обурена ставленням лікарів, коли моя мама лежала у лікарні. Звичайно, вони бачать смерть щодня, але не можна ж ставати такими байдужими. Коли у мене померла мама, то я не могла навіть спокійно взяти документи з лікарні. Мене просто почали футболити з кабінету в кабінет.

- Навіть не проявили повагу до відомої актриси?

- Та анітрохи! Я там від обурення так кричала, що мене чула вся лікарня. Виголосила їм цілу тираду про людяне ставлення до людей, про те, що потрібно поважати і життя, і смерть. І якщо вони цього не можуть, то вони не лікарі. І тільки тоді медики знайшли всі необхідні документи. Здавалося б, дрібниця - документи дати. Але в цьому проявляється ставлення медицини до нас, людей. А як зараз ставляться до старих людей? Мовляв, що ви хочете, їм вже на той світ час! Тому вистава «Подорож Аліси до Швейцарії» так зворушує людей.

- Ви запрошували на неї чиновників з Міністерства охорони здоров'я?

- Її готували до медичного форуму. Там були і медики, і депутати. Вони сказали: нащо потрібна така вистава? Ці люди просто бояться, не знають, як говорити на цю тему. Ми відчули здивування з їхнього боку.

- І все ж - як це після знакових героїнь грати другорядних персонажів, нехай і у соціально значущих виставах?

- Я вже давно граю характерних персонажів. Люблю похуліганити! Моя начальниця департаменту культури Валентина Валентинівна у «Гімні демократичної молоді» подарувала мені чимало задоволення. І я вважаю, що така перекваліфікація - це єдина можливість продовжити акторську кар'єру. Адже ролі героїнь і коханок з віком зникають. Але залишається чимало характерних, комічних ролей.

- А що хочуть сьогодні бачити глядачі?

- Напевно, комедії. І щоб вистави не були занадто довгими, адже всі звикли кудись поспішати, не затримуючи довго на чомусь свою увагу. Час кліпового мислення. У нас навіть з дуже гарних вистав іноді йдуть, поспішаючи на метро. Та й час зараз страшний. Кому хочеться за північ добиратися на Борщагівку або Троєщину?

- Але ж жанр комедії завжди був більш поширеним в антрепризі. Вам, до речі, подобається брати участь у виставах-антрепризах, адже такі проекти зазвичай не вимагають великого акторського таланту та глибини?

- Все одно, це краще, ніж сидіти вдома в очікуванні великої ролі. Але я вимоглива до себе, незалежно від того - в антрепризі я граю чи на театрі. Для мене навіть невелика роль цінна. Це як глибоко копати? (посміхається). Я завжди шукаю нюанси характеру, манеру виконання...

- Ви грали в «Історії любові для дорослих», де були зайняті також аматори - мільйонер Гарік Корогородский та співак Валерій Харчишин?

- Цікаво, адже вони можуть щось утнути, забути текст, а потім викручуватися. І це створює екстрим на сцені, імпровізацію. Але мені, можна сказати, не пощастило - я в дуеті тільки з професійними артистами. В одній сцені - з Олексієм Вертинським, в іншій - з Анатолієм Гнатюком. Так що я захищена від аматорства (сміється). Тому тільки з-за лаштунків дивлюся на Корогодського та Харчишина. І це буває дуже смішно. До того ж, вони подобаються людям. А як виконавці дуже стараються і самовіддано працюють (посміхається). І у Гаріка прекрасний голос, його і гальорка чує. Знаєте, вони хоч і непрофесійні артисти, але ставляться до професії з таким пієтетом, що мені це дуже приємно. Я бачу, що Гарік явно брав уроки акторської майстерності, а не просто вліз в авантюру. Для нього це відповідальна робота. І на репетиціях вони з Харчишиним вчилися сценічній майстерності, і ми їм допомагали. Словом, я люблю антрепризу за те, що на якийсь час тут створюється маленька акторська сім'я. Тут немає такого, що я мільйонер, а ви жебраки. Ми просто робимо одну справу.

- Чому ж театр сьогодні став місцем розваги, а не духовної роботи, як це було у минулому столітті?

- Зараз немає людей, які б змінювали світогляд. Усі хочуть продавати квитки, мати касу на виставі. Державні театри дотуються мало, немає належної уваги до культури, ось менеджмент і намагається якось догодити ринку. Що тут говорити? Якби свого часу у нас більше уваги приділяли культурі та духовності, то і цієї війни не було б. Тому що всі спроби сепаратизму були б припинені на самому початку. Адже культура виховує гордість за свою батьківщину, здоровий націоналізм, розуміння самоідентичності та державності. Американський патріотизм виховується на їхньому кіно.

А у нас що було? Російський артист приїде, так не знають, як йому догодити. І наші продюсери нарікають: «Українські артисти нічого не можуть, от московська школа - це так!» Платили їм нечувані гонорари і привчали, що вони краще за нас. Де ще можна знайти таке ставлення, коли плюють на своїх людей, які все життя присвятили професії, а чужих звеличують? Правда, потім приходили на театр на вистави і дивувалися: так, непогані у вас вистави. А до цього ломилися на гастролі московських антреприз, заплативши по кілька тисяч гривень за квиток, а потім тікали після першого акту, грюкнувши дверима.

- Як ви ставитеся до того, що готується заборона на гастролі українських артистів у Росії? Може, це вже перебір?

- Чесно кажучи, складне запитання. Коли ми з Богданом Ступкою були в Москві на гастролях, то після вистави до нас прийшли з повідомленням, що в нашу честь влаштовано бенкет. Ми розгримувалися, переодягнулися і пішли до гостей. Виявилося, що там вже всі столи порожні, а російська публіка давно п'яна. Вони нас навіть не помітили. Не ми з Богданом Сильвестровичем були там головними героями свята, а вони. Це в Україні до столів навіть не підходять, очікуючи московських гостей. А там вже все було випито і з'їдено. І тоді я сказала: «Не можна дружити з такими людьми!» Тому потрібно робити різкі кроки, щоб змусити себе поважати. Може, і потрібно один раз заборонити всі ці гастролі, і витримати до кінця. Якщо знову почнемо виляти, щоб не посваритися, то нічого гарного з цього не вийде.

- А як Богдан Сильвестрович поставився до того, що його ніхто не чекав на банкеті?

- Сказав: «Мабуть, дуже їсти хотіли, не втерпіли».

- Нещодавно Володимира Машкова не пустили в Україну на зйомки продовження серіалу «Ліквідація». Напоумить це якось російських артистів?

- Розумних - так. Будь-яка розсудлива людина скаже: «Чого я хотів, якщо Росія воює з Україною. Я порушив закони цієї країни, ось і постраждав». Адже недарма російські артисти зараз почали відмовлятися від гастролей у Криму, щоб не потрапити в списки нев'їзних в Україну.

- Чи стало вам легше дихати після всіх заборон на російську кінопродукцію?

- Не знаю, наскільки легше, але нас уже почали запрошувати на головні ролі в українських фільмах і серіалах, а раніше їх віддавали тільки москвичам, щоб можна було продати кіно на російський ринок. І на фестивалях почали отримувати премії та призи. Вже є чим пишатися!

- І акторська майстерність стала зараз затребуваною навіть у далеких від театру людей. Ви викладали у вокальній академії Олександра Пономарьова. Ким були ваші слухачі?

- Банкіри, політики, економісти, різні люди. Адже зараз з'явилося розуміння того, що гарно і образно говорити, правильно себе подавати є не менш важливим, ніж суто професійні навички. Ораторська майстерність допомагає сподобатися слухачам. І це запорука великого успіху в бізнесі.

- Хто з наших політиків володіє акторською майстерністю?

- Юлія Тимошенко, без сумнівів. Якось ще на зорі її політичної діяльності я слухала її доповідь у Верховній Раді. Мені було цікаво, як себе подає жінка-політик. І була захоплена її манерою. Ця жінка точно знає, що робить. Вона вміє повести за собою, і ця майстерність гідна Оскара. Видно, що вона над цим працює, продумує кожен жест і слово. Після виступу ми з нею поспілкувалися, вона дуже уважно до мене поставилася, і я їй сказала, що тепер знаю, якою має бути моя Єлизавета I. Я тоді якраз працювала над виставою «Віват, королево!» І Тимошенко пообіцяла прийти на виставу. Але потім її посадили до в'язниці. А я не могла заспокоїтися - моя Марія Стюарт теж перебувала у в'язниці, і Тимошенко немов повторила обидві ролі героїнь вистави.

- Олег Ляшко, наприклад, зміг би зіграти Свирида Голохвастова у виставі «За двома зайцями»?

- Запросто! Він характерний, навіть комедійний артист. Якби його запросили в такий проект, то це була б бомба! Я якось на концерті сиділа відразу за ним. За Ляшком було дуже цікаво спостерігати. Він сидів і диригував ручками весь виступ! Видно, що любить себе у всіх проявах, і навіть не думає, що хтось поруч може його не так сприйняти. Він не втомлюється бути поза межами правил! А це непросто...

- А кого з наших політиків можна порівняти з шекспірівськими персонажами?

- Складно ... так відразу і не скажеш.

- Януковича можна?

- Ой, ні, він скоріше з Гоголя. Собакевич який-небудь (голосно і довго сміємося). Якби у нас хтось з політиків потягнув на шекспірівську глибину, то щось би докорінно переробив. Ні, не вистачає поки нікому шекспірівського трагізму.

- А ось про вашу виставу «Річард III» говорять, що вона немов про Верховну Раду розповідає.

- Ну так: про те, що тихо когось прибрати, замити сліди, за спиною домовитися проти когось дружити, і йти далі. Це є.

- Приходять політики на цю виставу?

- Звичайно, усі знайомі Богдана Бенюка, який грає Річарда III. І його колеги з Київради та Верховної Ради. Але я з політиками не товаришує, тому більш точно мені складно сказати. Та й сама вистава викликає великий інтерес у публіки. Адже там немає маленьких прохідних ролей. І сенс п'єси дуже сучасний. Так що культпохід Верховній Раді точно треба б до нас організувати (посміхається). Хоча мистецтво навряд чи вплине на їхню політику. Мистецтво мистецтвом, а реальне життя свого вимагає - договорняки, круговерть... Хоча ось ця ситуація з відмовою зняти недоторканність з народних депутатів, які прокралися, - це точно шекспірівський сюжет. У наших політиків все або за Гоголем, або за Шекспіром.

Ліліана Фесенко, Валерія Поліщук. Київ.

Фото: Данило Шамкін, Володимир Фалін, Юлія Овсяннікова / Укрінформ