Олексій Богданович, народний артист України
Коли дізнаєшся, як українську мову гнобили століттями, то з принципу її вивчиш
19.06.2017 14:03 33891

Олексій Богданович – знаковий артист на українській сцені. Він завжди втілював шляхетний дух свого народу у виставах української та європейської класики. А його вишукана вимова ведучого національних церемоній та концертів піднесла актора до рівня голосу української культури.

І тепер уже мало хто повірить, що Олексій виріс у російськомовній родині на Сумщині, а рідну мову вивчив уже в столиці під час навчання в Київському театральному інституті імені Карпенка-Карого. І так вивчив, що його ще студентом запросив до Театру української драми імені Івана Франка (нині Національний академічний театр імені Івана Франка) легендарний режисер Сергій Данченко, львів’янин за походженням.

Богданович швидко увійшов до когорти провідних майстрів сцени. І хоча його часто манили перебратися до Москви, не зраджував ні своїй Батьківщині, ні рідному театру. Тож зрозуміло, що артист активно висловлює свою громадянську позицію, став одним із учасників проекту на підтримку українських військових та їхніх родин під час кримської кризи, а нещодавно разом з колегами-акторами прийшов у Верховну Раду України, щоб спонукати народних депутатів проголосувати Закон про мовні квоти на телебаченні, де 75 відсотків передбачено для українського контенту.

В інтерв’ю Укрінформу народний артист України, лауреат Шевченківської премії Олексій Богданович розповів, чому українська мова стала його рідною, які виклики сьогодні стоять перед українським театром і кіно, й чому рівень телевізійного продукту нині такий важливий для здоров’я нації.

- Чому актори театру так активно підтримали українізацію інформаційного простору?

Російськомовні антрепризи возять по всій Україні, списуючи на те, що наша країна двомовна, і російський продукт продається краще

- Нас, як артистів театру, це начебто безпосередньо не стосується. Але я впевнений, що дуже скоро черга дійде й до театру, і в першу чергу до антреприз (театральна організація, де актори з різних театрів збираються для створення однієї вистави, і гастролюють з нею, поки та має попит у публіки – Авт.). Зараз ні для кого не секрет, що вітчизняна антреприза – російськомовна. Ми прийняли цю естафету від російської антрепризи, взявши її «кращі» традиції. Ці вистави возять по всій Україні, списуючи на те, що наша країна двомовна, і російський продукт продається краще. Але, на мій погляд, це довго не протримається. Поступово і комерційний театр перейде на українську мову.

Нещодавно я був на фестивалі в Запоріжжі, де один із театрів грав виставу російською мовою. І тут підходить до мене жіночка і каже російською мовою: «Как-то даже странно слышать спектакль на русском языке». (сміється). А що стосується телевізійного контенту, то драматичні актори працюють на телебаченні, знімаються в серіалах, зайняті в телепередачах… Тому тут наш кревний інтерес.

Тож  ми, знаючи недосконалість нашої Верховної Ради, прийшли гуртом підтримати закон про квоти української мови на телебаченні. Прийшли актори Наталя Сумська, Остап Ступка, Ірма Вітовська, Анатолій Гнатюк, режисери Тарас Ткаченко, Володимир Тихий і Олесь Санін. 

Відверто кажучи, ми не були переконані, що цей закон буде прийнятий. Судячи з того, як тривало обговорення у парламенті, то цей закон могли легко провалити. І я так розумію, що чимало людей доклали неймовірні зусилля, щоб його тоді не прийняли. Тому ми вирішили підтримати вітчизняні ЗМІ, і сиділи у ложі гостей Верховної Ради з німим докором тим депутатам, які вагалися.

Спікер Андрій Парубій нас представив, всі депутати до нас повернулися. Хтось подивився з усмішкою, а хтось і рукою помахав. А в декого на обличчі була маска шаленої злості, тож не важко було зчитати, як ця людина ставиться до митців.

Однак ми звикли по таких нюансів професії, і не звертали увагу на подібні витребеньки. Ми прийшли надіслати в зал заклик про підтримку української мови на ТБ. Я не хочу бути наївним, але, можливо, той, хто вагався, завдяки нам таки проголосував «за». Однак мене дуже здивувало, що не всі коаліціанти підтримали цей закон. Як із Блоку Петра Порошенка, так і з «Народного фронту». І це в Україні! У нас же не Укроросія якась…

І ще мене здивувало – скільки бруду на нас вилилося, коли цей закон таки був прийнятий. Нас запідозрили у всіх смертних гріхах, наче ми зробили все це з якихось кон’юнктурних  міркувань, бо підігруємо владі. І це замість того, щоб порадіти прийняттю такого необхідного Україні закону. Але це вже така українська риса. Одразу на все понавішуємо ярлики, і тоді заспокоїмося. Я не кажу огульно, але така риса є, і вона мені дуже не приємна…

- Олексію, ви виросли в російськомовному середовищі. То це заслуга театру, що стали україномовним актором і в певному сенсі голосом української культури?

Це найголовніше: хочеш вивчити мову – переведи її в побут

- По-перше, я був суржикомовним, як і більшість людей в Україні. Коли приїхав навчатися в Київ, то мав страшну вимову. Тому що на Сумщині, де я виріс, не було чистої ні російської, ні української. І мої однокурсники почали наді мною потішатися.

У нас вчилися хлопці з Полтавщини, Київщини, із західних регіонів. Мені їхні шпильки дуже не подобалися, бо я завжди був амбітним. Тому я вирішив добре вивчити мову, і за два роки це зробив. Як? Бо заговорив українською не лише в інституті чи на репетиціях, а й у побуті. І це найголовніше: хочеш вивчити мову – переведи її в побут. Інакше будеш думати тою мовою, яка тобі рідна.

Якби наші люди прочитали, як українську мову гнобили століттями, то вони б із принципу її вивчили

І що мене – східняка, ще так навернуло на вивчення, так це інформація про те, скільки документів – законів і указів – було прийнято Російською імперією, для того, щоб знищити українську мову. Більш як 50 заборон та утисків, починаючи з XVII століття. Я не вивчав у школі цю історію, тому був збентежений і вражений.

Якби наші люди прочитали, як цю мову гнобили, то вони б із принципу її вивчили. І я ще й з внутрішнього опору тій русифікації почав говорити українською мовою. Бо стільки ран було нанесено нашій нації та її духовності, що не вивчити і не говорити українською – це гріх.

- Ви грали у фільмах за творами Івана Франка, і після цього вас навіть вважали західно-українським або польським артистом. Ви це сприймали як комплімент чи втрату власної самобутності?

- Звісно, як комплімент, бо ніколи не претендував на самобутність. У нас дуже проблематичний регіон. Сумщина – на кордоні з Росією. І Москва тамтешнім людям здавалася духовно ближчою, хоча територіально вона далі. До Москви було 600 км, а до Києва – 300. Але там навіть погода московська, а не київська. На Сумщині й холодніше, ніж у столиці, і весна приходить пізніше. І це так закодувалося в нашому народі з давніх часів, що голови сумчан були повернені лише на Схід. Весь наш регіон їздив на заробітки у Москву – переважно чорноробочими: двірниками, будівельниками, вантажниками…

Тому я не мав української ідентичності, бо вона не була в мені вихована тим середовищем. Не треба забувати й те, що у нас основна – російська церква. А ми знаємо, яка вона, і чому вона вчить. Біля дому моєї мами стоїть собор. Я навіть допомагав його ремонтувати – носив бетон і каміння, бо був там хрещений. Але коли став ходити на службу і почув, що говорить прихожанам батюшка про політику (і це замість того, щоб вчити людей законам божим), тож моєї ноги там більше не було. І я чесно сказав священику, як мене це коробить, бо він не має права змішувати в одну купу віру і політику.

- В яку церкву нині ходите?

- У церкву Миколи Притиска на Подолі, підпорядковану Київському патріархату. Це мій улюблений храм. Коли у мене не дуже гарний настрій, то я йду туди, і мене попускає.

А якось покійний Богдан Сильвестрович запропонував мені замість померлого Степана Олексенка грати роль Майстра в спектаклі «Майстер і Маргарита», а я цього не хотів. Бо знав про стосунки церкви з цим романом Булгакова й забобони акторів щодо мого героя. Тож пішов за відповіддю до церкви. Батюшка побачив одразу, що в мене якась гризота, й запитав, що мене мучить. Я попросив благословення на роль Майстра. Але священик подивився на мене й відповів: «Благословення на роль? Я на вашу професію благословення дати не можу». Він мене просто прибив цими словами. Але на прощання таки порадив: «Покладіться на Бога». І наступного дня я прийшов до театру, а мені кажуть: виставу закривають.

- Але ж не в усіх артистів яскрава кар’єра в театрі. Нині багато з них потайки шкодують за російськими серіалами, які приносили непогані заробітки. Чи зможе українське кіно надати їм усім роботу?

- Я все це добре розумію, бо всі ми люди – хочемо добре жити. Але це все швидкоплинні проблеми. Дійсно, всі ми стали заробляти менше грошей. Тож можна сидіти і бурчати, але потрібно жити на перспективу. Тепер немає зиску, але ж процес вже запустили…

- А ви відчуваєте, що його запустили?

- Маю таку надію. Я спілкуюся з деякими телеканалами і знаю, що зі скрипом, знехотя, але процес рухається. Тому треба трохи потерпіти. Не все одразу. Я схильний до того, щоб трохи стримати свої апетити, але отримати своє кіно, а не чуже.

- А точка неповернення до російських серіалів на наших екранах вже пройдена?

- Хотілося б так думати. Хоча у нас таких точок вже було чимало. Здається, що вже все – перемога, потім через якусь недолугу політику все міняється. Я от чую про всі ці пітчинги в Держкіно, про запуск 50 фільмів… Не всі ці фільми повнометражні, є документальні, короткометражні, мультфільми, але вже 50! І нехай їм дають ще невеликі гроші, особливо у порівнянні з країнами розвиненої індустрії, але це тримає кіно на плаву, дає старт молодим.

- Ви знімалися у найкращих україномовних серіалах – «Украдене щастя» і «Злочин з багатьма невідомими». Втім, шалену популярність вам принесло російськомовне телемило «П’ять хвилин до метро». Можливо,  люди більше хочуть бачити такий продукт?

- Не думаю. Коли я знявся у «Злочині з багатьма невідомими» режисера Олега Бійми, то тільки лінивий його не подивився. Бо це було зроблено якісно, цікаво, інтелігентно. Серіал показували у прайм-тайм на рейтингових каналах. Мало того, цей серіал показували й у Росії на всю колишню радянську територію. І потім московські артисти у мене запитували: чого це я в польському кіно знімаюся? І не могли повірити, що це українська картина, бо там не було шароварів, довгих вусів і дурних голосів, до яких нас привчив радянський кінематограф. В цьому серіалі показані шляхетні люди, і росіяни були здивовані, що в Україні є така література.

Але, на жаль, мильні серіали публіка сприймає краще, бо її на них присадили. Телебачення так зіпсувало людям смак, що вони нічого вартісного вже не хочуть. Давай їм щось просте, жалісне та мелодраматичне.  Я часто згадую фразу Познера про те, що коли на телебаченні цілий місяць будуть показувати його дупу, то врешті вона стане популярною. І популярність після мильних опер у мене асоціюється саме з цією фразою.

- Тож вислів Познера дає нам відповідь, чому в Росії так змінився світогляд людей, і українців там стали бачити ворогами…

- Так, я розумію, що телебачення багато може, але так огульно дурити людей довго теж неможливо. Це ще невідомо, до чого може привести ту саму Росію. Хоча й в Україні ми теж так опускаємо культурний рівень людей, що далі  вже тільки плінтус. Публіка врешті так здеградує, що погубить і те саме телебачення...

- Дійсно, якщо згадати 70-80-ті роки минулого століття, то був насамперед затребуваний інтелектуальний театр і кінематограф. На серйозні спектаклі неможливо було купити квитки. А зараз театр має такого глядача?

Якщо а-ля-мистецтво робить щось на продаж, то культури тут немає. Бо театр перестає займатися мистецтвом

- Театр має такого глядача, але не любить його. Нині театр знає наперед, який продукт повинен сподобатися глядачеві (у широкому сенсі). І це катастрофа.

Якщо а-ля-мистецтво робить щось на продаж, то культури тут немає. Бо театр перестає займатися мистецтвом. А якщо театр не займається мистецтвом, то людина духовна та освічена не буде туди ходити. Їй там немає що черпати. Адже інтелектуальний глядач хоче думати, переконуватися в чомусь, щоб відбувався якийсь мисленневий процес. Це можливо на серйозній драматургії, психологічних виставах… А коли в театрі засилля дурних комедій, то розумну публіку не приваблює.

І це велика проблема  сучасного театру, бо нині його дирекції намагаються йти на поводу в невибагливого глядача. Театр стає у позу: «чєго ізволітє»? І це катастрофа, бо ми втрачаємо інтелектуальну публіку, яка є.

Публіка спрагла чогось живого та глибокого за змістом на тлі суцільного несмаку, який нині все заполонив

Наприклад,  я граю у виставі «Живий труп». Це психодилічна вистава, яка не одразу зрозуміла, і місцями важка, ще й не зовсім за Левом Толстим. Однак вона породжує багато думок, можливо, й роздратувань. Але спонукає до осмислення побаченого. Коли ми зіграли цю виставу нещодавно, то зал почав шалено аплодувати, і це переросло в справжнє скандування. І це на серйозній п’єсі!  Я був так вражений, що не міг у це повірити. Настільки публіка спрагла чогось живого та глибокого за змістом на тлі суцільного несмаку, який нині все заполонив.

Тобто, такий глядач є. Але якщо ми йому будемо підсовувати постійно полуничку, то і він скоро зникне: замкнеться в мудрих книжках, у виставкових залах, шукатиме якісне кіно в інтернеті… А мені дуже не хочеться розлучатися з таким людьми.

- В театрі Франка також користуються глядацьким попитом і шекспірівські вистави. «Річарда III» навіть назвали найкращою виставою про сучасну вітчизняну політику.

-Так, хоча говорили, наче у нашій виставі не новий погляд на трагедію Шекспіра. Бо подібне робив грузинський режисер Роберт Стуруа. Я розумію, що це не нове слово в мистецтві. А що нині нове? Ми живемо в епоху постмодернізму, коли переосмислюється все надбання культури минулого. Тож можу поручитися, що «Річард III» – це вистава глибока, серйозна та якісна. І вона має свого глядача.

Хоча нещодавно виходимо з театру, а якась жіночка зі сльозами на очах каже: «Уявляєте, 11 убивств!» Я думав, у неї буде інфаркт. Мабуть, не треба їй було йти на таку трагедію. Бо ми її налякали (посміхається).

- Ви граєте також у найстарішій виставі Театру Франка «Приборкання норовливої», і на неї досі глядачі розкуповують усі квитки. У чому секрет актуальності?

- Пару днів тому після цієї вистави до мене підходить моя партнерка Таня Міхіна, яка грає Катаріну, і каже: «Я відкриваю актуальність цієї п’єси. Я часто ходжу на лекції та семінари, і бачу цих емансипованих жінок. Які вони стають холодні й неприступні, навіть цинічні від цього всього. І через це нещасні. І саме про таких жінок Шекспір написав у нашій виставі». Дійсно, Катаріна хотіла бути гордою, неприступною, та коли їй вистачило розуму змінити своє ставлення до чоловіка, підкоритися, то вона стала щасливою. Тому глядачі сприймають цю виставу дуже емоційно, з розумінням того, що відбувається між героями.

- А за ще однією вашою шекспірівською виставою «Буря» сумуєте?

- Так, дарма її зняли з репертуару. Бо таким чином порушується репертуарний баланс у бік попси. Я за кожну таку виставу буду вболівати і журитися. Бо коли є такі твори в театрі, то я розумію, що займаюся серйозною справою. Я не клоун. Що там не говорили б, але театр, кіно, телебачення – це влада над людьми. Ми можемо нав’язати смаки і думки, навіть спосіб мислення та духовні цінності. І потрібно використовувати це з розумом.

- Театр Франка багато років їздив у Севастополь на гастролі. Кримські українці навіть говорили, що ви більше зробили для українізації Севастополя, ніж уся тодішня влада. На спектаклях, що йшли українською мовою, були аншлаги. Чи проросте колись це зерно, посіяне вашим театром?

- Хочу сподіватися, що десь воно таки збереглося. Але десант в особі Театру Франка був надто  малесеньким для величезної території Криму. Якби ж наш почин був підтриманий танцювальними колективами, співаками, українським масовим продуктом, то такої ситуації, як сьогодні, може й не було б.

- А в Донецьку чи Луганську були з гастролями?

- Дуже давно в Донецьк їздили, а в Луганськ – ні разу. Та, повертаючись до теми Криму, згадую, як під час перших гастролей біля нашої афіші «Кін IV» стояли дві місцеві жіночки і говорили між собою: «Хохли какого-то коня привезли». А я почув, і думаю: оце ще та публіка буде. І по місту пішли розмови: навіщо привезли українськомовний театр, ми ж нічого не розуміємо. Але відбулася перша вистава, потім друга… На третій виставі вже назбиралося більше півзалу, а тоді вже пішли аншлаги. І місцеві все розуміли!

Якщо мистецтво справжнє, то воно знімає усі бар’єри. І коли ми приїхали вдруге та втретє до Севастополя, то не було відбою від глядачів. Дійсно, у нас були аншлаги на українські вистави у російськомовному Севастополі. То ж якби керівники держави мали історичну чуйку, то вони б десантували українських митців у Крим, Донецьк і Луганськ. А так ці регіони були віддані на відкуп російським гастролерам, які приносили туди ідеї «руського міра». У нас, мабуть, думали: ми ж одна «страна». От і отримали.

- У вас запланований творчий вечір в Києво-могилянському театральному центрі «Пасіка». Вам не здається, що це якийсь радянський формат зустрічі з глядачами?

- Була в мене й така думка. Але продюсер, молодий хлопець, сказав мені, що нині це дуже актуальна форма розмови з глядачами. Йому часто роблять запити на певних артистів, щоб побачити їх в іншому світлі. Публіка прагне напряму поспілкуватися з відомими людьми. І я робив вже подібний вечір у великому залі консерваторії. Я розраховував на дві години, але вечір тривав три с половиною. Мене не хотіли відпускати. І не тому, що там були мої знайомі. Люди квитки купували. Прийшли глядачі зовсім різного віку. Тому я впевнений, що такі вечори можна робити, але треба змінювати їх формат на сучасний. До того ж, я вже не хочу просто проговорювати чужі тексти, як актор. Мені кортить їх адаптувати до себе, до своїх роздумів. На вечорі я читав своє есе, чого раніше собі не дозволяв. Хотів перевірити, як публіка сприймає. І виявилося, що добре.

- Тобто люди прагнуть, щоб авторитетні особи розповіли про своє ставлення до сучасних проблем і подій?

- Так, бо вони вже трохи заплуталися у цьому житті, у тотальній брехні, у подвійних стандартах, розумінні – що добре і що погано. І стомилися сприймати «істини» від політиків та експертів з екранів телевізора. Тому їх цікавить, що думають ті, хто напряму не причетний до політики. Глядачі тягнуться до представників інших професій, не політичних, до іншого складу розуму та виховання.

Я зараз передивляюся записи зустрічей з відомими митцями. Навіть десятирічної давнини. І мені це цікаво. Я стільки звідти черпаю для себе думок та натхнення. Просто як від харизматичних особистостей.

- Ваш прогноз: коли закінчиться війна?

- Мій покійний батько часто їздив до Москви на різні семінари та робочі зустрічі. А після таких поїздок, випивши за вечерею святкову чарочку, завжди казав одну фразу: «Побачите, скоро буде війна між Україною і Росією». Мама йому закривала рота, щоб діти не чули. А мені було тоді років сім. Тож коли мій батько таке запідозрив ще у сімдесяті роки, то швидко воно закінчитися не може. Надто довго все це готувалося.

Є країни, які живуть у такому стані десятиліттями. Той же Ізраїль. І там адаптувалися, підготувалися, побудували колосальну економіку, медицину, здолали корупцію, і все це на клаптику пустелі біля Мертвого моря. Отже, можна все здолати. Головне – захотіти.

 Валерія Поліщук. Київ.

Фото: Євген Любімов, Укрінформ

При цитуванні і використанні будь-яких матеріалів в Інтернеті відкриті для пошукових систем гіперпосилання не нижче першого абзацу на «ukrinform.ua» — обов’язкові. Цитування і використання матеріалів у офлайн-медіа, мобільних додатках, SmartTV можливе лише з письмової згоди "ukrinform.ua". Матеріали з маркуванням «Реклама» публікуються на правах реклами.

© 2015-2017 Укрінформ. Усі права застережені.

Дизайн сайту — Студія «Laconica»
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-