«І все ж думаємо, що ми - докричимося...»
Історія одного театру
Лонгрід 13.06.2017 14:51 1020

“Краще б я народилася кішкою...”. Так називається вистава, яку на початку травня я побачила у нас в Арт-Хабі.  Її показували спеціально для іноземних журналістів, що приїхали висвітлювати пісенний конкурс “Євробачення”. Тривалість - 50 хвилин. На сцені - одна Актриса. Костюм -  лікарняна піжама радянського зразка. З усіх декорацій - світло... І - вплив на глядача. Нищівний, наче холодна злива.

Переповісти сюжет неможливо. Там - життя. До війни. Під час окупації. Після переселення на мирну територію. З пахощами. Болем. Неймовірною нудьгою за втраченим - домом, родиною, друзями. І насамкінець - ти, глядач, чітко усвідомлюєш, що все це потрібно повернути. Обов'язково.

“Ми спеціально зробили виставу такою, щоб її можна було показати будь-де: на фронті, в школі, в палаті шпиталю...”, - сказав після вистави режисер-постановник - художній керівник театру “Перетворення” Володимир Завальнюк. І її необхідно показувати. Усюди.

Тоді я вирішила зробити інтерв'ю про одну виставу - одночасно з автором п'єси, режисером та актрисою. Та коли ми зустрілися за кілька тижнів після перегляду “Кішки...”, розмова пішла про все: про сучасний український театр, про життя акторів, про складне сприйняття (скоріше - несприйняття) чесного мистецтва - яке роз'ятрює рани, але ж потім - лікує душу.

Ми зустрілися в Центрі Курбаса - Володимир Завальнюк та виконавиця головної ролі - Ганна Яремчук. Незабаром підійде Неда Неждана - автор п'єси, за якою поставили “Кішку...”, драматург, поетеса, культуролог, арт-критик, доктор наук.

- Пане Володимире, розкажіть, будь ласка, про ваш театр, він же молодий?

Володимир Завальнюк: Ну, це як дивитися. Він молодий в розкрутці, в піарі. А взагалі то... Я вважаю, що його початок - це 92-й рік, коли був створений “Український вертеп”. Потім були різні фази.

- Чому ж тоді немає преси, немає піару?

Володимир Завальнюк: Як це буває. Приходять до тебе продюсери, такі - серйозні, запрошують тебе в хороший ресторан і просять, щоб ти дав їм виставу і вони будуть її ... промотувати. Це була «Саломея» - 2002-й, 2003-й рік. Вони починають дуже гарно її “розкручувати”, і ми їдемо на гастролі: вся Україна, Білорусь тощо. Усюди - повні зали. І - продюсери “кидають” мене, на 12 тисяч доларів. Ось чому я такий обережний з продюсерами, спонсорами, чи як би вони ще не називались.

Мудрі люди кажуть, що треба жити і працювати так, начебто тебе вже немає, а є тільки ТЕ, що ТИ тут ЗРОБИВ. Але жоден з тих, від кого залежить дати гроші, чи ні, допомогти в промоції, чи ні - ніхто на ЦЕ не зважатиме. Бо їм потрібен продукт, котрий вони знають, як продати. От і виходить, що я сам себе загнав в жахливий кут, котрий, водночас, для мене є єдино можливим, єдино вільним, єдино справжнім вибором, тому що в цьому куті вільної творчості я - щасливий абсолютно.

У мене є феноменальна, світового рівня актриса, котра мені вірить, котра пішла за мною (показує на Ганну Яремчук - Авт.). А, в результаті, виходить, що я її також привів у той самий кут. Людині треба якось заробляти гроші, а тут - принципи зовсім інші.

- Пане Володимире, я взагалі не знаю, не уявляю, як існує театр, такий невеличкий театр, як ваш?

Володимир Завальнюк: Немає великих чи маленьких театрів, є живі і мертві. Наш театр - живий.

Ганна Яремчук: ... І живе своїм коштом. Все самі. Є в цьому і свої плюси: можемо дозволити собі ставити тих авторів, які чіпляють тебе, хвилюють, потрапляють у нерв.

- Вам вдалося дістати до нервів, судячи з реакції глядачів і моєї. Аню, я хотіла у вас запитати. Скільки ви відновлюєтеся після «Кішки...»? Яким чином? Ви ж граєте, ви плачете правдиво, ви переживаєте це все, вас б'ють... Якщо глядач виходить ніби побитий, то я уявляю, який виходить актор, в якому стані.

Ганна Яремчук: Добу. Важкувато. Але то не я, то інша тьотя була на сцені (посміхається - Авт.) Єдине - дуже болять очі і ти день відлежуєшся. 

А нещодавно ми були на фестивалі української драми “Drama. UA” у Дніпрі. У нас було дві вистави:  Великий льох» Шевченка, а наступного дня - «Краще б я народилася кішкою”.

Володимир Завальнюк: У «Великому льосі» Аня має не менше навантаження, ніж у «Кішці...».

Ганна Яремчук: І наступного дня у мене пропав голос. Я плачу, кажу: “Володимире Степановичу, давайте відмінимо виставу, бо у мене немає сил, просто немає”. Але ...16:00. Вистава. І... Я не знаю, звідки все береться. Напевно, Боженька дає.

- А для кого ви її зробили? Виставу”Кішку...”? Для якого глядача?.

Володимир Завальнюк: Для себе.

- Перед виставою мені говорили: не ходи, вона така важка, її неможливо витримати. Я подивилася. Вона важка, але витримати можна. І я дивилася на реакцію людей попереду, збоку. І бачила, що їм було погано. Причому, погано їм було не під час епізоду, коли б'ють героїню, наприклад, а під час згадки про Донбас, про колишній Донбас. Про кавунчики, про абрикоси, про запах Донбасу. От тоді їм було погано...

Ганна Яремчук: Ви правильно сказали: “Дуже важко, не йди”. У нас біда жахлива. Ми чомусь дуже боїмося, щоб нас чіпали. Головне - не чіпайте нас. Ми дуже толерантні, і це вже так дістало. Чула, що вимогою організаторів “Євробачення” в Києві було не говорити про політику. Але ж це - не політика, це - наше життя, наші життя...  Ми починаємо сприймати втрати на війні як статистику. Ну, вбили людину, сьогодні 2-х, завтра 3-х, післязавтра 4-х... Ну, фотографія, фотографія. Труна, труна, труна. Ми вже звикли. Цей струп треба проривати, щоб гній виходив.Тому - «Кішка...». «Гамлет». «Король Лір». «Великий льох»... Тут до розмови долучається автор п'єси Неда Неждана.

- Пані Недо, ми говорили про «Кішку...», про те, як пан Володимир її задумував, як Аня її відчуває. А ви - чому ви її написали, звідки взявся образ? Це збірний образ, це образ з кількох людей? Ви розкажете?

Неда Неждана: Так. Перш за все, я сама родом з Донбасу, я там народилася, хоча росла переважно в Києві, але все одно - там багато моїх родичів, і в перші місяці війни саме в моєму місті було найбільше бойових дій - це Краматорськ. І я шукала, як розказати про те, що я відчуваю: про війну, про біженців, про цю історію. І одного разу, на фестивалі в Запоріжжі я побачила моновиставу, після якої одна актриса підійшла до мене і згадала про історію Ірини Довгань. (Ірина Довгань - українська волонтерка та мешканка міста Ясинувата, що зазнала тортур з боку так званої “ДНР” за свою проукраїнську позицію. З перших днів військових дій допомагала українській армії та не приховувала своїх переконань, за що її викрали та відправили до Донецька, контрольованого терористами. Там її, загорнуту в український прапор, прив'язали до стовпа на вулиці, де її принижували та били. Ірину Довгань вдалося врятувати завдяки втручанню іноземних журналістів, які випадково опинилися на місці розправи - Авт.).

П'єса була пов'язана з цією історією. Я занурилася в це, я і читала, і слухала, моя рідна тітка, яка була біженкою, теж розказувала мені про те, що відбувалося на окупованій території, і ще одна добре знайома актриса з Луганська. Тобто, були різні документальні історії. Та ключем до “Кішки...” стали фотографії, які засвідчили, як наші війська після Мінських домовленостей відступають з Донбасу - наші солдати, з котами, собаками, у когось в кошику, у когось на плечі... І от це для мене стало поворотним. Я придумала історію про жінку, яка залишилася в окупації, тому що в неї кішка народила кошенят і вона боялася, що вони загинуть по дорозі. І ці троє кошенят - біленьке, сіре і чорне - як три історії, як три етапи війни. Спочатку такий більш світлий, романтичний, потім - оця «сіра зона», і потім - оце найстрашніше, чорне. І в мене була моя особиста реальна втрата - у перший місяць війни загинула моя кішка.

І ще один важливий момент для мене. Ірина Довгань на одному з ток-шоу сказала таку фразу: «Я в очах чоловіка, який мене допитував, бачила очі пітьми». І для мене ключем стала та темінь, яка піднімається в людях, спровокована війною. Те, як війна проявляється в людях: хтось ризикує собою заради кошенят, а хтось знаходить кайф у жорстокості, у цій владі над людьми, у тому, що ти можеш знищувати.

У моїй п'єсі є протест взагалі проти світоустрою, проти Бога. Вона каже: «Ти - нездара, ти створив світ, який не має сенсу, в такому світі не хочеться жити, краще б я народилася кішкою...”. Оцей відчай, оця зневіра у всьому, зневіра в цьому світі - це найстрашніше. І от у цій прірві вона ніби зачеплюється за це маленьке кошеня... Ось суть моєї історії, адже вона на межі того, щоб піти з цього світу. І продаж цих кошенят - це те останнє, що вона має зробити. І вона зачіпляється за це маленьке кошеня, яке дає їй надію на те, що вона все-таки пересилить, що вона почне новий етап, що вона буде боротися.

Мені було дуже важко писати цю п'єсу, тому що важко занурюватися в темряву, в цей жах, бруд, але коли поставили виставу - стало легше. Тому що я зрозуміла, що ми маємо про це говорити. Ми маємо про це думати, ми маємо показувати це в художній формі. Тому що так ми рятуємося, ми так ідемо далі.

- Пані Недо, а що вам казали люди, особливо з Донбасу, які читали чи бачили «Кішку...»? Яке у них відлуння після неї?

Неда Неждана: Якраз цікаво, що перша читка цієї п'єси була на форумі , де значна частина публіки була саме з Донбасу. І мені було дуже важливо, що підходили люди, які говорили, що я відчула ці відчуття, ці переживання. Навіть підійшла одна жінка і сказала, що реально з її сусідкою стався випадок, як у п'єсі. Пам'ятаєте історію про сина сусідки, який підірвався на міні? Вона вигадана. І от до мене підійшла людина, яка сказала, що в її проросійської сусідки так само син підірвався на міні, яку поставили проросійські бойовики. І ці речі, які відлунювали, для мене теж були дуже важливі. Підходили, до речі, і після вистави в Укрінформі двоє людей із Донбасу, підходила волонтер Олеся Адамовська, якій теж це було близьким. Було ще читання в Івано-Франківську на фестивалі «Відкритий театр», який організували біженці з Донбасу. Там теж я зрозуміла, що це відлуння було точним. Тому що в “Кішці...” є такі деталі, скажімо - «абрикоси, а не шахти», - є якісь відчуття, смаки, якісь слова, які зрозумілі для людей Донбасу.

- Не тільки. Я не з Донбасу, але я теж з вистави запам'ятала, мене вразили ті абрикоси і кавунчики. Цей спогад, який показує нам масштаб втрати. Тут чітко відчуваєш, що ми втратили не шахти, ми втратили не вугілля. Ми втратили шматок Батьківщини...

Неда Неждана: Так. Якщо земля жива... Для мене взагалі справжня драматургія, це та, яка закладає різні варіації прочитання, це множинний продукт, коли є оцей простір для гри, дуже важливий. Мені здається, що те, що в цій п'єсі закладено, оце перетворення, - воно не тільки пов'язане з Донбасом і з нашою війною. Це взагалі - перетворення, якийсь певний лабіринт, шлях виходу людини з кризи, з відчаю, з жаху гібридності, який існує. Я думаю, що він - універсальний, і може бути зрозумілий людям з різних країн. От нещодавно я надіслала кілька п'єс в Грецію і саме ця п'єса вразила їх найбільше. Тобто, через цю п'єсу стає зрозумілішим те, що відбувається з нами. Не тільки з нами - зі світом. Я писала цю п'єсу в 2014 році. І у фіналі вона говорить людям, які бояться світової війни: «Ви не розумієте, що вона вже йде!». І це було до терактів в Парижі, в Брюселі, Стамбулі, в Манчестері сьогодні зранку. І відчуття цієї теми, теми війни, що йде по світу, є зараз усюди, але ми зрозуміли це просто раніше.

- Саме тому цю п'єсу треба показувати, максимально.

Ганна Яремчук: Так, це найкращий інформаційний вплив - на емоційному рівні, на рівні відчуття. Мені здається, що такої вистави, як «Кішка...», немає більше. І показувати її треба, в тому числі, в школах, університетах. У першу чергу треба вчити дітей. Треба освітні програми робити, кричати про це, а ми сидимо, нас заткнули в шафу кудись: не чіпайте нас, будь ласка, боляче, тому не хочеться, щоб чіпали.

Неда Неждана: Насправді, якщо ти це тримаєш в собі, воно тебе знищує, організм буде хворіти, а коли ти переживаєш це в творчих формах, то ти звільняєшся від цього. Нам, усьому суспільству це необхідно, тому що для того, щоб вижити в цьому, одужати, ми маємо про це говорити. Але тут я хотіла б сказати відносно держави. Я бачу в державі, відверто, гуманітарно-гібридну війну. Просто факти: у Центрі Курбаса ми видали антологію «Майдан до і після», де, зокрема, є і ця п'єса. Зараз цієї книги вже немає, вона розійшлася дуже швидко. Ми їздили по різних містах, по театрах, фестивалях, робили презентації, читки, і фото-, відео -. Театр «Колос» хотів зробити читку, а зробив виставу в результаті. Але від держави - абсолютний глухий нуль, жодної підтримки ні цієї теми, ні взагалі сучасної драми. Раніше була єдина програма підтримки сучасної української драми і перекладу п'єс українською мовою, державні закупівлі вже поставлених п'єс. За Януковича її заморозили, а на сьогодні фактично ця програма ліквідована. Держава нічого абсолютно не робить для підтримки української драми. Крім того, було ліквідовано програму стажувань у національних колективах для молоді, ліквідовано програму підтримки наукових центрів, які були переформатовані. Немає жодної підтримки, немає жодної реформи в театрі, немає підтримки незалежного театрального руху - а зараз усе більше і більше незалежних театрів. Ми в Центрі Курбаса на замовлення Міністерства культури підготували детальну программу - а вони поклали її під скло і нічого з нею не роблять. Я вважаю, що це - наступ на науку, на освіту, на розвиток. І це ідбувається в умовах, коли Росія витрачає мільярди на науку, на розвиток, на сучасну драму, на пропаганду. Зараз ростуть маленькі дітки - які вони будуть, коли виростуть, що вони будуть думати про Україну і про світ? Я переживаю, у нас же немає жодного дитячого каналу, немає освітніх програм для дітей! Деградуємо жахливо.

Володимир Завальнюк: Дуже добре сказала Оксана Забужко, що зараз у гібридній війні не треба бомбити міста, бо бомблять мізки. І, по суті, оці ліквідації та непідтримка цих програм - це ніби з артилерії бомблять форпости України.

Неда Неждана: Якби ми приділяли увагу розвиткові власної культури, то не було б з Кримом нічого. Я переконана. І коли кажуть, що немає коштів на це, - це неправда. Можна ж замість того, щоб виписати, скажімо, міністру 90 тисяч премії, видати п'ять книжок чи влаштувати гастролі 20 вистав по Україні. І популяризація української культури за кордоном - це теж надзвичайно важливо. Центр Курбаса займається програмами популяризації української драми за кордоном і, фактично, ми - сталкери, все вперше. У Франції зараз готується конкретна програма - «Перша антологія української драми». Французька сторона підтримала, українська - ні. Ми зверталися в різні інституції, писали листи в міністерство...  А французи дивляться і кажуть: як це може бути, у вас там суперолігархи, у вас там така корупція, а вони не можуть підтримати видання антології, в якій три п'єси про Майдан, наприклад. Тиша.

- А якісь грантові речі існують у мистецтві? Меценати?

Володимир Завальнюк: Де вони?..

Ганна Яремчук: Якби Володимир Степанович вирішив покинути країну і поїхати за кордон, його б там з руками і ногами забрали, він би і викладав і ставив вистави, і в Україні би почали казати: «Це ж наш! Видатний українець».

- Так, ми сильно пишаємося всіма українцями, коли вони стають відомими і працюють за кордоном.

Володимир Завальнюк: Тільки за кордоном, а не коли вони тут. Той же Віктюк. Навіщо нам потрібні талановиті люди? Жолдак, де він? Геніальніший режисер. Більченко - Німеччина...

Як тільки поміняється свідомість, як тільки ми зрозуміємо, що рефлексія соціуму важлива, - все, все поміняється. У нас же потенціал - неймовірний, антропологічний потенціал. Люди ж такі талановиті. Молоді, прекрасні. І ми все ж думаємо, що ми - докричимося...

Марина Сингаївська

Фото Євгена Любимова, Юлія Овсяннікова, Укрінформ

При цитуванні і використанні будь-яких матеріалів в Інтернеті відкриті для пошукових систем гіперпосилання не нижче першого абзацу на «ukrinform.ua» — обов’язкові. Цитування і використання матеріалів у офлайн-медіа, мобільних додатках, SmartTV можливе лише з письмової згоди "ukrinform.ua". Матеріали з маркуванням «Реклама» публікуються на правах реклами.

© 2015-2017 Укрінформ. Усі права застережені.

Дизайн сайту — Студія «Laconica»
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-