Володимир Лис, письменник

Достатньо, щоб 200 чільних українських родин заговорили українською в побуті

20.05.2017 09:30

В Івано-Франківську завершився другий фестиваль історичної літератури «Софія». У місто, яке розвиває нові літературні традиції, презентувати свої твори приїхали письменники з Волині – Володимир Лис та його дружина Надія Гуменюк. Трохи втомлені дорогою, вони проте жваво відповідали на запитання молодих літераторів і студентів Прикарпатського університету, ділилися спогадами, згадували цікаві історії.

Автор популярного «Століття Якова» зізнається – найбільше в житті любить працювати з текстом. Образ героя Меха зліпив із п’яти характерів літніх людей. Серед них – і рідний дід письменника, а ще – односельці та дивакуватий чоловік, який у свої 102 роки порається по господарству, ходить до магазину і з радістю може перехилити чарчину. Запитання про телеверсію цього твору Володимира Лиса ніби трохи дратує. Утім, він таки розповідає кореспондентові Укрінформу і про фільм, і про його акторів, і про те, коли мовне питання не буде стояти в Україні так гостро.

- Пане Володимире, знаю, що багато людей відкрили для себе письменника Володимира Лиса після того, як на одному з центральних каналів побачили екранізацію вашого роману «Століття Якова». Чи сподобався вам цей фільм? Адже він викликав як позитивні, так і критичні відгуки?

- Фільм бачив. Уже говорив про те, що це мало бути зовсім інше. Справа в тому, що це була третя пропозиція екранізації «Століття Якова». Надходила ще пропозиція від іншого каналу. Втім, вони там задумали створити фільм про наркоманію. Чомусь ця лінія у них проходила зеленкою. Я написав їм синопсис (текст, у якому виписані головні сюжетні лінії фільму, – авт.). Та коли вони прислали свій, я схопився за голову. Ще отримав пропозицію від дуже відомого митця. Не буду називати його імені, бо дав слово. Він хотів зіграти у фільмі роль Якова. Умови були непогані, але одна з них – ніхто більше не зможе грати цю роль, бо він повністю викуповує на фільм права. Я відмовився. Усім, хто звертався до мене з пропозицією екранізувати роман, я ставив умову – фільм має звучати лише українською. Канал «1+1» на це погодився. Автором сценарію мала виступити молода і перспективна Наталка Ворожбит. Ми навіть зустрічалися на студії, обговорювали сценарій. Вона почала працювати. Але, як часто буває в Україні, раптом виділяють гроші, і їх треба терміново освоїти до кінця року. Наталка Ворожбит поїхала. З’явився всюдисущий Андрій Кокотюха, сценарій він написав майже за два місяці. Мене запевняв, що дуже ніжно поставиться до роману, але по суті – він створив свою версію.

Тим, хто не читав книги, а лише дивився фільм, було ніби й цікаво. Там справді є динаміка, непогана операторська робота, акторська. Але образи і хід сюжету – далекі від роману. І головне – нема волинської колористики, тої мови. Вони відійшли від західно-поліського діалекту. А пам’ятаєте фільм «Ліквідація»? Там ніби не стільки всього, як отой одеський колорит. Ще скажу, що мене обіцяли запросити на зйомки, але так і не сталося. Знімали усе терміново. То ж маємо те, що маємо.

- А франківського актора, Романа Луцького, який зіграв молодого Якова, ви б похвалили за роль?

- Так, похвалив би. Його і Станіслава Боклана. Обидва добре зіграли. Оте мовчання Боклана мені нагадує Ступку. Бо Ступка іноді говорив більше своїм мовчанням, ніж діалогами. Луцький добре зіграв. Єдиний момент був, але актор тут не винний. У моєму романі Яків виходить проти весілля з одним патроном і забирає Улянку в ліс, а у фільмі – Яків робить постріл, до нього кидається польський поліцай, і Яків тікає. Мій Яків такого б ніколи не зробив! Та й у молодості Яків ніколи не носив бороди. Але то все – творці фільму. Щодо гри Луцького. В актора гарна статура, він чудово показав пристрасть. Рівноправний партнер і навіть десь переграє виконавицю Улянки. Велике вітання Роману Луцькому!

- У «Столітті Якова» виразною є польська тема. Якими, на вашу думку, мали б сьогодні бути відносини між українцями та поляками?

- Вважаю, що нам треба дивитися у теперішнє і майбутнє, не повертатися лише до минулого. Теперішня польська влада, правляча партія, застосовує традиційний політичний прийом. Коли щось не ладиться, падає рейтинг – треба рятуватись і вигадувати винних. Тепер винними стали українці. А між поляками та українцями було багато доброго. Я зачіпаю цю тему, бо від цього нікуди не дінешся. Те ж «Століття Якова» має вийти у польському перекладі. Тепер мені обіцяли нічого не скоротити. А от років три-чотири тому чесно казали, що викинуть один розділ звідти. Я запитав: який? Думав, може, там, де Зося в борделі. Ні-ні, запевнили. Це, кажуть, навіть зацікавлення викличе. Йдеться про те, де Зося рятує українське село. Я заперечив, сказав, що це так благородно, добре і гарно, бо ж рятує. Ні, кажуть, у них це не пройде. Бо там показано, що Армія Крайова заходить в село і палить його, а в них вважають, що такого не було. Я ж сказав, вибачте, адже навіть польські джерела, книжки вказують, що вони применшують кількість загиблих українців. У Польщі знають, що все-таки українці на Волині теж гинули. Так, кажуть, але там переконані, що це були ті українці, які нападали на польські колонії, а Армію Крайову вважають лицарями. Тоді я відмовився від такого перекладу, бо для мене це було принциповим питанням.

Навіть в екранізації мого роману показали Армію Крайову шляхетною, якоюсь прилизаною, тоді як українців – не дуже. Очевидно, звичка.

- У Ваших творах часто доля людини описана на фоні війни, непростих подій. Але ці книги ви писали у мирний час. Нині ж в Україні – війна. Не задумувались написати про неї?

- Думаю, що про цю війну писати не буду. Зараз я підготував книжку малої прози, куди увійдуть есе та новели, і там є розділ «Сучасні нагульновци». Пам’ятаєте роман Шолохова «Піднята цілина»? Там Нагульнов слухає зі своїм соратником Разметновим півня. От коли той співає, герой каже: «Харашо пойот. Відіш, как виводіт». А той відповідає: «Ето кулацкій когут, а для мєня, єслі он даже хорошо пойот, я нікогда ето нє прізнаю. Для мєня всегда будєт бєдняцкій лучше пєть». Ось так і у нас зараз ведеться. Іде масове видання дуже поганої, дуже примітивної поезії і прози про АТО і про Майдан. Про це часто пишуть люди, які там не були. Вони вживають крикливі і “високопатріотичні” фрази. От у нас одна поетеса написала 130, а інша – 153 вірші про Майдан і Небесну Сотню. Ну, як можна стільки написати? Тим паче, коли там не були. Допускаю, можна написати один, два і навіть п’ять добрих віршів. Але ж не більше. Я протестую проти цього, бо переконаний, що мають бути справжні поезія і проза. Ту ж «Війну і мир» написали через п’ятдесят років. Про козаччину, взагалі – через триста. Тому, коли солідні видавництва підтримують і подекуди навіть вимагають писати патріотичні твори, то я відмовляюсь. Я і моя дружина Надія Гуменюк пишемо патріотичні книги, але такі, що створені не через крикливі фрази. Я пишу про народ, про поліщуків – це теж патріотичні речі. Нехай буде менше прози і поезії, але нехай вона буде більш прониклива. Втім, на одному з конкурсів мене таки втішив один роман про АТО. Журналістка провела дослідження – чому гинуть, чому зазнають поразки наші бійці. І це дійсно правдивий твір.

- На Волині вас знають як «народного синоптика». Хотіла запитати, чи маєте політичний прогноз для України?

- Це було моє хобі, якому я віддав 20 років. Але останні шість я цим не займаюсь. А політичні прогнози не даватиму. Якось у 2014, коли лише почались події в Донецьку і Луганську, я говорив, що все закінчиться до вересня. Проте закінчення фрази «якщо не втрутиться Росія» тоді я свідомо викреслив, аби не наврочити. Тепер скажу лише одне. Підозрюю: все, що відбувається на сході, завершиться перед президентськими виборами. Але, на жаль, до того часу загинуть ще сотні, а може, й тисячі наших хлопців. Їх мені найбільше шкода, бо кожна людина, кожний, хто там є, носить у собі цілий всесвіт. І ми навіть збагнути не можемо, яких втрачаємо учених, письменників… Та війна – дуже дивна. Вважаю правильним, що припинили там торгівлю.

- Сьогодні знову гостро стоїть мовне питання. Яке ваше ставлення до нього?

- Нещодавно, мене запитали щодо гасла «Єдина країна – єдіная страна». Я сказав, що ставлюсь до нього категорично негативно, бо воно, по суті, сприяло ще більшій русифікації країни. У цьому питанні я, однозначно, погоджуюся з нашим земляком Євгеном Сверстюком, який сказав, що не треба ніяких законів, ніякого насильства, аби в Україні заговорили українською. Треба лише, щоб 200 провідних українських бізнесових і політичних родин заговорили українською мовою в побуті. Все. Усі будуть з них брати приклад. А не так, як зараз – відходить два кроки від мікрофона і переходить на російську. А як говорять на нашому телебаченні? Я теж там буваю. По-перше – жахливі наголоси, а інше – відчуваєш, доки з тобою говорять, то ще українською, а як лише відійдуть – виключно російською. Для себе я відкрив навіть кількох людей, яких вважав патріотами, а вони, виявилось, у побуті говорять російською.

- В Україні вас шанують. Серед численних нагород і відзнак може є якась особлива?

- Я до цього ставлюсь дуже скептично й іронічно. Часто мене питають за «Коронацію слова». Навіть дорікають, що там Лису, мовляв, присуджували премію всупереч умовам. Вважаю, що там відзначають різних письменників. Мені там подобається тим, що вкладаєш у конверт під псевдонімом рукопис – і все. Його відкривають уже на нагородженні. Коли був членом журі, пробував навіть відгадати ім’я письменників, та не міг. Подобається мені той конкурс, бо він чесний. Те ж «Століття Якова» я надсилав туди під псевдонімом. Тепер можу сказати. Василь НерЕжа. У мене брат Василь, а Нережа – річка, яка протікає через моє село. А щодо участі на здобуття Шевченківської премії, пригадую, коли дійшов до третього туру, дзвонить мені член комітету, каже, що дуже їм подобається моє «Століття Якова» і просить: «Робіть же щось, так хочемо, аби ви….». Я відповів: «Знаєте, я вмію писати, а оте загадкове «щось» я робити не вмію». Тоді присудили премію Леоніду Горлачу. Цього року я дуже переживав за Івана Малковича, бо він дійсно хороший поет.

- А що ви читаєте? Яка книжка справила враження на Володимира Лиса?

- Ми стільки читаємо, що живемо ніби у бібліотеці (дивиться на дружину, посміхається, - авт.). Я навіть написав есе «Компанія», де зібрав те, що читав, і що мені запам’яталося. У ньому я навів слова свого улюбленого філософа Мераба Мамардашвілі. Там такий діалог: «А ти Маркса читав? Ні. А Лєніна? Ні. А Сталіна? Та ні. І, зрештою, дай мені спокій. У тебе – своя компанія, а в мене – своя». Іноді читаєш і не дуже відомого письменника, але розумієш, що це – твоє. Наприклад, після форуму видавців я прочитав Пола Джонса «Черчилль». Знаю, що є біографічний восьмитомник, чотиритомник про цього політика. А ця книжка – невеличка, але дуже добре написана. Виявляється, після Другої світової Черчилль зміг собі купити маєток за гонорари, зароблені літературною працею! А ще мені страшенно сподобався факт, що коли у 1942 році затверджували бюджет країни, і тоді врізали гроші на культуру, то політик різко виступив: «Якщо ми не виділяємо кошти на культуру, то за що тоді воюємо?»

- Де б Україні знайти таких політиків?

- Є чесні політики, але майже скрізь їх чекає доля однакова. Перше: або вони ламаються і починають грати за тими ж правилами і нормами. Або їх відтручують десь на задвірки. І найрадикальніший спосіб – їх вбивають. Що б там не говорили, але я вважаю, що справді українським президентом був Віктор Ющенко. До речі, в побуті він говорив українською. Вже коли втратив владу, то йому в спину почали кидати каверзні постріли. А треба було раніше його критикувати й ставити сміливі запитання. У нас ще знаєте яка біда є? Президента обирають демократичним способом, а хочуть, аби він був диктатором. А так не може бути.

- Коли шукаю ваші новинки у книгарні, нерідко чую: «Ну от як вони, чоловік і дружина, стільки пишуть? Як відпочивають? Хто кому підказує, критикує? Чи можуть, зрештою, жити на свої гонорари?» Як би ви відповіли людям?

- Недавно місцева газета хотіла взяти у нас інтерв’ю. Завчасно попередили, що хочуть сфотографувати, як ми разом ліпимо вареники. Я кажу, що в житті ніколи не ліпив, можу лише їсти. Питають – може, майструєте? Ні, відповідаю, не вмію. От не дано мені цього. Просять, аби хоч стілець робив. Тоді я заперечив: якщо журналістів не цікавлю як письменник, то нічим не зараджу. Скажу так. Ми створили студентську сім’ю ще коли навчались у Львівському університеті на факультеті журналістики. Дякувати Богу, з того часу – разом. Працюємо автономно. Читаємо твори лише тоді, коли закінчуємо. У процес – не втручаємось. А коли твір завершений, тоді можна сказати думку, зауваження та інше. Нас тішить, що ми стільки часу поруч і працюємо в різних жанрах. Я більше маю прози, Надя – дуже гарну поезію. А ще я називаю її класиком української літератури для дітей.

А про гонорари... Так, вже є видавництва, які їх платять. Та в порівнянні з тими, які отримують письменники у Польщі, Європі, вони смішні, хотілося б, аби були більші. Бо якщо у сотні разів більше за один виступ заробляє співак, аніж ти, хоч над романом працюєш рік чи більше, то це дивно. Але добре, що вже друкують не лише те, що «припливе».

Ірина Дружук, Івано-Франківськ

Фото: Юрій Рильчук, Укрінформ