Мирослав Слабошпицький, кінорежисер, сценарист, продюсер
У «Фанні Каплан» я грав не якогось брата Леніна, а чоловіка, закоханого в жінку
26.02.2017 09:00 3245

- Якщо відповісти коротко, то магістрально це правильна лінія. Адже багато проблем України відбуваються через те, що у 1991 році, коли Україна здобула Незалежність, у нас не зачистили весь попередній правлячий клас. Як це у 1920-ті роки зробили більшовики, або французи у XVIII столітті, коли працювала гільйотина. Адже вся українська партійна номенклатура була новою аристократією. А це означає, її потрібно було позбавити будь-якої влади та впливу на країну. Зараз усе було б по-іншому. Нехай вони вже постаріли, відійшли від справ, але їхні помилки ми досі не можемо виправити. Те саме відбулося і в Росії, й інших країнах колишнього СРСР. Тому розпочати декомунізацію - дуже правильне рішення. Але якщо все це доводити до абсурду, то потрібно розуміти, що у рамках декомунізації потрібно заборонити більшість фільмів Олександра Довженка, наприклад. Адже його «Щорс» - це абсолютно пропагандистський фільм. А сам Довженко – лауреат трьох сталінських премій. Тому необхідне експертне співтовариство, щоб компетентно вирішувати долю творів мистецтва цього періоду. Я чув про будівництво парку пам'ятників радянської епохи для музеєфікації об'єктів, що становлять художню цінність. Це вихід. Коли я жив у Пітері, то здивувався, що місто мало найбільшу кількість пам'ятників Леніну. А все через те, що там знаходився завод по виробництву скульптур, і він забезпечував пам'ятниками Леніну весь Радянський Союз. І якщо монумент кудись не відправляли, то його доводилося встановлювати в Ленінграді. Їх у 90-ті роки сотнями знімали, але стільки ж ще залишилося. Звичайно, таких бовдурів можна сьогодні валити спокійно. А що стосується перейменувань вулиць, то я до цього теж спокійно ставлюся. Київ був частиною Російської імперії, тому всі назви у місті максимально нейтрально-беззубі – Фундуклеївська, Інститутська, Банкова... Все по-міщанські тоскно. І я не бачу жодної трагедії в тому, що повернулася Паньківська, яка була до цього вулицею бомбіста терориста Степана Халтуріна. А потім вона знову може змінити назву, умовно кажучи, на якогось Степана Халтуріна. Люди змінюються, місто розвивається, і ці зміни відображаються на карті столиці.

- Наслідок технічної помилки та юридичної казуїстики. А в статуті з цього року з'явилася заборона на трансфер премії з однієї категорії в іншу. Якщо раніше не було лауреата в кіно, то могли дати ще одну премію за літературу. Зараз це заборонено. А комітет арифметично складений так, що жодна творча група не може нав'язати свою волю іншій. У нас чотири театрала, чотири кіношника, чотири представника літератури, чотири музиканта, чотири художника.... Якщо кандидат на премію набирає три чверті голосів, він проходить. А якщо ні, то премія не дістається нікому. Крапка. Також ліквідовано жахливий поділ на публіцистику, журналістику... Тому що, як говорила одна з найвідоміших письменниць України: «Текст є текст..» І це правильно. Адже Бобу Ділану дали Нобелівську премію з літератури за рок-вірші, Світлані Алексієвич за документальну прозу, а Черчилю за мемуари. Все це хороший текст, незалежно від жанру.

Шевченківська премія - якийсь рудимент совка, але держпремії в галузі мистецтв існують у багатьох країнах Європи

- Експерти обговорюють претендентів?

- Звичайно. І у нас склалася взаємодовіра. Тому що не можна в усьому розбиратися досконально. Я, наприклад, не розумію, що такого великого у «Чорному квадраті» Малевича, але прийму оцінку мистецтвознавця. Так і у нас – ми слухаємо думку тих експертів, хто представляє свій цех, а потім вже вирішуємо – погоджуватися чи ні. У нас цього року чудовий голова комітету - Юрій Щербак. У нього репутація дуже серйозної та відповідальної людини, не заплямованої в корупційних міжсобойчиках. Не знаю, чи буде премія в майбутньому ідеальною. Впевнений, що будуть ображені. Чи є нинішні лауреати бездоганними авторитетами? Бог його знає. Єдине, що можу сказати – обирали чесно з числа висунутих. Мій батько колись був членом комітету Шевченківської премії і розповідав кулуарно про те, що там відбувалося. Кінознавець Сергій Тримбач теж багато років входить в комітет. У нас навіть є жарт: «Голови комітету приходять і йдуть, а Тримбач залишається» (сміємося). І такого пекла, про яке я від них чув, у нас зараз немає. Хоча згоден, що Шевченківська премія - це якийсь рудимент совка, але державні премії в галузі мистецтв існують у багатьох країнах Європи. Я дуже радий, що комітет проголосував за кінорежисера Степана Коваля.

- Протести були, бо руйнувалися кар'єри. А так як запис звуку був спочатку технологічно недосконалим, то німі фільми, повні дії, змінилися новими фільмами з розмовляючими головами. І це був величезний удар. Пізніше все «устаканилось», але усі технологічні зміни, що періодично відбуваються, постійно змінюють мову кіно. А що стосується звуку, то я зовсім не проти нього. «Плем'я» - це фільм, у якому видно еталонну роботу звукорежисера. Я і не проти діалогів, хоча вони можуть легко зруйнувати магію. Тому над ними потрібно дуже серйозно працювати. Дивлюся багато наших фільмів, і бачу, що вже навчилися знімати, робити корекцію, а варто акторам заговорити – все валиться.

- Так зараз же у всьому світі скаржаться на брак хороших сценаріїв. Артисти часто скаржаться, що їм доводиться переписувати свою промову. Останній приклад – Олексій Горбунов у серіалі «Одинак» повністю замінив репліки свого героя.

- Як це артист переписав роль? Я цього не сприймаю. Сценарій - це закон прямої дії, фундамент. Ви б стали будувати будинок на неякісному фундаменті? Фільм робиться наступним чином: спочатку відбувається девелопмент. У США, наприклад, є фільми, які розробляються навіть по 20-25 років. Там відточується все від А до Я. Після цього люди приступають до зйомок. Крок вліво, крок вправо – смерть. Над усім цим процесом знаходиться режисер, відповідальний за художній результат фільму. І його розпорядження не підлягають обговоренню. Для мене це норма.

- А чому ви так прив'язані до теми Чорнобиля? Може, це якийсь символ?

- Я у 90-ті роки працював в агентстві Чорнобильінформ, яке підпорядковувалося МНС. Багато разів бував в зоні, і був вражений абсолютно містичним процесом, який там відбувається. Люди на це підсідають, як на героїн. Виникає ірраціональне бажання туди повернутися. На цьому побудована субкультура сталкерів, нелегальний туризм, і багато подібних речей. Стосовно філософського аспекту, то мені дуже подобається аналогія з великим вибухом: думка про те, що незалежна Україна почалася з чорнобильського вибуху. Це сказала Люсі Ржегоржикова – голова чеського культурного центру в Україні. Дійсно, перше розуміння своєї сепарації від Москви до нас прийшло після Чорнобильської трагедії. У підсумку це призвело до розвалу Радянського Союзу.

- Так. Ми з цього приводу навіть пожартували на засіданні Шевченківського комітету: мовляв, Оскарівський ми з Тримбачем вже знищили (сміється). Але якщо серйозно, то висунення країною фільму на премію Американської кіноакадемії ще нічого не говорить про його якість. Усі фільми, надіслані країнами, включаються в довгий шорт-лист. І показником якості є тільки попадання до дев'ятки, а потім до п'ятірки кращих. П'ятірка - це вже номінанти на Оскар. Чому від України висувають такі фільми? Історія з «Поводирем» зрозуміла, а я став тією сакральною жертвою, яка допомогла Україні мати нормальний Оскарівський комітет. До цього все відбувалося хаотично. Кіно знімалося мало, а все це висунення було експропрійовано корупціонерами. Але це мало кого хвилювало, тому що не було прецеденту попадання до дев'ятки. Зате можна було в ЗМІ розігнати заголовки: такий фільм висунутий на Оскар. А це вже якась «зірочка» на бідність. Ось таке шулерство.

Я мрію, щоб Американська кіноакадемія знищила взагалі національні комітети, а вибір іноземних фільмів не залежав від їхньої думки. Тому що в інших країнах з недемократичними інститутами теж були ганебні ситуації, які викривалися у важливих галузевих виданнях та отримували чорні мітки. А ось всі документальні та короткометражні фільми висуваються на Оскар через систему акредитованих фестивалів. Тобто, їх переможці автоматично входять у лонг-лист: а це вже експертна перевірка. Якби для повнометражних фільмів була встановлена така система, то це стало б захистом від думки профанів у національних комітетах. Але поки не вдається впровадити цю формулу, і національні комітети існують. Тому, хоч я і брав участь у створенні національного комітету, я мрію, щоб наш національний комітет перестав існувати, як і всі інші у світі.

У США кіно – це бізнес, а в Європі – частина культури, як живопис, театр, література. Звідси - держсубсидії

- А Оскар хочете отримати?

- Звичайно, чому ні!

- Адже ви зараз щільно працюєте з Голлівудом?

- Фільм я поки не знімаю. Але у мене є агент, менеджер. Я читаю американські сценарії. В моєму скайпі повно представників найбільш відомих кінокомпаній. Ведуться переговори, є плани. І це нормально, тому що людина, яка наробила галасу в Європі, часто запрошується в Голлівуд зробити англомовний фільм.

- Чому ж американське кіно завоювало весь світ – ваша версія?

- У мене немає відповіді. Так склалося. Є країна номер один – США. Адже світ завоював не тільки американський кінематограф, але і американський айфон, Фейсбук, джинси, мова... Кіно в Америці на якомусь шостому місці по експорту. І система його виробництва відрізняється від європейської.

- Про українців – це дуже цікаве питання. Я був у Нью-Йорку, де у української діаспори є дуже гарна власність на Манхеттені – український спортклуб, музей, школи. Але там вже помітний легкий флер занепаду – багато будинків продаються, якісь установи закриваються. Там розташоване і українське кафе «Веселка», якому більше 50 років. Його можна побачити у фільмах Вуді Аллена. Але зараз там готують їжу мексиканці, а вареники називаються пирогами на польський манер. Побував я і в «маленькій Італії», де виріс Мартін Скорсезе і де були зняті фільми про мафію. Це зараз маленький острівець посеред Чайна-тауна, а пуерторіканці продають там несмачну піцу. Світ змінився! Коли прибували емігранти на кораблях, то вони змушені були селитися разом, щоб вижити. А зараз ці етнографічні осередки культури звужуються, тому що світ величезний. З інтернетом немає ніяких перешкод для спілкування. І місце проживання вже не має такого значення, як раніше. Відбувається якийсь плавильний котел. З українцями взагалі цікава історія, тому що вони, подібно до євреїв, не мали своєї держави. Наші селяни, повстанці, упівці привезли в США і Канаду свою Україну і зберігали її там у тому вигляді, якою вона існувала в їхній пам'яті. Але вони постаріли та померли, і встигли передати дітям, а ті – онукам свою мрію про Україну та свою легенду про неї. Через це пізніше виникав культурологічний конфлікт, тому що в діаспорі Україна збереглася на рівні символів – калини, вишиванки, бандури, портретів Шевченка, як ікони. А зараз вже є держава Україна зі своїми плюсами та мінусами. І вона сильно відрізняється від ідилічного образу, переказаного предками: над жовтими колосками висить синє небо, а дівчата у вишиванках плетуть вінки... Я не іронізую над цим. Але це реальна культурологічна проблема, яка потребує ще свого осмислення та розуміння. Адже це і внутрішні трагедії, і розчарування, і пошуки свого шляху.

Ліліана Фесенко, Валерія Поліщук. Київ.

Фото: Павло Багмут

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-