Локальне Середньовіччя: як живе цирк-шапіто у Києві
Шапіто – одна з найбільш архаїчних форм театрального дійства
Фоторепортаж 16.02.2017 16:44 3871
Уявіть собі: тепла ніч, літо, група дорослих чоловіків збирається під відкритим небом для того, аби зняти спідницю… Спідницю циркового намету. Так зазвичай називають нижню частину конструкції із входом для глядача.

Сьогодні українські цирки-шапіто й досі живуть у кочовому режимі багаторічної давнини. Насичений графік переїздів часто змушує згортати циркове містечко вже через кілька годин після вистави.

Тому вуличний цирк має особливі стосунки з місцем, у якому зупинився. Купол ніби покликаний «консолідувати» під своїм брезентом настрої тих людей, що живуть довкола – з тим, аби опинитися в колі характерних жартів, невербально погоджених уявлень та смаків. На короткий час циркова трупа перетворюється на відбиток свого глядача, адже саме «сік» його побуту стає джерелом для театралізації.

За часів середньовічних ярмарок критий балаган був тією чи не єдиною «розвагою», що «сполучала» народ із образною мовою мистецтва. Особливість вуличного цирку на колесах – його «босяцький», розважальний і водночас інтимний діалог із публікою.

Що першим спадає на думку людині, яка сьогодні вирішує, де провести суботній вечір? Місто пропонує палітру столичних театрів: від великих національних сцен – до камерних колективів із залом на 60 місць. Можна згадати консерваторію, арену стаціонарного великого цирку, кінотеатри. І майже зовсім не прийде в голову, здавалося б, видовище найбільш «відкритого» характеру – цирк-шапіто.

Та маленький «театр на колесах» набуває сьогодні унікального значення. Зберігаючи добре знайомі, навіть наївно-дитячі умовності сцени, він пробуджує проникливу ностальгію, як це може зробити стара поштова листівка. Тут завжди можна потримати за хвіст слизького крокодила, посміятися з балакучого папуги або зробити фото з білосніжним пуделем.

«АртФлай» - один із півсотні таких мандрівних колективів, що працюють в Україні. Зазвичай у столиці трупа обирає для своєї зупинки один зі спальних районів Києва. Минулого року довгий час стояли поряд із великим «Епіцентром» на Оболоні. Були й у Дарницькому районі. При виборі місця, як і за давніх часів, орієнтуються на те, щоб людина могла потрапити до цирку, «ледве вийшовши з дому». Адже балаган, на відміну від стаціонарних сцен, сам приходить зі святом до свого глядача.

Під час таких сезонних зупинок трупа час від часу виїжджає за Київ із «міні-набором»: посеред того чи іншого селища розбивають невеличкий брезент. Були у селі Требухів, Броварах та ін. Цирк також бере участь у програмі ЮНЕСКО, в рамках якої проводяться безкоштовні вистави для дітей-сиріт та переселенців із зони бойових дій.

Живуть артисти – у найкращих традиціях мандрівних труп. Білі трейлери і циркові вагончики тут дивним чином можуть ужитися із прикметами сучасності: індустріальним пейзажем, кросівками Adidas, китайським «дощиком» і перуками, фірмовим чаєм Lipton. Симбіоз повсякденного і театрально-святкового – вражає.

Та найбільш захопливе у такому синкретичному просторі шапіто – люди, що його творять. Директор цирку «АртФлай» Валентина Руденко розповідає, що в такому «табірному» режимі трупа живе лише у теплі періоди. Взимку київські артисти їздять за кордон – у Францію, Німеччину, Сербію, країни Європи та Америки. Тут вже кожен працює окремо за своїм контрактом. Артиста зазвичай беруть за представлений ним унікальний номер. Приміром, у Людмили Шляхової є «авторський» виступ із жонгляжем ногами.

Разом із сумішшю повсякденного та святкового, не доводиться дивуватися тут і строкатості артистичних біографій. Клоун в «АртФлай» - литовець Владіс Раманаускас. Після виходу з дитячого будинку Владіс закінчив морехідне училище в Таллінні. А згодом – спонтанно вирішив працювати в цирку. Владіс починав як акробат: виконував номер на підкидній дошці. Але травма хребта змусила його змінити «кваліфікацію».

Свого часу Владіс давав номери у жіночих та чоловічих колоніях – про що й може розказати чимало геть непристойних анекдотів. Зараз цей «чорний клоун» - агент. Організовує закордонні контракти для артистів, володіючи п’ятьма європейськими мовами.

Така «мобільність професій» тут – звична справа. Якщо зайти у трейлер Валентини Архипівни на чай, вона теж розповість, як раніше була відомою еквілібристкою. Номер «Болеро» у постановці Сергія Коштеляна увійшов до десяти найкращих циркових номерів світу. Зараз Валентині Руденко за 60, і вона працює із дресированими тваринами – папугами та білим пуделем. Має двох синів: один їздить із власним цирком по Чернігівській та Київській областях, інший – служить в АТО.

Циркове середовище ніколи не викидає «своїх». Скоріше тут існує чудернацька «драбина професій», градацій якої артистові вистачить ледве не до кінця життя.

Дивовижним чином шапіто зберігає явище «циркової династії». Шістнадцятирічна Сніжана – дочка колишньої акробатки Лариси, яка зараз виступає в «АртФлай» із голубами. Через гастролі Сніжана вимушена була вчитися у школі заочно, а по закінченню дев’ятого класу – поїхала до Сербії працювати за контрактом. До діючої програми цирку включені її номер із вогнем і так званий «трансформер».

Механіка створення «справжньої магії», її секрет, передаються тут від Вчителя – до Учня. Це й сьогодні наштовхує на думку: циркова майстерність, яка творить для інших простір ілюзії – щось таке, що не можна вивчити за допомогою формальних вказівок і схем.

Директор і справді вважає «основою» свого цирку дотримання ключових і визначальних для жанру традицій. Дивовижно, але для огородженої території циркового брезенту, вписаного у пейзаж багатоповерхівок, традиція й досі входить у зону сакрального. Скажімо, якщо ведучу Олену, вбрану в блискучі паєтки, схожу водночас на гротескову розбійницю з «Бременських музикантів» і дияволицю з фільму «8 з половиною», замінить ведучий із драматичного театру – трупа зреагує на це вороже. Адже він зовсім не слідуватиме завченому тексту, який має звучати завжди в один і той самий час, в одній і тій самій формі, як невблаганний і гордий бій великого годинника.

Із колись відкритої та внутрішньо рухливої форми театрального дійства українське шапіто перетворюється на своєрідну «лавку домашніх традицій». І коли опиняєшся під куполом на канатній драбині (дитяча «сувенірна» розвага за символічну плату) або торкаєшся гладкої шиї пітона – розумієш, наскільки ніщо не може замінити таку форму «вуличного балагану». Адже тут, до певної міри, присутня чиста й нерозбавлена стихія свята. Яку кожен із нечисленних українських шапіто й досі намагається привезти прямісінько під вікно глядачеві.

Олена Мигашко

Фото: Олександр Сінєльніков, Данило Проскурін, Таня Красна

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-