Локальне Середньовіччя: як живе цирк-шапіто у Києві

Шапіто – одна з найбільш архаїчних форм театрального дійства

Фоторепортаж 16.02.2017 16:44

«АртФлай» - один із півсотні таких мандрівних колективів, що працюють в Україні. Зазвичай у столиці трупа обирає для своєї зупинки один зі спальних районів Києва. Минулого року довгий час стояли поряд із великим «Епіцентром» на Оболоні. Були й у Дарницькому районі. При виборі місця, як і за давніх часів, орієнтуються на те, щоб людина могла потрапити до цирку, «ледве вийшовши з дому». Адже балаган, на відміну від стаціонарних сцен, сам приходить зі святом до свого глядача.

Та найбільш захопливе у такому синкретичному просторі шапіто – люди, що його творять. Директор цирку «АртФлай» Валентина Руденко розповідає, що в такому «табірному» режимі трупа живе лише у теплі періоди. Взимку київські артисти їздять за кордон – у Францію, Німеччину, Сербію, країни Європи та Америки. Тут вже кожен працює окремо за своїм контрактом. Артиста зазвичай беруть за представлений ним унікальний номер. Приміром, у Людмили Шляхової є «авторський» виступ із жонгляжем ногами.

Така «мобільність професій» тут – звична справа. Якщо зайти у трейлер Валентини Архипівни на чай, вона теж розповість, як раніше була відомою еквілібристкою. Номер «Болеро» у постановці Сергія Коштеляна увійшов до десяти найкращих циркових номерів світу. Зараз Валентині Руденко за 60, і вона працює із дресированими тваринами – папугами та білим пуделем. Має двох синів: один їздить із власним цирком по Чернігівській та Київській областях, інший – служить в АТО.

Директор і справді вважає «основою» свого цирку дотримання ключових і визначальних для жанру традицій. Дивовижно, але для огородженої території циркового брезенту, вписаного у пейзаж багатоповерхівок, традиція й досі входить у зону сакрального. Скажімо, якщо ведучу Олену, вбрану в блискучі паєтки, схожу водночас на гротескову розбійницю з «Бременських музикантів» і дияволицю з фільму «8 з половиною», замінить ведучий із драматичного театру – трупа зреагує на це вороже. Адже він зовсім не слідуватиме завченому тексту, який має звучати завжди в один і той самий час, в одній і тій самій формі, як невблаганний і гордий бій великого годинника.

Із колись відкритої та внутрішньо рухливої форми театрального дійства українське шапіто перетворюється на своєрідну «лавку домашніх традицій». І коли опиняєшся під куполом на канатній драбині (дитяча «сувенірна» розвага за символічну плату) або торкаєшся гладкої шиї пітона – розумієш, наскільки ніщо не може замінити таку форму «вуличного балагану». Адже тут, до певної міри, присутня чиста й нерозбавлена стихія свята. Яку кожен із нечисленних українських шапіто й досі намагається привезти прямісінько під вікно глядачеві.

Олена Мигашко

Фото: Олександр Сінєльніков, Данило Проскурін, Таня Красна