- Після війни сім'я повернулася до України?

- Дідусь з бабусею повернулися, жили навпроти Троїцьких лазень, на вулиці Червоноармійській (нинішня, після декомунізації, назва - Велика Васильківська - ред.). А ми з татом-військовослужбовцем, морським офіцером, вирушили спочатку в місто Енгельс, потім - в Латвію, в Лієпаю, де прожили тринадцять років. Я вже закінчив школу, коли батька скоротили і повернули туди, звідки призвали - в Київ, дали квартиру на Чоколівці. Я пішов слюсарем-інструментальником на заводі «Точприлад», потім три роки служби - і Москва, школа-студія МХАТ... Але, до того ж що так довго були в Латвії, головним містом для мене і молодшої сестри Тані завжди залишався Київ! Лієпая, школа - це ми вважали як би «чернеткою», зате «набіло» жили в Києві, у бабусі з дідусем, щоліта! Усе найголовніше й найпрекрасніше для нас було тільки в Києві. Закінчувалося навчання, ми сідали в прокопчений поїзд - проминали лани за вікнами - суха ковбаса, варені яйця - ми мчали назустріч щастю!

- Зараз часто буваєте в Україні?

- У Києві живе сестра Тетяна, час від часу приїжджаю до неї. Два роки тому в Києві був мій творчий вечір. Після показу фільму «Конфлікт» (про суперечку між сірниками, що закінчилася пожежею - ред.) до мене підійшла дівчина і запитала: «Це ви зробили про сьогоднішні події? Це про Україну та Росію?» А фільм був знятий у 1983 році! Прикро це, сумно.

Гостював у сестри й восени 2013-го. Ходив на Майдан. І пам'ятаю, як мене вразила атмосфера: там був не натовп, там було спільнота людей з почуттям власної гідності, які не бажають миритися з тим, що до них ставилися, як до бидла. Там були люди непохитні, які розуміли: свободу не дають, її беруть, за неї треба боротися!

«ПРІРВА МІЖ НАШИМИ КРАЇНАМИ ВСЕ ШИРШЕ»

- Гаррі Яковичу, що відбувається з інтелігенцією в Росії - що за страшні метаморфози? То режисер Марк Захаров заявляє, що підтримує Путіна, такого чарівного, розумного, та ще й з почуттям гумору. То Василь Ліванов - всенародно улюблений Шерлок Холмс співає в Кремлі осанну президенту. То Ваш колега Юрій Норштейн радіє анексії Криму.

- Триває подальший розкол суспільства, що поглиблюється, який розпочався з часу захоплення Криму - розкол між тими, хто підтримав агресію, розв'язану урядом Росії, та тими, хто проти. Я б назвав це прихованою, неоголошеною громадянською війною. Здавалося б, до всього вже готовий, все про всіх знаєш, межа падіння досягнута, але ось хтось знову відкриває рот - і ти в шоці.

- Адже з Лівановим Ви дружили колись, навіть п'єсу разом написали для образцовського лялькового театру...

- Давно не дружимо, розійшлись шляхи. І мені соромно за нього. Що стосується Норштейна, я за колегу не відповідаю, нехай залишається при своїй думці, а я буду при своїй.

- Тим не менше, продовжують лунати виголоси: ми ще знову потоваришуємо!

- Подружимося? Ну хіба що на рівні особистих зв'язків... Гадаю, Україна ніколи не пробачить і не забуде колишньому «братові» заподіяного лиха. Стільки страждань, стільки загиблих! Щодня я стежу за новинами з України, це як незагоєна рана. Мені боляче за Україну і соромно за Росію.

- Колись, у 1992-му президент студії Walt Disney кликав вас працювати в Америку, ви відмовилися. Зрозуміло, що зараз мова про еміграцію для вас вже не актуальна, ви - знакова фігура Росії, вам 75 років. Але, Гаррі Яковичу, у вас троє онуків. Їхній батько - ваш син, режисер Павло Бардін не задумується про еміграцію?

- Коли я натякнув йому про це, Павло відповів: «Хай самі їдуть! А ми залишимося!»

- Будете виховувати «білих ворон»?

- Так. Таких самих, якими є ми.

- Але натовп може виявитися сильніше, у нього свої важелі впливу. Онуків можуть і забрати.

- Можуть. Але сподіваюся, цього не станеться, вони розумні.

- Багато російських діячів культури люблять підкреслювати: ми - над сутичкою. Мовляв, Путін, його політика - це одне, а ми - зовсім інше, і не треба змішувати. Як вам така позиція?

Лицемірна позиція. Підла. У такій складній, критичній ситуації, як зараз, не можна бути «над». І не вийде, все одно залучать, притягнуть, ніхто не відстоїться в сторонці. Або ти «за», або «проти». Тому не треба брехати собі й іншим.

«ХМАРИ НАД РОСІЄЮ ЗГУЩУЮТЬСЯ»

- На 26 лютого у Москві запланований черговий Марш пам'яті Бориса Нємцова. Ви - серед тих, хто звернувся до уряду Москви з вимогою не перешкоджати проходженню маршу центром міста. Самі підете?

- Природно. А як інакше? Рік тому брали участь з сином у такому самому марші. А перед нами в колоні йшли чотири бабусі - божі кульбабки, московські інтелігентки. Помітили мене, стали обертатися. Стало ясно: мене впізнали. Нарешті, найсміливіша привіталася. Вони сказали: «Ми раді, що ми з вами! Але ще більше ми раді, що ви - з нами!» Ось вам і відповідь. Дати іншим людям розуміння, що вони не самотні у своїй позиції, своїх поглядах - для мене це важливо.

- Не знаю. Важко передбачити, тим більше що влада зробила все, щоб залякати народ: арешти, автозаки, саджання, інакомислячих труять, вбивають. Хмари згущуються над Росією, стає все похмуріше. Так, в Україні теж вистачає проблем. Але ви рухаєтеся своїм курсом і знаєте, до чого прагнете, у вас є надія. А Росія повзе назад, повертається в те саме болото, з якого, здавалося, вибралася. Люди не вірять у свої сили, в те, що можуть реально вплинути на владу, змінити ситуацію в країні. Багато хто просто навіть мислити не хочуть: історії, вітчизняної, світової, не знають, не цікавляться минулим, про майбутнє не думають. Спостерігається рабський патерналізм.

- Тобто ви згодні з режисером Андрієм Кончаловським, який заявив недавно, що російська ментальність не сприймає демократію, свободу, бізнес - не потрібні вони російському народу, органічно відторгаються?

- Це фанаберія. Іноді Кончаловський говорить по справі, але часом перегинає палицю. Якщо погодитися з ним, як взагалі жити далі? Ні, бувають, звичайно, хвилини розпачу, коли здається - погодився б. Але вони проходять.

- Тепер зрозуміло, чому у вашого останнього фільму «Слухаючи Бетховена» оптимістичний фінал. Після впертої боротьби добра зі злом у сюжеті.

- Так, я вірю, що морок минає. Навіть столітні війни закінчувалися. Я повинен бути оптимістом - хоча б заради трьох онуків!

- І той факт, що кошти для створення ваших фільмів збираються усім світом, шляхом краудфандінгу, і збираються (!), теж напевно додає оптимізму.

- Ви маєте рацію. У мінкульт за грошима я давно не звертаюся, все одно не дадуть. А люди, мої глядачі, спасибі їм величезне, зібрали кошти ось вже на третю картину. Краудфандінг тільки що завершився, результат - п'ять з половиною мільйонів рублів. «Бетховен» та «Три мелодії» теж з'явилися на світ завдяки народним зборам. Тому цього року зроблю третій «народний» фільм.

- Про що він буде?

- Назва - «Болеро 2017». Але подробиць не розкажу, не хочу відкривати карти. Музична основа - «Болеро» Моріса Равеля. Музику ми вже записали. Це зробив оркестр кінематографії під керівництвом Сергія Скрипки.

Сподіваюся, мій новий фільм вийде не прохідним, прозвучить. Я не підведу, справджу сподівання людей, які дали мені свої гроші. Все для цього зроблю.

Рита Болотська, Москва

Фото: repnoe.net, 66.ru.