Тепер про прокат: в Україні 170 кінотеатрів, понад 400 залів. Цього дуже мало для такої великої країни. Отже, і простору для українського кіно теж дуже мало. Прокатники заповнюють ці зали в основному мейнстримним голлівудським кіно, і ще трохи французьким. Російського кіно зараз у нас майже немає. І справа не тільки в забороні. Кінотеатри їх просто не беруть.

- На які українські фільми у минулому році добре ходив глядач?

- «Добре» - це поняття умовне, тобто це 1,5 – 2 тисячі глядачів на один фільм у кінотеатрі «Жовтень». А на американські - це вже 5 тисяч і більше глядачів. На італійський фільм Паоло Соррентіно «Молодість» прийшло 10 тисяч глядачів. Але це винятковий випадок. Зараз ми чекаємо щось подібне з прокатом картини «Ла-Ла-Ленд». Нагадую, це цифри тільки по нашому кінотеатру. А по всій Україні навіть такі хороші і розрекламовані фільми, як «Гніздо горлиці» та «Моя бабуся Фанні Каплан», збирають не більше 50 тисяч глядачів. У той же час, українська аудиторія касових американських фільмів за проданими квитками становить мільйон і більше. Помножте цю цифру на 70 – середню ціну квитка – виходить 70 мільйонів гривень виручки за глядацький американський фільм у прокаті України. Рекорди серед українських фільмів: 34 мільйони зібрали «8 кращих побачень» кіностудії «Квартал 95». На другому місці - їхній же «Слуга народу 2» - 24 мільйони гривень, прокат триває. «Поводир» і «Нескорена» «взяли висоту» у 14 мільйонів гривень. Інші – значно менше. «Гніздо горлиці» - 2,5 мільйона гривень.

Комерційна вигода і українське кіно – поки не поєднуються

- Ви, як прокатник, вважаєте комерційно вигідним українське кіно?

- Ми, працівники кінотеатрів, за класифікацією суб'єктивності бізнесу - показчики, а не прокатники. Комерційна вигода і українське кіно – поки не поєднуються. Кінотеатри по законодавству України – установи культури. Ми працюємо не заради вигоди, а як держрозрахункові підприємства, які зобов'язані бути рентабельними, оскільки не мають НІЯКОЇ державної підтримки чи податкових пільг. У всякому разі, приватні кінотеатри, яких більшість. У «Жовтня» - «своя» репертуарна політика. У нас 3 зали з цифровими проекторами формату DCP (захищений формат, в якому представлений репертуарний мейнстрім), де демонструється в основному голлівудське кіно. (Вартість кінообладнання кожного такого залу 70-100 тис. доларів). Ми можемо там показувати і українські фільми. Але ось сьогодні ви самі побачили, що на вечірній сеанс картини «Правило бою» в зал на 400 місць прийшло всього 6 чоловік. Це ж нерентабельно! Ще у нас є зали на 20 місць, 30 і 50 в технології Full HD. Ця техніка порядком дешевше. Там ми показуємо кіно, яке є цікавим обмеженій аудиторії - фестивальне, авторське, документальне. У цих залах, коли приходять 3-5-15 глядачів, ми не скасовуємо сеанси. У той же час, у кінотеатрах, де тільки великі цифрові зали, які повинні «відбивати» вартість дорогої техніки, такі покази нерентабельні. Їм вигідніше показувати голлівудські та європейські фільми, цікаві більш широкій аудиторії.

– Є вже публіка, яка хоче дивитися саме українське кіно?

- Є, але не так багато, як хотілося б. Ось вам простий приклад: «Гніздо горлиці» ми показували досить довго, провели творчу зустріч з авторами фільму. Але глядач йшов дуже мляво. А тиждень тому в Будинку кіно влаштували безкоштовний перегляд «Гніздо горлиці» відразу в двох залах. Прийшло близько 1000 глядачів – багато дивилися картину навіть стоячи. Кінознавець Сергій Тримбач радів, що фільм зібрав такий аншлаг. Але ось чому радіти? Всі ці люди прийшли безкоштовно. Але фільм знімається для того, щоб демонструватися в кінотеатрах. Але там такого ажіотажу і близько не було! Безумовно, в Києві є сегмент глядачів, які готові платити за українське кіно. Але більшість глядачів будуть спочатку цікавитися – а чи варто йти, які відгуки? Тому зараз потрібна хороша реклама. На жаль, українське кіно досі абсолютно не має професійного промо. Хоча одне з головних завдань – просування українського кіно як бренду. Це і робота з зірками, і тизери, і гучні прем'єри, і кінопанорами... Не тільки фахівці повинні знати, що є українське кіно. Глядач теж повинен уявляти, що ж українські кінематографісти можуть йому показати.

- Але у фільмів «Гніздо горлиці», «Поводир», «Нескорена» була рекламна кампанія.

- Ви говорите про фільми, а я про бренд українського кіно. Це як раніше був бренд «радянське кіно», і постійно йшла інформація: які фільми знімаються, які артисти грають, фотографії зірок екрану продавалися в кіосках і магазинах. А зараз я сама не знаю, яке українське кіно вийде найближчим часом. Нам можуть раптом принести якийсь фільм: ой, показуйте! А у нас вже сформований план! Тому найважливіша робота для Держкіно та кінематографічної громадськості – це налагодити постійну та кваліфіковану інформацію для глядача про реальні репертуарні плани кінотеатрів. Щоб люди чекали фільм! Особисто я дуже чекала виходу картини «Моя бабуся Фанні Каплан». Я бачила його давно, на етапі здачі в Держкіно (як член експертної комісії Держкіно). Це, звичайно, не касовий фільм, але я знала, що він буде цікавий інтелігенції, особливо тим, хто цікавиться питаннями історії. Там вперше в українському кіно представлена альтернативна точка зору на всім відомі факти. Всі знали кліше: Фанні Каплан – це вбивця, вона стріляла в Леніна. Але у фільмі розказана історія кохання цієї жінки. І те, як вона потрапила під нещадні жорна історії. Фільм хороший, а каса маленька. Те саме можна сказати про «Гніздо горлиці». Цю картину мали б подивитися мільйони українців, тому що вона чесно і зі співчуттям розповідає про проблему трудової еміграції та про інші труднощі нашого часу. Але реклами було недостатньо, хорошої каси не було.

- Хтось повинен взяти на себе відповідальність за більшу пролонговану рекламу українського кіно як бренду?

- Це ринкова ситуація. Держкіно за бюджетні гроші проводити рекламні кампанії не може.

- Може, нові протекціоністські закони потрібні?

- Ну, так є ж вже ця стаття закону про 30 відсотків національного екранного часу для українського кіно. У ринковій економіці це абсолютно неринковий підхід. Зараз, безумовно, набагато більше уваги приділяється виробництву українського кіно. Цьогоріч у державному бюджеті запланована рекордна сума - півмільярда гривень на виробництво національних фільмів. Але проекти ще повинні стати картинами, а це довгий шлях. Спочатку потрібно відібрати гідних претендентів. А потім – «повинні вдало зійтися зорі»... На літо заплановано черговий пітчинг (захист) для проектів на 2017-2018 рік. Дедлайн подачі – квітень. Подивимося, яким буде рівень проектів. Зрозуміло, що потрібна в першу чергу тема історії України. Однак, про Героїв Крут на минулому пітчингу жоден не отримав фінансування, так як не був схвалений ні один сценарій.

- Українське «поетичне кіно», як і «нова хвиля» у Франції, - діла давно минулих днів. Наше нове кіно намацує власний творчий почерк. Триває зміна поколінь режисерів. Багато хто прийшов з серіального виробництва. У «великому кіно» себе тільки пробують. Тут вони виглядають новачками. Глядач практично ще не знає прізвищ нових режисерів. Адже більшість зняло лише 1-2 фільми. Тарас Ткаченко, наприклад, вийшов до глядача повнометражним дебютом «Гніздо горлиці», Альона Дем'яненко – з другим фільмом «Моя бабуся Фанні Каплан». До цього у неї була велика творча пауза. Дмитро Томашпольський знімає новий фільм «Ржака». У системі пітчингів це його друга ігрова картина. Чекаємо на фільм Олександра Ітигілова «Казки старого мельника», дитяче фентезі. Там, правда, проблеми з фіналізацією.

- Є ще наші лідери Олесь Санін і Мирослав Слабошпицький...

- Санін зараз щось робить без бюджетного фінансування, можливо, готується. Мирослав зайнятий новим проектом «Люксембург» про Чорнобиль. Назва стрічки пояснюється тим, що площа Люксембургу дорівнює за розміром зоні відчуження. Мирослав зібрав бюджет картини з різних джерел, це ко-продукція різних країн. Він це вміє. Навіть на Венеціанському кінофестивалі зробив успішну презентацію проекту.

- Під час пітчингів на що в першу чергу звертають увагу? Адже мова йде про виділення державних грошей на проект.

- На все в комплексі. Адже на пітчинг подаються не просто сценарії, а проекти. Це продюсерське і режисерське бачення картини, перелік артистів і членів творчої групи, кошторис тощо. На жаль, буває таке, що дають гроші на проект одному режисерові, а потім продюсери приходять в Держкіно і просять дозволу його поміняти. Зараз у Держкіно думають про те, як такому завадити. Виграв гроші на проект, роби його з заявленим режисером. Ні режисера, ні проекту... Для мене, як людини, яка багато років пропрацювала у системі «кіно і глядач», важливо вловити у майбутній картині її актуальність для публіки. Інші члени комісії звертають більше уваги на творчу сторону. Правда, від сценарію до реалізації дуже довгий шлях. Іноді експерти змушені відмовляти цікавим проектам через дуже високі (або штучно завищені) бюджети. Держфінансування – не гумове...

- Не порівнюйте державний театр та кіностудію. Сьогодні ніякого реального творчого колективу там немає, тільки технічні служби та нерухомість, яку потрібно утримувати. Всі творчі одиниці виведені за штат. А у театрі в штаті вся творча трупа. Державні кіностудії в Києві та Одесі сьогодні потребують в основному фінансової компенсації оплати комунальних послуг, податків, ремонтів приміщень. Їм дуже дорого утримувати існуючі старі радянські споруди. Технічно ці кіностудії дуже відсталі, а ресурсів на технічне переозброєння немає. І з цим, звичайно, державі потрібно щось вирішувати. А свої творчі проекти державні студії повинні реалізовувати в конкурентному середовищі. І якщо претендують на державні гроші, то, безумовно, повинні брати участь у пітчингах, нарівні з іншими. Генеральний директор Національної кіностудії імені Довженка Олесь Янчук минулого року, як режисер і продюсер, виграв фінансування на фільм «Таємний щоденник Симона Петлюри». Це в наших реаліях великобюджетний проект. Закінчується підготовчий період. Попереду – зйомки. На жаль, інші проекти цієї кіностудії були слабкими, тому фінансування не отримали. Одеська кіностудія на останньому пітчингу також не блищала. Підтриманий був тільки один проект. Проте студія не стала брати в ньому участь - віддала фінансування приватній організації. І зараз, наскільки мені відомо, там немає власних продюсерських проектів з державним фінансуванням. Тільки послуги для чужих проектів. Особисто я вважаю, що державні кіностудії – це відстій. У них немає нічого, крім приміщень та колишньої слави. Творчим колективам сьогодні не потрібна вся ця нерухомість. Це видно по пітчингам. Молоді хлопці об'єднуються у творчі колективи, працюють над проектами. Навіщо їм утримувати всі ці павільйони? Вони їх просто орендують. А державі потрібно визначатися, що робити з цією нерухомістю та землею.

Одеська кіностудія, на мій погляд, у глухому куті. Там майже все запущене, занедбане. Трохи ворушиться один павільйон... У 90-ті роки Мосфільм був приблизно у такому самому стані, як і наші студії зараз. Його «підняли» з руїн за рахунок грамотних менеджерських рішень, без прямих бюджетних вливань. Зараз це сучасно оснащений кінокомплекс, флагман індустрії своєї країни, повністю завантажений роботою. Інша справа, що там знімається... А наші так і не піднялися «з руїн». І як це зробити, не зрозуміло. Час втрачено. Років п'ять тому Держкіно та продюсери домовлялися, що проекти з держфінансуванням зобов'язані хоча б частково замовляти послуги на державних кіностудіях. Можливо, 10% кошторису. Якщо б ця домовленість була в силі, то студії у поточному році отримали б 50 мільйонів гривень, які потрібні їм для розвитку. При цьому кіностудіям зовсім не обов'язково мати власні продюсерські проекти.

Маленька приватна продюсерська компанія для реалізації творчого проекту економічно більш рентабельна, ніж громіздка державна студія. Для того, щоб національні кіностудії надавали якісні, конкурентоспроможні послуги, їм треба переоснаститься, сертифікувати, кодифікувати свою діяльність, зайнятися маркетингом і рекламою, загалом ухвалити ринковий формат, а не мріяти про повернення повного державного утримання.

- У нас люблять за приклад ставити Францію та Польщу, де налагоджено прокат вітчизняного кіно. Що ми можемо у них запозичити, як приклад?

- У Франції та Польщі дуже багато кінотеатрів. І насправді там сам народ оплачує розвиток свого кіно – через систему податків і купівлю квитків у кінотеатр. У Франції 5 тисяч кінозалів, а у нас, як ви пам'ятаєте, всього 400, і це приблизно така ж територія. Для французів похід у кіно – улюблена розвага, тому сучасне національне кіно дуже затребуване. Працює також дуже серйозна підтримка і самої кіноіндустрії, і кінотеатрів. Нещодавно вийшла книга Жоеля Шапрона «Французький кінотеатр. Аншлаг, довжиною у століття» про те, як держава регулює і підтримує роботу кінотеатрів. В Євросоюзі, і у Франції, зокрема, існують фонди, які допомагають старим, автентичним кінотеатрам на кшталт «Жовтня» виживати в конкуренції з мультиплексами в торгових центрах, де багато залів і великий потік відвідувачів. Старі кінотеатри, зокрема, у Франції конкурентноспроможні - завдяки тому, що показують вітчизняне та європейське кіно. Це їхня маркетингова ніша. Вони отримують фінансову допомогу від держави, а також через різні програми Євросоюзу з підтримки медіа. Сприяє роботі автентичних кінотеатрів Європи також міжнародна асоціація «EUROPA CINEMAS», що отримує фінансування з різних джерел, у тому числі з Євросоюзу і від французького уряду. Вона розподіляє ці ресурси кінотеатрам Європи, що входять в цю мережу. Київські кінотеатри «Жовтень» та «Київ» були асоційованими членами цієї організації. Ми навіть отримували щорічний грант розміром у 10 тисяч євро, як підтримку для показу європейського кіно. Але потім, при президенті Януковичі, ця підтримка припинилася. Ми, правда, зберегли хороші стосунки з «EUROPA CINEMAS». Нас, керівників київських кінотеатрів, запрошують на їхні конференції, ми також можемо їздити на Берлінський, Канський, Венеціанський та інші кінофестивалі, одержувати пільгові акредитації, дивитися кіно, брати участь в івентах для кіноманів – знавців і любителів європейського кіно. Загалом, кінематографія у Франції успішно розвивається, там виробництво і прокат, - загальна індустрія, в якій вони функціонують, як сполучені посудини. У Польщі все це на градус нижче, але ситуація приблизно та сама. Польська держава навіть допомогла кінотеатрам на кшталт нашого «Жовтня» провести цифровізацію кінопоказу..

- А чим допомогла наша держава кінотеатрам?

- У нашого начальства нічого подібного навіть у думках не було. Ми переходили на цифрові технології за власний рахунок, без усіляких пільг. У «Жовтні» перед пожежею вже було 2 повноцінних цифрових кінозали. У результаті пожежі та її гасіння ця техніка повністю вийшла з ладу...

- До речі, про пожежу: адже у вас ситуація – не було б щастя, якби нещастя не допомогло. «Жовтень» відродився і став набагато кращим і респектабельнішим. Це сучасний кінотеатр в історичних стінах.

- Що сказати? Це вже доконаний факт. Пожежу влаштували люди, все це не сталося само собою. Експертизою доведено: це був умисний підпал, у залі «Гегемон» була розлита горюча суміш. Хто хотів вижити нас звідси, забрати цю територію в історичній зоні Києва. Але події розвивалися за більш щасливим сценарієм. І я бачу в цьому перст долі: значить, цьому кінотеатру судилося ще довге життя. До речі, це єдиний випадок у Європі, коли такий старий кінотеатр був повністю відновлений, тим більше за бюджетні гроші. Правда, можна ще згадати про один з лондонських кінотеатрів. Але там була реставрація старовинної будівлі і було витрачено грошей трохи більше – 6 млн. фунтів стерлінгів. На відновлення будівлі «Жовтня» з бюджету пішло $ 2 млн, А вже його технічна і кінотехнологічна начинка – це небюджетні гроші.