Олександр Цимбалюк, оперний бас
На Заході я відразу сприйняв дві європейські цінності - такт і відсутність заздрощів
08.01.2017 09:00 6065

Всесвітньо відомий бас одесит Олександр Цимбалюк свій шлях до світових оперних вершин почав прокладати ще коли був студентом Одеської консерваторії. У 2001 році за рекомендацією грузинського баса Паати Бурчуладзе він поїхав на прослуховування до Міжнародної оперної студії Гамбурзької опери, де його взяли на стажування, а після її закінчення запропонували стати солістом театру.

Це стало першою сходинкою блискучої кар'єри і початком нового життя, яке Олександр Цимбалюк ось уже понад півтора десятка років проводить здебільшого на Заході. Як запрошений соліст він співав на сценах провідних оперних театрів Європи, Японії, Кореї та США. За словами співака, йому простіше перерахувати оперні столиці, де він не виступав - таких залишилися одиниці. А на сцені Національної опери України Цимбалюк вперше заспівав лише в 2015 році в рамках проекту «Українські оперні зірки у світі», ініціатором якого є головний режисер театру Анатолій Солов'яненко.

Про те, чому так сталося, про повсякденні радощі й печалі нашої оперної зірки на Заході, роль у долі щасливого випадку і самодисципліни Олександр Цимбалюк розповів у інтерв'ю Укрінформу, коли в грудні минулого року приїхав до Києва заспівати в двох виставах - "Іоланта" і "Євгеній Онєгін".

МІЙ ГОЛОС ЗАРАЗ У ТІЙ СТАДІЇ, КОЛИ, В ПРИНЦИПІ, МОЖЕ ВСЕ

- Пане Олександре, ви не були в Києві рівно рік. Яким він був для вас? Що знакового у вашому житті і кар'єрі сталося за цей час?

Оперу транслювали в кінотеатрах по всьому світу, тобто люди купували квитки в кіно і йшли слухати оперу

- Минулий рік для мене почався з опери «Турандот» Пуччіні у постановці видатного італійського режисера Франко Дзефффіреллі у «Метрополетен-опера». Я співав партію Тимура. Оперу транслювали в кінотеатрах по всьому світові, тобто люди купували квитки в кіно і йшли слухати оперу. Була яскрава постановка, чудові костюми, все продумано до дрібниць, а після вистави Рене Флемінг (американська оперна співачка. - Авт.) брала у виконавців інтерв'ю. Я до нього навіть трохи готувався, щоб гарно сказати - все ж таки слухала не тільки Америка, а увесь світ! Це було однією з найяскравіших подій року.

Друга, не менш яскрава, відбулась через два місяці: в березні, в Парижі, де відомий російський режисер-новатор Дмитро Черняков ставив «Іоланту». Це було дуже цікаво - він поєднав у одне ціле "Іоланту» і «Лускунчика», що, в принципі, й задумував Петро Ілліч Чайковський. Тобто не було паузи, одна вистава перетікала в іншу. Це було дуже красиво, режисер провів певну паралель, навіть просто продублював персонажів «Іоланти» в «Лускунчику». Я там співав партію короля Рене - це було яскраво, знаково. На прем'єрі були присутні президент Франції, міністри, кілька голлівудських зірок.

І так далі склалося, що після Франції я, весь окрилений, полетів у Гамбург, де заспівав Греміна в «Євгенії Онєгіні», потім у Дрезден.

- Ви й раніше багато гастролювали. Минулий рік чимось відрізнявся від інших?

- Не знаю, як складеться далі, можливо, він виявиться найбільш насиченим. Я виступав на сценах дуже багатьох театрів Європи, Японії, США, Канади, і все постановки були дуже яскравими - не було жодної "прохідної" опери, де я заспівав би й забув.

- У попередніх інтерв'ю ви говорили, що бас набуває могутності до 40 років. Вам зараз якраз стільки. Ви маєте відчуття піку форми?

- Сподіваюся, що мій пік ще не настав, що я на шляху до нього. Але зараз дійсно саме час співати і всюди бути затребуваним.

Я маю на увазі «саме час» за моєю фізичною природою. Тобто голос зараз у тій стадії, коли, в принципі, може все: мені нескладно співати і вгорі, і внизу, і якесь меланхолійне барокко, і героїчних персонажів Верді, і як слід «покричати» Вагнера.

Тобто зараз все можливо і все цікаво, тому що я можу грати і молодих, і старих. Наприклад, я іноді чую: "О, так він же зовсім молодий хлопець, який же він Тимур?" Мені це приємно!

- Виходить, у вас усе навпаки - адже ви дебютували в 23 роки в ролі старого князя Греміна в "Євгенії Онєгіні"?

- Якщо не помиляюся, Греміну за Пушкіним було 42 роки - який же він старий? По суті, зараз ми з ним ровесники! Просто він був злегка контужений і посивів після війни, тому й здається старшим.

До того ж, у нас багато співаків старшого віку і, природно, вони відповідно виконують роль Греміна - солідно, монументально, хоча, в принципі, він не був таким уже старим!

ТРЕБА СТВОРЮВАТИ ВНУТРІШНІЙ ПРОВОКАТОР, ЯКИЙ СПОНУКАЄ ДО РУХУ

- Існує стереотип, що українська публіка здебільшого не дуже підготовлена до сприйняття опери. У зв'язку з цим чи не виникає у вас спокуси на нашій сцені співати «упівсили»?

- Наші люди у своїй масі переймаються виживанням, що забирає багато сил, до того ж, не кожен має можливість піти в оперу. Слава Богу, якщо людина вибереться туди раз на рік! Природно, що вона не підготовлена, тому що для неї це не є якоюсь традицією або потребою. І я зрозумію, якщо вона не прочитала лібретто і взагалі не дуже розуміє, про що у виставі йдеться. То ми їй пояснимо - на те ми й артисти, щоб показати «картинку» і дати людині її відчути емоційно.

А що стосується «упівсили», то якщо ти звик усе робити добре і якісно, складно зробити щось неякісно - для цього потрібно постаратися!

- У нас ви позиціонуєтеся як європейський співак. А за кордоном вас називають українським басом чи російським? І чи часто вам доводиться уточнювати?

- На Заході здебільшого цього не розрізняють, але кілька разів траплялося, коли говорили, що він росіянин, а потім хтось заперечував: «Ні-ні, він з України, це абсолютно різні народи, різні мови!». І відразу ж у мене запитували, а в чому відмінності? Доводилося пояснювати.

Я взагалі намагаюся уникати політики - по-перше, я в цьому нічого не розумію, по-друге, не встигаю в усьому цьому розібратися. Дай бог розібратися в тому, що ми, артисти, робимо. Якщо кожен буде професійно займатися своєю справою, вже буде добре!

- А як ви, живучи за кордоном, дізнаєтеся новини про Україну?

- Я питаю у батьків, коли телефоную. Вони мені розповідають, що болить, що не влаштовує, як ростуть ціни, хто пішов у відставку, а хто прийшов до влади. Це зрозуміло, тому що в Україні багато хто цим живе.

Західні люди у звичайному спілкуванні практично не торкаються політики і можуть не знати своїх політиків. Наприклад, у мене був випадок, коли я запитав у таксиста за кордоном, хто у них зараз президент, і він досить довго згадував. Я не думаю, що він невіглас, просто людина живе своїм життям, в якому питання, хто президент, постає нечасто. Можливо, він не любить дивитися новини, не знаю. Але якщо люди спокійно живуть, не торкаючись політики, значить, у них у країні все добре.

- Ви знаєте, хто президент в Україні?

- (Сміється). Так!

- А імена яких українських політиків у вас на слуху як у жителя Європи?

- М-м-м .. Коломойський! Він не політик, але я чув його прізвище, коли у мене виникли проблеми з банківським терміналом. Оскільки я зараз у Києві, то Віталій Кличко - я з ним кілька разів особисто спілкувався, але тоді не знав, що він піде в політику, я знайомий з ним тільки як із спортсменом. Ще... Я не знаю, Яценюк зараз у політиці чи ні?

Я взагалі намагаюся завжди спілкуватися з людьми через їх первісну сутність, по-людськи, а не через призму їхньої значущості, зірковості або посади.

- Яке у вас зазвичай коло спілкування за кордоном?

- Це можуть бути різні люди - від працівників сцени до королівських осіб. Я неодноразово спілкувався з представниками європейських королівських дворів. Наприклад, іспанська королева Софія кілька разів приходила на вистави, у яких я брав участь, і після цього всі співаки заходили в окрему кімнату поспілкуватися з нею.

- Але це, так би мовити, «професійне» спілкування. А у вільний час?

- Я часто ловлю себе на думці, що потроху стаю відлюдником. Це неправильно, оскільки під лежачий камінь вода не тече, і якщо ти не виходиш на якусь дорогу, де перетинаються долі, виникають якісь нові можливості, ти ризикуєш їх втратити. А якщо сидиш вдома, то нічого не станеться, ти ні з ким не познайомишся, і до тебе в двері не постукають. Теоретично це можливо, але шанси невеликі. Тобто потрібно виходити, розмовляти, знайомитися, і навіть інколи себе змушувати, інакше не буде розвитку.

У моєму житті дуже важко відокремити, що оце робота, а оце відпочинок - все взаємопов'язане. Наприклад, після вистави співаки збираються у ресторан, а хто не хоче, йде додому. І я повинен визначитися, в який я групі. Я намагаюся ходити на ресторанні посиденьки, тому що дуже часто нові контакти, нові цікаві ідеї, «зав'язки» нових проектів відбуваються саме при такому неформальному спілкуванні.

Та й взагалі, я вважаю, що по життю потрібно себе трошки штовхати, примушувати, дисциплінувати, створювати такий внутрішній провокатор, який буде тебе спонукати до руху і якоїсь дії.

У НАС ІНКОЛИ ЛЮДИ НЕ МОЖУТЬ ПРИХОВАТИ ЗАЗДРОСТІ ДО ЧУЖОГО УСПІХУ

- Ви живете на Заході понад 15 років, чи легко пройшла адаптація? На ваш погляд, наскільки ми сумісні з Європою?

- Для того щоб бути з європейцями, як то кажуть, на одній нозі, треба прийняти їхню форму спілкування, їхнє бачення способу життя, тоді у тебе вийде стати "одним з них".

Я бачив кількох українських вокалістів - не називатиму імен-прізвищ, - які там не прижилися. Причини? На мій погляд, у них самих. Просто треба мати елементарну повагу до країни, в яку ти приїхав: вона дає тобі роботу, дах, навчання, тобто, по суті, це ті груди, які тебе годують, їх не можна кусати! Тобто не можна всіх і все гудити, не можна бути недисциплінованим і постійно десь пиячити, бешкетувати, пропускати репетиції, словом, вести той спосіб життя, який ти дозволяв собі у своєму рідному місті. Ти знаходишся трохи в іншому середовищі, природно, що потрібно себе під нього підлаштувати - під тебе ніхто не підлаштується. Треба було з чимось погодитися, десь потерпіти, усвідомити, що тебе не приймуть відразу, що за своє місце треба боротися.

Нам можна багато чого повчитися у європейців - насамперед такту, шанобливого ставлення одне до одного

- Які європейські цінності ви прийняли відразу, а які, можливо, не сприйняли досі через різницю в менталітеті, культурі?

- Я вважаю, що нам можна багато чого повчитися у європейців, насамперед такту, шанобливого ставлення одне до одного і відсутності якихось ницих емоцій або реакцій. А у нас буває, що люди не можуть стриматися, бо просто заздрять чужому успіху. Мовляв, от, ти успішний, а в мене не виходить, і я тебе вже не люблю! Більш того, я не тільки тобі це продемонструю, а зроблю так, що ти це відчуєш!

Ще нас - я маю на увазі не тільки українців, а більше, до речі, росіян - вирізняють панібратські стосунки одного з одним. Такий самий стиль спілкування дехто переносять на європейців, а там заведено тримати дистанцію.

Тобто вони обережні, у чомусь консервативні, а в чомусь навіть як діти, наївні і, я б сказав, вразливі. Ми іноді порівняно з ними здаємося якимись такими ... зовсім уже хижаками, які звикли боротися за виживання. А там немає такої войовничої агресії. Іноді за наших співвітчизником буває соромно і доводиться пояснювати, що ми не всі такі, що ми теж знаємо правила поведінки.

- Може, ви тому й стаєте потроху відлюдьком за кордоном?

- Ні, частіше я уникаю спілкування через втому. Іноді хочеться переключитися або відключитися, тому що спілкування - це все одно взаємообмін енергією, і ти завжди більше віддаєш, тому що від тебе чогось чекають. Це рідкісний випадок, коли з тобою хочуть зустрітися і помовчати. Люди завжди від тебе чогось хочуть.

- А ви від людей чого хочете?

- Та я від них усе отримую! (Сміється).

БЕЗ СПРАВЖНЬОЇ ЛЮБОВІ ДО СВОЄЇ СПРАВИ РУХУ ВПЕРЕД НЕ БУДЕ

- Преса багато писала про вашу випадкову зустріч у артистичному ліфті Гамбурзької опери з Пласідо Домінго, який після хвилинної розмови запросив вас на прослуховування до Валенсії. Чим ви так його зацікавили?

- Напевно, про це краще у нього запитати, я точно не знаю. Можливо, тут відіграв роль людський фактор, проста симпатія, і він звернувся до мене без жодного спеціального наміру, просто запитав, чи я артист, що співаю, де мене можна почути.

Можливо, маестро імпонувало те, що я йому не нав'язувався. Адже від особистостей такого масштабу зазвичай чогось хочуть - від автографа і фото до поради і прослуховування. Я розумів, що так, він легенда, але людина після репетиції, він, напевно, стомився, навіщо обтяжувати його якимись запитаннями? Тому я з ним просто привітався. Але він сам до мене звернувся, і, як потім виявилося, ця зустріч вплинула на мою подальшу кар'єру.

- Зараз ви вже самі стали маестро. У зв'язку з випадком із Пласідо Домінго у вас є якийсь «кармічний борг»? Ви звертаєте увагу на молодих артистів, у тому числі тих, з ким їдете в ліфті?

- Мене часто просять дати пораду, допомогти з прослуховуванням або посприяти знайомству з кимось, і я намагаюся по можливості це робити. Я дуже багатьох, можна сказати, "прилаштував" - просто я цього не озвучую, та це, напевно, й не потрібно.

- Але це відбувається на чиєсь прохання, а самі ви не озирається навсібіч у пошуках талантів?

- Я ж не знаю, що людині потрібно, може, її все влаштовує, може, вершина її амбіцій - працювати у цьому театрі, і більше вона нічого не хоче. Навіщо мені їй щось пропонувати?

- Зараз у нас досить популярні дорослі й дитячі вокальні талант-шоу. Як ви вважаєте, чи потрібні такі яскраві шоу-спалахи у житті їхніх учасників, якщо потім з ними нічого не відбувається?

- Для будь-якої людини, яку піднесли на п'єдестал, а потім забули - це вже травма. Тебе зігріли народною любов'ю, чогось наобіцяли, і ти внутрішньо в себе навіть повірив, а продовження не вийшло, тому що або проект через рейтинги закрився, або немає грошей на розкрутку виконавця. Це небезпечна штука, і я до талант-шоу ставлюся неоднозначно: мені дуже приємно, що в країні є така талановита молодь, яка гарно співає, а як там у них далі складається, залежить від багатьох чинників.

Хоча я сам стикався з тим, що дитина, в яку ніхто не вірив, кінець кінцем домоглася свого. Це німецька дівчинка, їй було років 12-13, і вона дуже хотіла навчитися співати. Вона зверталася практично до всіх відомих у Гамбурзі педагогів з вокалу, і всі їй відмовляли, мовляв, у неї немає шансів, лише ті, хто хотів заробити грошей, спочатку трохи її обнадіювали, але зрештою і вони відмовлялися. Тобто ані батьки, ані педагоги - ніхто в неї не вірив! Але у неї була така недитяча хватка і віра, що вона зможе, що у неї вийде, що коли вона звернулася до мене, я не встояв і погодився її консультувати за умови, що вона буде вправлятися щодня.

Вона приходила до мене двічі-тричі на тиждень, кидала, знову поверталася. Так ми працювали разом кілька років, і вона почала один за одним вигравати конкурси, потім поїхала за кордон, в Австралію, там десь співала, брала участь у якихось постановках. І всі у неї відразу ж повірили, і у неї все стало виходити!

Фанатизм сам по собі тупиковий, потрібні віра в себе і любов до того, чим займаєшся

- Тобто для досягнення успіху потрібен фанатизм?

- Фанатизм сам по собі тупиковий, потрібні віра в себе і любов до того, чим займаєшся. Без справжньої щирої любові руху вперед не буде!

- З вашого досвіду, скільки артист може прожити без компліментів?

- Я від них не залежний, але якщо їх немає, то, звісно, сумно - значить, людям не подобається, значить, щось не так, а це дискомфортно для тебе. І потім, ще є такий шоколадний "комплімент" - він дуже сильно піднімає настрій!

- Гонорар може замінити компліменти?

- Є три компоненти або три складових, які впливають на позитивну відповідь співака на пропозицію брати участь у якомусь концерті чи виставі. Перше - це музичний матеріал, тобто композитор, твір, режисер і склад учасників. Друге - сторона, яка запрошує, і третє - це гонорар. Важливо, щоб збігалося два компоненти. Тобто якщо не влаштовує гонорар, але буде гарна музика, і артиста прийматимуть з душею, то приїжджають дуже багато зірок. Не для всіх артистів на першому місці стоять гроші, навіть якщо вони їх потребують.

- А які складові вплинули на вашу участь у проекті Національної опери "Українські оперні зірки у світі"?

- По-перше, до цього у Києві я ніколи не виступав - мене не запрошували, навіть коли я став відомим артистом, лауреатом. Чому? Не знаю. Причини можуть бути різні. Для мене це було навіть якось дивно: я співав майже всюди - у світі залишилося буквально кілька театрів, в яких я не виступав, а тут в столиці своєї рідної України ти не затребуваний !? Забули чи, може, вважають, що ти зазнався, що тебе «не потягнуть» фінансово?

 А по-друге, Анатолій Солов'яненко дуже тепло запропонував мені взяти участь у проекті Національної опери "Українські оперні зірки у світі". Я сам хотів заспівати на головній сцені нашої країни, було цікаво, адже на цій сцені виступали видатні виконавці. Тож ми навіть нічого не обговорювали, у тому числі й гонорар. Він просто сказав: "Приїжджайте!", а я відповів: "А чому б і ні, із задоволенням! Які терміни? Я постараюся". От і приїхав!

- Я читала, що, окрім опери ви співаєте у церковному хорі і караоке-барах. Навіщо вам це потрібно?

- Ви дивно це поєднали! (Сміється). Життя потрібно жити, і всіх оцих умовностей, мовляв, караоке - це тільки для підпилої публіки, я не поділяю. Багато хто йде туди просто тому, що у них серце співає, вони люблять цю справу. Я туди теж ходжу, бо хочеться співати, хочеться порадувати друзів хорошими піснями з репертуару Мусліма Магомаєва або Елвіса Преслі.

І потім, караоке мені дуже допомогло на стадії навчання - це була ніби майстерня, де я експериментував із голосом і з'ясовував для себе деякі суто технічні моменти. Я навіть колись думав, що буду естрадним виконавцем.

А в церковному хорі я почав співати ще коли був студентом. Я віруюча людина, а церква духовно збагачує.

Надія Юрченко, Київ

Фото: Павло Багмут.

При цитуванні і використанні будь-яких матеріалів в Інтернеті відкриті для пошукових систем гіперпосилання не нижче першого абзацу на «ukrinform.ua» — обов’язкові. Цитування і використання матеріалів у офлайн-медіа, мобільних додатках, SmartTV можливе лише з письмової згоди "ukrinform.ua". Матеріали з маркуванням «Реклама» публікуються на правах реклами.

© 2015-2017 Укрінформ. Усі права застережені.

Дизайн сайту — Студія «Laconica»
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-